Право дитини на психологічну допомогу в Україні: між законом і реальністю
Від початку повномасштабного вторгнення стан психічного здоров’я українських дітей відчутно погіршився. Станом на 2024 рік, за даними МОЗ, 44% дітей мали ознаки потенційного посттравматичного стресового розладу (ПТСР).
Для багатьох з цих дітей психологічна підтримка стає не просто рекомендованою, а необхідною. Та, втім, і досі в Україні немає чіткої відповіді на просте, але критично важливе питання: з якого віку дитина може самостійно звернутися до психолога чи психіатра?
Підліткова вразливість і реальність війни
Особливо чутливими до тривоги, нестабільності та різких змін є підлітки. У цьому віці діти часто переживають емоційні злети й падіння, шукають опори й водночас починають краще розуміти себе. Попросити про допомогу, назвати проблему, спробувати подбати про себе часто стає їхнім першим дорослим рішенням.
“Зараз ми спостерігаємо тенденцію, що молодь та підлітки є дуже відкритими до теми психічного здоров’я. І часто саме вони є ініціаторами звернення до лікаря – психіатра чи психолога. Молодь є гнучкішою та відкритішою до нового. Впливає й середовище: коли ти знаєш, що твій близький друг або подруга звертаються до психолога й мають позитивний досвід, це також підштовхує звернутися по допомогу”, – пояснює дитяча психіатриня Наталя Масяк.
Утім, юристи, які працюють із захистом прав дітей, зауважують: нинішні правила не завжди враховують реальні потреби дитини.
Фонд “Голоси дітей” бачить це не зі звітів чи аналітики, а з живого досвіду – через роботу 11 центрів у восьми регіонах України. Фахівці постійно стикаються з тим, що діти до 14 років усвідомлюють самі: їм потрібна допомога психолога чи психіатра. І вони готові про це говорити. Але без згоди дорослих отримати цю допомогу їм часто не вдається.
Причини можуть бути різні.
Іноді дитина зростає в атмосфері насильства – фізичного або психологічного. І саме людина, яка мала б захищати, стає джерелом страху. І тут малоймовірно, що кривдник дозволить дитині звернутися по допомогу.
Є родини, в яких батьки просто не вірять у допомогу психологів. Дитині можуть сказати: “Ти ж нормальний”, “Не вигадуй”, “Це дурниці”. У результаті дитина не лише залишається без підтримки – вона ще й починає соромитися власного болю. І це ще не всі причини.
“Дитина і сама часто мовчить, бо не хоче обтяжувати маму своїми переживаннями, адже “мама і без того постійно хвилюється, а тато на фронті”. А свій власний біль дитина відкладає “на потім”. Фахівці “Голосів дітей” часто зустрічаються і з тим, що дитина соромиться поділитися переживаннями з найближчими. Надто якщо йдеться про самоушкодження. Або ж знає наперед: батьки не довіряють психологам, а отже розмови про допомогу просто не буде”, – зауважує дитяча психіатриня Наталя Масяк.
Саме тому адвокаційна команда фонду досліджує, чи можливо і чи потрібно зменшувати віковий поріг, з якого дитина може звертатися по допомогу самостійно.
“Система захисту прав дитини завжди має бути надбудовою на реальному, а не декларативному фундаменті – принципі врахування найкращих інтересів дитини. Українська ж система в умовах війни має особливо чутливо враховувати всі можливі грані потреб дитини: українське дитинство переживає безпрецедентні досвіди внутрішнього переміщення, вимушеної евакуації, депортації, реінтеграції в нових громадах, надолуження освітніх втрат чи психологічного відновлення.
Цей список невичерпний, але точно зрозуміло те, що найкращий інтерес дитини неможливо з’ясовувати без неї, і ми як дорослі маємо вміти це робити, чути дитину, виділяти особливе і обов’язкове місце її голосу та ініціативі у всіх процесах, а система має гарантувати такий механізм”, – наголошує координаторка адвокаційного напрямку БФ “Голосів дітей” Алла Перфецька.
