“Взяли в мене відбитки пальців та ДНК-тест. Сказали, що я потенційно небезпечна”: розповідь дружини викраденого в Мелітополі волонтера Ярослава Жука

Ярослав Жук – ювелір з багаторічним досвідом. Для нього це була не лише робота, а й своєрідне хобі. Окрім виготовлення прикрас Ярослав працював над будівництвом таких артоб’єктів, як “Англійський скверик”, “Італійський скверик” та атракціон “Автодром”. Усі охочі на власні очі можуть побачити ці витвори мистецтва в міському парку Мелітополя. За сумісництвом у цьому ж парку він також підпрацьовував будівельником, зварювальником та скульптором. Перед війною Ярослав влаштувався на завод, де робив решітки для комбайнів. 

Живучи в Мелітополі, Ярослав ніколи не міг відмовити іншим у допомозі: волонтерив для дитячого будинку в смт Мирне, був донором крові або просто міг допомогти знайомим щось кудись відвезти. Після повномасштабного вторгнення він постійно возив селами продукти.

17 червня 2022 року волонтера Ярослава Жука викрали окупаційні російські війська біля магазину “АТБ” в Мелітополі. Того дня він на своєму авто їхав містом. Невдовзі йому перегородив шлях автомобіль BMW, з якого вийшов невідомий озброєний чоловік. Погрожуючи пістолетом, він витяг Ярослава з машини та завдав йому кілька ударів. Потім він одягнув йому на руки кайданки, на голову натягнув мішок, запхав до машини та відвіз до будинку з підвалом. Там Ярослава катували аж до 8 серпня: жорстоко били, застосовували електрострум та палили шкіру паяльною лампою. Під тортурами його змусили підписати фейкові зізнання, які він потім озвучив на камеру. Пізніше Ярослава насильно вивезли до Криму, де й досі утримують в одному із сімферопольських СІЗО.

ZMINA поговорила з дружиною Ярослава з Мариною Жук про деталі викрадення чоловіка, про обшуки й погрози в її бік, а також про те, який шлях мають проходити рідні викрадених та полонених, щоб з’ясувати місце утримання та дізнатися про їхній стан. 

Ярослав Жук. Фото надане дружиною.

Власне, ми не бачили, щоб вони до когось вдиралися в будинки. Вони поводилися ввічливо, демонструючи всім, що вони прийшли з добрими намірами. Якщо й були якісь випадки, то вони не афішувались. Але містом ходили чутки, що людей дійсно затримують, а деякі з них зникають безвісти. На людях російські військові таких агресивних дій не показували.

До його затримання ви й ваша сім’я не контактували з ворогом навіть під час відвідин крамниць чи аптек?

Ні. Інколи вони могли нас зупинити для перевірки документів. Вони могли запитати мого чоловіка, де він служив і таке інше. Знаю, що в багатьох чоловіків запитували, де вони працювали. Але якихось таких непорозумінь чи сутичок не було.

Тоді як так вийшло, що його, по суті, викрали? У вас є якісь припущення щодо тих подій?

Є лише припущення, тому я не можу напевно стверджувати, як саме це сталося. У мене було багато різних думок. Я розглядала різні варіанти розвитку подій: можливо, його хтось здав, можливо він опинився не в тому місці, можливо з кимось зустрівся тощо. Але це лише мої власні припущення. До цього жодних прецедентів, які б натякали, що таке могло трапитися, не було. Тобто це було дуже неочікувано. Він не був у теробороні. Якихось передумов для його ув’язнення не було.

Ваш чоловік відкрито говорив про те, що він вважає Росію агресором і для нього російська армія є ворожою?

Так, він висловлював свою думку щодо ситуації, яка склалася. Наші знайомі й сусіди знали про це.

Знаю, що в Мелітополі, як і в Херсоні та інших окупованих містах півдня, були мітинги на підтримку України. Ви з чоловіком брали в них участь?

У нас у Мелітополі було багато проукраїнських мітингів, під час яких люди виступали проти окупаційних військ. Люди виходили на вулиці з моменту появи окупантів у місті. Потім мешканці мітингували проти незаконного викрадення мера міста. Вони до останнього виходили на протести. Під час останніх акцій окупаційні війська почали не лише їх розганяти, а й ловити найактивніших. Тобто люди виходили стільки, скільки могли.

