Один на один з диктатурою

Дата: 08 Грудня 2015 Автор: Маргарита Тарасова
A+ A- Підписатися

#FeelYourRights

У всі часи у диктатур був вельми мізерний набір інструментів боротьби проти тих, хто був до них в опозиції: тортури, викрадання, вбивства, залякування та судові переслідування.

Сучасна Росія воскресила найганебніші сторінки власної історії, змусивши суспільство відскочити на 70 років назад, щоб знову боятися, підозрювати, доносити, неправдиво свідчити, мститися та страчувати. В атмосфері дикого нігілізму і зневаги до людського життя намагаються захищати себе і, здається, саму суть правосуддя політичні в’язні.

Кількість кинутих за ґрати за неблагонадійну лекцію, колонку в газеті, виступ на радіо, організовану акцію, відкриту організацію, за будь-яке необережно сказане слово у Федерації – більше сотні. У спробі придушити будь-яку свободу думки, влада іноді вдається у відверте середньовіччя.

Півроку тому за “розголошення державної таємниці” намагалися посадити Світлану Давидову, матір семи дітей, яка зателефонувала в українське посольство і передала інформацію, почуту в маршрутці. Здається, вся Росія підписалася під зверненням, щоб Світлану повернули до її немовля, а не тримали за ґратами як терористку, і це, на щастя, спрацювало – в березні кримінальне переслідування припинилося.

Абсолютно виділяються на тлі інших в’язнів українці – люди, яких судять часто лише за те, що вони українці. Якщо росіяни виявляються серед в’язнів совісті, як правило, за публічну діяльність, то представники “ворожих” націй можуть стати випадковими і абсолютно несподіваними жертвами, навіть якщо почували себе безпечно.

Справа бібліотечного екстремізму

Про директорку Бібліотеки української літератури в Москві Наталію Шаріну вже говорять у всьому світі – спочатку “Меморіал” назвав її політичною ув’язненою, а потім Amnesty International – в’язнем совісті. Шаріна не українка, але керує українською бібліотекою в столиці Росії, яка, очевидно, застрягла в горлі “русскому миру”.

Її затримали 28 жовтня після того, як у бібліотеці знайшли “екстремістську” літературу. Сама справа несвіжа і тягнеться ще з 2010 року – тоді в бібліотеці вже знаходили заборонену книгу, але в 2013 звинувачення з Шариної зняли. І ось тепер злощасна література спливла знову – і знову Шаріна готується постати перед судом за “розпалювання національної ненависті”. 

Є підозра, що до порушення процесу причетний член “Справедливої ​​Росії” Дмитро Захаров, у всякому разі таку версію висловлюють російські правозахисники. До 27 грудня директорка бібліотеки перебуває під домашнім арештом. Справа Шариної не витримує жодної критики ні з точки зору здорового глузду, ні з точки зору букви закону. Адже, відповідно до російського законодавства про бібліотечну справу, бібліотекарі зобов’язані зберігати всі книги, що надходять у фонди, і видавати літературу на прохання відвідувачів. Але московський слідчий побачив у цьому зберігання екстремістських матеріалів і пропаганду ненависті.

На жаль, жертв цієї потворної системи набагато більше.

Справа Євромайдану

Участь у столичному Євромайдані обернулася для кримчанина Олександра Костенка майже 4 роками російської колонії загального режиму. На думку російського слідства, в Києві Костенко кинув камінь в “беркутівця” Полієнка, чим навмисно “заподіяв легкої шкоди здоров’ю” співробітнику МВС.

Російські правоохоронці взялися розслідувати злочин громадянина України, вчинений проти громадянина України на території України, навіть не заглядаючи у власне національне законодавство.

Якщо повірити, що Костенко справді кинув камінь в “беркутівця”, це ніяк не могло завдати шкоди інтересам РФ, громадянину РФ або особі, яка проживає на території РФ, що необхідно для порушення справи Слідкомом РФ. І Костенко, і прапорщик Полієнко стали громадянами Росії вже після цього інциденту, причому Костенко – автоматично, оскільки не написав заяву на відмову.

