Портрети Сталіна та катування за розкладом: типовий день в російській в’язниці за щоденником цивільного полоненого
Росія утримує і військовополонених, і цивільних у розгалуженій мережі в’язниць всередині самої країни та на окупованих територіях. Найбільш відомі з них знаходяться у Сімферополі, Донецьку, Горлівці, Луганську, Таганрозі, Ростові-на Дону, Москві (Лефортово), Мишині Волгоградської області, Старому Осколі Бєлгородської області, Новозибкові Брянської області, Донському Тульської області, Курську, Ряжську Рязанської області, Івановому, Бєлгороді. Умови утримання там зазвичай не відповідають жодним міжнародним нормам: до в’язнів систематично застосовують тортури, побиття та фізичне насилля, їм не надається належна медична допомога, їх постійно допитують, вони зазнають психологічного тиску та принижень. Все це є ознакою того, що Росія цілеспрямовано повертається до сталінських методів, створюючи скрізь табори для “ворогів народу, шпигунів та терористів”.
До видання ZMINA потрапив щоденник, написаний одним з бранців Кремля Дмитром (імʼя змінено в цілях безпеки), який він потайки вів впродовж всього терміну перебування в ув’язненні. Також ми поспілкувались з Євгеном Ямковим та В’ячеславом Завальним, які на власному досвіді дізналися про те, що собою являє сучасна російська пенітенціарна система. Зі слів колишніх полонених журналісти видання відтворили типовий день українських бранців в російській в’язниці.
“Прийомка” до СІЗО, після якої виживають не всі
До ростовської в’язниці Дмитра перевозили спочатку на літаку, де він разом з іншими цивільними спав на підлозі, а потім пересадили до машини для транспортування ув’язнених. Під час цієї “подорожі” в туалет затримані ходили у пляшки. Коли полонених нарешті привезли до СІЗО, конвоїри заводили їх по одному до приміщення. Там на них вже чекала так звана “прийомка”. Це процедура, під час якої наглядачі вишиковуються по обидва боки кімнати, тримаючи в руках палиці та шокери. Через цей “коридор” пропускають усіх новоприбулих в’язнів, при цьому співробітники СІЗО б’ють їх ногами, руками, дають копняки та штовхають.
“Мені розповідали, що в інших подібних закладах буває ще гірше – там людину настільки жорстоко б’ють та катують, що звідти або виходять 300, або виносять 200. І це вважається нормою”. (Тут і далі цитати з щоденника Дмитра. – Ред.)
Потім Дмитра завели до кімнати, де йому та іншим полоненим наказали стати на коліна, щільно притулитися один до одного, руки тримати позаду, а голову нахилити додолу. Усіх почали запитувати, хто вони та за що їх затримали. Під час допиту українців постійно обзивали “хохлоп*дарами”, “американськими підстилками” та “нацистами”. Також, за словами колишнього полоненого, росіяни постійно казали їм:
“Ми вам 30 років газ давали. Ви повинні бути вдячні російському солдату, що він зберіг вам життя”.
Від основної групи затриманих відділили тих, хто мав гіпс на кінцівках. У декого гіпс зняли прямо там.
“Нас поділили на групи по п’ять та наказали рухатися під кутом 90 градусів. Усі мали пересуватися навприсядки, тримаючи руки за спиною та стиснувши долоні разом паралельно лопаткам. Навіть перебуваючи у такій позі не можна було піднімати очі вгору”.
Після Дмитрові наказали зняти одяг та кинути його на підлогу. Під час цього наглядачі декілька разів били його шокером “Гюрза”. У наступній кімнаті на нього та інших полонених вже чекали двоє арештантів-“перукарів” – волосся вони не підстригали, а виривали, згадує чоловік. Вуха відтягали “на відрив”, а машинку для стрижки пхали у ніздрі. Наприкінці процедури “перукар” дав Дмитрові ляпаса. Увесь процес супроводжував регіт співробітників СІЗО.
Далі чоловіків повели в баню. На те, щоб помитися, їм дали 1–2 хвилини, однак мийних засобів не видали.
“Після цього тобі видають форму “зечку” та спідню білизну на 3–5 розмірів більше. Усім без винятку полоненим видали берці 41-го розміру, навіть якщо у тебе 45-й”.
У наступній кімнаті в Дмитра взяли відбитки пальців, оформили та заповнили відповідні документи. Його знову вдарили по обличчю. В іншій кімнаті на чоловіка вже чекали співробітники СІЗО у балаклавах. Там Дмитра під регіт спецназівців били по нирках та печінці, а також застосовували шокер.