Ми особисто в них не брали участі. Річ у тім, що в нас дитина з інвалідністю. Ми підтримуємо Україну, але ми не могли так ризикувати. Якби щось трапилося, хто б за нею доглядав? Це не дуже правильно було б – займатися такими ризикованими справами, коли в тебе вся родина перебуває на окупованій території.

Ярослав Жук зі своєю дружиною Мариною

Як ви вперше дізналися про його затримання?

Самого затримання чоловіка я не бачила, оскільки воно відбулося не в нас вдома, а в іншому місці. Він просто поїхав до міста на автівці й не повернувся додому. Дехто зі свідків казав, що бачив схожу машину, але водночас не був упевнений, що це машина Ярослава. Одні казали, що його в такому-то місці затримали, інші – в іншому. Людям здавалося, що вони щось бачили, але це ще не факт, що вони його насправді бачили. Якихось точних даних і свідків не було.

Того самого дня до нас додому прийшли російські військові. Ми живемо в приватному секторі, і в нас були відчинені ворота. Ми їх не завжди зачиняли, бо часто ходили до магазину або аптеки.

Ярослав виїхав ненадовго. Він навіть не переодягався, а сів за кермо своєї машини в робочому одязі. Ворота були відчинені, і я їх побачила (росіян) лише тоді, коли вони зайшли на подвір’я. Їх було троє, двоє з них були в балаклавах. Один у військовій формі, один у цивільній, а один у чорній. Звісно, ніхто з них не назвався. Тоді вони мені сказали, що мій чоловік начебто зробив щось погане, але водночас жодних подробиць не повідомили.

Я читала, що вони стріляли в повітря…

Це сталося під час того, як вони оглядали будинок та ходили подвір’ям. Коли зайшли до майстерні чоловіка, один з них вистрілив у повітря. Я в цей час відвернулася в інший бік. Свій вчинок росіянин потім пояснив тим, що начебто він це зробив випадково. Вони почали сміятись і сказали мені: “Усе добре, не хвилюйтеся. Це було випадково”.

Коли я подивилася на стелю і на стіни, то не помітила жодних отворів або слідів від куль. Ймовірніше, їхня гвинтівка була заряджена холостими патронами. Можливо, вони навмисно зробили холостий постріл, щоб морально натиснути на людей. Інакше навіщо тоді було заряджати саме такими набоями?

Ви кажете, що вони оглядали дім. Щось забрали під час обшуку?

Як такого обшуку не було. Вони просто поверхово пройшлись і скрізь швидко позаглядали. Забрали із собою комп’ютер чоловіка і два телефони, що не працюють. Оглянули металеві обрізки, які лежали в його майстерні.

Я знаю, що до декого навіть у Мелітополі російські військові приходили о шостій ранку і все ретельно перетрушували. Могли навіть зламати меблі. І це вже був справжній обшук. У нас такого не було.

Вони навіть уперше, коли приходили, не брали ані мого телефона, ані телефона мого сина. Складалося таке враження, що вони не дуже сподівалися щось знайти.

Вдруге вони прийшли приблизно за три тижні. Приїхали несподівано, але цього разу відразу до будинку не заходили. Просто покликали нас. Потім все похапцем обдивилися. Але тоді вже забрали мій та сина телефони на перевірку. Також взяли із собою одяг чоловіка.

Сказали, що моєму чоловіку треба переодягнутися. Коли я давала їм речі, вони все передивлялись і вибирали, яке взуття та одяг підходить, а яке ні. Незрозуміло, для чого це було, оскільки вони не казали: “Складіть будь-які речі, щоб йому було щось вдягнути на себе”. Натомість вони все передивлялись і вибирали самі.

Після того як вибрали одяг, вони сказали мені: “Ми вас не чіпаємо, бо у вас дитина. Але ми могли б і вас забрати, і ваш будинок націоналізувати. Росія – гарна країна для проживання. На відміну від України в нас кожен що хоче те й робить. Ніхто нікого нічого не примушує робити”. Тоді ж додали, що якщо треба буде, то самі відпустять Ярослава.

