“Від холоду рятували сторінки “Кобзаря”: на Київщині окупанти кілька днів тримали мешканця села замкненим у дерев’яній скрині

Під час окупації Київщини російські військові ще не виробили тої розгалуженої системи насильницьких викрадень, допитів і тортур, яку вони пізніше застосували на окупованих територіях Харківщини та Херсонщини.

Побоюючись спротиву з боку цивільного населення, росіяни могли просто вбивати всіх, хто здавався їм хоч трохи підозрілим, або спонтанно застосувати катування, насильство та жорстоке поводження як помсту за свої військові поразки в регіоні.

Мешканця села Копилів Бучанського району Сергія Погорєлова окупанти затримали неподалік його подвір’я, кілька днів його цілодобово утримували на морозі замкненим у дерев’яній скрині, а під час відступу його разом з іншими бранцями змушували першим іти потенційно замінованим маршрутом та використовували як живий щит.

Про деталі свого затримання та знущань з боку російських військових  і те, як йому вдалося звільнитися, Сергій Погорєлов розповів документаторам ZMINA.

Початок окупації та затримання

Окупація Копилова почалася 27 лютого 2022 року. Сергій разом із друзями чатував на трасі Київ – Житомир. Формально входили до ТРО, але не мали зброї. Їхнім завданням було спостерігати та повідомляти про ДРГ росіян, можливе переміщення військової техніки.

27 лютого до Копилова колоною заїхали російські військові та розташувались у вільних будинках. Вони ходили вулицями, заглядали в подвір’я, і Сергій зітнувся з ними в перші ж дні:

“Мій будинок у безпосередній близькості до бази, де розташувалися росіяни. Тому вони заходили до нас. На початку вони не були агресивно налаштовані до місцевих. Я так розумію, командири їм дозволяли ходити невеликими групами, щоб мародерити. Так вони спочатку магазин у селі “зачистили”. Вулицями ходили, якщо когось бачили, то заходили. Перші просили поїсти, сигарети просили”.

До 3 березня Сергій не пересувався селом, але щодня бачив російських військових. У погребі в подвір’ї Сергія переховувалася його мати, родичі з дітьми, сусіди. Солдати могли пройти через подвір’я, але розмов з місцевими уникали. 

Після того як 2 березня був авіаудар по Копилову, Сергію телефонували знайомі з-за кордону, щоб він дізнався, чи все добре з їхніми рідними в селі. Тож 4 березня Сергій вирішив сходити до центру Копилова. Він одягнув яскраву червону курточку, щоб виділятися та показати, що він не маскується. Тепер він розуміє, що головною помилкою тоді було те, що взяв із собою телефон – про всяк випадок, щоб сфотографувати для знайомих, що з їхніми будинками все гаразд.

Сергій вирушив зі свого подвір’я в бік центру села, пройшов метрів 20 до перехрестя і побачив двох російських військових, які йшли з боку своєї бази. Сергій хотів пояснити солдатам, що хоче пройтися до села і повернутися назад. Щоб не було підозр, він був готовий навіть пройтися разом з росіянами.

“Щойно ми почали наближатися один до одного, вони перезарядили автомати – “Руки вгору”. Тоді я зрозумів, що зі мною “все”. Мене обшукали, знайшли телефон, у телефоні помітили скриншот з координатами їхньої бази. Вони запанікували, кричать: “Швидко видаляй, надсилай інші дані!” Я кажу, що нікому нічого не насилав, я живу зовсім поряд”, – розповідає Сергій.

Солдати наказали сховати руки за спину та йти до двору, де російські військові облаштували базу. Командир росіян мав “у всьому розібратися”, і якщо все буде добре, то Сергія відпустять додому. Але він розумів, що його точно не відпустять після того, як потрапить на базу російських військових і “побачить зайве”. 

Ув’язнення

Чоловіка завели до бази, де перебував командир росіян. Російський офіцер, на ім’я Алєксєй, одразу “зустрів” Сергія ударом приклада:

“Мене вже ніхто не слухав чи не хотів слухати. Прикладом вдарили в щелепу та по спині, коли я вже впав. Не дали нічого пояснити. Самі солдати були перелякані та панікували через ці скриншоти з координатами їхньої бази”.