Після всіх “процедур” та реєстрації Дмитра під руки завели до камери, де були інші українці. Вони йому розповіли про тюремне життя, розклад та розпорядок дня.
Камера мала дві кімнати: у першій стояли ліжка, а у другій були туалет, умивальник з холодною водою та стіл з двома лавками. За правилами, ув’язненим було заборонено піднімати руки вище лавок, закривати очі та сміятися чи навіть усміхатися. Ходити до туалету або до умивальника можна було лише по одному.
“У “хаті” (камері. – Ред.) були відеокамери, через які оператори спостерігали за в’язнями 24/7. Якщо хтось порушував їхні правила, оператор одразу скаржився спецназу, який забігав до камери і усіх гамселив”.
Крім того, за словами колишнього полоненого, оператор міг доповісти про порушення наглядачеві. Той зі свого боку змушував полонених присідати за це 200 разів.
У камерах на стіні також висів домофон. Інколи оператор дзвонив на нього – це означало останнє попередження для ув’язнених.
Дмитру, як і іншим ув’язненим, видали рулон туалетного паперу, зубну пасту, щітку та маленький шматок господарського мила. Інколи росіяни давали одне велике мило на двох.
Шоком для чоловіка стало й те, що персонал закладу видавав постільну білизну з вошами.
День у в’язниці: шокер “Гюрза”, “тапік” та гіпсові палиці
О 6-й ранку Дмитро прокидався, одягався та шикувався разом з іншими полоненими. Голова при цьому мала бути схилено, підборіддя притиснуте до грудей, а руки треба було тримати за спиною.
Щоразу, коли відчинялися двері або віконце “годівниці”, наглядачі наказували всім співати гімн Росії та кричати “Слава Росії!”. Після того, як до камери заходили охоронці, черговий по камері мав звітувати:
“Громадянине начальнику, в камері *номер* утримується *кількість* людей. Черговий по камері *ПІБ*, відсутній *ПІБ*”.
О 6:30 Дмитро, роздягнений по пояс, мав пів години робити зарядку. Далі він одягався та йшов до камери.
До 8-й ранку у СІЗО відбувалася перезміна чергових або обшуки у камерах, що проводили раз на тиждень. Після цього ув’язнені мали по одному виходити до коридору, тримаючи руки за спиною. Вони мали стати обличчям до стіни, розставити ноги на ширині плечей. Під час огляду Дмитра били по тулубу, обличчю та геніталіях. Часом його змушували ставати на коліна, торкаючись лобом підлоги.
“Усе залежало від настрою охоронців. Коли перевіряли камеру на заборонені предмети, вони стукали “киянкою” по ліжку та решіткам. Водночас інші наглядачі били ув’язнених “киянками” або гіпсовою палицею. Це було дуже боляче”, – згадує чоловік.
Після обшуку розносили сніданок, який Дмитро як черговий по камері отримував для всіх. Через “годівницю” йому видавали 8 мисок, 8 ложок, 8 чашок та хліб. Коли всі поїли, черговий мав вимити посуд у холодній воді без мийного засобу та губок. Це все він потім мусив віддати охоронцеві, а натомість йому давали голку з ниткою, миску для прибирання тощо. За це він мав голосно прокричати: “Дякую! Слава Росії!”.
За словами Дмитра, їх утримували на першому поверсі триповерхового бараку. До медпункту, який знаходився на другому, водили хворих, яких кожного разу змушували кричати “Слава Росії!”. З часом полонених перестали відводити туди, а всі потрібні пігулки лікар їм видавав через віконце “годівниці”. Зазвичай він ходив по камерах о 16-й годині і здебільшого роздавав ліки тим, хто під час оформлення до СІЗО скаржився на хворе серце або проблеми з тиском.
“Коли у нас в камері захворіла людина, яка мала високу температуру, її забрали до медпункту. “Вертухай” (наглядач) пізніше нам сказав: “Він наркоман. Він здох. Здох Максим та і х*р з ним”. Більше з нас ніхто не звертався по медичну допомогу”.
Щоб піти помитися до бані, Дмитро мав тримати мило в руках, притиснувши його двома пальцями за спиною. Чоловік йшов у шерензі, впираючись головою у сідниці в’язня, який рухався попереду. У передбаннику він ставав на коліна та чекав, поки перший у шерензі передасть шапки, які знаходилися у рукаві його бушлата. Якщо бушлат торкнеться підлоги або ув’язнений неправильно одягне шапку, то всіх одразу починали бити.
