Свобода не для всіх: коли інвалідність – це засудження до довічного ув’язнення

Ця історія не про концтабори, не про жорстокий російський полон, а про життя в одному з українських психоневрологічних інтернатів.

Щоб поспілкуватися наживо з Мирославом (ім’я змінено з міркувань безпеки, адже відкриті заяви про життя в інтернаті можуть нашкодити мешканцям) чи іншими мешканцями інституційного закладу, необхідний спеціальний дозвіл. Для отримання цього дозволу потрібно звертатися до різноманітних державних установ, дотримуючись певної процедури. Але й навіть це не гарантуватиме того, що вас пропустять відвідати інтернат закритого типу. Зокрема, й тому, що не хочуть, щоб про реалії життя в ньому дізналося якомога більше людей. 

Мирославу 25 років, він має інвалідність 2 групи. Свого повного діагнозу він не знає, як і не знає нічого про життя поза стінами інтернату. Мати від нього відмовилася, ще коли він був маленьким. Але Мирослав досі плекає мрію отримати роботу та свободу – стати двірником і більше ніколи не повертатися до інтернату.  

Про те, як живуть підопічні закритих інтернатних закладів, чому вони нагадують радше в’язниці та як Україна має відходити від практики ізоляції та сегрегації людей з інвалідністю, читайте в матеріалі.

“Так ми й сидимо в чотирьох стінах” 

Спілкуємося з Мирославом увечері. 

“У мене немає ні мами, ні папи, ні дяді, ні бабусі. Нема нікого. Круглий сирота. Мама мене покинула, написала відмову від мене. Тож мене із самого народження возять туди-сюди, як собачку. То в дитячий інтернат, то в дорослий. Але мені не хочеться тут сидіти. Бо дуже погане ставлення. Наприклад, якщо я не хочу йти на роботу, я нещодавно переніс складну операцію, то мене все одно заставляють іти. Знущаються” – так починає розповідь про себе молодий чоловік.

Інтернат закритого типу – це режимний об’єкт. Мирослав каже, що за межі інтернату його не випускають. У таких місцях дорослим повнолітнім людям на все потрібен дозвіл адміністрації:

“Я не можу собі дозволити навіть сходити в магазин. Я отримую пенсію. Дуже маленьку – 360 гривень (левова частка державної допомоги – 75% перераховується на користь інтернату. – Ред.). То я хочу собі купити хліб, кофе, чай, булочку. Коли получаю пенсію, йду і питаю, чи можна сходити в магазин. А вони мені одне й те саме – не можна. От вам інтернат закритого типу. І шо ти їм скажеш? Так ми й сидимо в чотирьох стінах. Дуже скучно мені. От у столову сходим, трохи погуляєм, і все”.

Чоловік чи не щодня запитує в дирекції дозволу вийти з інтернату. Але у відповідь йому лише повторюють: “У тебе нікого немає, шукай собі опікуна, рідних, тоді й підеш”. Самому щось вирішувати Мирославу в інтернаті не дозволяють, документи не віддають, навіть коли він запитує про свій діагноз чи недугу, йому кажуть: “Зачєм тобі то знать?” 

За словами Мирослава, розпорядок дня в інтернаті вельми одноманітний: поїли, прогулялись і назад у палати. Ніякого дозвілля не передбачено, а головною розвагою є пройтися коридором і всю ніч дивитися телевізор, поки санітарки сплять:

“Ходимо туди-сюди, тиняємося. Не хочеться тут сидіти. Хочеться, чесно вам скажу, спілкування. Хочеться бути серед людей. Спілкуватися. Розказати комусь свою історію, про себе, як-от я вам розказую зараз. Тут такого немає і не буде. Є в нас Володя такий, він зараз у відпустці. То я до нього приходжу, він мені про Бога розказує. Вже інтересно. Але якщо підійти до персоналу, до санітарки, наприклад, і сказати, що я хочу поспілкуватись, то відповідь одна: “Ні, ні, ні, мені ніколи”. Розвернулась і пішла”.

Мирослав тихим спокійним голосом ділиться, що йому найбільше болить те, що він нікому не бажає зла, нікому нічого поганого не зробив і єдине, чого йому хочеться, – це людяного ставлення до себе. А інколи – звичайної комунікації та контакту із зовнішнім світом. Хіба це так багато?

“Харчування ще тут дуже погане. Суп без картоплі. Гречаний суп, буває, дають, макарони, картоплю і рибу жарену. Якщо, наприклад, дають фрукти, то не цілі. А дають по половинці. Якщо маленьке яблуко, то дають ціле, якщо велике – половину. Директору скаржимося на це, він розвертається і йде. Немає такого, щоб послухали. А деколи директор приїде, коли нема в нього настрою, покричить з матами на хлопців і піде. Щоб спитали: “Як ви? Який у тебе настрій?” – тут такого немає. Та й узагалі ставлення до нас дуже жорстоке”.

