“Я не можу ризикувати дітьми”: як люди з інвалідністю виживали в оточеному Глухові та евакуювалися після посилення обстрілів
Вже не перший рік назви невеликих українських містечок світ дізнається із заголовків новин у контексті війни. Бахмут, Вовчанськ, Торецьк… За цими назвами тисячі доль, тисячі історій, розділених на до та після, тисячі темних вікон опустілих будинків та евакуацій цілих родин.
Останніми місцями багато українців евакуюються з прикордоння Сумщини. Одне з таких міст – Глухів. Після того як на початку повномасштабного вторгнення громада пережила кількамісячну ізоляцію через оточення російськими військами, майже два роки життя в місті було відносно спокійним. Туди з міркувань безпеки навіть переїжджали мешканці навколишніх сіл. Але з літа 2024 року обстріли та атаки дронами значно посилились.
Унаслідок чергової такої атаки 18 листопада в Глухові загинули 12 людей, серед яких одна дитина. Більшість із них переселилася до Глухова зовсім нещодавно із сіл Сумщини й мешкала в гуртожитку місцевого медичного коледжу.
Саме з Глухова наприкінці літа вимушена була виїжджати й родина Ксенії та Олександра з двома синами шкільного віку – Святославом і Мирославом. У сім’ї чоловік і старший син мають інвалідність.
Про те, як родина виживала в ізольованому Глухові на початку повномасштабного вторгнення, чому вирішили евакуюватися через два з половиною роки і як влаштувалися на новому місці, читайте в матеріалі.
Про життя в оточенні
У Глухові немає і не було стратегічних об’єктів, тому на початку повномасштабної війни російські війська “транзитом” пройшли через місто, поспішаючи “взяти Київ за три дні”. Але містяни й містянки опинилися в оточенні.
“У перший день вторгнення, 24 лютого, о четвертій ранку, розпочався обстріл КПП (поруч із Глуховом два прикордонних контрольно-пропускних пункти – Бачівськ і Катеринівка. – Ред.), а через місто рушила військова техніка, колонами йшли танки на Київ, Чернігів та Суми. Вибиратися чи евакуюватися було небезпечно, адже на дорогах російські військові обстрілювали автомобілі, перевіряли документи в кожного, хто намагався виїхати. Ми залишилися вдома”, – пригадує Ксенія.
У період із 24 лютого до кінця березня 2022 року місто та північ Сумщини перебували в оточенні російських військ, практично – в повній ізоляції. Через наявність російських блокпостів до Глухова не можна було вільно проїхати ні із Сум, ні з Києва. Сам державний кордон був відкритим і звідти трасою (Автошлях E101) рухалася ворожа техніка. Забезпечити населення продуктами та медикаментами практично було неможливо. Також заправки, як і банкомати, були порожні. Постачання були загрозою життю. Місцеві підприємці, ризикуючи життям, на власних “бусиках” їздили по продукти до інших міст. Єдиним джерелом продукції був Глухівський хлібокомбінат. Крім того, хліб привозили із сусідньої Шостки. З місцевої великої ферми привозили молоко, яке спочатку роздавали безоплатно прямо в центрі міста, а потім продавали по 5 гривень за літр. Волонтери відкрили кілька дрібних осередків
Усі шляхи постачання до Глухова продуктів чи медикаментів були перекриті. Адже через російські блокпости до міста не можливо було проїхати ні із Сум, ні з Києва. З перших днів комендантська година в місті тривала із 16-ї вечора до 9-ї ранку. Життя в місті завмерло. Люди намагалися вижити, докуповуючи те, що лишилося в магазинах, полиці були майже порожніми. Аптеки хоч і працювали, але потрібні ліки доводилося шукати в кількох місцях.
“Діти саме захворіли, треба було обійти всі аптеки, щоб знайти необхідні ліки. Оплатити можна було лише готівкою, бо картки майже ніде не приймали. Біля банкоматів були величезні черги. Хто встиг зняти гроші, той міг оплатити. У перші дні паніка була в усіх, але потім, коли ситуація трохи стабілізувалася, пристосувалися до життя в таких умовах”, – каже Ксенія.
За свідченнями родини, поліція покинула місто до початку війни й воно залишилося фактично без підтримки. Невдовзі ворожі колони були розбиті під Сумами. Люди оговталися, почали організовувати захист свого містечка самі – виготовляли “коктейлі Молотова” та споруджували оборонні барикади.
