Голову сільради – на підвал, прикордонників – у російські в’язниці: про викрадення людей у Циркунах у трьох історіях

Як засвідчують мешканці села Циркуни, у їхньому населеному пункті окупанти викрали від 8 до 15 осіб. Насамперед це були прикордонники, атовці, поліцейські та держслужбовці. Інколи окупанти забирали цивільних, які їм не сподобалися або в яких на тілі були нетипові татуювання. Усіх цих людей російські військові нещадно били, катували та утримували в тісних приміщеннях. Декого з викрадених вивозили до Росії, декого – відпускали.

У росіян були списки всіх, хто служив у ЗСУ або міг надати цінну для них інформацію. Вони заздалегідь знали, хто де живе, а також прізвища тих, хто не встиг утекти. Місцеві підозрюють, що їхніх рідних могли видати колаборанти з односельців. 

Затримання зазвичай супроводжувались “обшуками”, під час яких росіяни грабували будинки циркунівців. Забирали все – побутову техніку, гроші, одяг, ювелірні прикраси, гаджети, їжу тощо. Те, що не могли взяти із собою, трощили та нищили.

У цьому матеріалі ми розповідаємо зібрані журналістами ZMINA під час польової місії історії трьох людей – двох прикордонників та одного держслужбовця. Ці випадки об’єднує одне – те, що всіх цих людей викрадали, катували та утримували в нелюдських умовах. Двом з наших героїв пощастило вийти на волю, а третій і досі перебуває в російській в’язниці. 

 “Молоду заберемо на підвал, а він сам прийде”

Історію викрадення прикордонника Олександра розповіла його мати – Валентина Мотрич. Її сина забрали 31 березня. Жінка каже, що росіяни прийшли до їхнього дому цілеспрямовано та все вказувало на те, що вони заздалегідь мали інформацію про Олександра. 

Валентина Мотрич. Фото: ZMINA.

У двір, де перебували Валентина та дружина Олександра Олена, зайшли п’ятеро військових.

“Один з них запитав: “Де ваші чоловіки?” Я йому сказала, що свого чоловіка, який помер від раку, поховала ще в листопаді 2021 року. Тоді вони звернулися до невістки й запитали: “А твій?” – згадує Валентина.

Вони з невісткою домовилися казати, що Олександр працює далекобійником. Перед цим заховали його однострій, зареєстровану одноствольну мисливську рушницю, телефон та все, що пов’язане зі службою. Сейф, де чоловік зберігав зброю, відтягли на город і поставили за альтанкою. Тож на питання, чи є в будинку зброя, відповіли, що немає. 

Двоє військових пішли обшукувати будинок: перерили всі кімнати, кухню, ванну та горище. У флігелі солдати знайшли старий бушлат Олександра, який жінки забули приховати.

“І тепер мені казатимеш, що він далекобійник?!” – крикнув Валентині один з росіян, кинувши бушлат посеред двору. 

Потім вони знайшли робочий бейдж Олександра, на якому було його фото у формі, та коробку з фотографіями, знятими під час прийняття присяги в смт Вільшанці. Також росіяни знайшли в тумбочці два набої.

Вони запитали в жінок, де вони ховаються під час обстрілів. Ті сказали, що в підвалі. Тож троє військових залишилися чатувати у дворі, а двоє пішли обшукувати підвал.

“Один крикнув з погреба: “Їх тут багато”. І тут ми зрозуміли, що він знайшов наші документи, які лежали в залізній коробці. Серед них також були три військові контракти сина. Росіянин вийшов з погреба, порозкидав подвір’ям ці контракти та почав кричати: “І знову будеш казати, що він у тебе далекобійник?!” Ми мовчали. Коли вони вийшли з підвалу, то запитали один в одного: “Що будемо робити?” – переповідає Валентина.

Той, що був головним серед групи росіян, почав кричати на весь двір: “Молоду заберемо на підвал, а він сам прийде“.

Коли Олександр, який у цей час був у сусідів, почув, що хочуть забрати його дружину, відчинив хвіртку та зайшов на подвір’я. Росіяни почали стріляти в повітря та поклали його обличчям на землю. Потім троє з них відвели Олександра до підвалу. 

“Що вони його там питали, ми не чули. Тільки чули, що Саша кричав не своїм голосом. Я не витримала і теж почала кричати. Тоді на мій крик прибігла одна сусідка, а потім інша. Вони їх не пустили й сказали: “Нічого. Все нормально. Заходити не можна”. Один вийшов з погреба та сказав: “Прибери їх”. Нас завели до будинку та наказали сидіти в кімнаті“, – каже Валентина.

