Як команда “Світло Донбасу” евакуювалася з Покровська і продовжує допомагати дітям із прифронтових територій

Близько п’яти років поспіль громадські активісти з Покровська допомагали вразливим групам населення, зокрема дітям. Волонтери не лише надавали їм гуманітарну допомогу, а й дарували враження та емоції. Допоки війна не дійшла до їхнього дому. На четвертий рік повномасштабної війни місто Покровськ майже повністю зруйноване російськими військами. Тому активістам довелося покинути рідне місто й оселитись у Дніпрі чи області. А вже у 2024 році громадська ініціатива переросла в зареєстровану організацію “Світло Донбасу”.  

Центр прав людини ZMINA допоміг активістам виїхати з прифронтового міста, яке щоденно потерпає від російських обстрілів, і мати трішки стабільності для реалізації всіх проєктів організації.

Про те, як громадська організація “Світло Донбасу” допомагає дітям із прифронтових громад пережити наслідки війни, розв’язує проблеми з водопостачанням у Покровську та надає правову допомогу внутрішньо переміщеним особам, розповіла в інтерв’ю ZMINA співзасновниця організації Альона Федорова.

Команда громадської організації “Світло Донбасу” поруч зі статуєю на вʼїзді в Донецьку область. Фото надане для видання ZMINA

Як з’явилася ваша громадська організація “Світло Донбасу”?

Наша громадська організація офіційно з’явилася рік тому. Тобто ми дуже молода організація. Але команді нашій уже років п’ять. Просто лише рік тому ми вирішили офіційно зареєструватись. Основний наш напрям роботи ­– це допомога всім, хто нам пише і телефонує. Якщо ми не можемо допомогти людині одразу, то ми записуємо її собі в базу і намагаємося знайти ресурс для її підтримки. Переважно ми опікуємося дітьми й вразливими групами населення. Уся наша команда – переселенці з Покровська. Ми з власного досвіду знаємо, як важко зважитися на переїзд і розуміти, що ти вже не повернешся до міста. Таким людям, які проходять цей важкий шлях, ми і допомагаємо.

Коли ви з командою виїхали з Покровська?

Ми переїхали десь пів року тому. Але однаково туди їздимо. Нас досі тягне в місто, бо це наш дім. Скажу вам відверто, не хочеться визнавати, що ми все втратили. З іншого боку, дивлячись на Покровськ, розумію, що це місто-руїна.

Хоча, знаєте, вже під час вторгнення ми їздили на тренінг із грантового менеджменту для новостворених організацій і з командою хотіли реалізувати ідею, яка б розв’язала проблему з водою в Покровську. Бо в місті води просто не було. Ось ми й вигадали зробити куби з водою, розставити їх містом, і це б допомогло людям мати доступ до води. Думали, приїдемо до міста і почнемо реалізовувати план. Нас не було тиждень, а коли приїхали, то становище в місті настільки змінилося, що ті куби вже нікому були не потрібні. Тоді ми дуже швидко зробили другий проєкт і отримали на нього своє перше фінансування. Ми займались евакуацією дітей з Покровська. А згодом і самі виїхали.

Діти, які отримали допомогу й іграшку “Гуся” під час евакуації з Покровська. Фото надане для видання ZMINA

Розкажіть детальніше про проєкт з евакуації дітей з Покровська?

Ми з командою були весь час на евакуаційному пункті, де збиралися батьки з дітьми, які хотіли виїхати з міста. Діти, яких ми бачили, видавалися такими, що загубились і не розуміють, що відбувається і куди вони їдуть. Зрозуміло, що батьки в цей момент їм не могли приділити увагу, бо тягнули свої 35 валіз, а діти в цей час стресували. І в цей момент з’являлися ми з коробкою гусей (іграшка “Гусь”. – Ред.) і великою кількістю смаколиків. Ми дарували дітям цього Гуся, цукерки, смаколики й міцно обіймали. Дитина в стресі, коли все це бачить, що її хтось підтримує, трішки заспокоюєтеся.

Якось одного разу нам зателефонувала жіночка і сказала, що лише цей Гусь підняв дитині настрій і вона його увесь час тримала й не відпускала. Такі дрібнички трішки відвертали увагу дітей у той час, як вони з рідними тікали зі свого міста. Нам зараз дуже боляче дивитися на Покровськ, точніше на те, що з ним зробили росіяни. І ще більш прикро розуміти, що, за неофіційними даними, у місті залишаються діти. А також дорослі, які не хочуть виїжджати з міста і лише їздять по наші посилки. Але, чесно кажучи, я не розумію, навіщо вони там лишаються, бо це дуже небезпечно, і мені здається, воно того не варте.

Як ви особисто думаєте, чому люди не виїжджають з Покровська?

Не виїжджають здебільшого люди літнього віку, ті, хто розуміє, що не здатний заплатити за орендоване житло, ті, хто переживає, що не зможе заробити гроші на новому місці. Скажу на своєму досвіді, що я забрала із собою маму і всіх котів та собак. Це було важко, особливо собака не хотів їхати. Коли я шукала житло в Дніпрі, то мене питали, чи я з меблями. На що я відповідала, що із собакою. Тому що меблі я не забрала, а от песика взяла.

І у всіх людей таке прив’язування до тварин, до житла. Хоча багато хто поїхав і залишив як тварин, так і батьків. Знаю дуже багато таких історій, що люди лишали літніх рідних, які були просто не здатні самостійно вижити під обстрілами. Але також, коли людина розуміє, що в неї пенсія 4 тисячі гривень, то виїжджати не бачить сенсу. І це якась патова, жахлива ситуація. З одного боку, ти розумієш, що ці люди праві, а з іншого – ти розумієш, що не довіряють таким, як ми. Ми ж про них попіклуємось, з усім розберемось і допоможемо гідно жити.

Команда громадської організації “Світло Донбасу”. Фото надане для видання ZMINA

Ваша громадська організація “Світло Донбасу” переїхала до Дніпра. Як вам тут працюється?

Дуже важко. Взагалі, коли тільки ми переїхали, я думала, що ми закриємося. По-перше, не було настрою, нічого не хотілося. І я розуміла, що в Покровську в мене є офіс, у мене є складські приміщення, у мене є транспорт, у мене є комунікація з командою, з місцевою владою. Тобто все налагоджено, і все працює добре. Але коли ти переїхав сюди, до нового міста, по-перше, не маєш матеріальної бази. Ти не розумієш, як, що робити, куди йти. Коли переїжджаєш, маєш багато побутових проблем, наприклад з батьками, з дідусями й бабусями, з тваринами, які також виїхали. І виходить, що кожен займається своїм життям. А потім я заходжу в інстаграм нашої організації і бачу купу повідомлень від людей із проханням про допомогу. Видихаю, і ми починаємо працювати.

Ви допомагаєте людям адресно. Як знаходите ВПО і які послуги їм пропонуєте?

Ми працюємо з адресною допомогою, зокрема допомагаємо діткам, які виїхали з Покровська та з інших прифронтових регіонів і стали ВПО. У якийсь момент нам почали писати й телефонувати дітки з усієї України, і не лише ВПО, але й багатодітні родини, інші вразливі категорії.

На сьогодні ми маємо десь вже двісті сімей, яким допомогли за ці пів року. Ми роздавали дитяче харчування, памперси, одяг, просто харчування, іграшки. Часто ми в це вкладаємо свої гроші. Наприклад, людина пише, що їй потрібна конкретна річ, а її в нас немає, то ми оголошуємо збір або за свої гроші це їй купляємо.

Де ви берете кошти на таку діяльність? Це гранти, пожертви?

Проблема в тому, що ми заявки на гранти намагаємося писати, але через те, що ми молода організація, то самі гранти не отримуємо. Мали лише один грантовий проєкт. Коли донор бачить, що офіційно нам лише рік, то відразу вважає нас несерйозними. Тому ми зараз працюємо власними силами, але в майбутньому будемо щось змінювати.

Скільки людей працює у вашій команді?

Нас семеро. До речі, я дуже страждала і переживала за нашу матеріальну базу, яка лишилась у Покровську, але ось зрозуміла, що вся наша команда повністю збереглась. Попри все, що пройшли люди з команди, всі вони лишаються у “Світлі Донбасу”. Ми вже стали родиною. До того ж, коли ти допомагаєш людині й бачиш, що це було з користю, це як наркотик – відчуваєш радість і хочеться ще.

Команда громадської організації “Світло Донбасу”. Фото надане виданню ZMINA

Чому було вам важливо отримати допомогу від Центру прав людини ZMINA?

Для нас ця допомога була важливою, тому що ми якраз виїжджали з міста. І особисто для мене постало питання пошуку нової роботи, житла. Коли ти живеш удома, то таких проблем немає, але коли ти виїжджаєш до іншого міста, ти розумієш, що в тебе постає багато питань, зокрема оренди житла, допомоги батькам. І тут, на жаль, матеріальне виходить на перший план. Тому ця допомога була вчасною, допомогла мені залишитися на старій роботі й до того ж орендувати житло в Дніпрі. Тобто зараз я не думаю про свій побут, а зосереджена більше на допомозі людям. І також я зараз розумію, що більш-менш стабілізувалася завдяки цій допомозі й можу вже розумніше планувати роботу і життя.

Для мене ще важливо було, що я не втратила команду й організацію під час евакуації з Покровська. Тоді в мене був складний емоційний стан. У нашій організації ще психологиня Клавдія отримала допомогу від Центру прав людини ZMINA. Для неї це теж було дуже важливо. У неї син хворіє і має дуже складний діагноз. Хлопчику кожні три місяці мають робити терапію очей в Одесі. І він уже не їздив на лікування, здається, пів року. Бо спочатку в них була релокація, потім не було коштів на поїздку. А така поїздка їм обходиться в 40 тисяч гривень – це і лікування, і житло, і транспортні витрати.

Сама Клавдія дуже гарна дитяча психологиня. Вона на евакуаційному пункті всім керувала, всіх заспокоювала, до кожної людини знаходила свій шлях.

Клавдія також була директоркою дитячого садка, який вона зробила своїми руками. Він був її серцем. І, коли вона дізналася, що по ньому прилетіло, вона досить тяжко це переживала. Вона навіть за свій дім так не переживала, як за цей дитсадок.

З вашого досвіду, що найскладніше дається переселенцям на новому місці?

Для нашої маленької організації – це знайти матеріальний ресурс для діяльності. Ми дуже хочемо офіс, але з цими цінами, бачу, що оренду ми не потягнемо. Але ми вже маємо ідеї для офісу. Зараз шукаємо локацію, де б його відкрити. Все ж таки вдома зберігати всі посилки дуже незручно. У моїй квартирі зараз коробка на коробці.

Що може допомогти вам адаптуватися до нового міста і нових умов роботи?

Мені здається, це має бути якась допомога на розвиток організації. От саме зараз ми шукаємо грант, щоб відкрити офіс. Також корисним для нас було б спеціалізоване навчання, щоб люди могли самі потім робити якісь конкретні кроки.

Які цілі ви ставите на найближчий рік для своєї організації?

По-перше, ми все ж таки хочемо зберегти ту команду і в тому складі, в якому ми зараз працюємо. По-друге, ми мріємо відкрити свій офіс для діточок. А по-третє, не хочеться завершувати адресну допомогу людям, бо кількість заявок тільки збільшується. Тому треба і на це шукати ресурс.

І, якщо чесно, моя мотивація в цій сфері дуже висока. Коли мені надсилають фото дітей, які отримали допомогу, я про все забуваю, сиджу й усміхаюся від цього. Для мене важливо розуміти, що ця допомога підтримує діток і вона для них дуже важлива. А я отримую результат миттєво.