Презумпція винуватості наркозалежних
Як споживачі наркотиків стають “універсальними підозрюваними” в очах правоохоронців, і що з ними відбувається після арешту.
В Україні так і не прижилася західна модель ставлення до будь-яких форм “нездорового способу життя” — ставлення, що базується на допомозі, а не осуді. І хоча саме по собі вживання наркотиків не є злочином, наркозалежних заздалегідь вважають злочинцями і намагаються закрити в камерах, сподіваючись, що таким чином суспільство стане здоровішим.
Але не можна стати здоровішим без лікування. Такого висновку дійшла Всесвітня організація охорони здоров’я (ВООЗ), яка визнала наркозалежність хворобою. Україна ж відвела наркозалежності аж 15 статей Кримінального кодексу.
Наркозалежний — завжди потенційний винуватий. Хто обікрав квартиру бабусі? Наркоман із сусіднього під’їзду. Хто поцупив пакет цукру з супермаркету? Тут тиждень тому бачили наркомана.
На споживачах наркотиків дуже зручно робити показники розкриття кримінальних справ, бо найчастіше ці люди соціально не захищені, не можуть дозволити собі приватного адвоката, не ризикують скаржитися на правоохоронців. За даними судової статистики, торік понад 12 тисяч людей опинилися у в’язницях за “наркостаттями”. Це приблизно 13% від загального числа засуджених.
В Україні, як і в ЄС, є ефективна система допомоги людям, які вирішили “зав’язати” з ін’єкційними наркотиками. Це програма замісної підтримувальної терапії (ЗПТ). Ідея проста: споживачі ін’єкційних наркотиків під наглядом лікаря переходять на замісні препарати (метадон і бупренорфін), які не дають ефекту ейфорії, зате дозволяють без ломки відвикнути від опіатів. Гарантований доступ до лікування убезпечує від того, щоб іти на кримінал у пошуках дози, і оточення наркозалежного перестає бути в зоні постійного ризику. Важливо й інше: приймання замісників виключає можливість передозування або зараження ВІЛ/СНІДом, гепатитом С й іншими небезпечними хворобами, пов’язаними з ін’єкціями. Відповідно, знижуються темпи їх поширення.
У кожній області нашої країни є медустанови з програмами ЗПТ (їх називають сайти ЗПТ), де 8,5 тис. споживачів наркотиків отримують медичну й соціально-психологічну допомогу і повертаються, як прийнято говорити, до нормального життя. Добровільно й легально. Але чи всі хочуть їх повернення? Чи застраховані вони від переслідування з боку поліції? Чи перестають вони бути головними підозрюваними у всіх злочинах, що сталися неподалік? І як до них ставляться в місцях несвободи?
Оскільки ЗПТ — це лікування, переривання якого не тільки шкідливе, а й поєднане з фізичними й психічними стражданнями, в Україні ще з 2012 р. діє спеціальний наказ на випадок арешту пацієнта ЗПТ. Він вимагає, щоб лікарі, правоохоронці й тюремники забезпечили безперервність терапії для взятих під варту людей. Часто цей наказ ігнорують, а арештанти переживають іноді немислимі стани: різкі стрибки тиску, гострі болі у м’язах і суглобах, тривожність і безсоння, які тривають місяцями. Доведені до розпачу люди, трапляється, виривають голими руками батареї. Нижче розповімо три історії про те, як наркозалежні, котрі потрапили за ґрати, залишилися без препаратів, і до чого це призвело.
Історія 1. Львів
Андрій (тут і далі імена героїв змінено) став пацієнтом ЗПТ у Львові після тюремного строку. Як і багато інших пацієнтів він лікувався (крім наркозалежності) від ВІЛ і, можливо, від інших хвороб, пов’язаних з використанням нестерильних шприців. 23 жовтня минулого року він, як і зазвичай, пішов на сайт ЗПТ (Львівський обласний центр профілактики та боротьби зі СНІДом) по препарати, а через дві доби повісився в ізоляторі тимчасового тримання.
