Чому рішення суду ООН про геноцид за позовом України ввійде в історію міжнародного права

2 лютого 2024 року Міжнародний cуд ООН ухвалив рішення щодо юрисдикції в справі “Україна проти Російської Федерації” щодо звинувачень у геноциді відповідно до Конвенції про запобігання злочину геноциду та покарання за нього. Це лише проміжне рішення, яким суд підтвердив наявність своєї юрисдикції, і нас ще чекає тривалий процес розгляду спору по суті. Проте вже зараз можна оцінити наслідки ухваленого рішення та сказати, що ця справа ввійде в історію міжнародного права.

Одна з головних особливостей цієї справи полягає в тому, що Україна як ініціатор провадження не звинувачує Російську Федерацію в порушенні Конвенції про запобігання злочину геноциду та покарання за нього, а, навпаки, заявляє, що Російська Федерація безпідставно звинувачує Україну в її порушенні й, відповідно, що вона не має права посилатися на конвенцію для виправдання своєї агресії проти України.

У цій особливості й полягає історичність рішення, ухваленого судом, адже він фактично підтвердив правомірність такого способу захисту державами своїх прав на міжнародній арені. Річ у тім, що до цього часу в міжнародних судових та арбітражних установах прямо не визнавалася можливість “зворотних позовів”. В англомовній літературі цей термін має красномовнішу назву “jurisdiction in reverse” (“правосуддя у відповідь”). Це окрема категорія справ, коли одна держава звинувачує іншу в тому, що ця друга держава неправомірно заявляє про порушення міжнародного права, які нібито вчиняє перша держава (саме те, що відбувається у відносинах України та Російської Федерації, коли остання заявляє про “геноцид російського народу на Сході та Півдні України”).

Протягом тривалого часу міжнародні суди лише опосередковано або в дуже обмеженому вигляді дозволяли цю категорію позовів. І ось тепер крапка в цьому питанні поставлена. Незважаючи на спротив Російської Федерації (це було одне з двох її головних заперечень, а всього їх було шість), суд відхилив цей аргумент та підтвердив правомірність зворотних позовів, чим відкрив шлях до нового способу захисту своїх прав державами в міжнародних судових установах.

Для розуміння масштабу впливу цього рішення варто нагадати, що в міжнародному праві немає ієрархічної системи судових установ, проте майже всі судові та арбітражні інституції користуються практикою Міжнародного суду ООН як стандартом застосування норм міжнародного права. Отже, рішення в справі “Україна проти РФ” у частині можливості подання “зворотних позовів” вплине не лише на практику цієї судової установи, але й на діяльність усієї системи міжнародного правосуддя.

Щодо другого головного заперечення Російської Федерації – про те, що вимоги України не підпадають під дію Конвенції про запобігання злочину геноциду та покарання за нього, – нашій стороні, на жаль, не вдалось уникнути ефекту Справи про нафтові платформи (“Іран проти США”). Річ у тому, що, починаючи з цієї справи, в ситуаціях коли Міжнародний суд ООН стикається зі складними зверненнями, заснованими як на міжнародних договорах, так і на загальному міжнародному праві, він розмежовує ці питання і розглядає їх як не пов’язані між собою. Під час розгляду заяви в такий спосіб суд може дійти висновку, що в нього різні обсяги юрисдикції щодо цих питань.

Україна у своєму зверненні намагалася фактично об’єднати заяву про безпідставність звинувачень України з неправомірністю введення військ та визнання так званих “ЛНР” та “ДНР” Російською Федерацією. На жаль, суд не підтримав цей підхід і, як і в Справі нафтових платформ, розмежував зобов’язання за договором та зобов’язання за міжнародним правом і підтримав наявність юрисдикції суду лише щодо зобов’язань за договором. Отже, заперечення РФ, що вимоги України не підпадають під дію Конвенції про запобігання злочину геноциду та покарання за нього, було підтримано лише частково: щодо неправомірних звинувачень РФ про нібито вчинення Україною геноциду на сході – юрисдикція є, щодо неправомірного застосування сили та визнання так званих “ЛНР” та “ДНР” – юрисдикції немає, оскільки це виходить за межі конвенції і стосується порушення загального міжнародного права. Решту заперечень Російської Федерації відхилено.

Вищезазначена Справа про нафтові платформи ще може принести свої сюрпризи. Адже в рішенні по суті та в окремих і особливих думках суддів містяться підказки, як можна завдяки формулюванню вимог до Міжнародного суду ООН оминути цей поділ справи на порушення за міжнародним правом і порушення за договором та досягти бажаного ефекту у вигляді розгляду справи в цілому. Суд відхилив частину заявлених Україною порушень, але він нічого не сказав про заявлені Україною вимоги. Це буде предметом дослідження на стадії розгляду справи по суті, тож головна битва ще попереду.

Тепер завдання-мінімум української сторони – довести цю справу до логічного кінця у вигляді виграшу, що буде нелегко, але не так уже й важко з огляду на той факт, що в розгляді справи по суті тягар доведення про нібито вчинення Україною геноциду лежить на РФ. Якщо взяти до уваги відсутність фактів щодо цього, формалістичний підхід суду до своєї діяльності останніми роками та практику щодо Конвенції про запобігання злочину геноциду та покарання за нього (нагадаю, ще в жодній справі геноцидальна політика держави не була доведена), шанси РФ зробити це наближаються до нуля.

З іншого боку, завдання-максимум – обґрунтувати те, що суд має зобов’язати РФ прибрати свої збройні сили з України, припинити агресію, анулювати визнання так званих “ЛНР” та “ДНР” і відшкодувати збитки, спираючись лише на факт, що РФ неправомірно заявляє про геноцид російського населення на Сході України. Це не неможливо, але з огляду на рішення Міжнародного суду ООН щодо юрисдикції це вже завдання підвищеної складності для наших представників.

А загалом можна сказати, що українська сторона проробила величезну роботу та використала інноваційний підхід до застосування Конвенції про запобігання злочину геноциду та покарання за нього. Сподіваємось, що в тому ж ключі й так само оригінально буде вирішене і зазначене завдання підвищеної складності.