“Нас штовхають, б’ють, голову розбити можуть”

Протягом нашої розмови Мирослав постійно зазначає, що не знає й не зазнавав в інтернаті нормального ставлення. Натомість часто наголошує на жорстокості в поводженні з мешканцями інтернату, знущаннях і систематичній кривді, якої вони зазнають усе своє життя, проведене там. Чоловік каже, його дивує, як люди, особливо персонал інтернату, можуть бути такими жорстокими:

“Ну ти ж прийшов на роботу. Ти прийшов до живих людей. Ми не тварини. То, навіть якщо тварину вдарити, і то шкода буде. Ми не скотина. А вони нас штовхають, б’ють, щоб упав, голову розбити можуть, руку поранити, щоб кров пішла. А потім нах..й послав, і всьо. Ми свої обов’язки виконуємо – ліжка застелили, поїли, коридором пройшлись. А вони? Їхні обов’язки – глядіти за нами, але не так: прийти, бити й принижувати”.

Крім цього, на думку хлопця, персонал може зловживати застосуванням психотропних ліків. Він припускає, що ліки (нейролептики, седативні та транквілізатори) дають мешканцям не завжди за призначенням, а просто так, бо так легше й зручніше, коли людина з інтелектуальними порушеннями “у відключці”. І коли люди під дією цих препаратів увесь день сплять, то в туалет ідуть під себе, і за ними змушені прибирати сусіди по палаті. Не санітарки.

Та навіть усе це згадуване не є апогеєм жорстокості й свавілля в інтернатах. Мирослав продовжує:

“У нас є ізолятор. Якщо людина захворіє, її закривають в ізоляторі. Роздягають повністю догола. І там є один матрац. Усе. Ні подушки, ні простирадла, ні одіяла. Людина так лежить в ізоляторі день, а то й місяць. Не випускають. Принесуть їсти, чи їв він там, чи не їв – нікого не обходить. Навіть не зайдуть подивитись, живий ти там чи вже неживий. То добре, коли сонце на вулиці. А зимою?”

Під час згадування ізолятора голос Мирослава змінюється. Він починає говорити швидше, виразніше, емоційніше і голосніше. Напевно, тому, що має історію про друга, який помер у тому ж таки інтернаті. Це був молодий хлопець, одноліток Мирослава. Коли юнака привезли до інтернату, він плакав, що не хоче сюди. Всіляко опирався. Директор його побив і скерував до ізолятора. Хлопець почав просити й плакати, що хоче просто подивитися телевізор, тільки б не потрапити в ізолятор.

“Директор залітає з матами, бере його за шкірку й каже, що в нас тут жорсткі правила: “Я сказав в ізолятор, значить, ти йдеш в ізолятор”. Тоді разом із санітаром беруть його і кидають в ізолятор. Ну яке вони мали право таке робити з ним, як із собакою? Скажіть мені, поясніть. Він тоді впав, голову розбив. Ніякої допомоги йому вони не надали”, – згадує Мирослав.

Він додає, що той його добрий друг помер уже. І згадувати про це йому досі дуже боляче. А тоді запитує, чи не важко загалом слухати про такі ситуації. Переймається, щоб не вразити цими історіями про побиття та знущання. Відтак розповідає вже свою історію з ізолятора, де провів місяць за те, що втік з інтернату кілька місяців тому:

“Я втік у Київ. Забрав тихо свої документи. Хоча вони сказали, що вкрав. Але документи мої, про мене. Так? Бо, навіть якби я попросив свої документи, мені б не дали. Вони почали мене шукати. Я ховався місяць. Але поліція мене зловила і привезла назад. Повели мене не в палату, а зразу в ізолятор. Я кажу, що не піду туди, бо знаю, що то таке. Але мене закрили майже на місяць. Весь одяг забрали. У туалет ходив на відро. Закривали на замок”.

Ізолятор – спосіб покарання в цьому інтернаті людей з інвалідністю за непослух, хворобу або ж просто через невдоволення персоналу. У звітах Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини та Національного превентивного механізму час від часу описують такі антигуманні практики, як ізоляція людей у “карцерах”. Це вкотре підкреслює подібність інтернатних інституцій до в’язниць, за тим лише винятком, що в інституціях перебувають не злочинці, а люди з інвалідністю, позбавлені належної підтримки від держави.