Фактично не припиняла роботи місцева телерадіокомпанія, де чоловік Ксенії Олександр працює технічним оператором:
“Приймав заявки та лагодив інтернет… І загалом робота тривала, хоч і було страшно, як і всім у тій ситуації”.
Згодом на базари люди із сусідніх сіл почали привозити продукти – м’ясо, молочну продукцію. Хоча це й було дуже ризиковано.
“Ми частково виживали завдяки запасам, які купили раніше. У перший день вторгнення, як і всі, у паніці закуповували крупи, заморожені продукти та інше найнеобхідніше. У нас двоє малих дітей, і ми, зрозуміло, переживали насамперед за них”, – згадує жінка.
Коли виходили в місто, Ксенія пояснювала синам, чому в магазинах мало товарів, нагадувала, щоб під час повітряної тривоги поверталися додому, привчала їх ховатися в безпечних місцях:
“У нас не було облаштованих укриттів на початку війни, тому ховалися як могли. У багатоповерхових будинках підвали були захаращені, часто замкнені. Як і більшість, ми ховались у ванній кімнаті або в коридорі, дотримуючись правила двох стін”.
Росіяни відступили із Сумщини навесні 2022 року. Відійшли за кордон, попідривавши мости, і зупинилися неподалік.
Два роки в ілюзорній безпеці
Попри близькість до кордону з Росією Глухів якийсь час оминали тотальні обстріли. Місто вважалося відносно безпечним. Мешканці та мешканки із сусідніх сіл, що зазнавали значно частіших обстрілів, навіть переселялися до Глухова.
“Ми вважали, що, можливо, росіяни просто не вбачали сенсу обстрілювати його: у нас не було ні заводів, ні іншої важливої інфраструктури. Коли скидали великі бомби, було дійсно страшно. Але це було зрідка”.
Така примарна ілюзія безпеки вселяла надію, що родині вдасться лишатися вдома до кінця війни. Так тривало більш ніж два роки. Та влітку 2024-го через регулярні запуски росіянами “шахедів”, обстріли артилерії та бойові зіткнення на Курщині ситуація значно погіршилася. Місто чи не щодня почали бомбити російські війська.
Фото: Глухів INFO“Ми зрозуміли, що час евакуюватися, бо це вже ставало небезпечно. Нас вивіз батько своєю автівкою до Вінниці. А сам повернувся до Глухова, додому, бо тут дім, робота… Скільки б ми не вмовляли моїх батьків, маму з вітчимом чоловіка, які живуть у Білопіллі, вони не хочуть евакуйовуватися”, – з жалем каже Ксенія.
Через кілька днів після того, як родина виїхала, від вибуху ворожого снаряду в Глухові поруч з їхнім будинком у квартирі Ксенії й Олександра вибило вікна, хвилею знесло двері на балкон. Батько жінки приїхав і позакривав усе як міг.
Фото: Глухів INFOІ такі випадки не поодинокі. Зараз чи не щотижня Глухів росіяни обстрілюють артилерією, скидають авіабомби. Також над містом часто літають ворожі дрони, що додатково загрожують життю людей. У місті зазнали руйнування школи, спортивні майданчики, лікарня та чимало іншої інфраструктури…
Та найболючіше Ксенії було сприймати інформацію про загибель від ворожих обстрілів дітей. 27 липня внаслідок ворожого обстрілу центральної частини Глухова загинув підліток, ще 13 людей, серед яких семеро дітей, були травмовані.
“Страшно було виходити на вулицю, бо в будь-яку мить міг початися обстріл “градом” чи іншою артилерією. А через близькість до кордону зазвичай у Глухові спочатку стаються вибухи, а вже потім лунає тривога”, – додає Ксенія.
Наслідки обстрілу 18 листопада 2024 року. Фото: ДСНСЗа її словами, чимало людей виїхало з міста ще на початку повномасштабного вторгнення. Але є й ті, хто повернувся, бо не мав можливості прожити на новому місці на отриману допомогу ВПО, а роботу знайти не вдавалося тощо. Багато хто боїться виїжджати нині з Глухова, адже не знає, що їх чекає на новому місці.