Зайшовши до бані, Дмитро роздягався, ставав на коліна і слухав інструкції від наглядачів: “В бані має бути тихо, як у бібліотеці, навіть якщо тебе б’ють! Будеш кричати, будемо бити сильніше! Не можна швидко ходити! Дві людини на кран! Якщо миєшся, не можна дивитись в бік співробітників!”.
“В бані ми милися 2–3 хвилини – один намилювався, а другий стояв під краном. Змивали мило по черзі. В бані було 8–10 наглядачів, які до кожного підходили, запитували прізвище і били кийком, шокером, ногами або руками”.
Саме в бані Дмитра сильно побили та змусили зняти штани. Після цього один з росіян сказав йому: “Яйця сам відріжеш, чи нам відрізати?”. Він їм відповів: “Я сам цього зробити не можу”.
“Ми посміялись, я одягнув штани і все. Я знав, що казати “ні”, немає сенсу. Вони можуть з тобою зробити все, що їм заманеться”.
Якщо у Дмитра під час пересування з камери до бані і назад падало мило або він його забував у душовій чи клав до кишені, його одразу били. Мило весь час мало бути у руці.
Зазвичай Дмитра допитували до 18-ї години, але інколи могли викликати ввечері. На цих так званих “бесідах” до нього застосовували шокер, одягали пакет на голову, чіпляли на руки “крокодильчики” від “тапіка” (польовий телефон). Усе залежало від команди, яка з ним “працювала”.
“Ще “тапік” чіпляли на мізинці ніг, вуха, геніталії та литки за допомогою голок. Після використання “тапіка” ув’язнені ходили під себе або блювали. У всіх це відбувалось по-різному. У мене нічого такого не було”.
З 17-ї до 18-ї Дмитро вечеряв та знову робив зарядку. О 20-й годині у СІЗО була друга перезміна персоналу. О 21:00 він починав готуватися до “відбою” – чистити зуби, вмиватися, співати гімн Росії та кричати “На добраніч, громадянине начальнику!”. Наглядачі починали рахувати до 10, і якщо ув’язнений не встигав лягти до ліжка, його виводили з камери та били.
“Загалом вони могли це зробити будь-якої миті. Нас весь час змушували вчити їхні пісні: “Катюшу”, “Я русский”, “День побєди”.
Одного разу Дмитро вступився за полоненого, якого двоє кремезних наглядачів тримали, а третій ґвалтував. Тоді чоловіка дуже сильно побили палицями, ногами та шокером. Зрозумівши, що він не виживе, росіяни відпустили Дмитра додому помирати, але рідним вдалося його врятувати. Зараз у Дмитра в голові залізна пластина, він ледве розмовляє, у нього відбиті печінка та нирки.
Сімферопольське СІЗО №2: спецназівці та молоді наглядачі – найжорстокіші
Колишній кремлівський в’язень Євген Ямковий розповів, що його будили о шостій ранку, а через годину давали сніданок. Після цього охоронці робили обхід території, відчиняли двері та слухали звіт чергового по камері. Він їм повідомляв: “Громадянине інспекторе! Дозвольте доповісти: камера 47, присутні 4 людини, прибирання проводиться, усі системи в нормі. Скарг та претензій немає”.
Євген Ямковий. Фото надане родиноюЯкщо Євгену треба було щось у них попросити, то звертався до наглядачів таким чином: “Громадянине начальнику! Дозвольте розповісти свій запит”. Чоловік перераховував все, чого їм бракувало, наприклад, туалетний папір, нитки, станки для гоління, мило. Перед тим, як Євгена відпустили, він місяць не бачив туалетного паперу та мила. До цього йому та співкамерникам видавали три шматка мила, один з яких був поламаний. Замість паперу вони використовували ганчірку, яку прали в умивальнику.
“Нас усіх виводили до коридору, де вислуховували питання та претензії. Там нас перевіряли, оглядаючи ноги, руки та тулуб”.
Після звіту спецназ або наглядачі обшукували камеру Євгена, попередньо вивівши всіх до коридору. Наглядачі все передивлялися, стукали палицею по унітазу та ліжках. Якщо хтось з полонених щось сховав, воно легко випадало.
Євген пригадує, що з 9-ї до 12-ї години та з 14-ї до 17-ї їх возили на допит до ФСБ або проводили слідчі дії. З 12-ї до 14-ї ув’язнені обідали та прибирала камеру, а о 19-й вечеряли. Після 20:00 полонені мали час для себе.
“Оскільки ми не були засуджені, нам не дозволяли дивитись телевізор, тому кожний займався чимось своїм. З 21.30 до 22.00 ми готувались до сну. О 22.00 був відбій. Протягом дня в камері горіло три лампи. Ввечері дві вимикали, а одну залишали”.
Щосереди Євгена та його співкамерників водили до душової камери, яка знаходилася напроти їхньої камери. У кожній душовій був бойлер на 160 літрів, але оскільки він зламався, то їх водили до іншого кінця коридору. Гаряча вода була, але назвати це миттям було важко.
“У нас 47-ма камера, а ще до нас йде 5–6 камер. Приходиш, а вода вже ледве тепла. Щоб помитися давали 5 хвилин, але все залежало від зміни. Ми заходили, швидко милися та виходили. Нам вже кажуть: “Все, час закінчився”. Ми не встигали витиратись, тому одягали одяг на мокре тіло”.
Після душу наглядачі обшукували Євгена, чи він раптом не прихопив чогось з собою.
Співкамерники розповідали чоловіку, що у Сімферопольському СІЗО №1 їх не водили митися, тому вони набирали в кружку холодну воду і ходили з нею 1,5 години, щоб трішки нагріти. Таким чином вони могли хоч якось вмиватись та дотримуватись елементарної гігієни.
“Гуляти нас виводили до внутрішнього “дворика”, площа якого була заледве 5 метрів. В його кінці стояли дві лавки. На вулиці, як і в камері, стояли камери спостереження. Ми не знали, чи вони записували зі звуком”, – розповідає Євген.
Годували напівсирою картоплею без солі, яка була посипана шматочками солоних огірків та морквою по-корейськи. Також давали каші (вівсянку або ячмінну), які нагадували клей для шпалер, та наливали чай без цукру. У супах часто були дрібні та великі кістки.
Колишній в’язень пригадує, що старші наглядачі були ще більш-менш нормальними. А от молоде покоління було найжорстокіше – вони полюбляли над кимось познущатися та побити:
“Якщо чергує нормальна зміна, день пройде спокійно. Як виходять дебіли, одразу починають казати: “Чого сидиш? Чого спиш? Відкинули усі матраци”. Це робилося для того, щоб бачити, чи ми спимо чи ні. Час від часу по в’язниці ходять інспектори і дивляться. Їм на підмогу давали 2–3 спецназівців. Останні були найжорстокішими”.
“У них в кабінетах стоять бюсти Сталіна, а на стінах висять його портрети”
Ще один колишній заручник В’ячеслав Завальний розповів, що в камері в з ним перебувало 23 цивільних і один 60-річний тероборонівець. Їх утримували в одному з СІЗО міста Донське Тульської області. Росіяни досі утримують цих людей, частина з яких має серйозні захворювання. Наглядачі змушують їх цілодобово стояти на ногах, дозволяючи сидіти лише годину протягом дня.
В’ячеслав Завальний. Фото надане родиною“Вивезти людину з іншої країни до себе і утримувати в заручниках – це тяжкий воєнний злочин. Дуже болить душа за жінок та дітей, які опинилися в жахливих умовах через цю війну, яку розв’язала Росія”, – каже В’ячеслав.
У полоні він не бачив жодного адвоката або представника Міжнародного комітету Червоного Хреста (МКЧХ). Натомість він часто зустрічався з представниками ФСІН, які були за методами “роботи” дуже схожі на офіцерів НКВС. Чоловік вважає, що росіяни в своїй країні відтворюють 37-й рік сталінських репресій:
“У них в кабінетах стоять бюсти Сталіна, а на стінах висять його портрети. Тож ваші рідні опинилися в 37-му році минулого століття”.
В’ячеслав сподівається, що мужні жінки та чоловіки все витримають та повернуться додому. За його словами, усі російські коментарі, які ми можемо бачити в соцмережах, відповідають дійсності: росіяни живуть минулим і хочуть, щоб українці були схожими на них.
“Ми маємо на всіх міжнародних майданчиках розповідати про жахливі умови, в яких вони тримають заручників. Росія цього дуже боїться. Рано чи пізно ми знайдемо кожного “вертухая”, який ховає своє обличчя”, – говорить В’ячеслав Завальний.