Його заарештували прямо в медустанові. Як видно з документів МВС, хтось “упізнав” його за кольором куртки — за кілька днів до цього біля сайту ЗПТ невідомий намагався пограбувати вночі водія машини, і потерпілий запам’ятав його верхній одяг. Як розповідає адвокат Марія Камінська, яка тепер уже домагається справедливого розслідування самогубства Андрія, слідчо-оперативна група, що приїхала забирати підозрюваного до відділка, спочатку вмовляла його поїхати “поспілкуватися”. Люди в цивільному на приватному автомобілі намагалися змусити його сісти в машину, чому перешкоджали лікарі сайту. Тоді ж Андрій і познайомився з Камінською (місцева організація людей, які живуть із ВІЛ, дала йому її номер, і вона просила Андрія телефонувати, якщо він опиниться в райвідділі). Лікарі навіть викликали патрульну поліцію, щоб та розібралася з оперативниками. Але Андрія однаково відвезли до відділка.
Що там відбувалося, невідомо. За протоколом Андрія затримали о 17.50 (тоді ж і викликали безплатного адвоката), хоча свідки стверджують, що його відвезли близько 10 ранку. Марію Камінську так і не запросили, хоча в Андрія вилучили папірець з її контактами. Того ж дня в його квартирі провели обшук. Мама затриманого намагалася передати правоохоронцям антиретровірусні препарати, конче потрібні йому для лікування ВІЛ, але оперативники відмовили їй у цьому. Судячи з документів МВС (а вони є в розпорядженні редакції), о 22.50 його посадили в ізолятор тимчасового тримання. Із записів у медичному журналі видно, що в Андрія “захворювань не виявлено”. Тої ж ночі йому стало зле. Чергові викликали “швидку”, і лікарі вкололи йому якісь препарати, але детоксикації не проводили. Чому? У Національній поліції на наш запит відповіли, мовляв, Андрій нікому не сказав, що є пацієнтом ЗПТ. Це дуже сумнівно, бо Андрій казав про це по телефону Камінській, з якою навіть не був знайомий, а також місцевим активістам організації людей, що живуть із ВІЛ. З відповіді Нацполіції випливає, що лікарі сайту теж не надіслали жодних рекомендацій із приводу лікування Андрія. На наші запитання в медустанові відповіли, що не можуть надати інформацію щодо цього.
Наступного дня, 24 жовтня, Андрій мав приймати чергову дозу препаратів ЗПТ, але натомість опинився на засіданні суду, де йому обрали запобіжний захід — тримання під вартою, і ввечері він знову був в ізоляторі. За збігом обставин опинився в камері один, бо його сусідів перевели в СІЗО. З документів нам вдалося довідатися, що того дня співробітники ізолятора пішли охороняти виборчі дільниці (були місцеві вибори), залишивши на чергуванні кількох людей. Постовий усю ніч провів у “кімнаті підігріву їжі”, так і не помітивши, як Андрій кілька годин майстрував мотузку з власного гольфа й шукав зручне місце для суїциду. Його тіло знайшли тільки наступного дня о четвертій годині ранку.
Прокуратура взялася розслідувати цей інцидент відразу за двома статтями: службова недбалість і доведення до суїциду. Начебто все логічно: залишений без лікування й без адвоката, на якого він розраховував, Андрій міг зневіритися настільки, щоб вчинити суїцид, і лише відсутність контролю за камерами дозволила йому це зробити. Але з відповіді обласної прокуратури випливає, що справу закрили, оскільки не знайшли складу злочину. При цьому вісьмох осіб притягнуто до дисциплінарної відповідальності. Кого і за що покарали, ми довідалися з матеріалів МВС про результати службового розслідування, з якими нам вдалося ознайомитися. Чергового і його помічника звільнили, начальника ізолятора і його заступника попередили про неповну службову відповідність, заступникові начальника Львівського міськуправління й заступникові начальника ВГБ оголосили сувору догану, начальникові міськуправління “суворо вказали” на недостатній контроль за співробітниками. Всі вони порушили інструкцію, яка забороняє залучати працівників ізоляторів до охорони виборів.