Дивного мало, враховуючи неясний шлях Олександра від Майдану в Києві до Київського суду в Сімферополі. Після окупації Криму Костенко вирішив залишитися на материковій частині України. Як він розповів, в Україні його викрали і вивезли в російський Брянськ, однак йому вдалося втекти. Побоюючись перетинати український кордон, Костенко вирішив поїхати в Крим, де і був затриманий рік потому – 5 лютого 2015. Хоча його підозрювали у злочині легкої тяжкості, суд вирішив утримувати його під вартою. У березні слідчі придумали, як урізноманітнити справу Костенко і додали йому звинувачення в “незаконному зберіганні вогнепальної зброї”, яку нібито знайшли в сейфі в нього вдома.

Для посилення позиції правоохоронці звинуватили Костенка в членстві в партії “Свобода”, яку чомусь назвали “українською екстремістською всеукраїнською націоналістичною організацією”. Хоча керівництво “Свободи” прямо заявило, що Костенко не є членом об’єднання, це не вплинуло на зміст обвинувального акта.

Костенко почув свій остаточний вирок наприкінці березня цього року – 3 роки і 11 місяців ув’язнення.

Справа кримських терористів

У травні минулого року в окупованому Росією Криму затримали чотирьох активістів – режисера Олега Сенцова, еколога Олександра Кольченка, фотографа Геннадія Афанасьєва та історика Олексія Чирнія. Їх усіх звинуватили в тероризмі. Останні два вироки у цій справі винесли в серпні цього року – Сенцов отримав 20 років колонії, а Кольченко – 10.

9 травня 2014 співробітники ФСБ схопили Чирнія, після чого протягом наступних кількох днів під вартою опинилися Афанасьєв, Кольченко і Сенцов. На думку російських силовиків, активісти були членами “Правого сектора” (у РФ ця організація заборонена), які збиралися влаштувати на півострові низку терактів, спрямованих “на дестабілізацію ситуації в Криму”. 

За твердженням Сенцова, його викрали ще за день до офіційного затримання (11 травня) і катували – душили поліетиленовим пакетом, били, погрожували зґвалтуванням і вбивством, якщо він не дасть свідчення. З нелюдським поводженням зіткнулися і решта фігурантів справи – Чирнія і Афанасьєва фактично змусили піти на угоду зі слідством і обмовити не тільки себе, а й Сенцова і Кольченка. Обидва отримали по 7 років і неможливість звернутися за допомогою до правозахисників або до Євросуду з прав людини. Практично вся лінія звинувачення будувалася на цих свідченнях.

Терактом слідчі визнали підпал двері офісу “Єдиної Росії” в ніч з 17 по 18 квітня. Збиток оцінили в 200 тисяч рублів. Для переконливості прокурори привели свідчення представників Національно-визвольного руху, які після підпалу “стали побоюватися за своє життя”. При цьому Афанасьєва та Чирнія вважають безпосередніми виконавцями, Кольченка – вартовим, а Сенцова – творцем філії терористичної організації “Правий сектор” в Криму, який за завданням київського офісу хотів повалити російську владу на півострові.

У Росії українців відмовилися вважати українцями і судили як росіян. Amnesty International визнала “кримських терористів” в’язнями сумління, а “Меморіал” назвав їх політичними в’язнями.

Справу чомусь передали на розгляд Північно-Кавказькому військовому суду. Під час процесу свідки звинувачення тушувалися і плуталися, деякі з них нічого не чули про те, щоб хтось у місті обговорював підпал двері, однак підтвердили, що він міг “дестабілізувати обстановку в Криму”. Довідку від “Правого сектора” про те, що Сенцов і Кольченко не є членами організації, суддя навіть в руки брати відмовилася (“Приберіть це, це заборонена організація”).

