“Тільки коли ми трохи від’їхали, я зрозумів, що поранений”. Розповідь маріупольця про спроби евакуюватися з міста

Російські військові свідомо знищували цивільне населення та обстрілювали місто з усіх видів зброї. Кожні 15 хвилин гатили з авіації, кожні п’ять – із “Градів” та артилерії. Так про місяць перебування в блокаді в Маріуполі згадує місцевий житель Артем Шаповалов і . Про те, як російські солдати обстріляли автівку, в якій він з дружиною та маленькою донькою вкотре намагалися виїхати з міста, чоловік розповів у матеріалі Лілії Кочерги для ZMINA.

Фото Артема Шаповалова

Це фото дитячої могили біля будинку в Маріуполі зробив Артем Шаповалов і . Місяць із родиною – дружиною та п’ятирічною донькою – він провів у бомбосховищі. Каже, жодна будівля, що він їх бачив, не вціліла після обстрілів російських військових. Чимало людей загинули та зникли безвісти. 

А в середині березня внаслідок авіаудару загинув його племінник:

“Там воронка була завглибшки 5 метрів, від людини нічого не залишилося. Хлопцеві був 21 рік. Вічна пам’ять. Він гуляв неподалік Банківського дому в Лівобережному районі із собакою породи хаскі. Внаслідок авіаудару скелет тварини відкинуло в під’їзд. Лише так зрозуміли, що то був він. А так людина пропала безвісти, і таких дуже багато, на жаль”. 

Артем згадує, як жив у Маріуполі до приходу окупантів: вів громадську діяльність, займався волонтерством, мав власну справу – пекарню, кінотеатр “Перемога”, бізнес-центри. 

Що розпочалися бойові дії, чоловік зрозумів о 5.30 24 лютого: саме тоді почув перший вибух. За дві хвилини зібрав сім’ю та перевіз в укриття. Згодом вони зрозуміли, що це – повномасштабна війна. 

“Почали обдзвонювати рідних і знайомих. Тих, кому було потрібне укриття, запрошували до себе в бомбосховище в одному з бізнес-центрів”, – розповідає він. 

Як у рукавичці в укритті зібралося пів сотні людей. Серед них – 15 дітей. 

“Дітям ми пояснювали, що є салюти громадянські – це коли красиво і голосно, а є військові – коли лише голосно. Нібито це чоловіки в такий спосіб хочуть показати, хто з них сильніший”, – пригадує Артем. 

Спочатку російські солдати почали обстрілювати Лівобережний район міста, а за кілька днів – центр. Від початку снаряди потрапляли в приватний сектор, багатоповерхівки, рашисти стріляли біля автозаправок. 

“Вогонь корегували й знали, куди вони стріляють. Стріляли саме в мирних жителів”, – запевняє Артем.

Усі розуміли, що це справжня війна і далі може бути гірше, але все одно сподівалися, що за кілька днів усе закінчиться. Крім того, каже маріуполець, у людей було дуже мало інформації. Навіть радіо росіяни глушили. Тож містяни не знали, коли треба виїжджати та як зробити це безпечно. 

“Ніхто не вірив, що такий жах, який ми бачимо зараз, буде у 21-му столітті. Але 2 березня пропали світло, тепло, газ, вода. Люди зрозуміли, що далі потрібно якось виживати. У когось були запаси води і їжі, хтось шукав криниці, топили сніг. Поки в мене була машина, я їздив містом попри обстріли й забезпечував їжу і воду тим людям, які ховалися в бізнес-центрі, шукав зв’язок. До того ж у мене були запаси муки, і ми робили хлібці на вогні”, – згадує чоловік.

Допомагали місцевим, за його словами, і бійці “Азова”. Вони також привозили воду та їжу. Цистерни води українські військові доставляли навіть у Лівобережний район, де було найнебезпечніше.  

7 березня о 7:30 “прилетіло” до Артемового бізнес-центру. Половину будівлі зруйнувало, автівку чоловіка завалило уламками. Люди, на щастя, уціліли. 

Автівка Артема під уламками та фрагмент зруйнованого бізнес-центру

Після цього маріупольці перебралися в укриття в сусідній будівлі. Місяць вони не виходили на вулицю ні вдень, ні вночі, боячись обстрілів. Людям не вистачало кисню. Коли була бодай хвилина затишшя, дітей виводили до виходу, щоб вони хоч трохи подихали свіжим повітрям. 

13 березня Артем з товаришами пішли шукати продовольство. Аж раптом їх відкинуло вибуховою хвилею – за рогом прогримів вибух. Там чоловіки побачили стовп пилу та диму. 

“Невдовзі ми зрозуміли, що це був авіаудар. Ми біжимо туди й бачимо, що під завалами діти, дорослі. Починаємо їх розкопувати. Два хлопчики опинилися під уламками, одного ми врятували, один за п’ять днів помер у реанімації”, – розповідає маріуполець. 