Та чому ніхто не поніс кримінальної відповідальності за смерть людини? Адвокат Марія Камінська розповідає: “Слідчий відразу казав про безперспективність цієї справи, бо, як він стверджує, доведення до самогубства повинне мати тривалий характер, тобто це мали бути тривалі умисні дії, спрямовані на те, щоб людина вчинила самогубство. Там іще була кваліфікація — зловживання службовим становищем. Слідчий сказав, що за цією статтею мав бути зафіксований матеріальний збиток, що обчислюється у певній сумі коштів. Але оскільки тут матеріального збитку немає, то й кваліфікувати як зловживання неможливо”. За її словами, там могла бути й інша кваліфікація — катування. Але прокуратура просто закрила справу.
Історія 2. Херсон
Євген був учасником ЗПТ у Новій Каховці Херсонської області понад шість років, поки одного разу не потрапив до СІЗО за підозрою у “зберіганні наркотиків”. Зараз він в арештному домі при Дар’ївській виправній колонії №10 очікує рішення суду, не приймаючи препаратів ЗПТ майже рік. Не за своїм бажанням.
Як він сам розповідав минулого літа в інтерв’ю організації “Мангуст”, яка займається цим випадком, одного разу правоохоронці зупинили його біля власного будинку: в сусідньому під’їзді обікрали квартиру, і міліціонери вирішили запитати, чи не знає Євген якихось подробиць. Але несподівано тема розмови змінилася, і правоохоронці заявили Євгенові, що його притягнуть за “зберігання наркотиків”. Відразу з’явилися свідки, готові бути присутніми при обшуку його квартири. “Зрештою, вони мене забили в наручники, взяли під руки, самі відчинили двері, занесли мене під руки до моєї квартири, забігли в кімнату й кричать: ми знайшли наркотики! Їх там не було і бути не могло, бо я їх не вживав”, — розповідає Євген.
З його слів, наступного дня його відпустили, бо нічого не знайшли. І того ж дня знову зупинили, коли він повертався з сайту ЗПТ (центральної лікарні Нової Каховки). Більше на волю він не виходив. Пізніше з’ясувалося: правоохоронці вмовили одного з пацієнтів сайту взяти участь у контрольній закупці. Він мав попросити Євгена допомогти дістати наркотики. Євген дав контакти знайомого дилера, що й стало підставою для подальших обвинувачень.
Тетяна Скляренко з “Мангуста” розповідає, що докази у справі Євгена нікчемні: “Якщо він наркозалежний, найпростіше, що могли придумати міліціонери, це прийти до нього з несанкціонованим обшуком, без адвоката. По суті, всі ці докази на сьогодні є недопустимими, бо було порушено право на захист. Оскільки все відбувалося без присутності захисту, ніхто не знає, як було насправді. Чи були ці наркотичні речовини вилучені, чи їх підкинули… Отже, його затримали, привезли в ізолятор тимчасового тримання і тільки тоді повідомили адвокату Центру безоплатної правової допомоги”.
У Бориславському ізоляторі тимчасового тримання Євген пробув два дні, і в цей час правоохоронці возили його на сайт, щоб він приймав препарати. Але після того як підозрюваного перевели до Херсонського СІЗО, давати препарати йому різко перестали. Хоча він неодноразово просив про це.
Це підтверджують документи — в редакції є копія заяви Євгена про те, що він є учасником ЗПТ, але в СІЗО йому не дають препаратів, і він просить притягнути винних до відповідальності. При цьому в документах СІЗО сказано, що Євген “медичної допомоги не вимагав”.
Нам відомо, що до прокуратури Херсонської області зверталися з приводу цього інциденту, і ось якою була її відповідь: Євген був учасником програми ЗПТ, але перевірка не виявила підстав для проведення терапії, що підтвердив лікар Євгена. У лікарні Нової Каховки на наш запит відповіли таке: на прохання Євгена лікарі сайту протягом шести місяців знижували йому дозування з 90 до 20 мг (тобто провели детоксикацію), а потім, коли Євгена вирішили перевести до СІЗО, знизили дозу до 5 мг, яку він востаннє прийняв 19 березня 2015 р. На момент поміщення в СІЗО, кажуть лікарі, Євген не потребував ЗПТ. Але нам вдалося ознайомитися з відповіддю медустанови одному з державних відомств. Тоді лікарі сказали, що чергове приймання препаратів для Євгена було заплановано на 24 березня 2015 р., але Євген “не був доставлений працівниками ізолятора на прийом до лікаря цього дня. Хворого виведено з програми у зв’язку із припиненням відвідування сайту, а не за рішенням комісії про доцільність призначення наркотичних засобів”.
Сам же Євген в інтерв’ю наполягав, що не просив змінювати йому дозування і хоче далі брати участь у програмі.Редакція надсилала до Херсонської прокуратури власний запит, і там нам підтвердили, що розслідування можливого перевищення повноважень проводилося, але його закрили. У відповідь на наш запит пенітенціарна служба надіслала рукописну заяву Євгена, датовану 23 березня ц.р., де він написав, що “претензій до медперсоналу СІЗО не має” (документ надійшов 24 березня).У своїй відповіді адміністрація СІЗО повністю підтвердила версію лікарів сайту ЗПТ і прокуратури.
Усі ці місяці без препаратів Євген майже не спав і на відео виглядає дуже погано: говорить збиваючись, метушиться, і слово “заместительная” у нього звучить як “заметильная”. “Я сплю тоді, коли вже три-чотири доби походжу по камері в такому стані: дим, сигарети, жарки, шкварки, обіди… три-чотири доби я походжу, потім мене вирубує на годину-дві — і все. Потім я підвожуся і знову починаю ходити. Печінка болить, усе вилазить, це жах. Це просто катастрофа”, — пояснював він. Крім наркозалежності, у Євгена ще й гепатит С. Але лікують його від гіпертонії, яка, найімовірніше, розвинулася на тлі синдрому відмови від препаратів ЗПТ.
Історія 3. Суми
Михайло опинився під вартою, не відбувши до кінця умовного строку. Як він сам сказав, забув відмітитися в органах нагляду, і суд відразу дав дозвіл на арешт. Міліціонери знали, де його шукати — на сайті ЗПТ, куди Михайло щоранку приходив по ліки. Його затримання більше скидалося на викрадення, розповідає керівник організації “Клуб “Шанс” Олексій Загребельний, котрий, крім іншого, допомагає Михайлові. Двоє чоловіків, один з яких був у цивільному, заштовхували Михайла у приватний автомобіль, при цьому всіляко заважаючи йому прийняти метадон. У результаті міліціонер просто вибив стаканчик із препаратом з рук. Відео цього інциденту (як і опис справи) нам вдалося знайти в документальному фільмі “На роздоріжжі”, знятому Асоціацією УМДПЛ.
У протоколі правоохоронці чомусь вказали, що Михайла затримали о 12 годині дня в кабінеті №6 відділення міліції за адресою: вул. Курська, 119, тобто на відстані близько 3 км від фактичного місця затримання — Сумського обласного наркодиспансеру. Нам, на жаль, не вдалося роздобути більшість оригінальних документів, які підтверджували б вірогідність історії, викладеної в розповідях очевидців, а вона така. Після затримання Михайла перевозили з відділка до відділка, і тільки близько 10 вечора за рішенням суду помістили в СІЗО. Загребельний наголошує, що Михайла навіть не помістили в ізолятор тимчасового тримання: “Протримали його до вечора, і він увесь час заявляв, що є пацієнтом ЗПТ. Вони його прямо з опорного пункту повезли в СІЗО, тобто оминаючи ізолятор тимчасового тримання. У нього на той момент було досить високе дозування. На сполох він почав бити з перших днів: писав заяви на ім’я начальника СІЗО про те, що йому потрібні лікар-нарколог і соціальний працівник”. Із копіями цих заяв нам вдалося ознайомитися.Нарколог прийшов через шість днів і запропонував Михайлові потерпіти. Із записів у медичній документації випливає, що лікар порадив провести затриманому детоксикацію, але адміністрація рекомендацію проігнорувала. А потім в адміністрації СІЗО й зовсім з’явилася “відмова від ЗПТ”, підписана Михайлом, яка слово в слово збігається з заявою іншого пацієнта, якого тримали тут рік тому.
У пенітенціарній службі на наші запитання відповіли, що “вживають заходів для виконання наказу, й у разі порушення законодавства, якщо це потрібно, притягують винних до відповідальності”. Але на сайті ЗПТ, де лікувався Михайло, сказали, що “з моменту затримання і донині інформації з органів внутрішніх справ про перебування в СІЗО Михайла, який потребує консультації лікаря-нарколога й безперервності ЗПТ, до Сумського обласного наркодиспансеру не надходило”.
То додержуються чи не додержуються законодавства в Сумському СІЗО? У нас є копія протоколу розширеного оперативного засідання, ініційованого минулого літа співробітниками офісу уповноваженого ВР з прав людини, які зацікавилися цим випадком. На ньому розглядалося одне питання: лікування пацієнтів ЗПТ, що утримуються в Сумському СІЗО. На засіданні за участі представників ізолятора і прокуратури головував заступник начальника управління пенітенціарної служби в області. Усі присутні погодилися з тим, що слід облаштувати в Сумському СІЗО кабінет детоксикації і забезпечити безперервність ЗПТ для затриманих. Однак пізніше в пенітенціарній службі відповіли, що відкрити такий кабінет “можливості не мають”, бо в Сумському СІЗО немає аптеки і штатного лікаря-нарколога. Виходить, що заарештованих пацієнтів на сайти ЗПТ не возять, але й у самому СІЗО препаратів не дають.
Понад рік Михайло не приймає конче потрібних йому препаратів. Він уже встиг відсидіти майже повний строк у колонії Бучі, що під Києвом, а тепер знову повернувся в Суми. У вже знайомому СІЗО він чекає, коли йому винесуть вирок за новою кримінальною справою, що випливла за час його відсутності.
Історія 4. Будь-яке місце і будь-яка людина
Місця несвободи в Україні вже кілька років моніторять учасники Національного превентивного механізму (НПМ). Вони вивчають, як ставляться до людей у закритих установах, і краще за інших знають, що відбувається за колючим дротом ізоляторів. Ми запитали в колишнього керівника НПМ і нинішнього керівника “Експертного центру з прав людини” Юрія Білоусова, чи можуть ці випадки вказувати на масштабні проблеми в самій системі.
Білоусов каже, що у всіх історіях, швидше за все, мало місце порушення ст. 3 Європейської конвенції про права людини (заборона катування): “Європейський суд з прав людини розглядає ненадання медичної допомоги як неналежне поводження, як прояв катування і жорстокого поводження. Є позитивний обов’язок держави: якщо люди перебувають у місцях несвободи, тобто під повним контролем держави, то держава повністю відповідає за їхній добробут. Грубо кажучи, якщо людину прийняли живою-здоровою до цієї установи, а вона в ній померла або з нею щось сталося, за це повну відповідальність несе держава”.
У випадку з ув’язненими пацієнтами ЗПТ, підтверджує Білоусов, не йдеться про якісь специфічні права. Доступ до медичної допомоги — це право людини. За його словами, ніхто не застрахований від порушень в ізоляторах. Бували випадки, коли лікарі пенітенціарної служби відмовлялися направляти на операцію затриманого з онкологічним захворюванням, очікуючивироку суду. У випадку ж із наркозалежними можна говорити й про стигматизацію. Білоусов стверджує, що вони найбільше ризикують стати жертвами недобросовісних правоохоронців. Практика залякування, шантажування затриманих, а іноді й використання їхніх проблем зі здоров’ям часто є основним методом “виконання” показників. “Вони (правоохоронці. — М.Т.) чекають, поки затриманий “дійде до кондиції”, так би мовити. Перебуваючи в стані ломки, він уже готовий підписати все”, — каже експерт.
В Україні в будь-якого потерпілого від сваволі правоохоронців украй мало шансів захистити себе. У наркозалежних їх найчастіше майже немає.
Матеріал опубліковано у газеті “Дзеркало Тижня”
