Заховане зерно шукали навіть у ямі з гноєм: свідкиня Ксенія Прокоп’юк про Голодомор на Уманщині

Чергова історія з циклу “Голодомор. Невідомі сторінки” передає атмосферу, яка панувала у 1932-1933-х роках у центральній Україні. Попри наявність невеличкого господарства родину Ксенії не “розкуркулювати” та не репресували, але їм все ж довелось відчути всі аспекти геноциду. Адже буквально на руках у 6-річної дівчинки помер ї молодший брат.

Ксенія Прокоп’юк народилася 31 січня 1927 року в селі Танське на Уманщині. Її батько, Сивак Гива Денисович, був майстром-ковалем – умів підкувати коня чи виготовити потрібний металевий сільськогосподарський реманент, мав свою невелику кузню. Мати Ксенії, Параска Андріївна, доглядала родинне господарство, адже Сиваки мали трохи землі. “Куди глянь – поле,” – згадує Ксенія про той час. Також сім’я тримала коня й корову.

За роботу в колгоспі не платили

Ксенія Прокоп’юк народилася 31 січня 1927 року в селі Танське на Уманщині. Її батько, Сивак Гива Денисович, був майстром-ковалем – умів підкувати коня чи виготовити потрібний металевий сільськогосподарський реманент, мав свою невелику кузню. Мати Ксенії, Параска Андріївна, доглядала родинне господарство, адже Сиваки мали трохи землі. “Куди глянь – поле,” – згадує Ксенія про той час. Також сім’я тримала коня й корову.

Кампанія розкуркулення не зачепила родини Сиваків, на відміну від багатьох їхніх односельців, яких назвали “куркулями” і вигнали з власних будинків, забравши худобу та інше майно. Їхні хати розібрали на будматеріал – пізніше колгосп збудував із нього свинарник та комори, а на місці дворів посадили сад.

Розкуркулення часто супроводжувалося фізичним насильством з боку активістів, які, відчуваючи власну безкарність, знущалися над слабшими. Зокрема, у сусідів родини Сиваків, під час розкуркулення забрали доньку Марію. Згодом мати намагалася з’ясувати, що сталося з її дитиною і чи взагалі лишилася вона живою, однак правди жінка так і не дізналася.

Із початком колективізації батьки Ксенії відмовилися добровільно вступити до колгоспу, але згодом все ж були змушені були віддати свою землю, худобу та ковальське знаряддя і стати членами колективного господарства. Через безгосподарність коні в колгоспі невдовзі почали дохнути, і землю обробляли коровами.

За роботу в колгоспі людям не платили. І хоча працівникам номінально нараховували невеликий заробіток на “трудодні”, але насправді всі ці гроші відраховували на штрафи та інші виплати:

“А тоді плата в колгоспі яка була? Повів корову парувати – відщитали. Грошей, може, якісь копійки то й були, то десь діти попасли корову, десь корова вскочила, хтось побачив – записали, оштрахували. Ніколи ніхто й копійки не мав зовсім”, – розповідає Ксенія Прокоп’юк. (Тут і далі збережено оригінальну мову свідка.) 

Колгоспники. Село Дзензелівка Черкаської області. 1934 рік. Джерело: Маньківський краєзнавчий музей

Обшуки проводили, коли вдома не було дорослих, лише діти

У 1932 році в Танському, як і по всій Україні, за вказівкою вищого керівництва СРСР розпочалися подвірні обшуки, що мали єдину мету – забрати в українців всі продукти харчування, прирікши їх на смерть від голоду. Грабунок проводили групи активістів, набрані як з-поміж місцевого населення, так і з мешканців міст. Характерно також, що ніхто із жителів Танського, які приєдналися до цих груп, не помер з голоду:

“Не голодували… оці активісти, шо були до партії тулилися. Знаю, голова сільради був такий, шо в них вся сім’я вижила. Там їх було з десятеро, мабуть, і всі вижили”.

Саме подвірні обшуки та конфіскація всього продовольства створювали умови для знищення української нації як такої. Крім цього, геноцид став можливим через такі механізми вчинення злочину, як “чорні дошки”, “закон про 5 колосків”, заборону виїзду, паспортну систему і так звану хлібозаготівельну кампанію.

Приєднався до “активістів” і двоюрідний брат Гиви Сивака, батька Ксенії:

“Той пішов в активісти, а той пішов в робичі. Той жив припіваючи, а ті робили.”

Як наслідок, родичі не спілкувалися до кінця життя. Так комуністичний режим руйнував родинні зв’язки, налаштовуючи одних проти інших.

Працівники політвідділу Новотроїцької машинно-тракторної станції Дніпропетровської області виїжджають на роботи в колгоспи району. 1932 рік. ЦДКФФА України імені Г. С. Пшеничного.

