“Він там, звідки не повертаються”: Ольга з Чорнобаївки та Світлана з Тавільжанки були бранками росіян, а потім ті забрали їхніх чоловіків
Після деокупації Харківщини та частини Херсонщини українські правоохоронці виявили на цих територіях десятки катівень. Лише у Харківській області українські правоохоронці знайшли та ідентифікували 28 місць неволі. В них були камери, призначені як для чоловіків, так і для жінок. Умови утримування були скрізь однаковими: маленькі кімнати, обмаль ліжок, погане харчування та відсутність засобів особистої гігієни. Росіяни забороняли жінкам співати, сміятися і голосно розмовляти. До деяких застосовували тортури та били.
Серед жінок, яких тримали в ізоляторах, були волонтерки, держслужбовиці, поліціянтки та вчительки. Також відомі випадки, коли жінку викрадали і утримували в заручниках, щоб дістатися її чоловіка.
Так сталося з Ольгою Строган, домогосподаркою з Чорнобаївки, яку росіяни тримали в катівні на базі Херсонського ІТТ, поки її чоловік Олександр не здався в обмін на свободу своєї дружини.
Іншу жінку – старосту села Тавільжанка під Куп’янськом Світлану Мороз – окупанти викрали та утримували, щоб змусити співпрацювати. А коли жінка виїхала з села, то забрали її чоловіка Юрія.
Ольга та Світлана поділились своїми історіями про викрадення і допити в російських катівнях з виданням ZMINA. Жінок звільнили, але їхні чоловіки вже понад рік перебувають в полоні. Наразі місця утримання чоловіків невідомі рідним, як і їхній фізичний стан
Коли Ольга знепритомніла, росіяни били її по ногах носками чобіт
Ольга Строган – 51-річна домогосподарка, а її чоловік Олександр – далекобійник. Коли розпочалася війна, він приїхав до окупованої Чорнобаївки з Франції.
За словами Ольги, 10 серпня 2022 року росіяни прийшли до будинку батьків Олександра, тобто за місцем його реєстрації. Вони виламали двері, провели обшук та, залякуючи матір чоловіка, змусили її розповісти, де проживає син.
Поки одні військові обшукували територію, інші розпитували Ольгу про неї, про роботу Олександра, про дітей, про фінанси тощо. Жінка сказала, що живе за рахунок продажу овочів та фруктів (картоплі, винограду, черешні та вишні) з власного городу.
“Не дочекавшись Олександра, один з окупантів сказав: “Ти поїдеш з нами, поки твій чоловік не прийде за тобою. Одягни теплу шапку та теплий спортивний костюм. Візьми з собою всі необхідні речі”. Після почутого я у нього запитала: “Я що, там буду до зими сидіти?”. Вони з цього лише посміялися. Інші речі я зібрала у рюкзак. У цьому одязі мені було спекотно, але вони навіть не дозволили зняти шапку. Для чоловіка росіяни залишили на столі номер телефону“, – пригадує жінка.
Окрім Ольги, у будинку була її подруга, яка мала розповісти Олександру про затримання дружини.
На вулиці Ольга побачила два джипи без номерів – чорного та білого кольору. До одного з них посадили жінку, по обидва боки від неї сіли двоє озброєних військових. Перед цим Ольгу змусили натягнути на обличчя до підборіддя теплу шапку.
Коли машина зупинилася біля невідомої будівлі, Ольга встигла побачити сірі ворота та прочитати табличку з адресою: Теплоенергетиків, 3. Вона не могла повірити у те, що її привезли до в’язниці.
Двоє військових взяли її попід руки та завели до невеличкої камери. Там її протримали приблизно 40 хвилин. Попри спеку, Ользі заборонили знімати шапку, погрожуючи покаранням. Через стрес у неї почала сильно боліти спина. Тож вона не могла сидіти, а лише стояла або лежала.
“У мене забрали паспорт для “оформлення“. У приміщенні був комп’ютер, куди окупанти щось вносили. Коли вони помітили, що я все бачу, почали кричати: “Одягни шапку! Відвернись“, – зазначає Строган.
