Чому прихильники “традиційних цінностей” не мають боятися закону, що криміналізує злочини проти ЛГБТ
Законодавча ініціатива народної депутатки Ольги Василевської-Смаглюк знову привернула увагу громадськості до проблеми злочинів ненависті проти ЛГБТ-людей та спричинила чергову хвилю гомофобної риторики з боку українського антиґендерного руху.
Власне, депутатка лише запропонувала нарешті виконати один з пунктів плану дій з реалізації Національної стратегії у сфері прав людини. Цей пункт передбачає “забезпечення покарання за злочини, скоєні з мотивів нетерпимості за такими ознаками, як раса, колір шкіри, релігійні переконання, сексуальна орієнтація, транссексуальність, інвалідність, мова”, додавши до цього заборону розпалювання ворожнечі за ознаками сексуальної орієнтації та ґендерної ідентичності. І саме це останнє спричинило панічний напад серед вітчизняних гомофобів.
Спочатку варто пояснити, про що, власне, йдеться. Термін “злочин ненависті” був запроваджений багато років тому ОБСЄ і вже став усталеним у всьому світі, хоча він є досить умовним: насправді так іменуються злочини, скоєні через наявність упереджень проти певної ознаки жертви, наприклад її національної належності, релігійних переконань або сексуальної орієнтації. Водночас злочинець зовсім не обов’язково має відчувати до своєї жертви ненависть, досить того, щоб він обирав її не випадково, а саме через наявність у неї певної ознаки. Також суттєво те, що злочин ненависті має бути злочином (тобто кримінальним правопорушенням) навіть без наявності мотиву упередженості (або ворожнечі, нетерпимості тощо).
Тож такі правопорушення, як розпалювання ворожнечі (також відоме як “мова ненависті”) або дискримінація, не є злочинами ненависті в точному значенні цього терміна, бо вони не існують у відриві від мотиву упередженості, хоча, безумовно, всі ці негативні явища нерозривно пов’язані між собою та одне може бути наслідком іншого. І часто вони розглядаються в сукупності.
Міжнародних стандартів щодо законодавчого регулювання протидії злочинам ненависті фактично не існує. Різні країни розв’язують цю проблему по-різному, але всі сходяться на тому, що злочини ненависті становлять окрему категорію злочинів, спричиняють особливо негативні наслідки для суспільства, і тому мають передбачати підвищене покарання за їхнє скоєння.
Особливість злочинів ненависті, а також мови ворожнечі та дискримінації полягає в тому, що вони вносять розбрат у суспільство, протиставляють певні групи суспільству загалом та примушують усіх, хто належить до цих груп, відчувати себе в небезпеці.
Яким би законослухняним та обережним громадянином ви не були, маючи, наприклад, “не той” колір шкіри, ви завжди відчуватимете себе під загрозою нападу за расистськими мотивами, якщо держава заплющує очі на цю проблему, а громадські діячі відчувають свою свободу поширювати расистські упередження.
В українському законодавстві, а саме в Кримінальному кодексі, передбачено конкретне підвищене покарання за скоєння певних злочинів з мотивів расової, національної або релігійної нетерпимості – це статті 115, 121, 122, 126, 127 та 129. Усі вони стосуються серйозного фізичного насильства або погрози вбивством. Також обставиною, що підвищує покарання, є скоєння будь-якого іншого злочину на ґрунті расової, національної, релігійної ворожнечі чи розбрату або на ґрунті статевої належності – стаття 67, – однак у цьому разі суду дозволено проігнорувати такі мотиви. Стаття 161 забороняє дискримінацію за будь-якою ознакою, а також розпалювання ворожнечі та образу почуттів громадян за ознаками їхньої “раси”, національності або релігії.
Проблема полягає в тому, що фактично українське законодавство не враховує злочинів ненависті та розпалювання ворожнечі за будь-якими ознаками, крім “раси”, національності та релігії.
Водночас, за даними ОБСЄ, отриманими як від Національної поліції України, так і від незалежних спостерігачів, в Україні фіксуються злочини ненависті також і за іншими ознаками, найбільш помітною серед яких є сексуальна орієнтація та ґендерна ідентичність (скорочено СОҐІ). За останніми даними, викладеними на сайті ОБСЄ (за 2018 рік), Національна поліція налічила за рік дев’ять випадків злочинів ненависті з мотивів нетерпимості за ознаками СОҐІ, а незалежні спостерігачі – 105. Для порівняння: за той самий час поліція задокументувала 43 злочини з мотивів релігійної нетерпимості, а незалежні спостерігачі – 46.
Через те що злочинів ненависті за ознаками СОҐІ не прописано в українському кримінальному законодавстві, поліція їх здебільшого просто ігнорує, і лише в рідкісних окремих випадках намагається кваліфікувати як порушення статті 161 – тієї її частини, що забороняє дискримінацію за відкритим списком ознак. Через слабкість такого правового обґрунтування (досить важко, якщо взагалі можливо, трактувати, наприклад, побиття як дискримінацію) відповідні кримінальні розслідування ніколи не доходять до суду. Саме ці недоліки й мали бути виправленими згідно із заходом 3 пункту 105 плану дій у сфері прав людини, але Міністерство внутрішніх справ, яке мало розробити відповідний законопроєкт і подати його на розгляд Кабінету Міністрів у другому кварталі 2016 року, і досі цього не зробило.