Для того, щоб приховати хоч якісь харчі від буксирників (учасників буксирних бригад, які здійснювали рейди, – Ред.), Сиваки вдавалися до хитрощів – наприклад, розсипавши трохи жита на печі, щоб його просушити, вони поклали на нього дітей і наказали їм не рухатися, аби зерно не шелестіло. Під час обшуку батьки пояснили “активістам”, що діти дуже хворі й тому не можуть ходити. Буксирники повірили їм, адже в селі чимало дітей вже опухли від голоду. Так родині вдалося протриматися якийсь час. Ще трохи зерна батьки Ксенії заховали в отворі в печі, який вони забили дошками і замастили білою глиною.

Найвідданіші режиму “активісти” не гидували обшукувати навіть гнойові ями:

“То ті активісти шукають, де гній, отак коло гною, баче, шо розгарбано, значить, вони подивились. Тут скрізь вони ходили.”

 Ба більше, були й такі, хто порпався навіть у вигрібній ямі туалету: “То якісь п’ятисотниці – туалєти чистили ходили.”

Інколи “активісти” користувалися тим, що дорослі цілими днями працювали в колгоспі, і проводили обшуки тоді, коли в хаті лишалися тільки діти, які не могли чинити спротиву. Після того, як бригада таким чином кілька разів обшукала будинок Сиваків, вони стали замикати дітей всередині.

Також батьки Ксенії боялися, що в них можуть вкрасти корову, молоко від якої рятувало родину Сиваків та навіть їхніх сусідів від голодної смерті. Саме тому вони тримали тварину прив’язаною до столу в хаті, а вночі по черзі пильнували коло неї. Такий страх був виправданим – у сусідської родини Чиженків злодії не тільки вкрали корову, яку потім зарізали в лісі, а й напали на господиню та зачинили її в одному з господарських приміщень. На щастя, жінка вижила, однак троє її дітей згодом померли голодною смертю.

Крім того, до хати могли зайти й прохачі – “старці”, однак красти їм було нічого – весь більш-менш цінний одяг, взуття і прикраси батько, Гива Сивак, виміняв у місті на зерно.

Несмачні сурогати та випадки канібалізму

Чи не єдиним порятунком для зголоднілих людей ставали сурогати – замінники нормальної їжі. З-поміж них Ксенія Прокоп’юк найбільше запам’ятала бур’яни – кропиву, лободу, пшінку та інші рослини:

“Тоді та кропива, я її ше помню в роті, як я її не хтіла їсти. І треба ж їсти, бо крупинка де-не-де з кукурудзи була, а вона шелепає. Ну вже як поспіли, як вже розвилися вишні, то ми то листя рвали і глей, то з вишні дерли, і ліпили вареники з того листя. Їли цвіт і оці бруньки, які попадались. З вишні вони не кислі, бо слива – то та ще й кисла, але всьо їли підряд, хто шо де побачив. Но як уже настав бур’ян, там та така пшінка кругленька, тут якось гіначе його звуть, листочки. На березі, в нас берег був, там вже травичка, значить, всьо, вже пішли на ту траву.”

Якось батько, Гива Сивак, дістав трохи кормового буряку, з якого мати зварила “страву”:

“Ми всі їмо. О, (батько – Авт.) каже, їдять діти, значить виживуть. Ми поїли раз, другий день… Воно протівне, воно буряк кормовий, запах має кормового буряка, бо цей простий, цей добрий, він пахне, а кормовий, то тіки скотині, але ж ми раділи й тим.”

Мати Гиви Сивака, Марина, працювала на свинарнику й інколи приносила в кишеньці спідниці трохи макухи (відходів від виробництва олії, якими годували тварин – Ред.). Нею жінка ділилася з онуками, роздаючи всім порівну – по жменьці. Втім, у 1933-му вона сама померла з голоду.

Полова. Лінорит. Із циклу “Україна – 1933: кулінарна книга” Миколи Бондаренка

Нерідко голод штовхав людей на відчайдушні вчинки. Ксенія та її молодша сестра Ганна стали свідками того, як їхні односельці збили з ніг коня, що йшов по вулиці без нагляду, і розтягнули його на їжу.

“Геть і кишки забрали”, – ділиться спогадами жінка.

Відбувся в селі й випадок канібалізму. Тіло Наталки, однолітки й подруги Ксенії, знайшли звареним у будинку сусідів.

“То нам наказували, якшо ви йдете на вулицю і хтось вам дає намистечко чи шось – не йдіть ні до кого, не заходьте, ні до кого, йдіть прямо,” – так батьки намагалися вберегти дітей від найгіршого.