Того ж дня ввечері російські військові знову до нас приїхали. Взяли в мене відбитки пальців, сфотографували мене з усіх боків, сфотографували паспорт і, наскільки я зрозуміла, взяли ДНК-тест. Коли я запитала: “Для чого це?”, вони мені сказали, що я потенційно небезпечна особа.

Як ви думаєте, для чого їм потрібен був одяг Ярослава?

Оскільки вже тоді виходили відео із зізнаннями людей, то я подумала, що щось таке може бути й з моїм чоловіком. І саме для цього їм потрібний його власний одяг. І вже десь за тиждень вийшло зізнання з Ярославом.

Після того як вийшло відео, ми виїхали до Запоріжжя. За кілька днів нам зателефонували знайомі та сказали, що до нас приходили люди й шукали нас. Оскільки нас уже не було, то вони поїхали до його батьків. Їм вони повідомили про те, що Ярослава перевозитимуть до Сімферополя. За два дні перед його відправленням до Криму вони їх попередять про це. Але, звісно, ніхто нічого не сказав.

Можливо, вони хотіли таким візитом продемонструвати, що намагаються діяти ніби за законом. Вони були впевнені в собі й справляли враження людей, які перебувають у себе вдома. У них вже була впевненість у тому, що вони роблять все що хочуть.

Хтось із рідних намагався з Ярославом зустрітися, коли він ще був у Мелітополі?

Наступного дня після викрадення Ярослава, тобто 18 червня, батько скрізь його шукав і намагався дізнатися про місце перебування Ярослава. Але його весь час відсилали з однієї інстанції до іншої. Усюди казали, що в них чоловіка немає. Це така стандартна схема: вони завжди так роблять. Місць, де вони тримали в заручниках місцевих людей, було доволі багато. Батько обходив усі ці інстанції, і лише в останній йому сказали, щоб пішов туди, де він уже був. І це повторювалося за одним і тим самим сценарієм декілька разів. Батько Ярослава весь цей час намагався хоч щось дізнатися про долю сина. Але всі ці пошуки були марними, і ніхто нічого не сказав. Всі лише повторювали одну й ту саму фразу: “У нас його немає”.

Йому навіть дозволили написати заяву про зникнення сина. 

Коли російські військові приїхали вдруге, вони мені сказали, що він у них. Тоді я запитала, чому вони нічого не повідомляють. Але чіткої відповіді так і дочекалася.

Я не ходила разом з батьком, оскільки боялася, що мене теж можуть затримати й десь зачинити. А вдома без батьків залишиться дитина. Ми з його батьками порадились і вирішили, що краще, щоб його пошуками займався батько.

Вони не намагалися вас залякати чи погрожувати?

Незважаючи на те що трапилося, вони намагалися все “робити по справедливості” й “гарно поводитися”. Тобто вони прагнули надати своїм діям вигляд якоїсь законності. На той час вони тримали себе в руках.

Через їхню обережну поведінку деякі місцеві люди не розуміють, що з нами відбулося. Знайомі нам казали, що росіяни розберуться і відпустять його. Що нічого поганого не відбувається і що вони “гарні люди”. Вони добре ставляться до дітей і навіть роздають їм цукерки та гроші. Не відпустили.

Звісно, про російські війська ходили різні чутки, але якихось таких приводів для того, щоб вороже налаштувати населення проти себе, не було. Вони ж знають, до якої мети вони йдуть, і намагаються показати, що вони “гарні люди”. І вони все роблять з огляду на “благі наміри”.

А вони справді давали дітям гроші?

Коли діти ходили до магазину, то росіяни могли їм купити цукерки або дати гроші. Таке теж було.

Коли ви побачили зняте окупантами відео з Ярославом, в якому стані він був?

У мене був шок, коли я його побачила на відео. Це була зовсім інша людина. Незрозуміло було взагалі, що з ним робили. Начебто добре, що він живий і з ним усе добре, але все одно він ледве розмовляв. Він по життю дуже активна та харизматична людина. У мене навіть виникали думки, що він просто не хоче казати те, що його змушують. Саме тому він так дивно розмовляє. Але якщо придивитися, то можна побачити, що він ледве-ледве сидить. І це не кажучи вже про те, у якому він був стані (схудлий, синці під очима).