Після цього її вивели з кімнати та повели на другий поверх. Через спеку у жінки запаморочилось у голові, вона спіткнулась та впала. Росіяни почали на неї кричати, звинувачуючи у “розігруванні цирку”. Окупанти почали бити Ольгу по ногах носками чобіт. Потім вони підняли її попід руки та, штовхаючи, повели по коридору до іншої камери. На її питання, навіщо її сюди привезли, окупанти відповіли, що “сюди просто так ніхто не потрапляє”.
Жінку кинули до невеличкої камери, розрахованої на двох осіб. У ній були два залізних ліжка, а також стіл та лавка, приварені до стіни та підлоги. Окрім Ольги, у камері знаходилося п’ятеро жінок віком близько 30 років. Через брак спальних місць більшість жінок лежали на підлозі на старих матрацах або під столом на покривалі. У загородженому стіною куточку стояв рукомийник та туалет.
“У камері через тісняву та спекотну погоду не було чим дихати. Я спала під столом, який стояв недалеко від туалету. В обід нас годували макаронами з мізерною кількістю тушонки, а ввечері давали просто чай. Лише двом жінкам з камери приносили передачі. Якщо вони хотіли, то ділилися з іншими“, – каже вона.
Потрапивши до катівні, Ольга проговорила з іншими бранками цілу ніч. Вони розповіли, що їм забороняють голосно розмовляти, сміятися та співати. Якщо вони порушують ці правила, то наглядачі обшукують камеру, щоб зробити умови для них ще нестерпнішими. Дивитися у вікно також було заборонено, щоб ув’язнені не бачили, як привозять нових затриманих.
Як пригадує Ольга, до душу їх водили по троє і дозволяли там пробути дві хвилини. Цього часу вистачало лише для того, щоб намилитися. З засобів особистої гігієни бранки мали лише зубну щітку, пасту, мило та рушник.
За словами Строган, з їхньої камери на допити викликали лише одну жінку, яку так сильно били, що співкамерниці ледве могли її потім привести до тями.
Ольга провела у ІТТ лише одну ніч, але цього було цілком достатньо, щоб зрозуміти у яких жахливих умовах утримували жінок. Найбільше їм бракувало годинника та інформації. Жінки орієнтувалися за часом лише тоді, коли приносили їжу.
“Коли хтось новий потрапляв у камеру, усі одразу запитували про те, що відбувається ззовні. Я їм розповіла про війну та про те, як б’ються ЗСУ. Я також розповіла про те, як наші влучили в аеропорт у Саках. Вони так цьому зраділи. Ще я намагалася їх трохи відволікти, розповідаючи про своїх собак“, – згадує жінка.
Повернувшись додому, Олександр прочитав записку, яку залишили окупанти. А ввечері подруга Ольги розповіла йому, що відбулося. Наступного дня чоловік зателефонував окупантам та сказав, що готовий здатися в обмін на свободу дружини.
Ольга та Олександр Строгани11 серпня Ользі віддали паспорт та телефон, посадили до машини й привезли додому. Побачивши Олександра, жінка кинулась до нього та почала питати, чому він її не забрав одразу. Але той був напідпитку й ледве міг щось вимовити.
“Коли росіяни наказали йому збиратись, я віддала йому свій рюкзак, де були пігулки від головного болю та тиску. Також поклала туди зубну щітку. Олександр астматик, тому інгалятор з сальбутамолом він завжди носив з собою. Без нього він міг задихнутися. Після цього росіяни мене запитали: “Ну що, попрощалася з чоловіком? Ти його більше не побачиш. Ти знаєш, де його знайти”. Я тоді навіть не могла подумати, що вони це кажуть серйозно. Я його поцілувала і все“, – з болем та сумом розповідає вона.
Окупанти взяли Олександра попід руки, затягли до машини та поїхали до Херсона.
Спочатку охоронці не дозволяли Ользі передавати чоловіку речі та продукти, але потім передумали. Передачі можна було приносити двічі на тиждень – у вівторок та п’ятницю з 6-ї до 7-ї години вечора.
Колишні бранці, з якими спілкувалась Ольга Строган, розповіли їй, що росіяни не все їм віддавали (наприклад, забирали собі піцу, ковбасу або тістечка). Після цього жінка почала передавати пошматовану їжу у непривабливій тарі (на брудні овочі та фрукти клала гнилі, щоб їх не забирали).
Під час окупації Ользі складно було дістатися Херсона – маршрутка туди ходила лише до третьої години дня. Тому жінка змушена була наймати таксі або їздити на велосипеді.
Пізніше вона дізналась від свідків, які перебували в одній камері з Олександром, що його жорстоко били та застосовували тортури, у тому числі електричний струм.
Олександра не водили в душ та не виводили на прогулянку. Він мився з пластикової пляшки, яку клав на вікно, щоб хоч якось нагріти воду.
“Після деокупації міста під час слідчого експерименту я побачила у камері, де тримали Олександра, пляшку, яку йому передавала. Я думала, що коли туди зайду, знайду ще якісь речі, але там більше нічого не було“, – додає Строган.
За словами Ольги, у Херсонському ІТТ Олександра протримали два місяці. Після цього його на декілька днів вивезли до Олешків, а звідти до Каланчака, де він пробув з 29 жовтня до 1 червня 2023 року. Разом з дев’ятьма іншими українцями його тримали у камері для тимчасово затриманих. Потім він зник, і рідні втратили з ним зв’язок. Вони дзвонили до “поліції” у Каланчаку, щоб дізнатися, чи він і досі там, але їм відповіли, що Олександра нібито відпустили.
Пізніше у так званому “слідчому комітеті Херсонської області” на запит Ольги відповіли, що вони відкрили кримінальне провадження щодо зникнення її чоловіка.
Олександр СтроганПісля затримання Олександра росіяни декілька разів приїздили до його родини з обшуками або для “бесіди”. Перший “візит” відбувся 17 вересня 2022 року о 5-й ранку. До оселі приїхали військові у бронежилетах та з двома собаками – ягдтер’єром та вівчаркою. Коли вони вдерлися до будинку, то вівчарка Ріка (собака Строганів) почала на них гавкати. Тоді окупанти наказали Ользі кудись її прибрати.
“Ягдтер’єр бігав по оселі, а вівчарка була надворі. Помітивши нашу “сімку” (машину “Жигулі” сьомої моделі. – Ред.), вони спробували її завести. Машина завелась, але у неї було спущене заднє колесо. Я їх запитала, що вони шукають, але вони нічого не відповіли. Натомість між собою про щось тихо порадилися і сказали: “Стійте спокійно”. На городі вони шукали зброю металошукачем. Нічого не знайшовши, сіли до машин і поїхали геть“, – каже вона.
Вдруге росіяни приїхали до будинку Строганів 7 жовтня 2022 року. Жінка саме поверталась з херсонського ІТТ і помітила біля своєї оселі джип та п’ятьох людей у балаклавах. Оскільки у дворі були собаки, то зайти вони не могли. Підійшовши ближче, жінка запитала: “Ви щось хотіли?“. Вони відповіли: “Ні, ми вже їдемо. Тут просто інтернет добре ловить“. Тоді Ольга впізнала їхнього головного по очах, голосу й кросівках. Він тримав у руках телефон Олександра, який був фіолетового кольору.
“Майже усі слідчі були росіянами, які акали, окрім головного. Він був кавказької національності“.
Коли пізніше Ольга надсилала звернення до Координаційного штабу, МКЧХ та омбудсману, вони чомусь не надходили до адресата. Тоді вона попросила знайомого айтівця з’ясувати, що відбувається. Він їй пояснив, що її поштову скриньку та телефон зламали. Після цього він поставив двоетапний захист та змінив пароль.
Змусили навіть зняти перев’язку, яка була після видалення пухлини
До окупації села Тавільжанка, що в Куп’янському районі на Харківщині, Світлана Мороз була старостою цього села. Після його звільнення вона стала головним спеціалістом департаменту агропромислового розвитку у Харківський ОВА. Її чоловік Юрій Мороз працював водієм при колгоспі “Тавільжанка”.
Світлана МорозПід час окупації села Світлана продовжувала виконувати обов’язки старости, роздаючи гуманітарну допомогу (продукти, хліб, засоби особистої гігієни та ліки) та допомагаючи переселенцям. Їй доводилось опікуватися трьома тисячами людей у чотирьох селах.
Одного разу до їхньої сільради приїхали десятеро еленерівців на двох БТРах. Вони перестрибнули через паркан та оточили будинок сільради, на якому попри окупацію майорів український прапор. Двоє у балаклавах (судячи з усього, старші за званням) підійшли до Світлани і запитали: “Чому, сука, прапор не знімаєш? Своїх чекаєш?“
“Вони його зняли та забрали до БТРа. Еленерівці – це звірі. У них навіть форма була інша – гірша“, – розповідає Мороз.
На пропозиції окупантів співпрацювати з ними жінка відповіла відмовою. Наприкінці квітня окупанти викрали її знайомого – старосту села Вільшани Сергія Мараховського. Тому вона розуміла, що найближчим часом прийдуть за нею.
7 травня 2022 року до будинку подружжя під’їхали дві машини. З них вийшли озброєнні військові у балаклавах з шевронами “Спецназ Росії”. Частина з них оточила оселю. Забравши у жінки паспорт та телефон, вони наказали їй проїхати з ними до Куп’янського райвідділку “поліції”. В машині, куди її посадили, вже перебували 15 кремезних військових у балаклавах, а також інші затримані – колишній поліціянт Юрій Пінчук та суддя Юрій Гніздилов. Останнього висадили дорогою до Куп’янська. Світлану ж та Юрія Пінчука привезли до відділку у Куп’янську. Там бранці перебували у сусідніх кімнатах, їх розділяло вікно, через яке вони могли бачити одне одного.
У кімнаті, де знаходилася Світлана, були сліди від крові на лавах, підлозі та стінах. Посередині стояв залізний стіл, а зверху під стелею було маленьке віконце. Жінку допитували двоє росіян, одному з яких було близько 40 років. Інший був бурятом. Її питали, чому вона не йде на співпрацю, а також звинувачували у нібито створенні ДРГ (жінка як староста підтримала організацію добровольчої дружини, яка стежила за правопорядком). У одного з дружинників росіяни пізніше знайшли мисливську гвинтівку.
“Мене змусили роздягнутися, щоб я показала своє татуювання на спині. Вони також вимагали, щоб я зняла перев’язку, яка у мене була після операції з видалення пухлини. Загалом мене допитували більше 5 годин. За цей час я дуже змерзла. Ввечері мені наказали вийти з кімнати. Коли я запитала, куди мене ведуть, мені відповіли: “На розстріл”. Потім вони мені наказали йти пішки до Тавільжанки і наступного ранку знову прийти до них“, – пригадує жінка.
На виїзді з Куп’янська Світлану зустрів на автівці її чоловік Юрій, який цілий день чекав дружину біля “поліційного” відділку.
Наступного дня Світлану допитували чотири росіянина у цивільному одязі. Двоє з них мали позивні “Рибак” та “Хімік”. Останній був рудий та з бородою. Цього разу чиновницю розпитували про односельчан, які брали участь в АТО. Вона відповіла, що у сільраді не обліковують військових. Тоді росіяни попередили жінку, що у разі її невиїзду з Тавільжанки, її “вб’ють укри”, бо вона проживає на окупованій території“. Також росіяни розповідали, як “зітруть Харків з лиця землі, а її діти, які там волонтерять, загинуть“.
Цього разу росіяни мали інформацію про кожного односельця Світлани Мороз – знали, хто чим займається та як живе. Жінка припускає, що це були представники ФСБ.
На думку Світлани, росіяни відчували злість до людей, які займалися волонтерською діяльністю. Після допиту її відпустили, віддали паспорт та телефон, в який ймовірно поставили “жучок”. Під час кожного дзвінка чиновниця чула незвичні звуки, яких раніше не було. Через це вона вирішила більше не користуватися телефоном.
Після звільнення Світлани подружжя Морозів вирішило виїхати з Тавільжанки до Харкова. Однак росіяни вже не випускали чоловіків на підконтрольну Україні територію. Тож 11 липня Світлана сама виїхала через дамбу в Печенігах до Харкова, де мешкала її донька.
Згодом жінка довідалась, що росіяни відпустили Гніздилова та Пінчука. Вона припускає, що їх обох піддавали тортурам.
Чоловік Світлани Юрій Мороз продовжував працювати на фермі, щоб постачати людям воду. Для цього керівництво його підприємства дозволило вмикати генератор, який живив насос.
Після деокупації Куп’янська у селі було небезпечно залишатися через постійні обстріли. Тож Юрій повідомив дружині телефоном, що планує виїхати з окупованої Тавільжанки через Росію.
“Ми зідзвонювались щодня. 21 вересня мій чоловік перестав виходити на зв’язок. 23-го чи 24 вересня мені подзвонив односелець й повідомив: “Юрія забрали”. Він додав, що 22 вересня увечері до нашого будинку під’їхали озброєні люди на БТРі й забрали мого чоловіка. Вони (росіяни) навіть стріляли. Наступного дня вони підігнали машину і два дні вивозили з дому наші речі. Потім ще й забрали нашу автівку“, – розповідає Світлана.
Вона також дізналась від односельців, що напередодні у сусідньому селі росіяни проводили облаву на мисливців та вилучали у них зброю. Юрій теж був мисливцем, але вони не зберігали дома зброї, окрім гільз, патронів та рацій.
Юрій МорозЗа тиждень до свого викрадення Юрій розповідав дружині по телефону, що посварився з російським військовим. Чоловік випадково помітив, як той відкручував акумулятор з автівки біля гаража їхнього сусіда. Окрім цього, він бачив, як хтось нишпорив у їхньому дворі.
Пізніше Світлані розповіла сусідка з Тавільжанки, що перед викраденням Юрія до неї підходили два чоловіки – один у військовій формі, а інший у цивільному одязі. Вони їй сказали:” У вас тут є один. Його скотина живе у Харкові, а він їй зливає наші позиції… Ми зараз поїдемо, відпрацюємо“.
Інший мешканець Тавільжанки, якому вдалося звідти виїхати, розповів Світлані: “Одного разу була розмова з орками в селі. Вони нам сказали: “Мороза можете не чекати. Він там, звідки не повертаються“. І ще додали, що якщо з’явиться староста, то буде розстріл на місці“.
Світлані наразі нічого невідомо про долю чоловіка. З моменту його викрадення вона не отримувала від нього жодної звістки. Чиновниця зверталася до Міжнародного комітету Червоного Хреста, СБУ та Офісу омбудсмана. Разом з донькою вони залучили адвокатку-волонтерку, яка перевіряла, чи перебуває Юрій у російських в’язницях. Але все це не дало жодних результатів. Світлана Мороз вважає, що Юрія можуть утримувати у так званих “Л/ДНР”.
“У мого чоловіка псоріаз. Він не може довго знаходитися без відповідного лікування та догляду за тілом. Мені навіть важко уявити, як він там. У нього є татуювання на руці – від зап’ястя до ліктя арабськими буквами написано “Світлана та Євгенія”, – розповідає чиновниця.
Також Мороз розповіла про викрадення росіянами Сергія Мараховського – старости села Вільшани. Коли його затримували, то побили просто на городі. Росіяни тримали чоловіка у Куп’янському СІЗО, а потім стратили у Вільшанах. Ходили чутки, що Сергія Мараховського разом з матір’ю та донькою вбили через машину, яку ті не хотіли віддавати.
