Рятувати від війни: як люди з вразливих категорій стають заручниками ситуації і що можна змінити

Дуже слушна заувага, що українці й українки не тікають від війни, вони від неї рятуються. І це триває вже майже пів року. Ключові напрямки порятунку — гуманітарна допомога тим, хто в біді, та евакуація з місць бойових дій чи з окупованих територій. Прикметно, що це відразу лягло на плечі волонтерів. Державні інституції “ввімкнулися” згодом і теж роблять усе, що в їхніх силах. Але обсяг роботи настільки величезний, що немає часу на те, щоб усе осягнути, проаналізувати й провести “роботу над помилками” — що вдається найкраще, на що варто б звернути особливу увагу, про що забули й чого не врахували. 

ZMINA вирішила розпитати про досвід порятунку в тих, хто з перших днів повномасштабного вторгнення рухався навпомацки, прагнучи надати допомогу людям, які найбільше її потребують.

Ми поцікавилися, як усе починалося, чого вартувало, і що можна було б змінити, про що подбати заздалегідь, щоб надавати гуманітарну допомогу та проводити евакуацію якомога ефективніше.

Люди намагаються евакуюватись з Ірпеня, березень 2022. Фото: Владислав Грезєв

Мінсоцполітики мало б розробити протокол про евакуацію, а управління соцзахисту на місцях мали б його дотримуватися

Владислав Самойленко — відомий як засновник ініціативи Urban Crew. До війни боровся за безпечні регульовані наземні переходи в столиці. Нині ж так сталося, що частина його команди взяла до рук зброю для захисту Батьківщини, а інша частина рятує людей з-під обстрілів. Волонтерський бойовий підрозділ Влада починав працювати з перших днів повномасштабного вторгнення на Київщині. Далі був Чернігів, а нині це вже поїздки на Донбас. При цьому Самойленко наголошує, що в його зоні відповідальності ключові речі — безпека та логістика: 

“Я не вважаю правильною оцю радянську “філософію”, мовляв, “сам погібай, а товаріща виручай”. Через такий підхід гине і той, хто допомагає, і той, кому хочуть допомогти. Для мене ж дуже важливим є аспект безпеки. Тому кожного разу, коли ми кудись їдемо, я маю хоча б приблизно розуміти безпекову ситуацію. Звісно, все дуже швидко змінюється, але якщо є якась поточна інформація, то її варто враховувати.

Дуже часто в Чернігові було, що ми просили людей бути готовими, наприклад, між дванадцятою і другою, казали, що до вас хтось приїде. Але, якщо це було небезпечно, наші водії не виїжджали. Адже чимало волонтерів у підсумку так і не доїхали, бо потрапляли під обстріли й були вбиті”. 

Владислав Самойленко. Фото: фейсбук-сторінка Владислава Самойленка

За словами Владислава, коли події розвиваються дуже стрімко, важить кожна хвилина. Тому всі поїздки мають бути сплановані. Якщо це про евакуацію, то треба наперед знати, наприклад, чи може та чи інша людина самостійно ходити, чи пересувається на кріслі колісному або використовує милиці. 

“Це істотно впливало на ту кількість людей, яких можна було вивезти з Ірпеня чи з Чернігова. Бо ми не маємо достатньо часу на допомогу, коли відбуваються обстріли і може зупинитися коридор на вивезення”, — розповідає волонтер.

Він пригадує події 5 березня, коли колона російської бронетехніки зайшла в Ірпінь і перекрила автомобільний проїзд. Тоді в Ірпені виявився заблокованим евакуаційний автобус: 

“Ми заїхали туди колоною і не змогли вибратися назад. Частина машин змогла пробитися. Але наш автобус залишився біля церкви, яка стала точкою збору. Люди швидко поховалися в бомбосховище, а перша частина нашої колони встигла відірватися. Якби ми на дванадцять хвилин раніше виїхали всією колоною, то вивезли б близько ста людей із Ірпеня і не отримали стресу. Ми тоді вибрались, усі живі. Але це змусило нас зробити висновки й активніше включитися і допомагати іншим людям, в тому числі і з евакуацією. Бо здавалося б — якісь кілька хвилин, але вони важливі”. 