Коли дитина звертається по допомогу, але її не отримує
Правозахисниця роз’яснює: надання в Україні психологічної та психіатричної допомоги регулюється одразу кількома законами й підзаконними актами. Базою є Цивільний кодекс, а спеціальне законодавство – закони “Про охорону дитинства”, “Про психіатричну допомогу”, новий Закон “Про систему охорони психічного здоров’я в Україні” та низка інших – деталізують зміст і умови надання такої допомоги.
Попри значний обсяг регулювання ці документи ухвалювали в різні роки й у різних концептуальних умовах. І раніше в українському праві не було чітко сформульованих підходів до поняття найкращих інтересів дитини, сучасного розуміння психічного здоров’я чи визнання права дитини на самостійне звернення по допомогу.
“Коли ми говоримо про психологічну або психіатричну допомогу загалом, треба насамперед чесно визнати й розуміти суспільно-побутовий контекст: раніше ці теми були значно більш стигматизованими, а сьогодні ми фактично тільки формуємо відповіді на найскладніші питання – ще й у контексті війни та різних досвідів українських дітей”, – розповідає Алла Перфецька.
Через різний час ухвалення і різні підходи між нормами виникають суперечності, які напряму впливають, з одного боку, на доступ дітей до допомоги, а з іншого – на правову безпеку роботи фахівців. Зокрема, йдеться про:
- різні вікові вимоги в різних актах;
- нечіткі або розмиті визначення психологічної допомоги;
- відсутність єдиного механізму захисту конфіденційності;
- неузгодженість між медичною, освітньою та соціальною системами.
Усе це створює “нормативні розриви”, які в підсумку можуть стати бар’єром для дитини, що прагне отримати допомогу саме тоді, коли вона найбільше потрібна.
З якого віку дитина може звертатися по допомогу? Просте питання, але єдиної відповіді немає
Оскільки в Україні це питання регулюється не одним, а кількома законами – і кожен з них встановлює власні правила, – на практиці реальний доступ дитини до допомоги залежить не від її віку чи потреб, а від того, в якій саме системі працює фахівець.
За словами Алли Перфецької, до цього додається ще один принциповий момент – стаття 19 Конституції України. Вона прямо визначає, що органи державної влади, місцевого самоврядування та їхні посадові особи можуть діяти лише на підставі, в межах повноважень і в спосіб, передбачені законом. І саме тут часто закладений корінь проблеми.
“Формально дитина має можливість звернутися по допомогу, і в законодавстві справді існують загальні принципи. Наприклад, якщо є загроза її життю чи здоров’ю, її, безумовно, вислухають і звернення приймуть. Але коли справа дійде до фактичного надання послуги – укладення договору, початку терапії, залучення фахівця, – дуже часто їй відмовляють. Чому? Бо посадова особа може зробити тільки те, що прямо прописано законом, а чинне законодавство не лише неузгоджене між собою, воно подекуди взагалі не містить чітко визначених повноважень щодо надання допомоги дитині без згоди батьків”, – пояснює правозахисниця.
Щодо психіатричної допомоги, то тут регулювання дещо чіткіше, але також не позбавлене складнощів. Закон “Про психіатричну допомогу” визначає:
- з 14 років дитина може самостійно надавати згоду;
- до 14 років згоду надають лише батьки або законні представники;
- у разі незгоди одного з батьків рішення протягом 24 годин ухвалює орган опіки та піклування.
Без згоди огляд можливий лише за умов безпосередньої небезпеки або різкого погіршення стану. Однак і тут зберігається правова колізія: Цивільний кодекс і “Основи законодавства України про охорону здоров’я” по-різному трактують роль дитини. У результаті лікарі часто підстраховуються та вимагають подвійної згоди – і від батьків, і від самої дитини віком 14–18 років.
Шкільна система: найближча, але не завжди доступна
Першими фахівцями, до яких дитина реально може звернутися, є шкільні психологи.