Командир зі своїм помічником забрали телефон, щоб перевірити, та зайшли в будинок. Хвилин через 10 вони вийшли з будинку та нічого не пояснили Сергію. Командир покликав іншого військового, щось сказав йому на вухо. Солдат, який, за визначенням Сергія, був бурятом, підійшов до бранця, опустив йому на очі шапку, штовхнув дулом автомата в спину та скомандував “Ідемо”. 

Сергій Погорєлов. Фото: ZMINA

Чоловіка вивели до посадки. Перед одним з дерев бурят штовхнув його, щоб він упав на коліна. Потім тривала тиша.

“Пам’ятаю, отак підняв голову вверх, побачив небо. Я чекав пострілу, але пострілу не було. Я ось так на колінах стояв хвилин 15, напевно. Не знаю, що робити, чи можна встати, підійняти шапку. Потім чую, що хтось іде і розмовляє. Підходять до мене: “Вставай”. Я піднявся на ноги. “Як тебе звати?” – “Сєрьога”. – “Пішли з нами, Сєрьога”, – згадує чоловік.

За ним доручили наглядати підрозділу, який інші російські військові називали “медиками”. Хоча, за словами чоловіка, насправді серед них був лише один медик. Цей підрозділ займався евакуацією поранених та наданням їм першої допомоги на базі.

Сергій пригадав, що першого дня його роздягали, щоб подивитися, чи є в нього патріотичні або “нацистські” тату. У чоловіка є татуювання із зображенням лева на нозі. Росіяни почали перепитувати, чи не є він наркоманом: мовляв, “у вас тут усі або наркомани, або нацики”.

Ввечері росіяни нагодували Сергія. Його запросили до столу, де вечеряли інші солдати. Дали тарілку та дозволили насипати собі все, що було на столі:

“На п’ять хвилин занурився в таку атмосферу, що ледь не з друзями сиджу вечеряю. Ще подумав: “Фух, є якась надія, що не вб’ють”. 

Першу ніч Сергію довелося провести на підлозі в сирому підвалі водонапірної башти. Йому зв’язали туристичним шнуром руки за спиною та ноги. 

Цієї ж ночі він почув від росіян таку фразу: “Якщо буде якийсь приліт за його координатами, то одразу з ним розправитися”. На щастя, тієї ночі влучань по позиціях росіян не було.

Замкнений у скрині

Солдатам, яким доручили стежити за Сергієм та охороняти його, зовсім не хотілося витрачати свій час на це. Тож були в стані “активної агресії” до бранця – безпричинно били, погрожували розстріляти та нагадували, що він живий лише через те, що командир ще не дав наказу з ним розправитися.

Особливо жорстоким до Сергія був помічник командира. Коли проходив поруч, то бив з ноги або з коліна, водночас мітив у пах. Постійно перепитував командира, коли вже буде можна “пустіть єго в расход”. Але в командира росіян Алєксєя були інші плани на ув’язненого чоловіка.

“Медики”, які добре ставилися до Сергія, зазначали, що йому дуже пощастило, що він потрапив саме до них. Бо, за їхніми словами, “буряти ні в чому не розбираються, а одразу вбивають”.

“Проходили солдати, буряти особливо емоційно повторювали: “Чому його ще не вбили? Дайте наказ, і я його сам прикінчу. Таким вірити не можна”. Йому відповідають, що я місцевий, он видно мій будинок. А бурят відповідає: “Ага, знаємо ми таких, усі вони одразу стають місцевими та ні в чому не винними. Але всі вони бандерівці, нацики”, – описує своє перебування в полоні Сергій.

Розвагою для російських військових було чимось пригостити Сергія (їжею або цигаркою), але перед цим ударити та принизити: мовляв, має радіти й таким “подарункам долі”. Чоловік пригадав випадок, коли російський солдат спочатку вдарив його в щелепу, а потім дав пачку солоного арахісу.

На другий день Сергія помістили в скриню посеред двору. Стара скриня розміром приблизно метр на метр, яка зачинялася на замок.

