Чому закон про посилення кримінальної відповідальності для військових поганий
Вчора президент Зеленський підписав закон, який посилює кримінальну відповідальність військових за невиконання бойових наказів та самовільне залишення місця служби, а також обмежує право українських військових на судовий захист (законопроєкт № 8271). Підписав попри те, що петиція із закликом накласти вето на цей закон набрала необхідні 25 тисяч голосів за одну добу після ухвалення його Верховною Радою. Але цей закон поганий, і не тому, що треба дозволити дезертирство.
Люди, ви взагалі розумієте, що сталось? Підписано закон, за яким можуть садити до в’язниці в низці випадків, на які людина інколи навіть не може вплинути. Це рандомайзер, у який запхано мільйон громадян. Але цей закон знаходить своїх прибічників. Я спробувала зрозуміти чому.
Усі вони наводять як аргумент таку проблему, як залишення позицій, яке призвело до важких наслідків для оборони. Так от: закон урівнює те, про що ви говорите, з багатьма іншими ситуаціями, які до важких наслідків не призвели, були вимушені або навіть спеціально підлаштовані. Він дозволяє командиру просто знищити або посадити підлеглого з особистих мотивів. Він узаконює побутову розправу у війську. І саме тому він – поганий. Закон позбавляє армію інструменту протидії неграмотним наказам та позбавляє суд можливості розмежовувати випадки на такі, що справді підірвали оборону, і такі, де виконання наказу було неможливим, а оборону підірвав автор наказу.
Про це вже написано хороші аналізи, зрештою, це легко зрозуміти й із самого закону. Але здебільшого навколо – тиша. Бо багатьом цивільним не дуже цікаво, що там у ЗСУ. Головне, що вони ж воюють якось, клас! Я бачу навіть військових журналістів, які місяць мовчать, хоча розбираються в ситуації.
Мене давно дратували численні слова підтримки воїнам, але відсьогодні це виривається назовні з новою силою і тепер звучатиме грубо: за оцим – “ой наші захисники-герої, наші усі-пусі” – стоїть бажання чужими руками бити агресора. Нащо говорити ці слова, якщо завтра він / вона сяде?
Хочу, щоб за це хоч колись відповіли автори й щоб той, хто підтримував це, був мобілізований, а потім одного дня на нього напала діарея, через яку він не виконав щось, і він – нехай не сів, але побув під слідством і відчув, за що топив.
Насправді проблема ще глибша. Вона лежить на рівні якогось зацементованого в суспільстві переконання, що військо і цивільні – це два світи, які не повинні перетинатися. Там у них, мовляв, свої справи. Що, звичайно, дурниця. Закони для війська роблять цивільні. Їхнє завдання – дати командуванню якісні інструменти на їхній запит. Річ зараз не в генералах, вони озвучують проблему: напишіть нам закон під ось таке завдання. І вже в юристів, які це втілюють, має бути мозок у голові, щоб прописати обставини вчинення правопорушення під це завдання – а не під рандомний перелік дій.
Зараз із законом уже все сталось, і особисто мені сьогодні дуже складно рухатись і дихати. Спершу хотілося обматюкати всіх, хто промовчав, коли закон ще лежав на підписі. І просто з ними ніколи більше не розмовляти. Але що це дасть. Все одно треба думати, як бути далі. Мабуть, далі – говорити про зміни цього закону і механізм перегляду для засуджених за ним.
Тому, якщо вже ви пропустили, про що закон, – з’ясуйте це зараз, сформуйте свою позицію, стежте за вироками. З’ясувати можна одним зі способів: почитати спеціалістів, почитати сам закон, поговорити зі знайомими військовими – піхотою передусім, щоб розуміти механіку фронту.
Тетяна Якубович, журналістка, редакторка
Фото обкладинки: Радіо Свобода