Прокурори назбирали речдоки, серед яких – фільми-докази фашистських настроїв Сенцова: “Звичайний фашизм” Міхаеля Клофта і “Третій Рейх в кольорі” Михайла Ромма. Запрошений кінокритик Антон Долін розповів суду, що ці дві картини є найважливішими картинами в історії кінематографа, “відверто і яскраво антифашистськими“.

“Це важливий момент, тому що фільм має велике педагогічне значення. Це один з головних антифашистських фільмів взагалі в історії кінематографа”, – сказав кінокритик, пояснюючи значення “Звичайного фашизму”, знятого педагогом і видатним режисером.

Не забарилися слідчі притягти на суд Чирнія і Афанасьєва. Ховаючи очі від друзів, Чирній підтвердив попередні дані, але свідчити відмовився. На день пізніше під час свого виступу Афанасьєв відмовився від свідчень, заявивши, що давав їх під тиском. Фактично розваливши справу, Афанасьєв повернувся в колонію, де йому спочатку погрожували, а потім перевели на суворі умови утримання, але так і не зміг суттєво допомогти Сенцову і Кольченку – після оголошення вироку їм тільки й залишалося, що заспівати гімн України.

Зараз активісти все ще намагаються домогтися справедливості – після того, як Верховний суд РФ залишив без задоволення їх скаргу, адвокати спробують випробувати долю в Євросуді з прав людини. А поки інформації про ув’язнених мало – остання спроба адвоката Кольченка – Світлани Сидоркіної – провідати підзахисного зазнала фіаско. Співробітники СІЗО запевнили її, що “немає вільних кімнат для побачень”.

Справа льотчиці

До кінця грудня в Росії планують винести вирок українській льотчиці і народної депутатці Надії Савченко. Її звинувачують в тому, що вона, будучи коригувальницею вогню в батальйоні “Айдар”, “загальнонебезпечним способом” 17 липня 2014 в Луганській області вбила двох російських журналістів ВГТРК – Андрія Волошина та Ігоря Корнелюка “з мотивів політичної ненависті”. 

Ця справа є частиною масштабної кримінальної справи проти Збройних Сил України “за фактом застосування невстановленими військовослужбовцями Збройних сил України, озброєними членами “Національної гвардії України” і бойовиками “Правого сектора” заборонених засобів і методів ведення війни на території Донецької та Луганської народних республік”, порушеної Слідкомом РФ.

Слідство довго не могло пояснити, як Савченко потрапила на територію Росії, але в підсумку вирішило: льотчиця перейшла кордон, прикинувшись біженкою. Хоча на суді один зі “ополченців ЛНР”, який пропускав людей через кордон заявив, що люди у військовій формі не змогли б перейти на територію Росії, прокурори наполягли, що Савченко змогла – і пришили їй обвинувачення в “незаконному перетині державного кордону”.

У цілому ж прокурори вважають, що Савченко з пораненої рукою залізла на 40-метрову вишку і спеціально дала вказівку артилеристам стріляти по мирних жителях і журналістам. При цьому слідчих не зацікавив той факт, що окрім журналістів, на тому ж перехресті загинуло ще пару десятків озброєних “ополченців”.

Сама Савченко розповідає іншу історію: її затримали представники “ЛНР” до того, як загинули журналісти, а після декількох днів полону вивезли на територію Росії. Заперечувати факт затримання не мало сенсу – численні відео, у тому числі LifeNews, доводять, що Савченко дійсно була заарештована. Але в самій “ЛНР” чомусь запевняють, що відпустили офіцера добровільно (хоча раніше такого не робили ніколи, про що один зі свідків звинувачення прямо сказав на суді), після чого вона втекла до Росії.

Адвокати показували дані мобільного оператора, які відстежили телефон Савченко далеко від місця смерті журналістів, але прокурори залишилися вірними своїй гіпотезі – Савченко спеціально вбила журналістів, а потім втекла до Росії.