“Я в цій скрині міг вирівняти ноги, але за умови, що я нагнусь, ну або буду скручений. А в ці дні якраз мінус 10 було вночі. Скриня стояла в саду, щоб я був під їхнім наглядом постійно, щоб вони мене бачили. Ключі від скрині були в командира. Було таке, що прошуся, щоб випустили в туалет, а вони кажуть: “Ми не можемо, ключі в командира Алєксєя”, – переповідає чоловік.

Скриня, в якій утримували Сергія Погорєлова. Фото: ZMINA

За його словами, одна з дощок скрині була слабко забита. Теоретично він міг би вилізти з неї та втекти, але такої можливості в нього не було, тому що постійно хтось чатував поруч зі скринею.

Другої доби Сергія нагодували ввечері. Тоді прийшов командир Алєксєй і насмажив “повну сковорідку яєць”. Відкрив скриню, дав сковорідку з яйцями та хлібом, але зі скрині вийти не дозволив. Тому Сергію довелося їсти сидячи в скрині.

Чоловіка випустили сходити в туалет. На ніч зв’язали руки, Сергій умовив росіянина, щоб цього разу руки зв’язали перед собою, а не за спиною, бо так вони дуже боліли та набрякали.

Також він пригадав історію про те, як російські військові попросили його полагодити унітаз у будинку:

“Приходжу, а там унітаз весь зверху в їхніх фекаліях. Уже не було куди “ходити”, то вони почали в душову кабінку свої потреби справляти. Я в шоку був від того, що там побачив. Якщо коротко, я там почистив, відремонтував, щоб працював злив. Це один з таких неприємних моментів”.

Після закінчення ремонту туалету Сергій попросив в одного із солдатів взяти в бібліотеці книжок, щоб почитати. Він погодився, і вони разом пішли, щоб обрати книжку. Солдат перепитав у Сергія, чи любить він читати, той відповів, що не дуже, але в скрині більше немає чим зайнятися, то хоч книгу почитає.

“Я тоді взяв “Кобзар” Шевченка і хрестоматію української літератури для абітурієнтів. Ще й подумав, як символічно, що саме “Кобзар” узяв. Це якраз були морозні дні та ночі, вітер сильний був. А в скрині такі щілини були, що я сторінками з книг ці щілини затуляв, щоб не такий сильний протяг був. Потім сніжок випав, на сонечку почав танути, і капало на мене через “стелю” цієї скрині. То сторінки книг стали в пригоді, коли вбирали в себе вологу”, – ділиться Сергій.

Сергія Погорєлова протримали в скрині три дні – з 5 по 8 березня. Саме 8 березня російські військові почали збирати речі, щоб їхати до іншого місця. Чоловік сподівався, що його відпустять додому. Але командир Алєксєй не дав такого наказу, хоча самі “медики” казали, що його мають відпустити.

Той самий помічник командира, який постійно бив Сергія, перед тим, як поїхати, забрав його теплу флісову кофту, рукавички та баф в обмін на пачку цигарок із запальничкою. 

“Перед тим як поїхати, один з “медиків”, який до мене добре ставився, сказав: “Сєрьога, вибач, усе буде добре”. Я ж питаю: “То куди мене тепер переведуть?” – “Там є ще полонені, тебе відведуть до них, будеш з ними сидіти”.

Сергія “передали” під “опіку” підрозділу, солдати якого затримали його на вулиці села та відвели до бази російських військових.

“Темничка”

Чоловіка повели зі зв’язаними руками та закритими очима через окопи до адміністративного приміщення однієї з компаній на околиці Копилова. Росіяни утримували місцевих у маленькій коморі в одній з кімнат приміщення. За словами Сергія, комора була розміром з тамбур вагона. Разом із Сергієм там утримували ще двох чоловіків. 

Цю комору він називає “темничкою”, тому що там постійно було темно. Туалетом у “темничці” слугувала баклажка від води.

Більшість часу доводилося сидіти. “Співкамерники” спали сидячи або “калачиком”. Сергій лягав на підлогу, щоб хоч трішки подрімати. Розумів, що довго лежати на холодній підлозі не можна, але через такі незручні умови утримання почала нестерпно боліти спина.

“Поки був у “медиків”, то вони хоч якось годували раз-два на день. А ці просто не годували по кілька днів, ще й насміхалися з нас. Чуємо, як вони обідають, просимо і нам теж дати чогось поїсти, а вони: “Ви що, ох***и? У вас тут триразове харчування – понеділок, середа, п’ятниця”, – згадує Сергій.

Особливо цинічними видавалися знущання та моральний тиск на утримуваних російськими військовими. Мало того що чоловіків дуже погано годували, росіяни забороняли їм спілкуватися між собою та вимагали не видавати будь-яких звуків у “темничці”.

Утримуваних чоловіків кілька разів на день випускали на свіже повітря, але часто це супроводжувалося побиттям та відвертим знущанням:

“Постійно погрожували нам розправою, що ми вже ніколи звідси не вийдемо, що тут нас і пристрелять. Чи це вони так жартували, я досі не можу зрозуміти. Били заради розваги, але, скажімо так, не перегинали, не до втрати свідомості. Наприклад, відкриває один двері “темнички” й питає: “Хто хоче курити?” Я кажу: “Я буду”. Вивів мене на вулицю і наче простягає сигарету, а потім бах по обличчю з кулака, сміється і каже: “Що ти, нацик? Думав, я тобі сигарету дам?” Після цього на перекур виходити не хотілося”.

Чоловік зазначає, що, поки його утримували “медики”, він бачив їхні обличчя, міг з ними спілкуватися. А коли потрапив до іншого підрозділу, то російські військові вибухали люттю, якщо хтось дивився їм в обличчя. Починали бити й погрожувати.

Живі щити

Вранці 10 березня чоловіків розбудили росіяни. У приміщенні почалася метушня, шум. Стало зрозуміло, що військові кудись збираються. Командир цього підрозділу в балаклаві та з автоматом відчинив двері, скомандував бранцям підійматися та швидко виходити на вулицю. 

Сергій перелякався, що зараз їх поведуть на розстріл. Військові передислоковуються до іншого місця, тож хто панькатиметься з цивільними заручниками. 

Його разом із двома чоловіками вивели на вулицю, поставили під стінкою. Росіяни комплектувалися в колону, щоб вирушати на якісь позиції. Сергію наказали зняти свою яскраву червону куртку та замість неї вдягти українську поліцейську форму. Це певною мірою заспокоїло,  отже не розстріляють. Але насторожило, для чого ж одягли в поліцейську форму.

Колона російської техніки рушила, але командир підрозділу залишився. Під’їхала БМД, у яку заручникам скомандували завантажуватися.

“Завантажилися ми разом з російськими військовими й рушили в бік села Копилів. Стало стрьомно, бо ми розуміли, що рухаємося в напрямку лінії фронту. Проїхали якийсь блокпост росіян і заїхали в ліс. Машина зупинилася, відкриваються двері: “Виходьте”. Старший говорить: “Ти ставай ліворуч, ти – посередині, а ти – праворуч. Ідіть далі через ліс”. Більше нічого не пояснили – просто йдіть на відстані один від одного. Йдемо лісом, а навкруги така краса: світило сонечко, випав сніг, десь видно сліди зайця, лисиці”, – розповідає Сергій.

Росіяни наказували не обертатись і йти вперед, доки заручники не відійшли від них на відстань у метрів 30. Потім окупанти пішли слідами бранців. Це було безпечною відстанню на випадок, якби хтось із чоловіків наступив на міну. У такий спосіб заручники пройшли через ліс та вийшли до асфальтної дороги. На щастя для Сергія та його співкамерників, ця стежка не була замінована.

Коли чоловіки дійшли до асфальту, то росіяни під’їхали до них на БМД. Цього разу наказали сідати на броню безпосередньо спереду машини. Щоб у випадку, якщо їм зустрінеться українська армія, першими під вогнем опинилися саме цивільні заручники, а не російські військові. 