Коли через певний час жінок випустили на вулицю, вони почули, як Олександр кричить: “Лено, під ліжком лежить одностволка…” 

Оскільки дружина відмовилася показувати, де саме вони заховали зброю, Валентина сама відкопала мішок з рушницею в теплиці. Росіянин розтрощив її ствол слюсарними лещатами, які стояли на городі. Інший військовий тим часом відкопав на городі сейф, але всередині нічого не знайшли.

Жінок змусили спуститись у підвал, де вони побачили роздягнутого Олександра з ґулею на скроні, з якої на шию стікала кров. Якийсь час росіяни утримували всіх трьох зачиненими в підвалі:

“Поки ми сиділи в підвалі, син весь час щось спльовував, але крові з рота ніби не було. Я спитала, чи йому не повибивали зуби. Він сказав, що ні. Ми десь із пів години там сиділи. Чули, як вони стріляли в небо та землю. Потім ми знайшли там гільзи – невеличкі та продовгуваті“.

Після того Олександру наказали виходити, але жінкам, погрожуючи зброєю, заборонили йти за ним, водночас додали, що зараз буде сильний обстріл. 

“Мого сина вивели з подвір’я та пішки повели селом. Усі люди бачили, що він був побитий. Дехто казав, що він якось не так “ішов ногами”. Може били по ногах? Я не знаю. Коли вони пішли з подвір’я, ми з невісткою нарешті змогли вийти з підвалу. Ми побоялись одразу відчиняти хвіртку, тому десь хвилину постояли біля неї, а вже потім вийшли на вулицю. Але їх там уже не було“, – згадує мати прикордонника.

Наступного дня вона із сусідкою ходила на російський блокпост, однак там відповіли: “Нікого тут немає. Ніхто вам нічого не скаже. Більше сюди не приходьте”.

Через три дні після викрадення Олександра росіяни забрали в родини машину “Toyota”, а потім і “жигулі”. Обидві машини покійного чоловіка Валентини. 

Жінки намагалися знайти Олександра, але жодних відомостей про нього не було:

“Ми скрізь писали та питали, але ніхто нічого нам не відповідав. Нам лише інші люди, яких росіяни теж викрадали та тримали в підвалах, розповіли, що їх усіх тримали в Липцях. А потім декого вивезли до Росії. Казали, що їх усіх били, але переважно по ногах”.

Пізніше племінниці Валентини, яка також скрізь писала, намагаючись знайти Олександра, зателефонували з Міжнародного комітету Червоного Хреста і повідомили, що її брат перебуває на території РФ.

Підвал Валентини Мотрич. Фото: ZMINA

 “Ми твого друга вже забрали. Він тебе не здав, але ми йому сьогодні коліно прострілимо“

Про викрадення та полон прикордонника Данила виданню ZMINA розповіла його мати – Оксана Бондар (всі імена змінено з міркувань безпеки). Перед тим як росіяни забрали Данила, селом ходили чутки, що вони затримують людей. Тоді односельці порадили Оксані сховати сина.

“Ми ж більше схилялися до того, щоб він тікав. Але Данило нам сказав, що він нікуди не тікатиме, тим більше до Росії. А ще він дуже сильно переймався через батька, якого росіяни могли б забрати замість нього”, – розповідає жінка.  

Її сина забрали 1 квітня о 7-й ранку. В будинок Бондарів прийшло п’ять військових з автоматами. Одного з них, який виглядав на 45 років, поплічники називали “командиром”. Серед групи військових був також росіянин бурятського походження, обвішаний георгіївськими стрічками. Водночас, за словами Оксани, всі решта були з терористичних угруповань “ЛНР” та “ДНР”:

“Це були не росіяни, а “відморожені” на всю голову елдеенерівці. Коли вони зайшли до хати, то одразу почали питати про дітей. Мій син не витримав нашого допиту і вийшов з комірки. В цей момент “командир” почав читати з блокнота: “Бондар Данило? Це він”. Тоді запитав, де він працює. Син відповів, що ніде. Той одразу відреагував: “Ми ж по-доброму до тебе. Навіщо ти п*диш, що не працюєш?” 

По тому окупанти перевірили документи Данила, одягли йому на руки кайданки й повели на допит до його кімнати. Мати чула, як запитували, кого він знає з військових чи атовців, які прізвища командирів. Також вони хотіли знати, де в Золочеві розташований підрозділ Данила та українська військова техніка. Утім, жінка звертає увагу, що елдеенерівці вже мали багато інформації про самого Данила:

“Їм було відомо, що син удома і що в нього є друг Богдан Самойленко (колишній прикордонник). “Командир” навіть сказав йому: “Ми твого друга вже забрали. Він тебе не здав, але ми йому сьогодні коліно прострілимо”.