Суд вже заслухав усіх свідків звинувачення, в тому числі “главу ЛНР” Ігоря Плотницького, який побажав говорити тільки в закритому режимі. Під час допиту “секретних свідків”, які виступали відеозв’язком в масці і окулярах, в залі, як з’ясувалося, з незрозумілих причин був присутній ще й слідчий Маньшин (допитував Савченко у Воронежі), якого не було видно на екрані.

Свідчення потерпілих місцевих жителів у протоколі були виписані під копірку. Величезна частина “обвинувачів” на суді не могли пригадати, чому їхали давати свідчення по 2 рази, і чому з різницею в кілька годин. Адвокатам навіть вдалося дістати докази того, що один зі свідків був фальшивим – вони порівняли підпис під протоколом з підписом, залишеним людиною, яка назвалася свідком, в журналі відвідувань. Але суд пропустив це повз вуха.

Слід відзначити, судді відхиляли майже всі клопотання адвокатів льотчиці, а ФСБ навіть збиралося не пустити в країну головного свідка захисту – сестри підсудної Віру Савченко. Пізніше проти неї порушили кримінальну справу – за образу судді. “Вони не дають Надії Савченко навіть гіпотетичної можливості захиститися на цьому судилищі”, – написав недавно один з її адвокатів Микола Полозов. Мабуть, це один з небагатьох, якщо не єдиний випадок, коли судять діючу делегатку в ПАРЄ – Савченко отримала відповідний статус й імунітет після обрання її народною депутаткою.

15 липня 2014 Європейський суд з прав людини почав провадження у справі Надія Савченко проти Росії.

Савченко загрожує до 20 років і нині немає практично ніяких підстав вважати, що її виправдають або амністують, незважаючи на те, що справа потонула. Однак вже близько місяця активно обговорюються чутки про можливий обмін Савченко, проте поки не ясно, на яких умовах.

Адвокат льотчиці Марк Фейгін буквально вчора приїхав до Києва з’ясовувати це питання, а ще раніше він повідомив, що Савченко повернеться додому в новому році. Очевидно, певні переговори із цього питання зараз відбуваються.

Чеченська справа

Справа Миколи Карпюка та Станіслава Клиха, яких вже півтора року тримають у РФ, почали широко обговорювати на початку вересня – коли глава Слідчого комітету РФ Олександр Бастрикін заявив, що прем’єр-міністр України Арсеній Яценюк воював у Першій Чеченській війні (1994 року) проти росіян. Блогери та журналісти були настільки вражені цим пасажем Бастрикіна, що кинулися довидумувати легенду про Яценюка-чеченця, водночас займаючись народною творчістю. Але за гротеском, як це часто буває, з’ясувалася менш приємна істина – Слідком РФ отримав ці “свідчення” від членів УНА-УНСО Карпюка і Клиха, що надали їх під тортурами.

Слухання справи Карпюка – Клиха по суті почалися наприкінці жовтня. Їх звинувачують в участі у Першій Чеченській війні і вбивстві російських солдатів. На думку Слідкома РФ, на початку 1990-х років на території України була створена політична організація УНА-УНСО. Верховний суд Росії визнав її екстремістською і заборонив її діяльність на території Росії. Карпюка і Клиха звинувачують у керівництві та участі у банді, вбивстві і замаху на двох і більше осіб. Українців судитимуть присяжні, яких суд відібрав 12 жовтня.

Карпюка утримують в Росії з березня 2014 року, а Клиха – з серпня 2014 року. Україна лише півтора року потому відкрила кримінальну справу за фактом викрадення та незаконного арешту члена УНА-УНСО Карпюка. Клих, якого затримали в російському Орлі, і який весь час перебував в одиночній камері СІЗО на півдні країни, лише один раз за 10 місяців зміг додзвонитися матері. Український консул побував у в’язнів недавно, і відразу ж констатував сліди тортур, зокрема, електричним струмом.