Рухалися спочатку асфальтом, потім з’їхали в поле. Як пригадує Сергій, їхали вони в напрямку Макарова, тобто віддалялися від Києва. Поруч було видно Житомирську трасу: 

“Зупинялися кілька разів, щоб хтось із росіян пішов уперед та роздивився, чи все чисто. На окремих ділянках без асфальту знову наказували йти попереду і перевіряти, заміновано чи ні. Снайпер їхній мені на плече свою гвинтівку поклав і каже: “А ну, не дихай, мені озирнутися треба”. І їдемо ж потихеньку. Я безпосередньо наших хлопців не бачив, але один з росіян каже: “Бачу двох укропів у нацистській формі”. Почалася перестрілка”.

Військовий “відкинув” заручників до стіни будівлі, наказав лежати та не підіймати голови. Бій вели хвилин 10, пригадує Сергій. Він сподівався, що українські військові оточать росіян та звільнять заручників. Але російські військові почали відступати з поля бою разом зі своїм живим щитом.

На техніці росіяни разом із заручниками поїхали до офісу “Сканія Україна” біля села Калинівка. Там російські військові влаштували мародерство: викрали декілька вантажівок та особисті цінні речі співробітників офісу.

“Приїхали назад на базу. Ми ж мокрі, брудні – бігали, повзали по снігу. Я до командира: “Нам би поїсти”. Він дав наказ нас нагодувати, ці буряти перед командиром наче покивали “слухаюсь”, але так і не нагодували нас. Посадили нас біля пічки, щоб ми трохи висушилися, принаймні верхній одяг. Потім підходить до нас один з бурятів і каже: “Фу, як від вас смердить. Ідіть на хрін звідси”. І нас знову запакували в темничку”, – згадує Сергій.

Звільнення

З 11 березня почалися регулярні обстріли бази російських військових, де утримували цивільних заручників. За словами Сергія, командир-полковник на другий день залишив цю базу, а решта військових поділилися на групи, між якими почалися суперечки. 

“Звучали дуже часто позивні Снєг і Новосибірськ”, – додає Сергій.  

У ніч із 13 на 14 березня 2022 року базу росіян сильно обстріляли, тож вони почали, за словами чоловіка, спішно збиратися:

“Цю ніч вони вже не спали, ці орки. Почали своїх поранених та двохсотих збирати, і свої речі також. Одна група кудись поїхала, інші, нічого не пояснюючи, кудись вибігли. Потім чую, хтось стукає у двері й каже: “Серьога, ми їдемо, скоро підете додому”. І він десь побіг”.

Чоловіки певний час не розуміли, що їм тепер робити, і вирішили трохи вичекати. Оскільки далі все було тихо, заручники вибили двері “темнички” й вийшли в коридор. Там було вже порожньо, лише мішки з речами росіян та сухпайки були розкидані. 

“Я орієнтувався в цьому приміщенні, тож вибив з ноги вікно, ми вистрибнули через нього. Перед нами стояв бусик АТБ з продуктами: купа шоколадок, соки, хамон, ковбаси, сосиски. Купа їжі, а вони нам не давали їсти нічого”, – дивується Сергій.

Побачивши, що нікого немає, чоловіки почали бігти кожен до свого дому. Сергій біг до себе, де його мала чекати мати:

“У нас із мамою була домовленість, що ми в селі залишимося. Я прибіг додому, а двері закрито. Але поряд були вибухи, і мама, як виявилося, ховалась в укритті. Як я побачив, що вона відкриває двері погреба, це був найприємніший момент. Це був хепіенд”.

Чоловік розповів, що ще два тижні після його повернення додому росіяни курсували повз їхнє село через поле, але вже ніде не базувались:

“Мені ще в цей момент було дуже страшно, тому що вони знали, де я живу, і я був готовий до того, що може хтось прийти. Я був уже напоготові”.

Підсумовуючи, чоловік додав, що попри жорсткі умови утримання в заручниках не захворів і не відчуває якихось негативних наслідків:  

“Я, чесно кажучи, ні з психологом, ні з ким не спілкувався. Це наче якийсь сон, у якому мені пощастило”.