Чому перехідне правосуддя має бути невіддільною частиною євроінтеграційної програми України

Адвокаційна директорка Центру прав людини ZMINA Альона Луньова виступила з промовою на міжнародній конференції “Майбутнє правосуддя перехідного періоду в Європі”, яка відбулася в листопаді цього року в Сараєво. На думку правозахисниці, заходи з перехідного правосуддя мають бути невіддільною частиною євроінтеграційного порядку денного України. Публікуємо основні тези цього виступу.

Ми в Україні робимо спроби розбудувати повноцінну рамку перехідного правосуддя від початку агресії у 2014 році, а з 2017 року вперше за це питання, окрім спільноти громадських організацій, взялася державна інституція – Уповноважений з прав людини. Зараз, після майже семи років роботи над різними державними документами й співпраці з органами влади, ми ще досі не маємо цієї рамки, хоча Україна зробила вже немало. Ми маємо цілий трек підтримки постраждалих осіб. Під парасолькою Ради Європи створено реєстр шкоди, заподіяної збройною агресією проти України. І ми віримо, що рано чи пізно буде забезпечений компенсаційний механізм за кошт конфіскованих активів РФ. Ми маємо національний координаційний центр підтримки потерпілих від воєнних злочинів при Офісі генерального прокурора.

Ми підтримуємо внутрішньо переміщених осіб. Забезпечуємо, хоч і складно, правосуддя за найтяжчі воєнні злочини. І тут у нас, звичайно, є серйозні проблеми, оскільки, напевно, жодна система правосуддя не в змозі впоратися з такою кількістю злочинів. Станом на листопад розпочато розслідування майже 150 тисяч фактів скоєння воєнних злочинів. І це не враховуючи того, що про велику кількість порушень та злочинів ми не знаємо: чверть території нашої країни окуповано.

Ми на етапі формування політики меморіалізації війни. Адже ми розуміємо, що за умови, коли традиційне правосуддя не здатне повною мірою відповісти на запит про справедливість, пам’ять може це зробити. “Символічне правосуддя”, – почула я від колеги з Афганістану на одному із заходів, і, як на мене, це досить точно відбиває завдання політики меморіалізації, яке стоїть на сьогодні перед Україною.

Ми маємо робити більше. І тут я маю три міркування щодо майбутнього перехідного правосуддя.

Перше – затяжний характер війни Росії проти України не залишає нам можливості відкласти запровадження підходів перехідного правосуддя на час після завершення війни. Є ймовірність, що війна триватиме довго. Це підводить нас до питання, чи інструменти перехідного правосуддя нам підходять для досягнення тих цілей, які, очевидно, зараз стоять перед нами, – мінімізація негативних наслідків війни та створення умов для того, щоб після завершення війни ми могли “зшити” нашу країну (тобто запобігти закладанню підстав для майбутніх конфліктів та розколів). Водночас заходів перехідного правосуддя нам доводиться вживати вже зараз, під час збройної агресії проти України. І це суттєво впливає на те, які інструменти перехідного правосуддя ми можемо обрати. Наприклад, навряд чи зараз можна говорити з українським суспільством про амністію, зокрема за факти співпраці з ворогом. Нам досить складно передбачити, як буде після того, як війна закінчиться. Але ми як країна зараз намагаємося розв’язати два різних завдання: вижити/ вистояти та сприяти/ не нашкодити нашому майбутньому. Наявність цих двох завдань приводить державу до необхідності ухвалювати суперечливі рішення. Наприклад, огульно криміналізувати колабораціонізм і водночас планувати забезпечення соціальної згуртованості й примирення.

Друге – питання використання міжнародного досвіду. Ми в Україні намагаємося запроваджувати рамку перехідного правосуддя, яке мало б допомагати переходити від війни до миру, під час зовнішньої збройної агресії. Свого роду це унікальний досвід. Проте після десяти років війни, власних напрацювань сильного громадянського суспільства ми й далі бачимо, що є інтенція “імпортувати” до України не дуже релевантний досвід і пропонувати подумати про нього під час напрацювання різних політик. Я вважаю, що час для ознайомлення з чужими досвідами без критичного оцінювання, спроб змоделювати, як цей досвід може бути використаний в Україні і які це наслідки може мати, вже минув. Зараз ці досвіди і власний досвід України потрібно переосмислити. Потрібно напрацьовувати рішення, які мають враховувати досвід інших конфліктів, але не мають копіювати його без належного оцінювання.

Третє – питання запровадження перехідного правосуддя має стати частиною євроінтеграційного порядку денного. Україна тільки почала свій, напевно, довгий євроінтеграційний шлях. Проте ми вже зіткнулися з позицією європейських партнерів щодо того, що непотрібно давати ніяких рекомендацій країні в контексті подолання наслідків війни та окупації частини нашої території. Цього року наша організація в коаліції з партнерами готувала тіньовий звіт для Єврокомісії щодо реалізації розділу 23 (“Фундаментальні права”), і ми приділили значну увагу ситуації, в якій перебувають мешканці окупованих територій, ВПО, який вигляд має державна політика реінтеграції. На жаль, багато наших рекомендацій у цих темах не знайшли відображення в рекомендаціях звіту про розширення ЄС на відміну від інших питань розділу 23. І дійсно, існує позиція, що це різні треки й не варто питання подолання наслідків війни вкладати в євроінтеграційну рамку. Але це хибна та небезпечна логіка. Наприклад, в Україні ми не визнаємо жодних документів, виданих в окупації. Такий підхід виник ще після окупації Криму у 2014 році й відтоді особливо не змінився. Проте змінились обставини: ми маємо велику частину окупованих територій, на яких проживає більш ніж 5 млн громадян України (і якась ще кількість громадян РФ) протягом тривалого часу. Ці громадяни можуть виїжджати на підконтрольну уряду України територію або на територію інших країн, зокрема ЄС, із документами, які не визнає жодна інша країна, окрім РФ та Білорусі. І йдеться тут про можливу дискримінацію, тобто обмеження доступу до реалізації прав на підставі відсутності українських документів. Наявність поточного стану війни не є перешкодою в розробленні виваженішого підходу щодо документів, виданих в окупації. Так само запровадження процедури люстрації для відновлення довіри до органів влади й убезпечення державного апарату від впливу РФ матиме величезне безпекове значення. І я впевнена, що ці рекомендації мають бути частиною євроінтеграційної адженди України.

На завершення хочу сказати таке. Сьогодні ми чуємо в різних політичних та експертних обговореннях, що Україна має поступитися Кримом та іншими окупованими територіями в обмін на перемир’я. Проте в Україні таких настроїв немає. Ми дуже добре розуміємо, що територія – це люди, які перебувають у дуже складних умовах унаслідок окупації. Для держави має бути пріоритетом полегшити, а не ускладнити життя тих, хто перебуває в окупації, наших громадян. Україна повинна мати загальну візію впровадження перехідного правосуддя, щоб наші дії та рішення сьогодні не шкодили нашому спільному майбутньому.

Альона Луньова, адвокаційна директорка Центру прав людини ZMINA