Розмірковуючи про ефективність рятувальних заходів, він пригадує своє спілкування із американськими волонтерами. Каже, що вони вже 18–19 лютого були на кордоні України з Польщею – пригнали фури з продовольством. І це було дуже помічним у перші дні війни.

“За кордоном у різних організацій є чимало протоколів на випадок, наприклад, коронавірусу чи військових дій. Розумні люди це використовують. А в Україні чомусь не дуже люблять протоколи, і ніхто цим не заморочується”, – каже Владислав.

Фото: фейсбук Владислава Самойленка

На його думку, Міністерство соціальної політики України мало б розробити якийсь стандарт чи протокол про евакуацію, а управління соцзахисту на місцях мали б його дотримуватися. Також потрібна взаємодія з іншими міністерствами: щоб надавали автобуси та соціальні таксі, вважає активіст.

“І завдяки цьому рухомому складові та спискам можна було б оперативно в перші години або дні зв’язуватись із людьми і питати, чи потрібна їм допомога. Або навіть не питати, а відразу говорити, що ми вас евакуюємо, у вас є шість годин на збори. Наступне питання — куди везти. Це вже про резервні точки на карті, про якісь санаторії в західних областях, де відносно безпечно, про можливість вивозити людей за кордон. На жаль, держава нічого цього не передбачила, і ми були не готові”, — констатує Владислав Самойленко. 

Державних швидких для евакуації лежачих було критично мало, а приватна коштувала 100 тисяч гривень до Львова

Вікторія Харченко працює в громадській організації Fight for Right, що опікується правами людей з інвалідністю. До 24 лютого була адвокаційною менеджеркою. Евакуювалася з Києва спочатку до Молдови, а згодом – до Македонії. І почала координувати процес евакуації людей з інвалідністю. Мова йде перш за все про медичну евакуацію, тобто евакуацію автівками швидкої допомоги. 

Вікторія Харченко. Фото надане героїнею

“Спочатку це були евакуації приватними швидкими. І це виявилося дуже дорого. Надзвичайно. Одна з перших евакуацій із Боярки. Треба було дитину забрати з лікарні й довезти до Львова. Це коштувало понад 100 тисяч гривень. Вони рахували кілометраж від точки до точки, скільки часу їхати, чи є дозвіл на проїзд у комендантську годину (це тоді було проблемою). І також брали за небезпеку. Тобто, якщо ти їдеш по Черкаській чи Львівській області, — це одна сума, а якщо Київ, Київська чи Сумська область, — то сума зовсім інша”, — каже Вікторія Харченко.

Вона пригадує, що після першої евакуації вона зрозуміла: на державні швидкі сподіватися марно, треба шукати варіанти співпраці з приватними, попри те, що це дорого. 

Активістка зауважує, що те, що МОЗ, згідно зі звітом на березень, вивезло швидкими 300 людей, це дуже мало:

“Тому що ми за той самий час вивезли понад 30 людей. Своїми силами і приватним чином”.

Фото: фейсбук Fight for Right

Вікторія Харченко робить акцент на тому, що треба розрізняти індивідуальну та групову евакуацію. Якщо йдеться про евакуацію інституцій (дитячі будинки, центри соціального захисту, геріатричні пансіонати, тюрми, СІЗО тощо), то за це в будь-якому випадку мусить бути відповідальною держава. 

“Тут варто заздалегідь подумати, щоб евакуювати інституцію з однієї точки в іншу. І зробити це не тоді, коли вже горить, а коли ще безпечно. Бо в Херсонській області, наприклад, найбільша кількість закритих інституцій, якщо брати всю територію України. І там окупована територія, евакуації немає. А вивіз у бік Російської Федерації є.

Це питання до держави, і їй варто було б розробити якісь зрозумілі стандарти, дуже чіткі інструкції, призначити відповідальних за евакуацію. Я знаю, що так робили окремі приватні компанії ще до війни. У них був поділ на рівні небезпеки: зелений, жовтий, червоний. І вони розписували, що робити в кожному випадку, і що робити, коли вже зовсім горить”, – пояснює Вікторія Харченко.  

Що ж до індивідуальної евакуації, то тут, на думку активістки, дуже багато уваги треба приділяти просвітницькій, роз’яснювальній роботі. Але коли вже є велика небезпека, то діяти рішуче:

“Як-от у Харкові. Я знаю, що на Північній Салтівці вже в момент, коли стало дуже гаряче, ходили по домівках військові й представники поліції, стукали й просили евакуюватися. Хоча це треба було зробити раніше, коли війна була в якомусь такому зародковому стані, коли все було більш-менш безпечно”. 

Львівський міський центр реабілітації створив логістичний хаб, через який пройшло понад 500 людей з інвалідністю

Зореслава Люльчак — директорка комунальної реабілітаційної установи Львівський міський центр реабілітації “Джерело”. А ще – мама дитини з інвалідністю. Зізнається, що в перші дні в неї були думки про евакуацію за кордон: 

Зореслава Люльчак. Фото: фейсбук Зореслави Люльчак

“Але я якось впоралася із внутрішнім станом паніки. Так, Європа та інші країни світу пропонували й пропонують гарні умови виїзду та соціальний пакет для людей із інвалідністю і для супроводжуючих. Там уже все напрацьовано, є система послуг. Звичайно, тривожну валізу я відразу спакувала, і кожного разу, коли щось ставалося, говорила собі: ні, цього разу ще не так страшно, от якщо наступного разу буде десь ближче, то, може, тоді. Але потім думаю: ні, треба залишатися тут, треба ж комусь і в Україні працювати”. 

“Джерело” ось уже 28 років надає комплекс реабілітаційних та соціальних послуг мешканцям Львівщини. Але коли почалося повномасштабне вторгнення, працівники “Джерела” швидко відреагували на нові виклики і долучилися до допомоги людям із інвалідністю. Центр створив своєрідний логістичний хаб, де всім, хто рятувався від війни, можна було перебути якийсь час, перш ніж рушати далі.

“У Львові був відкритий тимчасовий прихисток для тих людей, які виїжджали із зони активних бойових дій і планували рухатися далі за кордон. У нас вони могли отримати гідні умови перебування на невеликий період часу, перш ніж вони визначаться, куди виїжджатимуть. У такому форматі ми почали працювати з 28 лютого. За цей час у нас зупинилося понад 500 людей. Також наші працівники були залучені до чергування на львівському вокзалі, щоб зустрічати людей із інвалідністю, допомагати їм зорієнтуватися. Наші автобуси розвозили людей до міських адміністрацій, де їх реєстрували, а потім до місць поселення”, — пригадує Зореслава Люльчак. 

Центр “Джерело” у березні 2022. Фото: Зореслава Люльчак

За її словами, центр реабілітації відновив свою роботу вже в квітні. Тоді ж були розроблені спеціальні протоколи про функціонування в умовах війни, облаштоване укриття. Понад 30 працівників центру евакуювалися за кордон. Зараз уже дехто повернувся. Крім того, в “Джерелі” працевлаштували вісьмох людей, що переїхали з зони активних бойових дій. Директорка центру зазначає, що серед працівників є чимало людей з інвалідністю, і вони наразі доволі активно залучені в роботу.  

“Є жінка, яка постраждала ще в 2014 році на початку бойових дій в Луганську. Вона підірвалася на міні. Зараз вона пересувається на кріслі колісному. Також є чоловік, який працює в майстерні й допомагає підібрати людям спеціальне обладнання — крісла колісні чи інші речі, які потрібні тим, хто втратив мобільність. А взагалі всі без винятку працівники зголошувалися чергувати в хостелі, лишалися там на ніч, тому що одночасно там могли перебувати до 50 людей, а отже постійно мав бути супровід”, — наголошує Зореслава Люльчак. 

 У соцслужбах не хотіли навіть створювати списки людей, які потребуватимуть першочергової допомоги

Війна привернула увагу до проблем людей із інтелектуальними та психічними порушеннями. “Де тонко, там і рветься”, — говорить Раїса Кравченко, очільниця громадської організації “Благодійне товариство допомоги особам із інвалідністю внаслідок інтелектуальних порушень” та експертка Коаліції захисту прав осіб із інвалідністю внаслідок інтелектуальних порушень. За її словами, ще до повномасштабного вторгнення чимало проблем людей із інвалідністю ігнорувалися державою. Нині ж ця криза тільки поглибилася. 

“Моя знайома живе в Києві, в Солом’янському районі. Десь за тиждень до війни їй порадили звернутися в територіальний центр соціального обслуговування. У неї мама лежача, пенсіонерка, 80 років. І донька з першою групою інвалідності. Кому, як не їй, ставати на облік?! Так ось, їй сказали: “Якщо ви так наполягаєте, то ми можемо вас записати, але не чекайте, що з того щось буде”. Тобто фактично ніхто навіть не хотів створювати списки людей, яким потрібно було надавати першочергову допомогу в разі війни”, — каже Раїса Кравченко.

Раїса Кравченко зі своїм сином. Фото: фейсбук Раїси Кравченко

Її власному синові 38 років. У нього синдром Дауна і розлад, який називається дромоманіяі . 

“Із ним не можна домовитися — іде з дому, куди очі бачать. Двічі поліція привозила. Ми живемо в маленькому містечку на Київщині. І коли вже стояли блокпости, то навіть стріляли, бо він ішов і не реагував, коли попросили зупинитися. Слава богу, що хлопці в повітря вистрілили, руки скрутили і привели потім. А могли ж і не в повітря”, — розповідає жінка. 

У квітні їй вдалося евакуювати сина в Данію. Сама не поїхала, бо теж має інвалідність і серцево-судинні хвороби. Тож пояснює, що не витримала б цієї дороги. Син поїхав із групою родин та під опікою персональної помічниці, яку давно знає. Евакуацію організували волонтери. Людей автобусом безплатно довезли в Польщу. А звідти забрали до Данії. 

“Просто нам пощастило, що є надійний данський партнер. І що в Україні є волонтерська ініціатива, яка надала транспорт. Звісно, автобусом було складно їхати, але потягами навіть не уявляю як. Бо, наприклад, у цій групі була жінка з Чернігова. В неї син із аутизмом і тяжкою формою епілепсії. Вони рятувалися із зони бойових дій — перепливали Десну на звичайному човні. А після цього автобус на 18 людей. І для нього це була величезна проблема. Він із дитинства їздить на таксі, попри те, що родина небагата, але в громадському транспорті їздити неможливо. Бо це справжні тортури для людини з аутизмом, воно того не варте”, — пояснює Раїса Кравченко.      

Після приїзду до Польщі групі довелося чекати 5 днів на кордоні. Люди жили в такому собі транзитному пункті. Це великий спортзал, де розмістили кількадесят осіб. Жити в таких умовах було дуже складно. В багатьох загострювалися хвороби, піднімався тиск, був поганий сон (світло вмикали-вимикали багато разів за ніч, коли комусь треба було вийти в туалет або виникали інші потреби). Зате потім, коли нарешті вдалося організувати трансфер у Данію, там групу поселили в окремий будинок. 

“Допомогу й підтримку організували за принципом “рівний – рівному”. Вони там по двоє живуть у кімнатах, разом куховарять, допомагають доглядати за садом. Тобто живуть такою комуною. Там є п’ять матерів і діти з інтелектуальними порушеннями. Жінки можуть одна одну підстраховувати, робити щось по черзі: відчергувала і маєш кілька вільних годин. Добре, що набралася група з психологічною сумісністю, всі ж переважно знали один одного. Але все одно нове місце і ця невідомість для людей, які не можуть контролювати свої емоції, — це тяжко. Син уже тікав звідти, педагогиня його доганяла на автівці”, — ділиться Раїса Кравченко. 