Загиблих ховали просто біля будинків, жодна з комунальних служб не працювала. Люди під обстрілами самі рили ями й ховали своїх знайомих, родичів, земляків. Але нині багатьох цих могил немає, каже Артем: росіяни танками проїжджали по похованнях, викопували небіжчиків, щоб знищити докази своєї причетності до вбивств мирних жителів. 

“Гради”, говорить маріуполець, у той момент уже здавались іграшкою. Місцеві їх не боялися. Вони боялись авіаударів. 

“Після “Градів” хоча б тіло можна знайти, а після авіа вже нічого немає”, – пояснює чоловік.  

Тричі Артем з родичами без успіху намагалися виїхати з Маріуполя. Уперше – ще на початку березня. Маріупольцям вдалося доїхати до центру міста – точки збору поруч із Драмтеатром: 

“Там усередині було дуже багато людей. Мешканці будинків неподалік, у яких не було сховищ, сиділи там у надії на те, що театр не чіпатимуть. До того ж двічі позначили з двох боків території театру, що там є діти, що не треба його обстрілювати. Ми приїхали, нам нібито оголосили про зелений коридор, але там стояли патрульні й закликали нас розходитися, адже ніякого коридору не буде: навколо міста йдуть бої”.  

23 березня родина вчергове спробувала виїхати разом з іншими містянами. Артем за кермом автівки очолив колону цивільних. Утім, попри написи “Діти” на машинах, маріупольців обстріляли російські військові. 

“Поцілили просто в лобове скло. Мою доньку врятували туфлі, які лежали одразу за склом: куля потрапила в туфлю, а мене поранило. В мене є шрам від кулі, яка залетіла і вилетіла. Люди, які їхали зі мною, прекрасно розуміли, що окупанти цілилися в груди, цілилися в серце, щоб убити водія, а потім уже розстріляти всю колону”, – каже Артем. 

На виїзді з міста він бачив чоловіка, який пішки намагався вийти з Маріуполя, але йому прострелили ногу. Потерпілий просив допомоги, та росіяни його “добили”. Неподалік Артем помітив і розстріляну автівку – її водій був мертвим. 

Зрозумівши, що ситуація критична, Артем вийшов з машини, став на коліна і почав просити окупантів, щоб їм дали виїхати або хоча б здати назад: 

“Якимось дивом нам дали здати назад, але обстріли продовжувалися. І, коли ми трохи від’їхали, тільки тоді я зрозумів, що поранений. Дякую інструктору того снайпера, який у мене стріляв. Завдяки тому, як він його “навчив”, я сьогодні живий”. 

Допомогу пораненому чоловікові надавали українські військові. Робили це просто на вулиці. Коли маріупольці здали назад від блокпоста, то від’їхали до того району міста, який на той час контролювали ЗСУ. До людей підійшов військовий і запитав, чи не потрібна допомога. Ймовірно, він почув постріли й зрозумів, що серед цивільних можуть бути потерпілі.  

Вирватися з міста Артему з родиною зрештою вдалося. Допомогли ті ж українські військові й волонтери. Була можливість, каже він, виїхати через Росію, але ніхто з його оточення скористатися нею не захотів. Люди, розповідає Артем, боялися за своє життя, а ще – “потрапити в рабство до росіян”. 

Зараз Артем з родиною мешкає в Кропивницькому: 

“Я дуже радий, що вирвався з того пекла, що потрапив у Кропивницький, адже нас тут дуже гарно прийняли. Допомогли в гуманітарних питаннях, надали житло”. 

Водночас, продовжує чоловік, у червні його батько та ще кілька їхніх знайомих вирішили повернутися до Маріуполя по речі та документи, що, як вони сподівалися, уціліли. Однак уже вдень маріупольці перестали виходити на зв’язок. П’ять днів від батька Артема не було жодної звістки. Син почав шукати інформацію в місцевих пабліках. Допомогти зголосився невідомий чоловік. Він назвав ціну телефонної розмови з родичем – 100 доларів.

Артем надіслав гроші на рахунок російського банку, і за 20 хвилин передзвонив його батько. Той розповів, що їх на окупованій території Запоріжжя затримали працівники ФСБ. П’ять днів українців тримали в тюрмі й не дозволяли телефонувати рідним. Затриманих годували, з них не знущалися, але незаконно позбавили волі. Після того як син перерахував 100 доларів, батька та його знайомих відпустили, але поки не віддали автомобіль. 

Насамкінець Артем говорить, що готовий розвивати бізнес на Кіровоградщині й підіймати економіку України. Але після війни мріє повернутися до Маріуполя, щоб його відбудовувати.

“Маріуполь – це Україна, і він лишиться за Україною. Можна розбомбити будівлю, можна вбити людину, але Маріуполь усе одно житиме, допоки живі маріупольці”, – вірить чоловік.