Архітектура справедливості: чого не вистачає, щоб покарати Путіна та його посіпак

Дата: 20 Квітня 2022 Автор: Тетяна Печончик
A+ A- Підписатися

Сьогодні нас переповнюють лють, жах, горе і ненависть через те, що коїть Росія після масштабного вторгнення на територію України. І чи не єдине, що може зігріти й дати сили, – це думки про невідворотне покарання для злочинців і відновлення справедливості. Але для того, щоб це сталося, Україні, крім безпрецедентних зусиль на полі бою і міжнародній арені, потрібно зробити велику домашню роботу в правовій сфері. 

55-й день кривавої війни… Майже два місяці на мирні українські міста сиплються російські бомби і ракети. Російські війська здійснюють невибіркові обстріли та нищать інфраструктуру й цивільні об’єкти: лікарні, дитсадки, школи, житлові квартали. Стріляють по громадському транспорту та машинах медичної допомоги з пораненими. Вбивають цивільне населення, включно з дітьми. Ґвалтують жінок. Викрадають і катують мерів, журналістів і активістів на новоокупованих територіях.

Тисячі мирних українців загинули, зокрема щонайменше 205 дітей. Такі міста, як Маріуполь, Охтирка, Волноваха, вщент зруйнували окупаційні війська. Українські жінки народжують у бомбосховищах, а кількість біженців, які покинули країну, наблизилася до п’яти мільйонів.

Це відбувається через безкарність путінського режиму, який зростав у Росії всі ці 22 роки. Зростав, зокрема, через потурання демократичних країн, які всі ці роки купували російську нафту і газ, постачали Росії зброю, торгували з країною-агресором.

Ця війна почалася для нас вісім років тому, 20 лютого 2014 року. Тяжкий день нашої історії, коли розстрілювали мирних демонстрантів у Києві на Євромайдані, а Росія почала свою підступну загарбницьку операцію в Криму.

Із 2014 року ZMINA документує порушення прав людини і воєнні злочини в окупованому Росією Криму. Ми, як ніхто, розуміємо, що нинішнє широкомасштабне воєнне вторгнення Росії на територію України є прямим наслідком безкарності за російські злочини в Грузії, Сирії, в Криму та на Донбасі.

Непокаране зло зростає. Воно росло всі ці роки, і, якщо хтось сумнівається, чи піде Путін далі, якщо його не вдасться зупинити в Україні, не майте сумнівів: він піде. Якщо хочемо зупинити третю світову війну, маємо об’єднатися, щоб покласти цьому край, для того щоб злочинці були покарані, а справедливість відбулася.   

Коли ми говоримо про справедливість, часто уявляємо Гаагу.

Міжнародні суди й справді важливі для забезпечення принципу невідворотності покарання за найтяжчі злочини вищих посадових осіб держав, на яких поширюється імунітет у межах національних розслідувань. Вони також відіграють важливу роль для встановлення правди про події та правової оцінки із засудження злочинів на рівні міжнародного права та консенсусу.

Та правда полягає в тому, що справедливість – це тяжка домашня робота для самої України, адже переважна більшість найтяжчих злочинів, які вчиняються в Україні, буде розслідувана саме українською правоохоронною системою.

І тут є багато питань, які стоять на перешкоді і які треба розв’язати. Нижче перелік того, що потрібно Україні зробити першочергово.

Перше. Створити адекватну правову рамку для належної правової кваліфікації найтяжчих злочинів, скоєних під час російської агресії.

Йдеться про внесення змін до Кримінального і Кримінального процесуального кодексів. Наразі українське законодавство не дозволяє проводити ефективне розслідування порушень міжнародного гуманітарного права (МГП); тривалість розслідувань обмежена; існує вичерпний і дуже обмежений перелік видів доказів, які приймаються в судах України, докази з відкритих джерел у списку відсутні тощо.