Поки двоє військових допитували Данила, інший, русявий, нишпорив по всьому будинку: у кімнатах, на горищі, у підвалі. Водночас він усе розкидав, створюючи суцільний безлад. Чоловік Оксани – Микола – не витримав і зробив йому зауваження.

“Елдеенерівець відповів: “Якщо хоч слово скажеш, я тебе вб’ю”. Тоді чоловік одразу замовк. Коли знайшли рибацьку балаклаву Миколи, то окупанти почали казати, що Данило в 14-му році воював на Донбасі та вбивав людей. Я їм тоді кажу: “Якщо вмієте рахувати, то порахуйте, скільки йому тоді було років. Він тоді лише школу закінчив”, – ділиться мати Данила.  

За її словами, це був не обшук, а банальне пограбування. Всі речі, які їм подобались, окупанти складали до сумки. У Бондарів вкрали павербанк, телефони, документи, планшет, дорогий ліхтарик, гроші, сім-картки та зарядки. Також проштрикнули ножем цифровий передавач Т2, розбили вазу та зламали материнську плату комп’ютера.

“Командир” постійно повторював одну й ту саму фразу: “Я контужений. Мені все одно. Не дратуйте мене”. Потім він запропонував Данилові розповісти йому все, що його цікавило, а коли той відмовився, то він наказав йому вийти на вулицю. Мені одразу стало погано, і все поплило перед очима. Я їм кажу: “Що ж ви робите?” А мені відповідають: “Мамочко, не хвилюйтеся, ми його два дні потримаємо і відпустимо”, – розповідає жінка.  

Батьки допомогли сину одягнутися, після чого солдати натягли йому на голову балаклаву, взяли попід руки та повели селом у бік цвинтаря. Оксані та Миколі наказали не виходити на вулицю.

Через деякий час після зникнення Данила росіяни в телеграм-групі “Рагуль из овощей” виклали його фото. На фото він зарослий сидів у російській військовій формі на тлі фіранок. Однак 8 січня Данило несподівано зателефонував матері й сказав, що вже в Україні:

“Це неможливо передати словами, наскільки ми були щасливі почути його голос. Ми його не бачилися 10 місяців. Після полону він два тижні проходив реабілітацію в київському шпиталі для прикордонників”.  

Коли батьки зустрілись із сином у Києві, то жахнулися побаченого: Данило схуд на 16 кілограмів (до 54 кг), був блідий та змучений. Скаржився на постійні головні та шлункові болі.

“Син неохоче говорить про полон, йому дуже боляче про це згадувати. Нам вдалося дізнатися, що після того, як його забрали з дому, його тримали в підвалі в селі Липці. Під час відступу з Харківської області росіяни найчастіше вивозили до Росії військовозобов’язаних, а інших відпускали. В РФ їх перевозили з однієї в’язниці до іншої”, ­– пояснює Оксана.  

Під час перебування Данила в кремлівських катівнях росіяни двічі імітували обмін. Привозили полонених до українсько-російського кордону, а тоді казали, що українці не хочуть їх обмінювати, і відвозили назад до СІЗО. З десятьох чоловіків, з якими Данило сидів в ув’язненні, його обміняли першим.

“Першого дня в Липцях мого сина відгамселили до посиніння, натягнули на голову мішок, обмотали його скотчем та кинули до підвалу. У російській в’язниці їх теж постійно били. На тілі в сина і досі багато шрамів та синців (на ногах, плечах та руках). Йому зламали ребро, яке через відсутність лікування неправильно зрослося. Пів року наглядачі не давали їм сидіти. Від постійного стояння в нього понабрякали та почервоніли ноги. Спати теж не давали, а якщо хтось засинав, то росіяни заходили до камери й били всіх підряд. Коли їх вели до їдальні, то часто били по руках. Під час прогулянок надворі на них нацьковували собак. У Данила на плечі залишився шрам від укусу. Вони так насміхалися з нього та казали: “Біжи”. Куди бігти, якщо собака швидша за людину?” – описує мати Данила умови перебування в полоні.  

Під час допитів росіяни звинувачували Данила в тому, що він брав участь в АТО. Декілька разів пропонували перейти на їхній бік, але він відмовлявся. Потім його намагалися ввести в оману, кажучи, що Циркунів уже нема, а його батьки переїхали до Росії.

“Він нам якось сказав, що після всього того, що він пережив, а це було справжнє пекло, йому вже не страшна будь-яка в’язниця”, – резюмує жінка.  

  “Єдине, чого я боявся, – це збожеволіти”

Уперше голову Миколу Сікаленка, який на початку війни був головою сільради Циркунів, а після деокупації міста обіймає посаду голови сільської військової адміністрації, викрали 3 березня о 7-й ранку. Тоді до нього додому прийшли двоє військових. Судячи з їхнього зовнішнього вигляду, це були елдеенерівці. Вони наказали йому взяти ключі від сільради й забрали його із собою.

Микола Сікаленко. Фото: ZMINA

“Хотіли вилучити документи, списки атовців та карти. Але карти ми заздалегідь зняли, і я дома їх спалив, а списки атовців вивезли до іншої сільради. Після сільради мене повезли в село Тишки на фірму “Славутич”. Я так зрозумів, що в них там якийсь штаб був. Вони спробували мене схиляти до співпраці, але я сказав, що цим не займатимуся. Тоді вони сказали: “Ти думай. Зараз відвеземо на “нульовку”, там з тобою не так розмовлятимуть”. Я їм сказав: “Везіть куди хочете”. Мене відпустили”, – розповідає чоловік.  

Вдруге Миколу забрали 21 березня о 7-й ранку. Він прокинувся від звуків пострілів і побачив, що поруч з ліжком стоїть якийсь чоловік у балаклаві та з автоматом. Погрожуючи зброєю, він змусив сільського голову одягнутися та вивів з будинку. Потім його відвели до будинку, розташованого біля елдеенерівського блокпоста.

“Там у них була маленька комірка – у ній мене і тримали. На ніч мені розв’язали руки та дали поїсти: сало з картоплею та чай. Після цього мене більше не годували. Зранку мене знову зв’язали, натягнули мішок на голову та кудись повезли”, – згадує чоловік.

Другу ніч Микола провів у холодному підвалі в селі Липці. Окрім нього, там сиділо ще 11–12 людей. Поки він сидів у підвалі, то побачив односельця, якого дуже сильно побили. За словами односельця, коли він вийшов з будинку, на нього напали двоє чоловіків і почали бити ногами та руками по тулубу та голові. Він навіть не зрозумів, що відбувалося. Знайомого Миколи протримали одну ніч, а потім відпустили.

“У Липцях приміщення було настільки маленьке, що там неможливо було присісти. Тому всі переважно стояли. Кількох з нас потім повели на допит. Зранку нас усіх вивели й вишукували. Надворі було багато людей з автоматами. Усім зав’язали очі, почали називати прізвища і кудись відводити. Мене теж назвали, посадили до “тигра” і повезли кудись далеко. Я підозрюю, що до Козачки. Там мене тримали в якомусь СІЗО. У мене була камера з ґратами на вікнах. Там я був один”, – каже Сікаленко.  

Сільського голову, за його словами, весь час возили з мішком на голові та зі зв’язаними руками. Водночас із ним ніхто не розмовляв. У підвалах, де його тримали, було доволі прохолодно, тому вночі він часто прокидався. Щоб зігрітися, Микола бігав та присідав. Замість ліжка там були лише дошки, а звичайна пляшка заміняла туалет.

“Усі ці дні я не спав та не їв. Але я цим не переймався. Єдине, чого я боявся, –  це збожеволіти. У мене вже почалися галюцинації: я бачив у підвалі телевізор, крісло та диван”, – ділиться спогадами Сікаленко.  

Наприкінці ув’язнення його викликали на допит. У кімнаті для допиту вже чекав офіцер ФСБ. Він одразу почав казати Сікаленку, що в Україні буде Росія, а вони (росіяни. – Ред.) прийшли назавжди.

“Він запропонував співпрацю, а я йому відповів, що не робитиму цього. Ще він запитував, чи бачив я українську військову техніку. Я сказав, що бачив, але не знаю, куди вона їхала. Я намагався “клеїти дурника”, але, звісно, він мені не вірив. Росіянин чинив на мене постійний психологічний тиск”, – пригадує голова Циркунів.  

Після СІЗО Миколу Сікаленка знову привезли до колишнього підприємства “Славутич” у селі Тишки. Там у підвалі разом з ним сиділо ще двоє місцевих. Зранку окупанти відімкнули двері та всіх випустили. 

“Коли мене питають, де я був, я кажу, що на “курортах”. Після викрадення в мене з нирок вийшло два камені, тиск нормалізувався і цукор упав. Лікарі кажуть, що є така методика, коли під час певних захворювань допомагає вилікуватися холод та голод. Тоді організм активізується і самозахищається. Хоча після цього в мене не було серйозних наслідків для здоров’я, але за тиждень я схуд майже на 10 кілограмів”, – розповідає Микола.  

Голову сільради протримали в полоні близько тижня, в цей час окупанти пограбували його будинок. У нього вкрали машину, зброю, гаджети та фотоапарат.