Чому в Криму скасували амністію в справі Мустафи Джемілєва: версії від дипломатичної до внутрішньокримської

Не минуло й місяця, як окупаційна влада Криму переглянула вирок, який був заочно ухвалений у справі стосовно лідера кримських татар Мустафи Джемілєва. Амністію, передбачену рішенням суду першої інстанції, на прохання прокуратури замінили на реальний термін. Та ще й додали зверху один рік ув’язнення.

Розглянемо низку версій про те, навіщо потрібні були “гойдалки” з оголошенням і подальшим квапливим скасуванням амністії Джемілєву.

Версія 1: дипломатична

Раптові навіть для кримського окупаційного правосуддя юридичні метання щодо цієї досить гучної справи можуть пояснюватися глибоко захованими міркуваннями дипломатичного рівня.

Річ у тому, що Мустафа Джемілєв хоч і не входив до офіційного складу української делегації, яка вела в Стамбулі перемовини з російськими дипломатами про припинення війни, однак як мінімум був добре освічений у суті пропозицій української сторони. Про це можна судити з його оперативного та продуманого коментаря щодо пропозиції “врегулювати питання Криму протягом 10 років”.

До цього додамо наявність певного впливу на одного з основних членів переговорної групи – Рустема Умерова, а також дружні зв’язки із зовнішнім актором переговорного процесу – президентом Туреччини Реджепом Ердоганом. Усе в комплексі визначає вагу Мустафи Джемілєва в цих перемовинах.

Можливо, на якомусь етапі планування подальших дипломатичних кроків росіяни вважали за доцільне “не посилювати” питання з вироком Джемілєву. Наприклад, припустили, що після цього його буде включено до офіційного складу української делегації. І тоді російським дипломатам доведеться сидіти за одним столом і вести перемовини з людиною, яку їхня країна вважає злочинцем, розшукує і хоче позбавити волі.

Це не дуже вигідна стартова позиція. Куди краще на якийсь час його амністувати, а вже потім звести рахунки.

Якщо дотримуватися цієї логіки, то посилення вироку може вказувати на одну з двох тенденцій – або росіяни найближчим часом не планують узагалі жодних перемовин, або, навпаки, активно запасаються інструментами “нейтралізації” потенційно небезпечних перемовників від України.

Версія 2: зовні пропагандистська

За всієї очевидності висновку про те, що Росії плювати з високої дзвіниці на думку світової громадськості, – це помилкова оцінка. В агресора є досить велика аудиторія симпатиків у деяких європейських країнах, включно з Францією та Німеччиною.

Ця аудиторія їм не з неба впала, а довго оброблялася для того, щоб мати важелі тиску під час “проштовхування” таких суто внутрішніх питань, як, наприклад, мораторій на постачання важкого озброєння для України, відмова від запровадження нових санкцій або відстрочення ембарго на російську нафту.

Звісно, ​​що з початком повномасштабної війни певна (хоча, найімовірніше, незначна) частина європейської аудиторії російських симпатиків почала переглядати своє ставлення до “загадкової російської душі”. Особливо цьому сприяли кадри звірств окупантів у Бучі та інших українських містах. Саме на той час закінчувався процес у справі Мустафи Джемілєва, який певною мірою відомий на Заході як радянський дисидент і номінант Нобелівської премії миру.

З урахуванням пильної уваги в той період до будь-яких переслідувань на окупованій Росією території, а також беручи до уваги репутацію Джемілєва як борця за мир, цілком імовірно, що було ухвалене рішення показати світові поблажливість російського правосуддя та оголосити про амністію лідера кримськотатарського народу. А трохи згодом, коли увага світової громадськості до теми окупованих територій охолоне, переглянути це рішення. Благо й уваги до апеляційних дій з боку будь-яких медіа незрівнянно менше, ніж до першого вироку.

Версія 3: внутрішньокримська

Ця версія базується на двох аксіомах, міцно вбитих у голову кримських силовиків. Перша: кримські татари – це здатні до швидкої самоорганізації та рішучих дій вороги. Друга: півострів є ближнім тилом військових дій, і ключове завдання “органів” – унеможливити будь-яку “партизанщину”, “антивоєнщину” та інші підривні дії з боку нелояльного (у розумінні ФСБ – кримськотатарського) населення.

Припускаю, що, коли постало питання про те, яким має бути вирок для Джемілєва, місцеві силовики розглядали прогноз, що суворий вирок може стати приводом для “дестабілізації ситуації шляхом несанкціонованих зборів громадян” з боку кримських татар. Тим більше на тлі емоційного піднесення підтримки народу України, яке ще не зменшилося. На такі “акції” їм довелося б реагувати єдиним доступним способом – усіх “гвинтити” і тягти до автозаків. Про чергові масові затримання стали б говорити у світі, а московський генералітет дійшов би невтішних висновків, що місцеві боси ФСБ не контролюють ситуації.

З опорою на ці прогнози могла бути розроблена така улюблена спецслужбістами “многоходовочка”. Спочатку вирок виявляється таким, що не викликає особливого протесту. А потім, коли про цю справу багато хто починає забувати, вищий суд “намотує” запланований термін у повному обсязі.

До речі, цілком імовірно, що для “розпилення” потенційного протесту проти посилення вироку Джемілєву цього ж дня місцеві борці з екстремізмом несподівано розгорнули полювання на адвокатів “Кримської солідарності”. Ще до початку перегляду справи Джемілєва затримали Едема Семедляєва за нібито републікацію від 16 квітня, а практично відразу після оголошення нового вироку – адвоката Назима Шеймамбетова за нібито пікетування поліцейської дільниці, до якої він прибув надавати адвокатську допомогу.

Артем Гірєєв, журналіст із Криму