У Кримінальному кодексі нема деталізації типів воєнних злочинів і злочинів проти людяності, існує тільки бланкетна стаття 438 про порушення правил ведення війни. Ще в травні минулого року парламент проголосував за законопроєкт №2689, який гармонізує українське кримінальне законодавство з міжнародним правом. Однак попри численні заклики правозахисних організацій документ більш ніж десять місяців лежить на підписі в президента Зеленського. Натомість уряд розробив інший законопроєкт – №7290, який має очевидні проблеми.

Друге. Розв’язати питання доступу слідчих до місць злочинів (у разі окупації цих територій), залучення на огляди та оцінку відповідних фахівців (експерти, криміналісти, реставратори тощо). А також доступу до потерпілих і свідків, якщо вони були переміщені, перебувають на окупованих територіях, у полоні тощо.

Третє. Забезпечити професійну підготовку кадрів (слідчі, прокурори, судді), а також загальну спроможність системи правосуддя розслідувати найтяжчі злочини, вчинені під час російської агресії. Йдеться не тільки про необхідні знання в слідчих, прокурорів та суддів щодо того, як забезпечити правосуддя та ефективне переслідування винних, але й про об’єктивність та безсторонність, безпеку таких фахівців.

Четверте. Створити систему захисту свідків і потерпілих. Адже зараз в Україні фактично відсутні реальні програми захисту свідків та жертв. Багато хто з них просто боїться давати свідчення, особливо якщо має родичів чи майно на окупованих територіях, адже немає гарантій захисту, і вони не впевнені, що з ними не станеться розправа.

П’яте. Забезпечити реальне притягнення винних до відповідальності, включно з фізичним відбуванням покарання. Йдеться про випадки, коли злочинці переховуються від правосуддя на території країни-агресора чи підконтрольній / лояльній їй території / країні.

Шосте. Запустити дієвий національний механізм правосуддя щодо найтяжчих злочинів, скоєних під час війни. Попри те що в Офісі генерального прокурора існує спеціалізований Департамент нагляду в кримінальних провадженнях щодо злочинів, скоєних в умовах збройного конфлікту, спеціалізовані підрозділи з розслідування таких злочинів, хоча формально і створені на папері, на практиці не працюють. Немає також спеціалізації суддів / судів для розгляду воєнних злочинів і злочинів проти людяності.

Сьоме. Ратифікувати Римський статут Міжнародного кримінального суду – це ще одна обіцянка, не виконана Україною. Країна нарешті має стати повноправною учасницею МКС.

Розв’язання цих питань украй важливе для забезпечення справедливості й сатисфакції для жертв.

Що стосується міжнародних механізмів правосуддя, то багато процесів уже запущені, вони тривалі в часі та мають свої завдання: Міжнародний кримінальний суд, Міжнародний суд ООН, Європейський суд з прав людини, Комісія ООН з розслідування. Ці інституції розглядатимуть порушення прав людини, воєнні злочини, злочини проти людяності, злочин геноциду.

Але не злочин агресії – через юрисдикційні обмеження станом на сьогодні в міжнародних судах неможливо покарати Росію за саме розв’язування війни проти України.

Злочин агресії – це мета-злочин. Саме він є коренем проблеми – не було б російського вторгнення, не сталися б усі наступні злочини: вбивства, катування, зґвалтування, мародерства та багато інших.

Як громадянське суспільство ми закликаємо створити міжнародний трибунал для здійснення правосуддя щодо агресії, вчиненої режимом РФ стосовно України. Важливо також розслідувати попередні акти агресії Росії на території інших країн, безкарність за які призвела до сьогоднішніх наслідків.

Цей трибунал має розслідувати дії і притягнути до відповідальності вище керівництво РФ, а також усіх сенаторів Ради Федерації Федеральних зборів Російської Федерації, які формально надали згоду президенту РФ на використання російських збройних сил поза територією Росії.

Я вірю в такий майбутній трибунал, який відбудеться у відбудованому драматичному театрі Маріуполя.

Тетяна Печончик, голова Центру прав людини ZMINA

Поділитися:
Якщо ви знайшли помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: