Вимушена ізоляція

За статистикою Міністерства охорони здоров’я, людей із порушеннями слуху в Україні більше мільйона, а з діагнозом “глухота” – більше ста тисяч. Майже щодня їм доводиться долати різноманітні бар’єри. Адже в нашій країні переважна більшість установ та інституцій розраховані на тих, хто чує й добре розмовляє.

Виходить, що суспільство вдає, ніби людей із порушеннями слуху просто не існує. Хоча насправді їхні права захищають і конвенція ООН “Про права інвалідів“, і Конституція України, і закон “Про соціальний захист інвалідів України“, чимало указів та розпоряджень.

Часто складно навіть уявити, з якими проблемами доводиться стикатися глухим і слабочуючим. 

Аби було легше зрозуміти, про що йдеться, уявіть собі, що жителі такого міста, як Бровари, живуть у повній тиші, а мешканці такого міста-мільйонника, як Дніпропетровськ – недочувають чи мають інші проблеми зі слухом. Приміром, усі броварчани майже не можуть користуватися телефонами, за винятком смс-повідомлень; не чують оголошень у транспорті, не знають, про що говорять на телебаченні та радіо, навчаються лише в спецшколах і мають обмежений доступ до вищої освіти. 

Спілкуватися ж із тими, хто чує, можуть лише за допомогою блокнота та ручки – та й то, якщо погодяться ті, хто чує.

Саме в умовах інформаційної ізоляції живуть українці з порушеннями слуху.

Обмежений доступ до інформації – одна з найсуттєвіших проблем нечуючих. На перший погляд, може здатися, що таке обмеження стосується виключно доступу до інформації про суспільні та політичні події. Насправді ж проблема значно глибша. 

Адже в повсякденному житті без слуху доволі складно.

“Значні обмеження в отриманні інформації обумовлені тим, що через відсутність слуху людина не отримує необхідну їй інформацію вчасно, або отримує в мізерному або невірно сприйнятому вигляді”, – переконана Наталія Каменська, президент Об’єднання нечуючих педагогів та головний редактор газети Українського товариства глухих (УТОГ) “Наше життя”.

Вона розповідає, що для старшого покоління ця проблема істотніша, ніж для молоді, яка активно використовує сучасні технології та гаджети. До того ж, жителі великих міст, де діють організації УТОГ і є великі спільноти нечуючих, значно менше відчувають такі обмеження. Зрозуміло, що тим, хто живе в маленьких містах чи селах складніше.

“Як-то кажуть, хто володіє інформацією, той володіє світом”, – каже Олексій Нашивочніков, головний фахівець архітектурно-планувального відділу державного підприємства “Укрметротунельпроект”, архітектор-проектувальник п’яти станцій київського метрополітену, який не чує з дитинства. 

“Тому ми, нечуючі громадяни, – не у виграшній ситуації. Уявіть, що в певній групі одна людина розповідає важливу новину. А при цьому глухий не почув, або йому не переклали. Усі інші – почули й скористалися із цієї переваги, випередили нечуючого”, – додає Олексій.

Буденні бар’єри, буденна ізоляція

“Корінь усіх проблем людей із порушеннями слуху – в інформаційній ізоляції та мовному бар’єрі”, – твердить Марина Ліферова, голова Спілки перекладачів жестової мови, перекладач із 33-річним стажем. Сама з родини нечуючих, тож добре знає про всі їхні негаразди. 

“Приміром, у будь-якій цивілізованій країні поліцейські, медичні працівники, співробітники державних установ, словом, всі, хто так чи інакше контактує з нечуючими під час роботи, – знають хоча б декілька базових жестів. Тож можуть розпитати ім’я та прізвище, дізнатися, що саме трапилося”, – каже Марина Ліферова.

В Україні ж, мабуть, доведеться ще пошукати міліціонера чи лікаря, який би знав жестову мову, принаймні на початковому рівні. Годі й казати, коли викликати швидку, рятувальників чи міліцію можна лише за допомогою телефонної розмови. 

Навіть у Києві здійснити такий виклик через смс-повідомлення чи інтернет-сервіс – які, власне, і доступні людям із порушеннями слуху – неможливо.

“Часом прошу сусідку викликати швидку чи лікаря, якщо немає вдома чоловіка. Він слабочуючий і може спілкуватися телефоном”, – розповідає Олена Гордовенко, яка не чує з дитинства, мама двох чуючих дівчаток. Можна сказати, що цій сім’ї пощастило. Бо родині, де батьки й діти не чують, набагато складніше вирішити певні, на перший погляд, елементарні проблеми.

“Коли треба до лікарні чи поліклініки, завжди беру із собою ручку та блокнот. Натомість не всі лікарі хочуть писати відповіді. Тож часто йду на прийом із мамою, яка чує, – додає Галина Інгула, художниця, яка не чує з дитинства. – У моїй поліклініці нечуючих із перекладачами приймають без черги. Але перекладачів обмаль, їхній час розписаний ледь не по хвилинах. До того ж, треба ще й гроші заплатити за переклад. Крім того, не дуже й хочеться, аби про твої хвороби знали сторонні”.

Не так просто користуватися й громадським транспортом. 

Олена Гордовенко скаржиться, що нині складніше з інформацією в київському метрополітені. Раніше на моніторах у вагонах повідомляли про те, на якій станції зупинився потяг і яка буде наступною. Тепер ця система не працює. Зрозуміло, що голосове повідомлення люди з порушеннями слуху не можуть почути. 

Втім, найважче – у маршрутних таксі, – продовжує Олена, – де треба голосом просити водія зупинитися. Ясна річ, що розмовляти тим, хто не може почути свій власний голос, складно.

“Нечуючі можуть інколи сказати надто голосно. До того ж, не завжди контролюють свої гортанні звуки. Це викликає надмірну увагу оточуючих, а то й навіть несприйняття чи осуд”, – пояснює перекладач жестової мови Марина Ліферова. Часто глухі соромляться говорити при незнайомцях, бо не хочуть, аби на їхній голос озиралися.

“Наведу простий приклад: нечуючий зайшов до тролейбуса й не почув, що маршрут змінено, що тролейбус їде до депо або ще кудись. Як наслідок – втратив час, скасовано важливу зустріч. Можуть бути й інші негативні наслідки”, – підтверджує Олексій Нашивочніков.

Не легше нечуючим і в ЖЕКах, Пенсійному фонді, соцзабезі та інших державних установах.“Часто буває так, що співробітники не мають особливого бажання щось пояснювати або писати відповіді в блокнот. Тож намагаюся читати по губах. Де можна, стараюся дізнатися все самостійно”, – ділиться Олена Гордовенко.

Як не дивно, але магазини чи аптеки, які самі зацікавлені, аби їхніх покупців ставало більше, не завжди йдуть назустріч нечуючим. 

“Коли з’явилися супермаркети, робити покупки стало значно простіше. Самостійно береш усе, що потрібно, а на касі добре видно загальну суму. Раніше писала продавцям записки, бо показувати пальцем незручно, та й продавці дратуються. 

Складніше в аптеці. Особливо, коли лікар не пише рецепт, а на звичайному папері вказує потрібний препарат. Буває, що в аптеці цих ліків немає, пропонують інші. Але звідки мені знати, що цей препарат майже такий само, як призначив лікар? Не завжди видно й вартість покупки, бо часто касові апарати встановлені так, що ціну бачать лише аптекарі”, – розповідає Галина Інгула.

Виходить, що відсутність чи часткова втрата слуху радикально впливає на повсякденне життя. Аби вирішити банальні побутові питання чи проблеми, людям із порушеннями слуху доводиться витрачати набагато більше часу й зусиль, аніж тим, хто чує. І все це лишень тому, що світ чуючих просто не зважає або не розуміє потреб нечуючих.

Вірити лише своїм очам

Для людей із порушеннями слуху в Україні існують і обмеження в доступі до ЗМІ. Ясна річ, що радіо для них недоступне. Залишаються лише друковані видання та інтернет-ЗМІ. 

А от телебачення могло б суттєво допомогти нечуючим подолати інформаційну ізоляцію. Ба, навіть більше: держава формально, на папері, гарантує нечуючим повний доступ до телебачення, аби вони могли розуміти, про що говорять на телебаченні. 

За законом “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні” телекомпанії зобов’язані забезпечити титрування або переклад жестовою мовою інформаційних і тематичних телепрограм, кіно- та відеофільмів.

Однак аби переконатися, як виконують цей закон телеканали, достатньо просто увімкнути телевізор. Стає очевидно, що кількість програм із перекладом жестовою мовою або титруванням мізерна.

“Для нечуючих телепередачі – це важливе джерело інформації. Тому потрібно зробити все, аби ця інформація була доступнішою для них”, – розповідає Наталя Каменська. 

За її словами, до редакції газети “Наше життя” часто приходять листи зі скаргами на якість титрів на телебаченні. Але останнім часом мова йде не стільки про їхню якість, як про те, що вони безбожно затуляються рекламою.

Інший аспект проблеми полягає в тому, що новини з перекладом жестовою мовою та програми з титрами показують удень, коли більшість нечуючих на роботі.

“Від телевізора немає ніякої користі. Титри затуляють рекламними вставками. Пізнавальні програми, політичні ток-шоу та теледебати не титрують”, – пояснює Олексій Нашивочніков.

Для того, аби краще зрозуміти цю проблему, спробуйте хоча б на десять хвилин вимкнути звук і подивитися новини чи фільм. Навряд чи вам це сподобається, адже багато інформації ми отримуємо через слух. Нечуючі ж мають для цього лише зір. І довіряють, власне, лише своїм очам.

Як розповідає Марина Ліферова, на європейському телебаченні програм із перекладом жестовою мовою або титрами значно більше. А у Вірменії, приміром, щовечора показують дітям казку з перекладом. 

Марина підкреслює, що проблема не лише в новинах із перекладом або титрами. Головне в тому, що нечуючі не мають змоги повноцінно дивитися інформаційні та пізнавальні програми. 

“Приміром, програми про здоров’я. Їх просто немає з перекладом. Хіба нечуючі не хворіють? Хіба в них немає хвороб серця, проблем із печінкою? Завдяки перекладу чи хоча б титрам нечуючі могли б дізнатися багато важливого для себе”, – бідкається Марина.

Звісно, про все можна дізнатися в інтернеті. Але що робити людям старшого віку, яким важко опанувати комп’ютер, або маленьким дітям? Тим більше, що відсутність перекладу та титрів фактично поглиблює нерівність між чуючими й нечуючими.

“Якби мультфільми та дитячі програми показували хоча б із титрами, це допомогло б моїй маленькій донечці та багатьом іншим нечуючим дітям швидше вивчити письмову мову, правопис. Це дуже сильно б допомогло в подальшому навчанні”, – переконана Галина Інгула.

А поки телебачення здебільшого залишається недружнім до нечуючих, молодь надає перевагу інтернету та друкованим ЗМІ. Обмінюються інформацією й за допомогою мобільних. 

Олексій Нашивочніков підкреслює, що життя нечуючих змінилося на краще з появою новітніх технологій: “Нагадаю, як це було раніше. Для того, аби зустрітися зі своїм другом, який теж не чує, про допомогу треба було прохати двох чуючих. Один із них допомагав мені: телефонував і повідомляв мене. Інший – відповідав на дзвінки й повідомляв мого приятеля”.

Інтернет та мобільні телефони полегшили спілкування нечуючим і прибрали частину бар’єрів. Телебачення могло б допомогти людям із порушеннями слуху долати наслідки інформаційної ізоляції. Але на практиці створює лише додаткові обмеження в доступі до інформації.

“Ми, нечуючі, хотіли б, аби всі без винятку програми на телебаченні були з титрами. Їх можна зробити прихованими – глядач сам за потреби їх вмикає або вимикає. Так уже роблять у Скандинавських країнах і навіть Росії”, – розповідає Олексій Нашивочніков.