“Тому що тут тихо”
У Вінниці, куди переїхала родина, виникла проблема з пошуком житла. Не всі власники хотіли здавати житло родині з дітьми чи переселенцям, або ж ставили ціну оренди надто високу. Але саме тут, у Вінниці, були такі необхідні медичні послуги для Святослава і нарешті можливість навчання офлайн для обох синів. Через місяць пошуків родина таки оселилася в орендованій квартирі.
Нині чоловік Олександр продовжує дистанційно працювати. Сини нарешті, після років навчання онлайн, ходять до ліцею поруч.
“За роки пандемії коронавірусу та війни, адже в нас із 24 лютого 2022 року школи фактично були закриті, старший син, якому 12 років, звик до онлайн-навчання й спершу не хотів іти до ліцею. А для меншого перехід був легшим, бо його вчителька початкових класів у Глухові дуже старалася, щоб уроки проходили повноцінно, і діти, коли не було тривог, відвідували заняття в школі”.
До речі, через сигнали повітряної тривоги в Глухові часто скасовували уроки. Траплялося, що за весь день міг бути лише один урок. Звісно, Ксенія та Олександр хотіли дати синам можливість здобути повноцінну освіту й кращі умови життя.
У Вінниці вони знайшли все те, чого прагнули. Так, сигнали повітряної тривоги тут лунають також часто, і діти вимушені переривати навчання та спускатися в укриття. Але тут значно спокійніше, ніж у Глухові. Майже місяць родина звикала до тиші.
“Молодший син на початку трохи лякався, адже будь-які гучні звуки – машини, мотоцикли або шум на будівництві – нагадували йому звуки обстрілів. Я постійно заспокоювала його, що все добре, що тут мирно, безпечно. У Вінниці магазини не зачиняють під час тривоги, люди спокійніші. Ми обрали це місто, тому що тут тихо, а обстрілів майже немає”, – пояснює Ксенія.
Родина отримує підтримку від благодійних організацій, зокрема й від громадської організації людей з інвалідністю Fight For Right.
Та найбільше радіє жінка, що у Вінниці доступні медичні послуги. Адже в Глухові відповідних спеціалістів, які б вели лікування Святослава, не було, доводилося їздити до обласного центру. У хлопця від народження двостороння розщілина губи, ясен та піднебіння, і консультації ортодонта йому необхідні насамперед. Святослав уже переніс декілька операцій. І невдовзі його чекає ще одна.
“Син регулярно проходить ортодонтичне лікування, і це значні витрати, оскільки держава його не покриває. Лікування охоплює виготовлення зліпків, носіння незнімних апаратів, а тепер – брекет-системи для вирівнювання зубів. У разі розщілини діти часто мають проблеми з диханням, схильні до частих отитів. Ми постійно відвідуємо лора, стоматолога, педіатра і хірурга. Це потребує не лише фінансових, а й емоційних ресурсів”, – розповідає мати.
Ксенія має вищу освіту і готова розглянути можливість підробітку хоча б на кілька годин на день, щоб розділити з чоловіком фінансове навантаження на родину.
“Зараз дуже важко планувати майбутнє. Ми продовжимо лікування сина, плануємо звертатися до лікарів. Через декілька років його потрібно буде оперувати знову. Додому поки ми повернутися не можемо. Я не можу ризикувати дітьми, бо, якщо знову виникне небезпека, як 24 лютого 2022-го, евакуюватися буде складно. Наша ситуація непроста: чоловік потребує підтримки в пересуванні, у нього церебральний параліч, хоча він самостійний, однаково це важко, особливо з дітьми”.
А поки що вони родиною мріють про перемогу України й про повернення після війни до свого зболеного містечка зі славною козацькою історією, до рідного Глухова.
***
За даними голови Глухівської громади, станом на кінець вересня 2024 року з міста евакуювали майже третину населення, зокрема майже 70% дітей. У місті оголошено обов’язкову евакуацію.
Fight For Right закликає евакуюватися з прифронтових населених пунктів і допомагає людям з інвалідністю та їхнім родинам у цьому. Якщо потребуєте евакуації чи іншої допомоги, звертайтеся за телефоном гарячої лінії 0 800 30 66 33 або надішліть запит та інформацію про себе на пошту help@ffr.org.ua
Проєкт “Безпека без перешкод для людей з інвалідністю” є частиною програми @INKuLtur, яка реалізується @Austausch e.V. спільно з країнами Східного партнерства за фінансування Федерального міністерства закордонних справ Німеччини.