Я знаю, що були випадки, коли людей затримували й за деякий час відпускали. Це відео шокувало мене ще й через те, що прийшло чітке усвідомлення: вони не збираються його відпускати. Це був своєрідний дзвінок. Тобто оскільки відео вийшло, то вони планують цю тему розкручувати. І мої сподівання на те, що чоловіка відпустять, розвіялись. Я вже зрозуміла, що це все затягнеться надовго. І від цього ставало ще гірше.

Я взагалі всі ці три тижні не могла собі знайти місця. Було страшно і незрозуміло, що відбувається.

Звісно, він цього всього того не робив, про що казав у відео, і у своїх свідченнях весь час плутався. Спочатку казав, що через вікно хотів кинути якийсь вибуховий пристрій. Потім казав, що підклав його, щоб люди підняли. Потім – що він на велосипеді за кимось їздив.

У чому його звинувачують?

У кримінальному провадженні його звинувачують у злочині проти людяності, інкримінуючи йому міжнародний тероризм. Він начебто намагався вбити новоспечену заввідділу освіти Шапурову. Для цього він нібито використовував якісь вибухові пристрої.

Шапурова – це самопроголошена керівниця Департаменту освіти Мелітополя. Насправді я мало що про неї знаю. Мені лише відомо, що вона співпрацювала з окупаційною владою міста, а також призначала своїх знайомих директорами шкіл. Шапурова неодноразово погрожувала тим, хто був з нею незгодний та не підтримував окупаційної влади.

А куди він поїхав у день викрадення?

Зазвичай, якщо він кудись поблизу їхав, він мені не казав, куди саме він їде. Він часто міг кудись поїхати на п’ять хвилин і швидко повернутися. Того дня було так само. Він сів у машину в робочому одязі й кудись поїхав. Це означало, що йому треба було щось швидко купити або з кимось поблизу зустрітися. Він мене попереджав лише в тих випадках, коли він мав кудись надовго поїхати. Тоді він приймав душ, перевдягався і їхав у справах.

Чи вдалося батькам Ярослава зустрітися з ним?

Перед тим як Ярослава відвезли до Сімферополя, його привозили до батьків. Він у них помився з відкритими дверима та поїв. Батьки тоді змогли з ним поспілкуватися. Батько пізніше розповідав, що він не зміг його обійняти, оскільки в нього боліло все тіло. Самі росіяни пояснили факт його перебування вдома “жестом доброї волі”.

Вдруге батькам вдалося його побачити вже в Криму. Їм дозволили одне побачення. Ми на той час уже були в Запоріжжі, тому ми не їздили. Батькам було дуже страшно перетинати адмінкордон з Кримом. За їхніми словами, вони вже бачили багато чого, але там було ще гірше. На кордоні їх дуже довго тримали, перевіряли документи та телефони, допитували. Особливо чоловіків. Коли приїхали, вони вже на місці спілкувалися зі слідчими. Їх знову допитували та перевіряли їхні телефони. І лише після цього їм дозволили з ним побачитися. Їхня зустріч тривала дві години. Він передав через них мені листа. Йому теж від мене передали листа.

Після того з ним більше ніхто не бачився. Зараз батьки спілкуються лише через адвоката.

Про що їм вдалося поспілкуватися?

Ні про що таке вони не говорили. Було незрозуміло, чи їх прослуховують або чи є десь прихована відеокамера. Вони переважно спілкувалися на загальні теми. Батьки йому розповіли, що в нас усе добре.

За словами батьків, він був більш-менш у нормальному фізичному стані. Але був дуже морально пригнічений.

А що чоловік написав вам у листі?

Написав, що дуже сумує за мною та дитиною. Що дуже шкодує, що не побачився з нами, коли ми ще були в Мелітополі. Що він за нас хвилюється. У своєму листі до нього я написала, що ми його підтримуємо. Щоб він тримався, а ми намагаємося зробити все можливе, щоб його звідти витягти.

Ярослав з родиною

А коли він передав листа, в якому детально розповів про катування, які до нього застосовували росіяни?