Для звичайної консультації окремої згоди не потрібно. Втім, у суспільстві досі сильно стигматизована тема психічного здоров’я: звернення до психолога або психіатра часто сприймається як “слабкість” чи “ознака проблем”, а не як нормальна форма турботи про себе.
“Ми досі живемо з тінню каральної психіатрії. Це історії, які ми чули від бабусь і дідусів. Тому, коли дитина говорить про бажання звернутися до психолога чи психіатра, батьків це часто лякає. Але найкраща реакція не знецінювати бажання піти до психолога, а подякувати дитині за довіру й підтримати її. Сказати: “Дякую, що ти прийшов із цим до мене. Я буду поруч і допоможу тобі. Поміркуймо разом, що ми можемо зробити з цим”. Це буде виявом відповідального батьківства”, – зауважує психіатриня Наталя Масяк.
Для діагностики або психологічної корекції вже потрібна письмова згода батьків. Більшість шкіл збирає такі під час вступу до закладу, але це не розв’язує проблеми, коли дитина хоче звернутися конфіденційно або коли підліток може приховувати проблему від батьків через страх або конфлікт. У дітей же з проблемних сімей такої згоди часто взагалі немає. У результаті навіть система, яка формально найближча до дитини, не завжди здатна реально допомогти.
Світовий досвід: пріоритет зрілості, а не паспорта
У різних країнах по-різному врегульовано статус психологів. Психіатр завжди є лікарем, а от психологи можуть входити або не входити до системи охорони здоров’я.
У Європі сформувалися дві основні моделі.
Перша – повна інтеграція психологів у медичну систему. Так працюють, зокрема, Австрія, Франція, Фінляндія, Швеція, Італія, Норвегія. У цих країнах професія психолога чітко регулюється державою, а психологічна допомога прирівнюється до медичної – з такими самими правилами щодо згоди та віку.
Друга модель – часткова інтеграція. У Нідерландах, Польщі, Іспанії, Литві, Естонії та інших країнах правила залежать від спеціалізації психолога. Наприклад, клінічні психологи працюють за медичними стандартами, а шкільні – у гнучкіших цивільно-правових межах.
У Нідерландах медичних психологів регулює державний закон BIG, а дитячі та шкільні психологи підпорядковуються професійній асоціації NIP. Це створює паралельні системи з різними правилами доступу. Схожа логіка зараз поступово формується й в Україні.
Європейський тренд: підтримка не лише в лікарні
У 2023 році Європейська комісія представила новий комплексний підхід до ментального здоров’я: фокус не лише на лікуванні, а й на середовищі.
Йдеться про школи, дитсадки, молодіжні центри – простори, де дітей навчають розпізнавати емоції, давати раду зі стресом і звертатися по допомогу на ранніх етапах.
“І в Україні ми маємо працювати не лише з дитиною, а обов’язково із середовищем навколо неї – формувати периметр безпеки. Коли поруч є педагог, який знає, як підтримати, або вихователь, який вміє розпізнати ознаки травматичного стресу, це саме ті люди, які можуть вчасно прийти на допомогу дитині, не дати травмі розвинутися, підказати, підтримати й підказати близьким про необхідну допомогу”, – каже Наталя Масяк.
Головна світова тенденція зараз: країни поступово відходять від жорсткого прив’язування до віку й переходять до оцінювання реальної зрілості дитини – її здатності розуміти власний стан і потреби.
Коли допомога стає питанням безпеки, а не формальністю
Українські діти живуть у стані постійної тривоги. Сирени, укриття, втрати близьких, вимушені переїзди – все це накопичується і перетворюється на хронічний стрес.
У центрах “Голосів дітей” це спостерігають щодня. За словами психіатрині Наталії Масяк, 2024 року кількість звернень дітей по психологічну допомогу зросла майже втричі. І це не абстрактні цифри – це конкретні діти.