“У мене є ще одна мрія – ніколи більше не жити в таких місцях”

Мирослав каже, що доступ до новин і телебачення в них є. Звісно, якщо не перебувати в ізоляторі. Також додає, що й війну вони в інтернаті дуже добре відчувають, адже до кордону з росіянами звідси кілька десятків кілометрів, а укриттів у закладі немає:

“Знаєте, в мене є кімната. Я сиджу, дивлюсь у вікно, а там місяць у небі, і все видно. І бачу, як летить. Чутно, як воно гупає. Чутно, як “шахеди” й ракети летять. Інколи над інтернатом такий свист. Мені дуже страшно. Якщо тривога – по палатах. Ще кажуть телефонами не світити. Все. А раз воно як гупнуло, ми всі з палат повискакували з переляку. Санітарки сплять, їм хоч би шо. Приїжджають всякі перевірки, ми скаржимося, кажу їм: “Чуєте, як гупає?” – “Да-да, чуємо, ми щось придумаємо”. І досі вони думають”.

Цей приклад є прикрим свідченням того, що про безпеку й життя людей в інтернатах ніхто не дбає. Досить пригадати історію Сумського геріатричного пансіонату, де ніхто не подбав про своєчасну евакуацію, і у вересні 2024-го в пансіонат влучила керована авіабомба, внаслідок чого загинули та отримали поранення кілька підопічних. 

Мирослав додає: в інтернаті йому часто розповідають, що б могло з ним бути, якби він знайшов опікунів або родину. Мовляв, от тоді він мав би право вийти звідси, переїхати й робити що хочеться. Однак хлопець уже не має ніяких ілюзій щодо життя. Але попри все плекає свої власні бажання. Запитую, про що ж він мріє, як би хотів розпорядитися власним життям. Мирослав відповідає, що мріє стати двірником:

“Замітати, фарбувати, білити. І я б міг це і тут робити, але не дають. Я хочу жити, як усі люди. А тут хіба доживаєш свій вік. Тут сидіти мені не хочеться, вислуховувати ті матюки, дивитися на цей біль, коли погано ставляться до нас. Я інколи не стримуюсь, коли бачу, як санітар приходить і б’є хлопця. Питаю: нащо ти його ударив? Мене це вже не ображає, а боляче просто. Іду захищати того, кого вдарили. Я цього всього не хочу вже. Тут у мене немає бажання жити. Але, думаю, воно б з’явилося, якби я звідси вийшов. У мене є ще одна мрія – ніколи більше не жити в таких місцях. Сюди якщо попав, то дороги в інше життя вже немає. А я не хочу бути в інтернаті до смерті. Не хочу”.

Персонал переконує Мирослава, що він буде в інституції до старості. Що інших альтернатив у нього немає і не буде. Але хлопець вірить в інше і не полишає надії одного дня назавжди зачинити за собою двері катівні-інтернату.

І сьогодні такі надії Мирослава та ще десятків тисяч людей з інвалідністю – отримати колись незалежне життя, повноцінну роботу, можливість власноруч облаштовувати побут та розпоряджатися своїм життям – мають реальне підґрунтя.

Адже Україна на найвищому рівні зобов’язалася відмовитися від практики ізоляції та сегрегації людей з інвалідністю в інституціях і працювати над впровадженням підходів незалежного життя в громадах для кожного та кожної, зокрема про це йдеться в ухваленій минулого року Стратегії реформування психоневрологічних, інших інтернатних закладів та деінституціоналізації догляду за повнолітніми особами з інвалідністю та особами старшого віку до 2034 року. 

Крім того, що деінституціоналізація є обов’язковою умовою євроінтеграції України, її визначено як один із пріоритетів серед євроінтеграційних завдань Україні у звітах Єврокомісії щодо прогресу України в межах пакета розширення за 2023-й та 2024-й, анкеті-опитувальнику Європейської комісії для держав-кандидатів, а також у програмі фінансової підтримки України від Європейського Союзу у 2024–2027 роках Ukraine Facility. Також на потребі проведення деінституціоналізації в Україні акцентує Комітет ООН з прав людей з інвалідністю, адже утримання людей в інституціях порушує права людей з інвалідністю та положення Конвенції про права людей з інвалідністю.

Саме деінституціоналізація має стати рішенням, що назавжди залишить у минулому приниження людей в інституціях, зневажливе ставлення до них працівників закладів, систематичне знеособлення дорослих людей з інвалідністю та старшого віку, позбавлення їх права будь-якого вибору, а найголовніше, права на гідне та вільне життя.

Усе про шлях людей з інвалідністю до незалежного життя можна дізнатися на платформі ГО “Fight For Right” diukraine.info та в соцмережах організації.  

Матеріал підготовлено за підтримки Міжнародного фонду “Відродження” в межах проєкту “Створення передумов для незалежного та гідного життя для всіх”. Матеріал представляє позицію авторів і необов’язково відображає позицію Міжнародного фонду “Відродження”.