Вижити в “колгоспному раю”: історія Дмитра Винярського з циклу “Голодомор. Невідомі сторінки”

Голодомор, влаштований комуністичним тоталітарним режимом у 1932–1933 роках, забрав життя мільйонів українців. Остаточна кількість людських втрат досі залишається невідомою: більшість науковців називають цифру в понад 7 мільйонів осіб, але певні історичні обставини ускладнюють підрахунки, адже на місцях було заборонено фіксувати реальну кількість померлих, а також записувати голод як причину смерті. Тобто втрати від Голодомору можуть бути значно більшими.

Музей Голодомору проводить масштабні експедиції Україною в межах проєкту “Голодомор: мозаїка історії. Невідомі сторінки”, розшукуючи свідків Голодомору та досі невідомі місця масового поховання жертв цього геноциду.

Свідки, які під час трагедії були дітьми, розповідають неймовірні історії про те, через що їм довелося пройти й завдяки чому вижити.  

У першій статті із серії публікацій у межах медіапартнерства Національного музею Голодомору-геноциду та видання ZMINA розповідаємо історію Дмитра Винярського.

Родина Дмитра. Роки НЕПу

Дмитро Винярський народився в селі Чумаки на Січеславщині, заснованому в першій половині XVIII століття на місці запорозького зимівника Кодацької паланки. Мешканці цих земель, нащадки козаків, із давніх-давен славилися своїм свободолюбством, тож і родина Дмитра навіть під тиском комуністичного тоталітарного режиму прагнула до волі. 

Коли Дмитро був ще зовсім маленьким, його родина перебралася в сусіднє село Червоний Яр. У роки впровадження Нової економічної політики (НЕПу) Винярським виділили невелику ділянку землі, де вони звели будинок.

“Хата була, як у Тараса Шевченка, на курячих ніжках”, – жартує Дмитро Денисович. 

Його батько, Денис Афанасійович Винярський, під час служби у війську познайомився з маршалом Георгієм Жуковим, що пізніше став широковідомим через жорстокість до солдатів і місцевого населення, зокрема українців. Уже тоді виявлялася його важка вдача останнього: “Як чуть хто провинився – по морді, по морді дає”. Батько Дмитра Винярського згадував, що саме Жуков його “привчив, як треба свободу любить”. 

Дмитро Винярський тримає фотопортрет свого батька, Дениса Афанасійовича Винярського, знятий під час служби останнього в армії. Фото: Музей Голодомору

Після демобілізації батька родині виділили трохи землі, і за кілька років вони змогли створити невелике господарство. 

“Як при НЕПу розжилися люди, стали жить. Спочатку в батька нічого не було. Дали наділ на каждого їдака по дві десятини, і люди розжилися, стали жить, але через то і розкуркулювали. В котрих сім’я велика була, наділ хороший був, вродило нічого. Вже я помню, батько купив конячку, конячка як монголка була, маленька, Чубка називали… Потом на другий год трояк батько купив. Трояк – це трьохлемішний (плуг. – Ред.)”, – розповідає Дмитро (тут і далі збережено оригінальну мову свідка).

У перші роки господарювання Денис Винярський кооперувався зі своїми сусідами, щоб разом обробляти землю: “Батькова конячка і сусідська, спрягалися”. Така форма співпраці, коли поле і реманент лишалися в приватній власності, була природною для українських господарств, зокрема вона набула значного поширення на Півдні України. На відміну від колгоспів, що їх силою насаджував комуністичний тоталітарний режим, українці позитивно сприймали звичну кооперацію та взаємодопомогу, яка давала можливість ефективніше хазяйнувати.

Однак економічний розвиток України, де чільне місце посідали б успішні господарства, не входив у плани керівництва СРСР. І вже з кінця 1920-х років певний лібералізм НЕПу звівся нанівець. Настав час тотального контролю за всіма сферами життя. Одним з найяскравіших процесів, що призвів до насильницького знищення традиційного життєвого укладу, стала примусова колективізація, яка провістила подальші потрясіння для мільйонів українських сімей. 

Колективізація

Не оминули ці знакові процеси історії України першої половини ХХ століття і сім’ю нашого героя. Коли почалася колективізація, батько родини відмовився йти до колгоспу та добровільно віддавати нажите. 

“Батько не хотів розставаться зі своїм НЕПом… А потом, значить, нада в колхоз зганять. Не хочеш, от – за межі України, так називали ето… висилали людей, щоб застрахать, щоб люди йшли в колхоз… У нас усе, все в колхоз забрали”, – пояснює Дмитро Винарський.

Дмитро Винярський. Фото: Музей Голодомору

Тих, хто не погоджувався на умови комуністичного тоталітарного режиму, визнавали “куркулями”. Цей термін мав політичне, а не економічне значення. Багатьох “куркулів” вислали до віддалених регіонів СРСР, зокрема в Сибір і на Далекий Схід, де вони жили в статусі спецпереселенців у виправно-трудових таборах: 

“Виганяли, у Сибір на зсилку виганяли… Дальній Восток, Сибір – все “хахлами” заселено. Висилали людей, щоб застрахать”.

Крім того, на українців у селах накладалися високі норми здавання хліба для “одноосібників”. Так поступово викачували всі запаси продовольства:

“Не виполнив хлєбоздачу – на тебе ще накладають, ще накладають, і так до тих пор, пока нічого не було. От і голодовка…”

Дніпробуд

Не бажаючи опинитися в колгоспному рабстві, батько пішов працювати на Дніпробуд: “Мати була в колхозі, а батько не хотів, батько пішов на Дніпрострой на заробітки”. Праця була каторжною, водночас влаштуватися на підприємство було непросто. Та попри все це був один із шансів отримати мінімальний харчовий пайок, що дозволяв пережити страшні для всіх українців 1932–1933 роки.

Наприкінці 1920-х і особливо на початку 1930-х відбувався масовий відтік населення із сіл на індустріальні об’єкти, де можна було отримати хоч якесь матеріальне забезпечення. До кінця 1930 року від колективізації втекло близько 40–50 мільйонів селян, половина з них – з України й Північного Кавказу. Такі величезні цифри свідчать про хаос і непевність, які в ті роки панували в “радянському раю”.

Мільйони людей були змушені покинути свої домівки: комусь присвоювали тавро “куркуля” і засилали в далекий Сибір, хтось сам, рятуючись від голодної смерті, був змушений залишити сім’ю в надії на виживання. Щоб стримати цей процес, у грудні 1933 року спеціальною постановою було введено паспортизацію. Відтоді без внутрішнього паспорта і прописки не можна було не тільки влаштуватися на роботу в місті, а й навіть потрапити туди. Однак часто саме міста й промислові об’єкти ставали прихистком для втікачів із сіл. Так сталося і з батьком нашого героя: на Дніпробуді Денисові Винярському видавали хліб і невеликий продуктовий пайок. 

Загальний вигляд греблі Дніпрогесу. Джерело: Центральний державний кінофотофоноархів України ім. Г. С. Пшеничного.

Будівництво промислового гіганта – Дніпрогесу, розпочате в 1927 році, стало масштабною пропагандистською кампанією, що мала продемонструвати світові велич і можливості соціалістичної держави СРСР. Утім, за фасадом успішної індустріалізації ховалися численні проблеми – від нестачі матеріалів до труднощів із забезпеченням робітників харчами й житлом. 

Черга за хлібом біля Дніпрогесу. Фото з книги: Abbe James. I Photograph Russia. New York, 1934

Наприклад, на цій світлині, яку зняв у 1932 році американський фотограф Джеймс Еббе, бачимо робітників, що стоять у черзі за хлібом. На тлі – ще недобудована дамба Дніпрогесу. І хоча фотографувати будь-які черги в СРСР було заборонено, Еббе вдалося зафіксувати справжній стан справ. Він став одним з тих іноземців, яким вдалося, попри намагання пропагандистської машини СРСР приховати реальну ситуацію, побачити правду і розповісти про неї світу.  

Про катастрофічну ситуацію в промисловості свідчать і інші унікальні документи того часу – листи інженера з ПАР Джері Бермана, який перебував в УСРР як запрошений іноземний спеціаліст на будівництві мостів. 

“Із кожним місяцем стає дедалі гірше і гірше, тому цього місяця я отримую картки на чотирьох робітників, тобто, наприклад, одну картку треба розділити між чотирма працівниками та їхніми сім’ями, тобто кожен отримує “нічого”!!! Тут ми всі працюємо тільки за хліб. Нічого іншого ми не отримуємо, крім кількох рублів. Отже, чоловік, його дружина та четверо дітей, якщо перші двоє працюють, отримують 800 плюс 600 г тобто 1 ½ кілограма. Хліб на шістьох. Пам’ятайте, що більше нічого немає“, – писав інженер своєму другові у Великобританію 6 січня 1933 року.  

Листи Джері Бермана. З колекції Музею Голодомору.

Згодом ситуація стала ще гіршою: “Сцени в їдальні: робітники шукають картопляні шкірки в сміттєвих купах! Будівники мосту! Як їх можна оштрафувати?? Що можна забрати в них! Тільки їхні “ланцюги” рабської праці! […] Як може бригадир кочегарити два котли, які працюють вісім годин, і отримувати за свою працю 800 г чорного хліба і гроші, щоб купити в брудній, схожій на стайню (гіршій за мої рідні африканські їдальні) столовій тарілку капустяного супу без м’яса і дві ложки “каші”?“

Цей та інші листи зараз зберігаються у фондах Музею Голодомору, і з ними можна ознайомитися в Залі пам’яті музею. 

Голодомор: конфіскація продовольства

І все ж у колгоспах ситуація була ще гіршою. Зокрема, мати нашого героя, Марія Винярська, працювала в колгоспі й отримувала за це аж 400 грамів хліба за трудодень. Восени 1932-го жінка принесла додому кілька відер зерна – це і була оплата її праці за цілий рік, за допомогою якої вона мала прогодувати свою велику родину, адже в Дмитра була ще сестра і троє молодших братів, найменшому з яких, Івану, під час Голодомору було всього два роки. 

Трудодень – це форма обліку роботи та оплати праці колгоспників, уведена в 1930 році. Колгоспний трудодень могла виробити лише фізично здорова людина. Розподіл зерна на трудодні заборонявся до виконання колгоспом так званих хлібозаготівель. Навесні 1933 року 48% колгоспів в СРСР не видали колгоспникам хліба на трудодні. 

Під час Голодомору Дмитрові Винярському було вже дев’ять років, тому він добре пам’ятає всі жахіття того часу. 

Так звані “активісти”, які приходили конфісковувати продовольство, не цуралися відбирати останнє. Вони використовували спеціальні “щупи”, за допомогою яких знаходили приховані продукти. Як згадує свідок геноциду, “активісти” в селі не голодували, оскільки крали харчі й інші речі під час обшуків. 

Щуп – металева загострена палиця – був невіддільним атрибутом бригад “активістів”, які вилучали зерно в 1932–1933 роках. Зокрема, щупами шукали харчові продукти, закопані в землі, заховані в скиртах соломи, на горищах будинків та в інших місцях. 

Щоб уберегти хоч трохи їжі, мати Дмитра заховала мішечок проса на печі та посадовила там дітей, сподіваючись, що їх не зачеплять. 

“І ми, як курчата ті, посідали, збилися в куточку на тому мішечку, так той мішечок витягли, замітили й забрали. Мука в діжечці була, муку тоже забрали… муки тієї нашкребли…” – згадує чоловік.

Відібрали також невеликі запаси гороху і квасолі. Більше харчів у сім’ї не лишилося. Зрозуміло, що крихти борошна чи проса ніяк не могли вплинути на виконання так званого плану хлібозаготівель. Справжньою метою комуністичного тоталітарного режиму було знищення українців. 

Виживання

Від голодної смерті родині допомогла врятуватися корова. Однак молока вона давала небагато, адже через нестачу коней у колгоспі в плуг і борону інколи впрягали корів. Як наслідок, втомлені тварини доїлися значно гірше. До того ж чи не все молоко потрібно було здати – людям повертали тільки не надто поживні “одвійки”, що залишалися після обробки молока на сепараторі. 

Крім того, задля виживання доводилося вживати в їжу сурогати, які в 1932–1933 роках увійшли до раціону українців. Люди були змушені полювати на дрібних диких тварин, особливо ховрахів. Останніх ловили, заливаючи водою їхні підземні нори. 

“Вижили. Батько й мати пухлі були з голоду, а ми, слава Богу, вижили, не пухлі були. Ну їли шо – лободу, галахи. Стала вже весна, стали виливать ховрахів і їсти, лободу запарювати. […] Ховрахів тепер уже витравили, ховрахів уже немає, а тоді ховрахів було багатенько. І я ж пацаном був, за відро і виливать із норки. Обідрав, і матір зваре юшечку, і оту сьорбаєм”, – ділиться спогадами Дмитро.

Лобода – рослина, яку часто вживали в їжу як сурогат в роки Голодомору-геноциду.

У цих словах вражає жага до життя, яка виявлялася вже з дитячого віку і, на жаль, у 1932–1933 роках була буденним явищем. Діти – це та категорія жертв Голодомору, яка страждала найбільше. Ми можемо впевнено сказати, що наслідком геноциду стала втрата цілого покоління хлопчиків і дівчаток, які могли стати медиками, вчителями, науковцями інженерами… 

Також мешканці Червоного Яру крадькома ходили на колгоспне поле по колоски, які лишилися після збирання врожаю. Робити це було заборонено під страхом покарання: “За колоски строго було. Пропаде – не трогай”.

Документ, який запроваджував кримінальну відповідальність за збирання залишків урожаю, – постанова “Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперації та зміцнення суспільної (соціалістичної) власності” – був ухвалений 7 серпня 1932 року. В народі його прозвали “законом про п’ять колосків”. Таємна інструкція про застосування цієї постанови від 13 вересня 1932 року передбачала розстріл, а за “пом’якшувальних обставин” – позбавлення волі на строк не менш ніж 10 років з повною конфіскацією майна за зібрані на колгоспному полі кілька колосків. Під її дію потрапили й кілька односельчан Дмитра Винярського. 

У 1932–1933 роках сусіди Винярських умирали цілими сім’ями. Після Голодомору село Червоний Яр недолічилося приблизно чверті населення. Хоронити вбитих голодом людей було нікому. Ніхто не дотримувався традиційних поховальних обрядів: 

“Хоронили сусіди, тоді вже не було ні похорон, нічого. Сусіди хоронили”.

Смерть від голоду перетворилася на буденність для дорослих і для дітей, що, безперечно, вплинуло на тих, хто вижив. На жаль, довготривалі психологічні наслідки Голодомору досі негативно впливають на розвиток нашої держави. 

Під час Голодомору часто траплялися випадки покарань за спроби врятувати інших від голодної смерті. Одну з таких родинних історій переповів і наш герой. Дядько Дмитра Винярського Олександр був головою колгоспу в сусідньому селі Чумаки. Щоб допомогти зголоднілим односельцям, він видав їм хлібні аванси з першого врожаю. Однак режим не пробачив йому вияву людяності – за “самоволку” (тобто самовільне видання авансу без погодження з вищим керівництвом) його ув’язнили на три роки. Повернувшись із в’язниці, чоловік працював уже рядовим колгоспником. Такі покарання за людяність у нелюдяний час були типовими для 1930-х років. Але добра пам’ять про рятівників подекуди й досі живе в українських містах і селах.  

Видавання зерна на трудодні в артілі “Восток” с. Шевченкове Петропавлівського району Дніпропетровської області. Пропагандистське фото, 1933 рік. Джерело: Національна книга пам’яті жертв Голодомору 1932–1933 років в Україні.

У розмові Дмитро Денисович однозначно заперечує пропагандистську тезу про те, що причиною голоду нібито став неврожай:

“Усе йшло за границю. Так, щоб не вродило, не можна сказать, недород був, но грабили, грабили, розграблювали ото все. А люди оставалися ні при чом… Зерна вже не було, усе викачали, вивезли”.

Голод 1946–1947 років

Під час масового штучного голоду в 1946–1947 роках Дмитро Винярський проживав у селі Канцерівка Запорізької області, де він мешкає й зараз. Той голод був не таким страшним, як у 1932–1933 роках, однак виснажених людей і далі ув’язнювали за збирання колосків, що лишалися на полях. 

“Тоді вже трошки легше було… Ну тоже ж корова, де колоски там собирали тайно. Тайно, конечно, щоб ніхто не бачив, потому шо судили. Сусід, сусідський чоловік, тоже три года одсидів за колоски”, – розповідає Дмитро. 

Чоловік досі зберігає вдома жорна, якими користувалися для перемелювання зерна в 1946–1947 роках. Їх придбав на острові, “на Січі”, його батько, Денис Винярський. 

Дмитро Винярський із дружиною. Фото з родинного архіву

Родина Дениса Винярського пережила і Голодомор, і масовий штучний голод 1946–1947 років без втрат. Однак мільйони українців стали жертвами геноциду та інших сталінських злочинів. Комуністичний тоталітарний режим знехтував базовими правами людини, зокрема правом на життя, гідність, свободу власної думки тощо. Завдання сучасного покоління українців – зберегти пам’ять про ці злочини, щоб не допустити повторення їх у майбутньому. 

Проєкт “Голодомор: мозаїка історії. Невідомі сторінки” реалізується за підтримки Українського культурного фонду