Одинадцятирічний Ярослав із Сум після влучання балістики поруч замкнувся в собі. Шестирічна Іра (ім’я змінено) у сльозах збирала речі “додому” – в місто, яке зараз окуповано. Підліток Діма після переїзду із Сум до Києва уникає однолітків і майже не виходить на контакт. В 11-річного Михайлика з Миколаєва через постійний страх обстрілів почалися нервові зриви й судоми. А 13-річний Артур із Запоріжжя так боявся вибухів, що кілька місяців майже не виходив з дому. Усі вони змогли поступово впоратися з цими станами завдяки роботі з фахівцями фонду “Голоси дітей”.
Найчастіше, каже Наталія Масяк, фахівці спостерігають три типові стани в дітей. Перший – високий рівень тривоги: страх засинати, паніка під час сирен, постійне напруження. Другий – депресивні вияви: втрата інтересу до життя, відчуття порожнечі, байдужість. Третій – посттравматичний стресовий розлад, як вияв пережитого травматичного стресу.
“Інші прояви, які ми у своїй роботі спостерігаємо в дітей, – це небажання вчитися, демотивація, бо невідомо, що буде завтра. Доволі часто – порушення сну, бо тривоги найчастіше саме в нічний час. І, на превеликий жаль, ми бачимо, що через те, що діти змушені багато часу проводити в укриттях і вчаться багато де лише онлайн, є проблеми з контактом з ровесниками, налагодженням дружніх стосунків, які такі важливі для дітей. І тут дуже важливо, щоб фахівець допоміг дитині подолати цей шлях”, – додає психіатриня Наталя Масяк.
Фахівці “Голосів дітей” наголошують: не слід зволікати з наданням психологічної допомоги дітям та молоді, адже вчасно надана допомога формує основу здорової особистості для успішного самостійного дорослого життя. А зволікання – це довготривалі наслідки.
На переконання Алли Перфецької, чинні правові норми, що встановлюють конкретний віковий бар’єр для доступу дитини до психологічної чи психіатричної допомоги, наразі потребують перегляду та уніфікації. Водночас набагато важливіше сфокусувати увагу системи захисту прав дитини на визначенні здатності дитини усвідомлено звертатися по таку підтримку: чи розуміє вона, що з нею відбувається, чи може сформулювати потребу та хто може її почути.
На думку правозахисниці, таку оцінку має здійснювати компетентний фахівець – психолог або психіатр із відповідною підготовкою, який володіє методами коректної розмови з дитиною, аналізу її мотивації та рівня зрілості й здатний гарантувати безпечний, конфіденційний простір.
“Це не робота за загальною формулою чи за наявності конкретної цифри вікового порогу, але система захисту прав дитини, і фахівці мають мати відповіді на ці питання і спроможність давати їх щодня”, – зауважує Алла Перфецька.
В українській практиці вже є прецеденти такої логіки. Верховний Суд визнавав право дитини навіть з дев’яти років укладати договір з адвокатом для захисту своїх прав. Це підтверджує принцип: дитина не лише об’єкт захисту, а суб’єкт права.
Право на допомогу, яке не має залежати від дорослих
Сьогодні в Україні доступ дитини до психологічної підтримки залежить не від її стану, а від того, в якій саме системі працює фахівець – медичній, освітній чи соціальній.
Це створює правову невизначеність і ситуації, коли дитина залишається без допомоги лише тому, що поруч немає дорослого, готового підписати папери.
Українське законодавство досі не дає чіткої відповіді, з якого віку дитина може самостійно звертатися по психологічну чи психіатричну допомогу в медичних закладах.
На тлі війни та дедалі більшої кількості дітей, які пережили травму, ухвалення окремого акта, який би врегулював ці прогалини, стає нагальною потребою. Такий документ міг би чітко визначити вік самостійного звернення, усунути колізії між законами, розширити реальний доступ дітей до підтримки та підсилити їхні права у сфері здоров’я.
Зрештою, йдеться не лише про юридичні норми. Йдеться про дитинство, яке має право на безпечний простір, турботу та своєчасну підтримку – незалежно від того, чи є поруч дорослий, здатний поставити підпис.
Авторки фото, використаних у статті, Вікторія Набок, Ксенія Чикунова
