“Ви не схожі на п*дорів, щоб на вас нападати”: чому поліція ігнорує мотив ненависті у злочинах
Після цьогорічного Маршу за права жінок у Києві в підземному переході напали на групу учасників події. Двох хлопців побили та забризкали сльозогінним газом. Того ж вечора поліція затримала чотирьох імовірно причетних до нападу людей – Віту Заверуху, учасницю бойових дій на Донбасі та членкиню націоналістичної організації “Невідомий патріот”, і трьох її “активістів”.
Після кількох місяців розслідування, на початку літа, обвинувальний акт у справі скерували до суду – за статтею “Хуліганство” та лише з одним підозрюваним. Слідчі фактично проігнорували надані стороною захисту докази, які можуть свідчити про спланований напад на ґрунті гомофобії та допомогти ідентифікувати інших учасників побиття.
На прикладі цієї справи розповідаємо про те, як відбуваються розслідування злочинів ненависті в Україні й чому правоохоронці уникають використовувати 161-шу статтю Кримінального кодексу – “Порушення рівноправності громадян”.
“Пизд*ть їх”
8 березня після Маршу за права жінок компанія з двох хлопців та п’яти дівчат зробила на пам’ять кілька фотографій у кінцевій точці маршруту – на Поштовій площі – та вирушила гуляти містом.
Суттєвих провокацій з боку прибічників традиційних цінностей чи праворадикалів під час самої події не сталося. Водночас плакати з гаслами на підтримку рівноправності учасники та учасниці маршу все ж позгортали та спакували. Радше для формальної перестороги, бо не думали, що хтось може їх переслідувати, а тим паче напасти.
Лише перед тим, як спуститись у підземний перехід на вулиці Набережно-Хрещатицькій, компанія зауважила іншу групу людей: їх обігнали шестеро хлопців та дівчина.
Остання розчепірила вказівний та середній пальці в латинську літеру V, підвела їх спочатку до своїх очей, а потім скерувала в очі одному з учасників маршу, немов промовляючи:
“Ми за вами стежимо”.
Компанія натомість продовжила йти, а хлопець, якому адресувала свій жест дівчина, сказав друзям, що, здається, впізнав у ній Віту Заверуху – учасницю бойових дій на Донбасі та членкиню націоналістичної організації “Невідомий патріот”. У 2015 році її також звинувачували в розстрілі інспекторів ДАІ на посту Биківня.
Уже ближче до виходу з підземки компанію наздогнали знову. Та цього разу вже обступили півколом.
– Ви з маршу йдете? – запитав худорлявий, одягнутий у зелений камуфляж хлопець. Натягнутий на обличчя баф ледь прикривав йому рідкі вуса.
– Так, – відповів один з учасників маршу.
– А чому ви там були? – продовжив допитуватися перший.
– Та в кожного своя мета, чого були. Особисто я…
Але відповідь, вочевидь, не цікавила хлопця в камуфляжі. Він кинув “понятно”, обернувся до своїх супутників та скомандував:
“Пи*діть їх”.
“Полетіли удари. Я зрозумів, що стояти та відбиватися немає сенсу, крикнув дівчатам, щоб вони тікали, і сам почав тікати сходами”, – пригадує 27-річний Андрій, який намагався вступити в діалог з нападниками.
Йому вдалося вибігти з переходу, утім на вулиці його наздогнали троє хлопців, збили окуляри та залили очі сльозогінним газом.
Іншого ж, на кілька років молодшого за Андрія Владислава, тримали за сумку й тягнули за одяг, щоб він не міг утекти з підземки. Коли йому все ж вдалося вирватися від нападників, уже нагорі Владислава за шию обхопив хлопець у камуфляжі й почав “повчати”, що на такі марші “ходять одні п*дараси”.
“У цей час один з тих, що побігли за Андрієм, повернувся назад і вдарив мене в око”, – розповідає потерпілий.
Напад тривав до хвилини й закінчився, коли хтось із групи зловмисників наказав розходитися.