“Ніхто не плакав, нікому не шкода нікого, умер і всьо”

Чи не найстрашніший спогад пані Ксенії з того часу – це смерть її найменшого братика Миколи, який був тоді ще немовлям. І хоча хлопчика годували коров’ячим молоком, його не вдалося врятувати, і дитина померла у всіх на очах:

“Мама мені дала в руки, я його держу, а вони стелят, постелити, вповити його. Він став гикать. Мама: “Не траси”. Я кажу: “Я не трасу його, він, – кажу, – гикає.” Тоді положили його, воно гикнуло ше раз і кончилось.”

Батьки похоронили сина самостійно, але могили вони не насипали:

“А дитину ту сховали, мама ходила з татом, нас не брали, бо ми ж малі, куди нас тягнути? Після пішли ми на кладбище, а мама кажут, отут коло тину поховали, там зрита вся земля і не знали, де маленька.”

Згодом Ксенії Прокоп’юк не раз довелося бути свідком смертей рідних і сусідів. Зокрема одного разу вона зайшла до сусідської родини Музик, щоб занести їм трохи молока – у них опух з голоду син Дмитро, і батьки попросили Сиваків про допомогу. Втім, напитися цього молока хлопчик уже не зміг. Ксенія згадує:

“Я понесла молоко, а він на столі вже нарадяний (одягнений у святковий одяг для поховання – Авт.). Я ж, кажу, молоко принесла тобі, чого ж ти, кажу, ліг тут? А вони всі дивляться на мене.”

Пізніше у цій сім’ї з голоду померло ще троє людей.

Жертвою Голодомору став і дядько Ксенії – Андрій Коваль. Аби похоронити його з належною повагою, Гива Сивак виготовив труну. Все ж, тіло три дні пролежало в хаті, оскільки двоє чоловіків, які їздили по селу підводою, збирали мертвих і вивозили їх на цвинтар, не мали сил підняти тіло разом із домовиною.

Переважно ж поховальних обрядів ніхто не дотримувався:

“Ховали без дубовини (домовини – Авт.). Копали великі ями, там вони є на цвинтарі, де поховані ці, шо помирали, то на купу складали, складали поки не повна і всьо.”

Пам’ятний знак жертвам Голодомору в селі Танське. Wikimedia Commons.

У 1932-1933 роках голодна смерть забрала чимало мешканців Танського. Лише за офіційними підрахунками, голодом у селі було вбито 123 особи (поіменно). Скільки їх було насправді, достеменно невідомо.

Микола і Марина Сивак, Тодось, Легера, Архип, Павло і Дмитро Музика, Гнат, Петро і Марія Чиженко, Галина і Поліна Петренко, Іван та Андрій Коваль, Федір і Володимир Франко, Андрій, Катерина, Федір і Самійло Бурлаченко – всі ці люди стали жертвами геноциду. Крім них, Голодомор забрав життя ще дуже багатьох родичів і сусідів Ксенії Прокоп’юк, однак їхніх імен і прізвищ жінка вже не пам’ятає.

При колгоспі був “майдан” – дитячий садок, де підгодували сиріт, чиї батьки померли від голоду

Для дітей, чиї батьки померли з голоду, при колгоспі було організовано дитячий садок – “майдан”, де сиротам давали трохи їжі. Певний час там харчувалися і Ксенія та її молодша сестра Ганна, однак це тривало недовго – керівництво дізналося, що у родини є корова, і дівчат перестали годувати.

“Корова є, значить, нам їсти не дадуть”, – згадує Ксенія Прокоп’юк.

Також у “майдані” працювала дружина хрещеного батька Ксенії. Вона видавала дітям хліб – кожному по сто грамів. Одного разу вона захотіла віддати Ксенії трохи більше за норму і насипала їй крихт у пригорщу. Втім, дівчинка не зрозуміла цього задуму і образилася:

“А я як побачила, шо мені дрібненьке, а всім кусочки – я об землю! Вона каже: ‘Що, з’їла?’ Діти збіглись, як ті курчата, і мені нічо не попало.”

Там же, у “майдані”, працювала й сусідка Ксенії. Хоч вона і була комсомолкою й “активісткою”, однак, бачачи, що дівчинка дуже знесилена, жінка також намагалася їй допомогти:

“То вона ж тоже мені хтіла добре, дати того хліба кришечок більшечко, бо її тато просив, давай їй, бо вона погано їсть, то, шо можеш, поможи їй.”

Як бачимо, і серед “активістів” були ті, хто міг проявити людяність.