Точніше, за офіційною відповіддю цього відомства, відповідний законопроєкт був розроблений, але далі справа не пішла. Виникає питання: чому? І відповідь на нього доволі очевидна: у нашої влади бракує політичної волі на будь-які кроки із захисту прав ЛГБТ в Україні, а стається це через шалений опір релігійного лобі.
Ось і зараз законопроєкт 3316 авторства Ольги Василевської-Смаглюк відразу спричинив хвилю обурення з боку вітчизняних захисників “традиційних цінностей”, зокрема народного депутата Святослава Юраша та членів об’єднання “Всеукраїнський Собор” під проводом відомого політика та релігійного активіста Олександра Турчинова.
Як і багато інших релігійних консервативних громадських діячів України, вони постійно повторюють та поширюють мислевірус про загрозу відкритому сповідуванню гомофобних релігійних поглядів, яка нібито є неодмінним наслідком заборони на дискримінацію та розпалювання ворожнечі проти ЛГБТ-людей. Звісно, це безсоромна брехня, поширюючи яку, її автори вдаються до перекручування та замовчування фактів. Біблія, на яку вони посилаються в обґрунтуванні своєї гомофобії, так само забороняє і невіру в Бога або віру в інших богів, але, як відомо, ніхто в ліберальному суспільстві не переслідує людей просто за те, що вони відкрито декларують свої релігійні погляди. Заборона на дискримінацію за релігійними поглядами захищає вірян так само, як і невірян. Ніхто не може бути покараний за декларування своїх релігійних поглядів, однак будь-хто може бути покараний, якщо він починає на практиці ставити їх вище за закон та принцип рівності всіх перед законом.
Наприклад, наші гомофоби переймаються тим, що в разі ухвалення в Україні закону про одностатеві шлюби (наразі суто теоретично) держслужбовці, що вірують у винятковість “традиційної сім’ї”, будуть вимушені їх реєструвати. Однак, пробачте, їхня віра так само забороняє розлучення подружжя – чому ж вони не протестують проти того, що ці самі держслужбовці вже зараз вимушені реєструвати розлучення попри свою віру? Можливо, тому, що, погоджуючись обійняти певну посаду, людина автоматично погоджується сумлінно виконувати свої службові обов’язки, подобається їй це чи ні? Чому ж одні релігійні упередження мають ставитися вище за інші?
Що ж стосується саме сповідування та проголошення своїх релігійних поглядів у ліберальному європейському суспільстві, то ситуація цілком ілюструється одним відомим випадком, який часто згадується українськими антиґендерними активістами як приклад переслідувань за віру: 2003 року окружний шведський суд засудив пастора-п’ятидесятника Оке Грена до місяця тюремного ув’язнення за поширення ворожнечі проти ЛГБТ. На службі у своїй церкві пастор назвав гомосексуальність “сексуальним збоченням” та схарактеризував її як “ненормальну, жахливу ракову пухлину на тілі суспільства”. Також він стверджував, що не можна бути водночас християнином і гомосексуалом (до речі, твердження, яке одразу спростовується відомими скандалами, зокрема, серед кліру і єпископату українських церков).
Те, про що наші релігійні активісти не згадують, є продовженням і закінченням цієї історії: адвокати Оке Грена опротестували це судове рішення в апеляційному суді, стверджуючи, що в такий спосіб було порушено право їхнього підзахисного на свободу віросповідання. У 2005 році апеляційний суд погодився з їхніми аргументами та виправдав пастора. Генеральний прокурор Швеції оскаржив це рішення у Верховному суді, однак і той підтримав висновок апеляції. Оке Грен був повністю виправданий, бо він лише декларував свої гомофобні релігійні погляди, але не закликав до дискримінації та не підбурював до насильства. Він отримав від держави грошову компенсацію за порушення своїх прав, заподіяну моральну та фізичну шкоду.
У демократичному ліберальному суспільстві всі мають рівні права як на відкрите сповідування своїх поглядів, так і на захист від дискримінації та насильства. Наша свобода розмахувати руками закінчується там, де починається ніс нашого сусіда. Звісно, ця межа – де закінчується наша свобода та починається право іншої людини – може бути суперечливою, але все можна вирішити, були б тільки взаємоповага та бажання порозумітися. На жаль, поки що з боку українських церков ЛГБТ-спільнота чує лише слова ворожнечі, засудження та відмови від діалогу. Однак, якщо ми хочемо стати частиною сучасного вільного світу, у нашого суспільства і держави немає іншого виходу, як дотримуватися стандартів цього світу: всі різні, всі рівні.
Андрій Кравчук, Правозахисний центр “Наш світ”