Обидва хлопці зазначають, що “били їх не сильно”, хоча деякі молодики справляли враження таких, які можуть добряче нагатити:
“Виглядало, як розвідка боєм”.
Фото ілюстративне. Противники Маршу рівності б’ють міліціонера. Reuters, 2015 рік“Ви не схожі на п*дорів, щоб на вас нападати”
Поліція, що її викликали дівчата з компанії, як згадують потерпілі, приїхала швидко:
“Нас сходу запитали, куди побігли нападники, як вони виглядали, та передали орієнтування по рації”.
Майже вісім годин, до 22:00, молоді люди провели в Подільському відділку поліції Києва: давали свідчення, заповнювали протоколи й кілька разів розповідали про те, що відбулось.
“Але в поліції одразу йшлося про те, що це “хуліганка”. Їх не особливо цікавив мотив нетерпимості. Один з правоохоронців, старшого віку, коли промивав мені очі, сказав: “Ви ж не схожі на п*дорів, щоб на вас нападати”, – з ледь помітною посмішкою каже Андрій.
Уже за кілька годин після нападу до відділку доставили чотирьох людей, які підпали під орієнтування. Була серед них і Заверуха.
У телеграм-каналі “Невідомого патріота” водночас з’явився допис про затримання її та кількох “активістів, які виступили проти ліворадикальних шизофренічних гасел”. Поширювали цю інформацію й на каналах низки інших праворадикальних організацій, зокрема “Традиції і порядку”.
Крім того, під відділком чатував Олексій Свинаренко, очільник організації “Національний спротив”. У своїх відео він заявляв, що до одного із затриманих нібито “застосовують тортури”, та закликав усіх небайдужих збиратися під відділком.
Майже одразу до ймовірних нападників приїхав адвокат, а ще згодом трьох з них відпустили. Одного залишили для обрання запобіжного заходу: вже за два дні йому призначили 60 діб домашнього арешту.
За словами Оксани Гузь, адвокатки, яка представляє інтереси потерпілих, невідомо, що відбувалось із затриманими того вечора у відділку:
“У провадженні цих даних немає, але якби їх якось опитували, логічно було б ці матеріали додати. Неофіційно мені дослівно сказали так: “Оперативники працювали з цими людьми для того, щоб отримати інформацію”.
Напад попередньо кваліфікували як “Хуліганство” і Частина 4 статті 296. Грубе порушення громадського порядку з мотивів явної неповаги до суспільства, що супроводжується особливою зухвалістю чи винятковим цинізмом, вчинене із застосуванням вогнепальної або холодної зброї чи іншого предмета, спеціально пристосованого або заздалегідь заготовленого для заподіяння тілесних ушкоджень. . Із семи нападників підозру висунули лише одному. Тому, на якого у своїх першочергових свідченнях стовідсотково вказали потерпілі та свідки. Вони запам’ятали його яскраво помаранчеву куртку та обличчя. Андрій каже, що через стрес тоді в поліції не міг достеменно свідчити про причетність Заверухи.
Потерпілі додають, що, коли давали свідчення, їх не запитували про наявність мотиву нетерпимості.
Водночас ще у 2019-му Національна поліція затвердила стандарт щодо протоколу відбору свідчень, у якому є відповідний пункт. Утім, як показує практика правозахисних організацій, правоохоронці здебільшого його ігнорують. Тоді ж і починаються проблеми з відповідним розслідуванням злочинів, скоєних з мотивів нетерпимості.
Гузь зауважує, що ця справа показово ілюструє дії поліції в злочинах, ймовірно скоєних через нетерпимість, загалом:
“Потерпілі навчилися подавати заяви, але не зовсім навчилися відстоювати свою позицію про те, що там повинно бути написано. Утім, пересічній людині не потрібно знати КПК напам’ять. Це посадовий обов’язок та питання відповідальності поліції”.
Понад місяць у справі панувало затишшя, розповідає адвокатка. Орієнтовно в середині квітня слідчі викликали потерпілих на відтворення обставин та перегляд записів відеокамер зовнішнього спостереження з місця нападу.
Потерпілі вкотре розповіли про те, що відбулося. Говорили під запис, що впізнали Заверуху, бо згодом передивилися фотографії та відео з маршу і вже були в цьому впевнені. Відповідали на запитання адвокатки: вона уточнювала, чи хлопці не матюкалися, не поводилися зухвало, за що їх нібито могли б побити.
Гузь продовжує й каже, що записи камер правоохоронці вилучили майже одразу після побиття: “Але чомусь понад місяць чекали, щоб надати їх для ознайомлення. Відео не дуже якісні, та на декотрих записах видно обличчя й одяг нападників”.
Завдяки цьому адвокатка отримала уявлення про те, кого слід шукати. Так, вона вийшла на журналіста, який знімав відео під час маршу:
“Він погодився на співпрацю й надав записи. Серед них є три шикарні файли, де видно Заверуху, підозрюваного та ще одного хлопця – у зеленому камуфляжі. Останній навіть почепив на свою поясну сумку значок веселкового забарвлення”.
Усі троє зафільмовані під час спроби потрапити на територію маршу. Утім, поліція діалогу та юристка ЛГБТ-організації “Інсайт”, співорганізаторів заходу, спочатку завадили їм у цьому. Із собою ймовірні нападники мали плакати з гомофобними висловлюваннями та нацистською символікою.
“Фактично ми зібрали інформацію про те, що люди, схожі на зловмисників, намагалися пройти й зрештою пройшли на територію маршу. Для мене це показник того, що вони планували провокації”, – переконана Гузь.
З огляду на це вона також упевнена, що нападники зупинили потерпілих лише тому, що ідентифікували їх як учасників події. А в тому, що вона стосувалася прав жінок, а не ЛГБТ, вони “не розбиралися”.
Підозрюваний у справі відмовився давати свідчення або пояснення щодо себе, послуговуючись статтею 63 Конституції України, тож його позиція невідома.
Спираючись на отримані відео, адвокатка скерувала слідству кілька клопотань. Зокрема, вона просила правоохоронців переглянути записи, долучити їх до матеріалів провадження, встановити місце перебування осіб з відео, допитати юристку “Інсайту”, журналіста й поліцейського, який затримував імовірних правопорушників.
Останній, власне, у рапорті зазначив про частину 2 статті 161 – умисні дії, спрямовані на розпалювання ворожнечі, поєднані з насильством.
“Зависла гнітюча тиша. Слідчий на момент, коли ми передавали клопотання, хворів. Але з такими справами працює група слідчих, – гортаючи матеріали провадження в пошуках їхньої точної кількості, зазначає Гузь. – У цій було 12. Та жоден з них, доки “наш” не вийшов з лікарняного, справою не займався. Найімовірніше, тому й не продовжили міру запобіжного заходу підозрюваному, хоча продовжили досудове розслідування”.
Так і не отримавши відповіді від правоохоронців, адвокатка звернулася до суду зі скаргою на бездіяльність слідчого. Утім, її й досі не розглянули.
За “хуліганськими” статтями покарати легше, ніж за “дискримінаційною”
На початку червня обвинувальний акт у справі скерували до суду за статтею “Хуліганство”, але за іншою її частиною і Частина 2 статті 296. Грубе порушення громадського порядку з мотивів явної неповаги до суспільства, що супроводжується особливою зухвалістю чи винятковим цинізмом, вчинене групою осіб.. Зібраних адвокаткою доказів до матеріалів провадження не долучили, а слідчих дій, про які вона клопотала, не провели.
У цьому, стверджує Гузь, полягає позиція слідчого:
“Оскільки в поліції є підозрюваний, вони виділили всі матеріали щодо нього в окреме провадження. У результаті ми отримали дві великі справи – одну стосовно встановленої особи передали до суду, а другу лишили, щоб продовжувати розслідування”.
На думку Шейлат Афолабі, експертки Української фундації правової допомоги, такі дії правоохоронців цілком зрозумілі:
“У поліцейських є першочергове завдання – покарати кривдника, а за “хуліганськими” статтями це зробити легше, ніж за 161-ю. Хоча, звісно, за них і передбачено менш суворе покарання. 161-ша стаття фактично мертва, з нею важко працювати, починаючи з того, що складно довести мотив нетерпимості”.
Вона додає, що суттєву роль у тому, щоб справу зрештою передали до суду за такою кваліфікацією, відіграє й недостатня кількість судової практики:
“Якщо прокурор прийде з такою справою в суд, є ймовірність, що суддя, не маючи попередніх даних чи інших схожих справ, може просто не ухвалити рішення, сказати, що не досить доказів, та повернути її або взагалі закрити, тож порушники залишаться на свободі. Зрозуміло, що прокурор не піде до суду, якщо не буде переконаний, що виграє”.
З досвіду роботи з правоохоронцями Афолабі бачить: запит на вміння працювати зі злочинами ненависті є. Відсутній, утім, системний підхід.
Наразі, каже експертка, у правоохоронних органах навіть не ведуть статистики щодо того, чи були скоєні злочини за такими статтями, як, наприклад, “Умисні тілесні ушкодження” тощо плюс мотив упередженості.
Отже, складається враження, що в Україні злочини ненависті відсутні.
“Потрібні зміни до Кримінального кодексу, чітке визначення мотиву нетерпимості. Варто створити зрозумілі та чіткі алгоритми роботи для поліцейських, доповнити перелік ознак, бо захищені наразі лише три. На “та інші” в статті правоохоронці переважно не зважають. Звісно, також слід проводити навчання поліцейських, слідчих, суддів та адвокатів”, – вважає Афолабі.
Водночас, на думку Гузь, проблема неефективного розслідування полягає не так у недостатніх уміннях правоохоронців, як у небажанні вищого керівництва поліції визнати: в Україні є злочини ненависті – та “дати відповідну відмашку їх розслідувати”.
Адвокатка переконана, що в справі про напад у підземці зібрано досить доказів, щоб довести мотив:
“Це справа, в якій ти приніс усе, а тобі кажуть: “Ок, дякуємо, знадобиться”, і на цьому кінець. Утім, навіть розуміючи, що ми втратили можливість, бо справа вже в суді, ми подали два клопотання про зміну правової кваліфікації. Якщо проаналізувати детально ситуацію, бачимо не 296-ту статтю, а, ймовірніше, ч. 2 161-ї та ч. 1 125-ї статей ККУ – легкі тілесні, заподіяні тому що…”
Можливе продовження розслідування щодо невстановлених осіб адвокатка також називає утопією:
“Ніхто цього не робитиме, як показує практика. В одному з відділків мені якось сказали, що якщо потерпілий не приходить хоча б раз на тиждень, то справа нікому не цікава. І ця справа йде вниз умовного стосу паперів, щоб ніхто вже за кілька місяців не приходив і не скаржився”.
Із 2016 року Гузь залучено до низки схожих справ щодо нападів та погроз ЛГБТ та феміністкам з боку праворадикалів – зриві Фестивалю рівності у Львові, атаки на учасниць акції за права жінок в Ужгороді, оголошенні сафарі та винагород за насильство над організаторами КиївПрайду:
“В усіх цих справах зрозуміло, хто їх вчиняє: фігурують ті самі організації, і поліція це розуміє. Але вони не можуть узяти й довести жодну з них до суду не те що за 161-ю статтею, а в принципі. Коли це так стихійно відбувається, особисто в мене складається відчуття, що поліція “кришує” ультраправих”.
Утім, на переконання дослідника ультраправих рухів В’ячеслава Ліхачова, малоймовірно, що організації типу “Невідомого патріота” захищають правоохоронці: “занадто дрібна шушваль”.
Фахівець припускає, що радше може йтися про специфічну упередженість. Мовляв, поліція не любить встрягати в ситуації з відтінком скандалу, де в перспективі громадськість може мобілізуватися на підтримку обвинувачених:
“Щодо поліції й так занадто багато звинувачень у переслідуванні патріотів. Ну і фактично на порожньому місці, де “нікого не вбили чи не порізали”, ще раз давати підстави для якихось звинувачень у репресіях, щоб під відділком чи на суд збиралася купа народу, – поліції всі ці ускладнення непотрібні”.
Стосовно ж причин неефективного розслідування справи, міркує Ліхачов, річ радше в тім, що поліція загалом не готова докладати значної кількості зусиль для розкриття несерйозних, на її погляд, злочинів:
“Крім цього, у поліції немає достатньої мотивації, вона не усвідомлює серйозності ідеологічно мотивованих злочинів”.
На Подолі під час агітаційного рейду праворадикалів невідомі чоловіки забризкали сльозогінним газом трьох дівчат віком від 15 до 16 років. Перед цим у них запитали, чи “належать дівчата до ЛГБТ”Насильство як спосіб витіснити ЛГБТ-питання з публічного простору
Потерпілі від нападу в підземці кажуть, що для них принципово, щоб справу розслідували саме як злочин ненависті.
“Хочеться показати, що в колі людей з націоналістичними поглядами є ті, які в правовому полі відстоюють свої права, а є ті, хто чинить насильство. І останні мають бути засуджені, а причини, через які вони нападають, зрозумілими – це не просто хуліганство, це побиття через нетерпимість”, – пояснює один з потерпілих Андрій.
Хлопець часто відвідує акції на підтримку громадських активістів. Його обурює те, що певна частина учасників акцій “закриває очі” на ультраправе насильство.
Крім того, на таких подіях він перетинається й з представниками націоналістичних організацій:
“На акціях бачив ту ж Заверуху. Стрьомно, що вони можуть мене впізнати, напасти“.
Про страх говорить і другий потерпілий, Владислав. Нервово сміючись, хлопець каже, що тепер, коли всі ходять у масках, він ще більше не любить підземні переходи.
Обидва, утім, підсумовують, що відстоювати свою громадянську позицію на правозахисних подіях не перестануть.
“Цей напад показник того, що на акції треба ходити, але треба, щоб поліція реагувала та засуджувала такі випадки. Наразі вона не робить усього, що від неї потрібно, щоб довести, що люди можуть почувати себе в безпеці. Ті, хто кричать, що в нас рівність, що все ок, мають побачити: в один момент ти в безпеці, а в інший – вже ні. Пофарбуєш волосся у рожевий – можеш отримати по обличчю”, – вважає Андрій.
Такі його висновки підтверджують і події останніх тижнів – коли представники праворадикальних організацій під час своїх “агітаційних рейдів проти ЛГБТ” тричі напали на людей, зокрема й через їхню “нестандартну” зовнішність і 14 червня представники праворадикальної організації “Традиція і порядок” напали на активістку “Феміністичної майстерні” та учасницю ініціативи FemSolution, які в Києві відклеювали з паркану плакати з антиґендерною риторикою. Потерпілі заявили, що їх словесно ображали, вдарили в обличчя, штовхали та погрожували побити. 19 червня на Подолі в Києві група праворадикалів напала на підлітків через фарбоване волосся та пірсинг. Компанію молодих дівчат і хлопців нападники ідентифікували як ЛГБТ-людей: їх морально принижували, двох хлопців ударили в обличчя, а потім змусили всіх уголос читати листівки про те, що “ЛГБТ – загроза українській родині”. Також цього дня під час агітаційного рейду ультраправих на Подолі невідомі чоловіки забризкали сльозогінним газом трьох дівчат віком від 15 до 16 років. Перед цим у них запитали, чи “належать дівчата до ЛГБТ”..
Дослідник ультраправих рухів Ліхачов на запитання про те, якою є мета подібних нападів, зауважує: сьогодні злочини ненависті, хоч і численні, не є “брутальними” та мають суто символічний характер:
“Ультраправі не ставлять перед собою мети забити або вбити, як було ще 10 років тому. Йдеться про те, щоб витіснити “опонентів” з вулиці та суспільної дискусії, позбавити права на вільне висловлювання думки. Залякати, щоб вони боялися виходити на вулицю”.
Та в перспективі без належної законодавчої реакції подібне насильство може стати рутиною, прогнозує Ліхачов, а напади, відповідно, жорстокішими.