Із старовинної дерев’яної церкви святого Дмитра, розташованої в Танському, комуністи спершу зробили клуб, а в 1940 році її розібрали. Ще раніше, під час Голодомору, будівлю підпалили (“Кажуть, це комуністи палят,” – переповідає Ксенія Прокоп’юк), однак мешканцям села вдалося її загасити.

З місцевим священником активісти повелися жорстоко – його замкнули в підвалі сільської ради, яка була розміщена в хаті розкуркуленої родини.

“Ніхто його там не найде, смітьом засипали, та й всьо”, – згадує свідкиня.

У часи німецької окупації син священника повернувся до Танського і правив у переробленому під церкву приміщенні, бо також мав духовний сан. Коли ж комуністи повернулися в Танське, на нього наклали великий податок, і він змушений був назавжди покинути село.

Під час штучного голоду 40-х їздили в Білорусь міняти товари на їжу, там голоду не було

Наступним випробуванням, яке випало на долю Ксенії, був масовий штучний голод 1946-1947 років. У цей час все ще діяла постанова від 7 серпня 1932 року, відома в народі як “закон про п’ять колосків”. Вона забороняла підбирати з колгоспних полів навіть залишки врожаю. Саме за це ув’язнили кількох мешканців Танського:

“Одну жінку, вона взяла сім буряків з поля – сім год дали. А сусіда, то чи триста грам було, чи чотириста ячменю в карман взяла, то чотири годи.”

Ксенія Прокоп’юк із домашнім улюбленцем. Фото: Музей Голодомору

Порятунком від голоду для Ксенії Прокоп’юк стала поїздка до Білорусі навесні 1947 року. Разом із подругою та ще кількома односельцями дівчина потягом вирушила аж на північний захід тодішньої сусідньої республіки, де протягом кількох тижнів вимінювала одяг і рушники на харчі.

“Гості” з України просили їсти в місцевих мешканців, і ті ділилися тим, що мали:

“Ходим, ходим, ходим, дадут шось таке рідке їсти, таку миску велику черепняну. Воно вода, но воно салом затерте чути і де-не-де крупина гороху, і картопля така здорова-здорова до неї в мундірах зварана, покладяна – бери їж. А хліба, як міняєш у кого, то тоді дасть тобі кусочок хліба, а так тобі не дадуть, то ми ходили просили, шоб міняйте шось, беріт і дайте нам їсти, хоч шо-небудь.”

Заможного життя в Білорусі жінка так і не побачила, однак голоду там теж не було.

На кордоні між Україною та Білоруссю орудувало чимало злодіїв, які грабували тих, хто їхав у пошуках їжі. Один із них розрізав бритвою мішок із речами, які Ксенія везла на обмін, однак дівчина спромоглася втекти від нього, навіть зберігши при цьому свої пожитки. До рідного села дівчина врешті повернулася з двадцятьма чотирма кілограмами жита і ячменю, яких вистачило, аби прогодувати родину.

Під час масового штучного голоду 1946-1947 років смертність не була такою масовою, як у роки Голодомору-геноциду. І все ж, кілька мешканців Танського не пережили цей час. Серед них була дівчинка Дуня – сирота, яку в 1933-му знайшли у полі та вигодували в колгоспному сиротинці, давши їй прізвище Весела. Оскільки вона була наймолодшою вихованкою інтернату, сталося так, що, коли всі діти вже закінчили школу, дівчинка лишилася сама. Її не було кому доглядати, і в 1947 році вона померла.

Перевернутий портрет Леніна захищав стіну від сажі

Комуністичний режим через пропаганду весь час обіцяв українцям щасливе життя та побудову “нового ладу”. Насправді ж він приносив руйнування, арешти, голод і масову смертність. І хоча дехто піддавався на гучні агітаційні гасла, більшість не сприймала більшовицьких “нововведень”.

Євген Луньов. Сталін та кістки України. Карикатура.

Про справжнє ставлення українців до комуністичної пропаганди свідчить такий промовистий факт: мати Ксенії, Параска, повісила портрет “вождя” Леніна біля печі, щоб не забруднювати стіну сажею з рогачів. При цьому портрет був прибитий упоперек, горизонтально. Коли це побачила дружина одного з “активістів”, вона попередила жінку про те, що її можуть покарати: “Параско, шо Ви думаєте? Це ж, оштрафують, виженуть, в тюрму заберуть чоловіка.” Тоді вона обернула портрет “очима до стіни”, щоб було видно тільки зворотний бік аркуша. Як бачимо, перетворити більшовизм у нову квазірелігію комуністам так і не вдалося.

Історію Ксенії Прокоп’юк співробітники Музею Голодомору записали в місті Світловодськ Кіровоградської області у межах реалізації проєкту “Голодомор: мозаїка історії. Невідомі сторінки” за підтримки Українського культурного фонду