Боротьба з екстремізмом в РФ як інструмент знищення української ідентичності
Я пишу цей текст одразу після чергового російського обстрілу України, зокрема Києва, внаслідок якого ще тисячі українців залишаються без електрики, води, тепла. Для багатьох українців – і для мене особисто – це вже не виняток, а щоденна реальність війни. Але поряд з ракетами та дронами Росія веде ще одну, менш видиму, але не менш небезпечну війну – війну за ідентичність, пам’ять і свідомість, насамперед дітей.
З 2014 року, а особливо після повномасштабного вторгнення у 2022-му, російська політика вийшла далеко за межі військової агресії. Вона перетворилася на системний проєкт ідеологічного контролю та примусової асиміляції, передусім на тимчасово окупованих територіях України. Ключовим інструментом цього проєкту стало переозначення поняття “екстремізм”.
У міжнародному розумінні екстремізм – це насильницький радикалізм, тероризм, заклики до фізичної шкоди. У Росії ж коли говорять про екстремізм, то йдеться вже не про протидію насильству, а радше про насадження лояльності й покори.
Антиекстремістське законодавство Росії використовується для переслідування журналістів, активістів, учителів – і, що особливо тривожно, дітей. Українська мова, історія, культура, національні символи або навіть лише самоідентифікація як українця подаються як загроза державній безпеці. Ця логіка була остаточно закріплена в оновленій стратегії протидії екстремізму, ухваленій наприкінці 2024 року. Вона не має кінцевого строку дії, а отже задумана як постійна ідеологічна рамка.
Серед “джерел екстремістських загроз” у цьому документі фігурують не лише так званий неонацизм, а й так званий радикальний український націоналізм, “фальсифікація російської історії”, діяльність іноземних НУО, “кольорові революції”. У цій системі координат з’являється й “русофобія”. На практиці її можна навісити майже на будь-що: критику російської політики, солідарність з Україною, гуманітарну допомогу або збереження української культури.
Для дітей наслідки цієї політики, як на мене, є найжорсткішими. Освіта й молодіжна політика перебувають у самому центрі антиекстремістської стратегії Росії. Школи перестають бути простором навчання – вони стають інструментом ідеологічного контролю. Діти перебувають під постійним наглядом – онлайн і офлайн. “Ризикованою поведінкою” можуть вважатись українські пісні, дописи в соцмережах чи то підписка на українські медіа. В аналітичному звіті “Як Росія стирає українську ідентичність під виглядом боротьби з екстремізмом” подано конкретні випадки примусових публічних вибачень, адміністративних справ, внесення навіть неповнолітніх до реєстру Росфінмоніторингу (реєстру причетних до екстремістської або терористичної діяльності). В окремих регіонах зафіксовано примусове скерування дітей на психіатричне “лікування” – як форму покарання й залякування.
Паралельно відбувається мілітаризація дитинства: “патріотичні” табори, воєнізовані ігри, обов’язкові заходи, де Україна подається як ворог. Дітей одночасно трактують як загрозу і як об’єкт “перевиховання”. Це не побічний ефект окупації – це її суть.
І водночас у цій жорстокій логіці є дещо парадоксальне. Сам факт того, що Росія так боїться української мови, культури та пам’яті, є непрямим визнанням їхньої сили. Україна сьогодні інвестує свої ресурси у відновлення знищеної культурної пам’яті, повернення імен репресованих митців, збереження історії, яку намагалися стерти. Саме тому це оголошується “загрозою”.
Після деокупації або виїзду на підконтрольну територію України діти потребують та потребуватимуть не лише повернення до класів, аудиторій. Йдеться про складний процес реінтеграції через подолання страху, можливо сорому, нав’язаних наративів, відновлення довіри до України та власної ідентичності. Освіта, психологічна підтримка, роль учителів і навчальних закладів тут є ключовими. Уже сьогодні Україна пілотує окремі програми підтримки для дітей і молоді з окупованих територій, і цей досвід буде критично важливим.
Російське переозначення “екстремізму” – це не випадкова деформація. Це усвідомлена стратегія, спрямована на те, щоб перетворити мову, пам’ять і культуру на підставу для репресій. І саме тому ця тема – не лише українська. Це питання для всієї Європи. Бо, коли “боротьба з екстремізмом” перетворюється на зброю проти ідентичності та свободи, рано чи пізно ця логіка може бути застосована будь-де.
Марія Красненко, експертка з питань внутрішнього переміщення