Цього листа він написав після того, як ми найняли для нього адвоката. І вже через нього він розповів усім, що саме з ним відбувалося.

Чи зверталися ви до державних органів, які опікуються полоненими?

Коли Ярослава викрали, в місті вже не було мобільного зв’язку, і ми не могли телефонувати до якихось служб чи організацій зі зверненнями про допомогу. Доводилось усе робити через інтернет. Але це все не те. Тож ми вирішили виїхати з міста, щоб почати його скрізь реєструвати. Відразу ж написали заяву до поліції, зв’язалися з Червоним Хрестом, Мінреінтеграції та Координаційним штабом з питань поводження з військовополоненими. Ми скрізь заповнювали анкети про незаконне утримання мого чоловіка в російському СІЗО. Ми хотіли, щоб його додали до списків на обмін.

На той час уже були докази того, що Ярослав перебуває в Сімферополі. З нами зв’язався адвокат, якого йому тоді призначили. Він надіслав висновок суду, де було написано, що Ярослав перебуває в СІЗО. З цими документами ми вже зверталися до всіх, хто займається викраденими цивільними. Після цього ми отримали смс-підтвердження, що чоловік отримав статус полоненого.

Ми намагалися самі знайти адвоката, який представляв би інтереси Ярослава в суді. Більшість адвокатських об’єднань були дуже перевантажені, тому не могли взяти ще й цю справу. Тоді ми вийшли на адвоката Ладіна, який погодився його захищати. Хотіли налагодити зв’язок з моїм чоловіком, щоб переконатися, що з ним усе гаразд.

Нам скрізь казали, що військових обмінюють на військових. Але є шанс, що можуть обміняти й цивільних. Розповідали, що зараз дуже складно проходить комунікація з окупаційною владою в Криму. 

У якому зараз стані ваш чоловік?

Зараз його відвезли до якоїсь лікарні, де він проходить медико-психіатричну діагностику. Можливо, після цього адвокат нам щось скаже. Батьки казали, що під час їхньої зустрічі, вони не помітили в нього якихось переламів кісток.

У своєму листі він писав, що після тортур він частково втратив слух та чутливість пальців рук…

Руки – це його робочий інструмент. Він великий молодець, і він гідно тримається. Його спочатку утримували в одному СІЗО Сімферополя, а потім перевели до іншого. 

У нього зараз значно покращився настрій. Він став завзятішим після того, як у нього з’явився власний адвокат. Коли ти сам, то тобі здається, що все навколо тебе проти тебе. Він вірить у те, що його обміняють.

За цей час було два засідання, під час яких йому весь час подовжували термін утримання під вартою. Першого разу на десять тижнів, а другого – на два місяці. Його хочуть запроторити до в’язниці на 20 років або довічно.

Вам вдалося щось передати Ярославу в ув’язнення? Чи отримує він передачі?

Першого разу, коли Ярослав ще був у Мелітополі, до батьків приїхали військові, щоб повідомити про те, що його перевезуть до Сімферополя. Батьки тоді передали речі, але він їх так і не отримав.

Коли вони до нього їздили на побачення в Крим, то також намагалися передати йому передачу. Але Ярослав відмовився її взяти, пояснивши це тим, її йому все одно не віддадуть. Пізніше батько знову їздив до СІЗО, щоб передати речі та їжу, але побачитися їм не вдалося. Як з’ясувалося, вони все відразу не віддають, а видають порціями.

Батьки досі перебувають у Мелітополі.

Ви спілкуєтеся з рідними ув’язнених?

Так, звісно. Багато людей навіть не знають, де їхні рідні та що з ними відбувається. Вони не бачили їх по сім-вісім місяців. Нам хоч повідомили про його місце перебування. Ярослав писав мені, що чимало людей з окупованих Росією територій привозять до СІЗО. СІЗО №1 у Сімферополі вщент переповнене. Також там є люди з Мелітополя і Херсонської області. Є ще жінки та військові.   

У всіх нас зараз відбуваються постійні емоційні гойдалки. Ми дуже зраділи, коли з’явився цей адвокат. Тепер ми маємо хоч якийсь зв’язок з Ярославом. У нас з’явилася надія на те, що все буде добре.