Перший місяць війни в аптеках не вистачало ліків для людей у критичних станах та з хронічними хворобами

Менеджерка проєктів Центру прав людини ZMINA Людмила Янкіна із перших днів війни стала волонтеркою при Київському центрі крові, вона надавала гуманітарну допомогу й усіляко підтримувала спочатку киян, а потім, коли Київщину звільнили від окупантів, почала їздити в населені пункти по області. Купувала й підвозила продукти харчування літнім людям, які не могли вийти з дому й щось купити. Забезпечувала ліками тяжкохворих. Ставила крапельниці чи катетери, виконуючи роль патронажної медсестри.

Людмила Янкіна. Фото надане героїнею

Людмила розповідає, що за півтора місяця мала вже близько трьохсот підопічних. Спочатку витрачала свої гроші, а потім написала пост у фейсбуку, оголосивши про збір коштів на надання гуманітарної допомоги. 

“За першу добу мені скинули десять тисяч гривень. Почалися перекази з усього світу — Японія, Нова Зеландія, Австралія, Німеччина, Тайвань… Дуже різні країни й дуже різні суми. Я не завжди маю час сісти й підрахувати, скільки надсилають. Але коли перший раз підрахувала, то вийшло мільйон сто тисяч гривень. При цьому я на той момент витратила своїх заощаджень десь близько ста тисяч”, – каже правозахисниця і волонтерка.

Розмірковуючи про те, що можна було б зробити інакше, і про що подбати ще до початку повномасштабного вторгнення, вона нарікає на недостатню кількість інформації про людей, які опинилися у скрутній ситуації. 

“Ідеться про тих, про кого не змогли подбати соціальні служби. Я думаю, що Міністерство соціальної політики знає, хто вони і скільки їх. Могли б, наприклад, дати відкриту інформацію, що “так і так, у нас є скільки-то осіб, що залишилися без догляду, із них людей із інвалідністю така-то кількість, пенсіонерів – така-то. Якщо хтось хоче допомогти людям, то ось адреса, а ось телефон”. Я розумію, що держава не може всіх забезпечити соціальними працівниками й надати всім гуманітарну допомогу, бо це велике навантаження. Але ж дайте нам бодай якісь орієнтири, як цим людям допомогти, кому допомогти, де вони знаходяться і що саме їм потрібно”.

Людмила також звернула увагу на критичну ситуацію, що виникла із закупівлею лікарських засобів у перші місяці повномасштабного вторгнення. Крім того, що аптеки працювали з перебоями, потрібних ліків там часто не було. 

Людмила Янкіна з волонтерами розвозить допомогу на Київщині Фото: Сергій Кочмарський

“Виявилося, що наша держава з точки зору медицини — поганий стратег. Аптеки не підготувалися. Перші двадцять днів війни ми просто вибирали на складах аптек залишки препаратів, які потрібні були нашим підопічним. А потім настала криза. Ліки закінчилися, треба було на виробників виходити. Усе навантаження лягло на плечі волонтерів та волонтерок. Якби держава підготувалася, моє волонтерство було б непотрібне. А так ми мусили самі через треті руки забезпечувати доставку тих чи інших ліків. А ще ж є рецептурні ліки. Наприклад, закінчився препарат для астматиків або для епілептиків. Хоча такі препарати мають бути в аптеках завжди, і не просто в потрібній кількості, а й із запасом”, — наголошує Людмила Янкіна. 

Публікація написана в межах проєкту “Права людини для України”, який виконується Програмою розвитку ООН в Україні та фінансується Міністерством закордонних справ Данії протягом 2019–2023 років.

За проєктом ГО Fight for Right провела дослідження “Досвід людей з інвалідністю під час евакуації задля майбутнього миру та безпеки: свідчення, аналітика, висновки”.

Для публікації використане інтерв’ю опитаних експертів. Думки, висновки чи рекомендації належать автору і не обов’язково відображають погляди Міністерства закордонних справ Данії, Програми розвитку Організації Об’єднаних Націй чи інших агенцій ООН.