У “Меморіалі” звертають увагу, що в справі українців купа протиріч: представлені в протоколах свідчення суперечать історичним фактам, а іноді й просто здоровому глузду. Приміром, слідчі наполягають, що “загальна кількість українських бойовиків, відправлених в Чечню, склала 140 осіб, а кількість українців, що брали участь в боях в районі площі “Минутка”, – 500 осіб”. Обвинувачі чомусь приплели до справи й “Ісламську державу”, яку, як вони вважають, “намагалася створити стійкі бойові групи в 1991 році”. У “Меморіалі” підкреслюють, що велика кількість безглуздостей робить цей процес неспроможним. Тим не менш він триває.

У листопаді адвокати українців почали пошук доказів, що вказують на те, що Карпюк і Клих не були в Чечні в 1994-1995 рр. Вони сподіваються на суд присяжних, який буде в змозі оцінити докази і виправдати обвинувачених. Судячи з усього, в цій справі можна розраховувати на позитивний результат.

Справа карателя

Справа “карателя” Сергія Литвинова виявилася, мабуть, найуспішнішою з усіх “українських” справ – буквально тиждень тому з нього зняли всі звинувачення. Це не перший українець, відпущений додому з російської в’язниці, – у травні з успіхом завершилася справа львівського євромайданівця Юрія Яценка, який після 9 місяців ув’язнення повернувся додому.

Литвинова заарештували в серпні 2014 року в селі Луганської області. Слідчий комітет РФ звинуватив його у вбивстві 30 цивільних чоловіків, зґвалтуванні й убивстві 8 жінок, у тому числі й 12-річної дівчинки. За версією обвинувачів, Литвинов був бійцем батальйону “Дніпро-1”, хоча свідки цю інформацію спростували. Литвинов, як і більшість інших ув’язнених у РФ, зазнав тортур, що підтвердило відразу кілька експертиз.

Після того, як українське консульство повідомило, що згадані жертви не зареєстровані в Станично-Луганському районі, а зазначених адрес взагалі не існує, Слідком вирішив трохи пригальмувати справу – спочатку статтю Литвинова намагалися перекваліфікувати на “викрадення двох автомобілів”, а потім слідчі і зовсім здивували – відмовилися передавати справу до суду. Розвалити обвинувачення допомогли й місцеві жителі – вони всі сказали, що ніколи не чули про таке масове вбивство: “Трупи в морг не доставлялися, заяви в правоохоронні органи про вбивство не надходили”, – розповів адвокат Віктор Паршуткін наприкінці листопада.

Литвинов міг бути під вартою до 20 лютого наступного року – рівно 18 місяців з дня затримання. За російським законодавством, людина не може бути під вартою понад 18 місяців без обвинувального вироку. Зауваживши, що справи кепські, слідчі 1 грудня закрили справу Литвинова “у зв’язку з непричетністю до злочинів”. Нескладно уявити, яку титанічну роботу проробив адвокат, щоб урятувати свого підзахисного від російської в’язниці. Та як видно з інших справ, найчастіше професіоналізм і зусилля захисників виявляються безсилі там, де суддя знає вердикт ще перед початком процесу.

Правосуддя в тоталітарній країні завжди стає інструментом терору. Правосуддя при диктатурі – це втілення найбільш жахливих і нелюдських форм насильства держави над особистістю. На жаль, описані випадки є далеко не вичерпниими – як мінімум, ми не згадали про українців Юрія Солошенка, Сергія Скирту і Валентина Вигівского, які також зазнали судових переслідувань у Росії. Як максимум – ми можемо тільки уявляти, скільки ще випадків поза увагою правозахисників, і скільком ще належить трапитися.

Фото: ТАСС, Медіазона, соцмережі

***

Ви можете підтримати політичних в’язнів і в’язнів совісті, написавши листа або підписавши петицію,

На сайті “Комітету солідарності” http://solidarityua.info/ 

На сайті Amnesty International http://amnesty.org.ua/ 

На сайті Союзу солідарності з політв’язнями http://www.politzeky.ru/

Поділитися:
Якщо ви знайшли помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter