Нижче мінімального. Чому суди Узбекистану призначають мʼяке покарання за участь у війні проти України

Наприкінці 2024 року Андижанський міський суд в Узбекистані розглядав справу, де обвинувачений зізнався у вбивстві понад 10 людей. Згідно з Кримінальним кодексом цієї країни, це — вбивство за обтяжувальних обставин, покарання — від 15 до 25 років або довічне ув’язнення. Проте суддя Отабек Мамажанов 4 грудня оголосив вирок та відпустив засудженого додому.

Власне, предметом розгляду було не вбивство людей, а найманство, тобто участь громадянина Узбекистану в збройному конфлікті на території іноземної держави. Засуджений воював у лавах російських окупантів та зізнався у вбивстві понад 10 українських військових. Але навіть за найманство узбекистанець мав би отримати від 5 до 10 років позбавлення волі. Але суддя врахував пом’якшувальні обставини та присудив замість ув’язнення – обмеження волі. Фактично це домашній арешт з правом виходити з дому тільки для поїздок на роботу чи навчання. 

Вирок в Андижані — найбільш резонансний, але далеко не єдиний випадок, коли суди в Узбекистані відправляли найманців замість вʼязниці додому під нагляд. Чому мʼякість узбекистанських суддів несе загрозу та що може зробити українська влада, щоб найманці отримували суворіше покарання вдома, читайте у матеріалі ZMINA.

Зізнався у вбивстві понад 10 українських військових та уникнув вʼязниці: історія найманця 

Деталі справи проти громадянина Узбекистану, який зізнався у вбивстві понад 10 українських військових, описувало видання Gazeta.uz. У квітні 2023 року житель Мархаматського району (розташований на півдні Андижанської області за понад 300 кілометрів від столиці — Ташкенту) поїхав до Росії на сезонну роботу. Там підписав контракт з міноборони РФ. Воював у Шахтарську та Бахмуті на Донеччині, а також на Луганщині. Згодом узбекистанця перевели до розвідувального підрозділу — це стало заохоченням “за проявлену активність на полі бою”.  

У грудні 2023 року 39-річний Т. А. (імʼя засудженого не розкривається) повернувся спочатку до Москви, а потім з близькими виїхав до Узбекистану. За участь у війні йому обіцяли 450 тисяч рублів (близько 5 тис. доларів за курсом на той період), проте загалом виплатили лише 300 тисяч. 

Найманець здався узбекистанським силовикам одразу, щойно перетнув кордон. Надав документи, які підтверджували його службу у збройних силах РФ. Рішення приєднатися до окупаційних військ Т. А. пояснював тим, що був єдиним годувальником у родині, сімʼї бракувало грошей. 

Суддя врахував як помʼякшувальні обставини добровільне зізнання, щире каяття, відсутність судимості, а також те, що підсудний має трьох неповнолітніх дітей. Хоча санкція статті “Найманство” передбачає лише позбавлення волі (утримання в колонії), суд призначив 4 роки і 2 місяці обмеження волі. Тобто відпустив засудженого додому і заборонив покидати домівку, крім поїздок на роботу чи навчання. Тож чоловік, який може бути причетний до вбивства понад 10 людей в чужій країні, уник вʼязниці. 

Понад мільйон трудових мігрантів: як Росія вербує громадян Узбекистану на війну 

Український державний проєкт Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими “Хочу жить” 30 липня опублікував список із прізвищами 902 громадян Узбекистану, які, за інформацію ресурсу, підписали контракти з міноборони РФ на участь у війні проти України. 

Київ і Ташкент відділяють понад 3 тисячі кілометрів. Проте близько півтора мільйона громадян Узбекистану живуть і працюють у Росії. Проєкт “Хочу жить” зазначає, що російська влада у різний спосіб спонукає трудових мігрантів долучатися до окупаційної армії. Комусь обіцяють високу оплату і службу в тилу. Когось силовики затримують під час рейдів і змушують підписувати контракт, щоб не депортували. Когось вербують у вʼязницях. 

За кожним зі сценаріїв є конкретні історії. Наприклад, узбекистанець Ісмаїл Матраїмов, який зараз в українському полоні, зізнався в інтервʼю проєкту “Басе”, що підписав контракт добровільно. Він хотів отримати російське громадянство. “Радіо Свобода” розповідало історію іншого найманця — той працював кухарем у Москві, побив керівника ресторану та обрав армію замість вʼязниці. Ще один узбекистанець на момент вербовки уже був за ґратами. Під час суду на батьківщині він розповідав, що покійний очільник “Групи Вагнера” і Євгеній Пригожин особисто приїхав до колонії та переконував вʼязнів підписати контракт. Тих, хто відмовився, вагнерівці нібито розстріляли, писала Gazeta.uz.  

На початку травня заступник міністра закордонних справ Узбекистану Бобур Усманов викликав посла Росії в цій республіці Олега Мальгінова. Посадовець звернув увагу посла на випадки жорстокого поводження з узбекистанськими трудовими мігрантами в Росії. Але це була реакція на рейд російських поліціянтів в Москві, де силовики били мігрантів електрошокерами та принижували. Називали поміж іншим “баранами” і “мавпами”. 

“Підкреслено, що подібні дії є порушенням прав і свобод узбекистанських громадян, які здійснюють трудову діяльність на території Росії, які повинні забезпечуватися законами країни перебування”, — йшлося в повідомленні пресслужби МЗС Узбекистану.

Принаймні публічно учасники зустрічі не сказали жодного слова про вербовку громадян Узбекистану на війну. 

Найманці “Групи Вагнера” і нагороджені медалями “ДНР”: кого судді звільняли від вʼязниці

Судовий реєстр Узбекистану є надзвичайно складним для опрацювання. На сайті неможливо відфільтрувати документи за конкретною статтею. 

Проте розгляд справ про найманство відстежують республіканські медіа. Зокрема Gazeta.uz регулярно публікує інформацію про вироки. І тут помітно, що засуджених надзвичайно мало. У квітні “Хочу жить” публікував списки ймовірних найманців з Узбекистану, де були прізвища 1110 людей, а наприкінці липня заявив про ще 902 причетних. Але при тому, що “претендентів” на розслідування сотні, за час повномасштабного вторгнення в медіа Gazeta.uz зʼявилася інформація лише про 15 вироків. 

У пʼятьох з 15 справ засуджених відправили до вʼязниці — щоправда, одному засудженому пізніше замінили покарання на умовний термін. Девʼятьом фігурантам суд призначив обмеження волі, а одному виніс умовний вирок. Тобто звільнив засудженого від відбування покарання з випробувальним терміном. 

Ось кілька справ, у яких засуджені не потрапили за ґрати: 

• Житель Ташкента виїхав на заробітки в Росію. Побачив оголошення “Групи Вагнера” в телеграм-каналі, підписав контракт. Отримав від ватажка так званої ДНР медаль “За звільнення Артемівська”. Постачав “вагнерівцям” продовольство та медикаменти, коли вони розпочали марш на Москву. Суд врахував, що найманець повністю визнав провину, розкаявся, має дружину з інвалідністю та неповнолітню дитину, призначив 4 роки обмеження волі.  
• Уродженець Ташкентської області, раніше засуджений за секс із дівчиною, якій не було 16 років. Займався змішаними єдиноборствами, поїхав до Росії на поєдинок. Але менеджери сказали, що бій скасували, а він тепер винен гроші. Узбекистанець підписав контракт, щоб сплатити борг. Згодом його поранило осколками від українських дронів. Після шпиталю повернувся в Узбекистан. Суд врахував часткове визнання провини, щире каяття, а також те, що підсудний має двох дітей, та призначив йому 4,5 року обмеження волі. 
• Житель Кашкадарʼїнської області поїхав до Росії на сезонні роботи. 22 лютого 2024 року підписав контракт з міноборони РФ. Після підготовки на окупованій частині Луганщини його перекинули на Донеччину. 31 березня отримав поранення від вибуху дрона, лікувався у шпиталі. У липні того ж року повернувся до Узбекистану і здався правоохоронцям. Спочатку суд призначив йому 6 років позбавлення волі. Але вже за 19 днів апеляційний суд замінив реальне покарання на умовне. Судді врахували, що чоловік онкохворий, був поранений, визнав вину, має дітей та не має судимості. 

Показова мʼякість. Що являє собою правоохоронна система Узбекистану

Аналізувати вироки у справах про найманство в Узбекистані неможливо без загального контексту. Організація Freedom House у рейтингу Freedom in the World поставила Узбекистану 12 балів зі 100 за показником глобальної свободи за підсумком 2024 року. Це означає, що країна не є вільною. Для порівняння, Україна має 51 бал зі 100 і показник “частково вільна”. 

“Хоча реформи, проведені з моменту вступу на посаду президента Шавката Мірзійоєва в 2016 році, призвели до поліпшення ситуації в деяких питаннях, Узбекистан залишається авторитарною державою з незначними ознаками демократизації. Жодна опозиційна партія не діє легально. Законодавча і судова гілки влади фактично служать інструментами виконавчої влади, яка ініціює реформи декретами, а засоби масової інформації, як і раніше, жорстко контролюються владою”, – зазначає Freedom House. 

Наведемо також інший рейтинг. Організація World Justice Project дає щорічну оцінку країнам за Індексом верховенства права. Показник вимірює, наскільки добре уряди країн можуть зберігати силу і одночасно захищати права громадян і гарантувати безпеку. Узбекистан за підсумками 2024 року посів 83-тє місце зі 142. Україна в цьому переліку — на 88-му місці.

Узбекистанська правозахисниця Надія Атаєва чверть століття живе у вигнанні у Франції, бо на батьківщині її оголосили в розшук. Зараз вона є президенткою організації “Права людини в Центральній Азії”. Правозахисниця погоджується, що судді в Узбекистані залежні від виконавчої влади. 

“Є практика призначення суддів, практика судових процесів, де абсолютно немає рівності учасників. У 90% випадків виносяться обвинувальні вироки. У останні роки дуже поширена практика заочних вироків. У кримінальних справах таких вироків менше, але цивільні та адміністративні рішення дуже часто виносяться заочно. Суди ігнорують те, що люди відсутні в країні з цілком обґрунтованих причин”, – каже Надія Атаєва. 

За перший квартал 2025 року кримінальні суди в Узбекистані розглянули 15 600 справ, у 108 з них винесли виправдувальні вердикти. Тобто виправдань було 0,6% від загальної кількості. 

А ось що пише про Узбекистан організація Human Rights Watch: 

“У 2024 році влада Узбекистану з дедалі більшою інтенсивністю придушувала правозахисну діяльність, переслідуючи активістів, блогерів та інших за необґрунтованими кримінальними звинуваченнями, зокрема за “образу президента з використанням інтернету”. Щонайменше двоє блогерів примусово утримувалися в психіатричних закладах, що порушувало їхні права на свободу, недоторканність і здоров’я. Обіцяні правові реформи так і залишилися лише обіцянками”. 

Human Rights Watch згадує про події липня 2022 року. Тоді жителі найбільшого регіону Узбекистану Республіки Каракалпакстан вийшли на протест проти планів центральної влади ліквідувати суверенітет автономії. Силовики придушили протести, загинула 21 людина. Представники HRW пишуть, що правоохоронці так і не розслідували застосування сили проти учасників протесту. Натомість каракалпацькі активісти надовго потрапляють до вʼязниці. 

“Верховний суд Узбекистану залишив без задоволення апеляційну скаргу незаконно позбавленого волі каракалпацького активіста і адвоката Даулетмурата Тажимуратова, засудженого до 16 років позбавлення волі в січні 2023 року. Правозахисні організації неодноразово висловлювали занепокоєння щодо поводження, якому він піддається в колонії”,  — заявляли в HRW. 

Чому в процесах щодо участі громадян у війні проти України суди демонструють мʼякість? Правозахисниця Надія Атаєва вказує на залежність влади в Узбекистані від Росії. У січні 2025 року Міністерство оборони Узбекистану підписало з міноборони РФ програму стратегічного партнерства на 2026–2030 роки. У травні 2025 року президент Узбекистану Шавкат Мірзійоєв разом з іншими лідерами держав Центральної Азії відвідував “парад перемоги” в Москві. А наприкінці травня до Москви приїхала донька Мірзійоєва Саїда. На той момент вона була помічницею президента, а зараз очолює адміністрацію батька. Узбекистанська преса називає Саїду Мірзійоєву ймовірною наступницею на посаді президента. 

“Старша дочка Шавката Мірзійоєва літає до Кремля на оглядини, як і син президента Таджикистану. Це стало просто такою практикою. Сам Шавкат Мірзійоєв формально був обраний президентом, але спочатку проходив погодження з Путіним. Держава-агресор сьогодні посилює свій інститут ФСБ. Оскільки Кремль допомагає прийти до влади таким особистостям, як Шавкат Мірзійоєв, він має компромат практично на всіх посадовців, хто може впливати на внутрішню і зовнішню політику Узбекистану. Росія дуже серйозно інтегрована в політику Узбекистану. Сьогодні позицію російського посольства можна порівняти з тією, яка була в нульових роках у американського посла. Сьогодні американське посольство не таке активне, як російське”, — говорить Надія Атаєва.

Верховний Суд Узбекистану. Джерело: посольство США в Узбекистані

Анонімний експерт з Ташкента, якого в своєму матеріалі цитує узбецька служба “Радіо Свобода”, теж пояснює мʼякі вироки найманцям залежністю влади країни від Кремля. 

“Узбекистан дотримується обережного підходу в цьому питанні. Замість реальних термінів призначають умовні. Це робиться для того, щоб у разі зміни ситуації з Росією було зручно замінити умовний термін на реальний. Суди в будь-якому випадку служать політиці. Наприклад, якщо громадянин Узбекистану буде воювати в лавах ІДІЛ проти сирійської армії, то йому, безсумнівно, призначать більш суворе покарання. Йдеться про одну і ту саму статтю Кримінального кодексу, тільки реалізація і застосування відбуваються по-різному”, – наголошує експерт.

Тісні контакти між Москвою і Ташкентом, особливо у військовій сфері, непокоять українські спецслужби. 30 липня проєкт “Хочу жить” згадав про поїздку узбекистанської делегації в Курську область РФ.

“За нашою інформацією, 5 червня 2025 року в Курській області на полігоні “Постоялі двори” відбувся непублічний візит делегації МО Республіки Узбекистан. Делегацію очолював заступник міністра оборони Узбекистану полковник Алішер Норбоєв. Делегації було надано доповідь щодо елементів бойової підготовки військовослужбовців Ленінградського військового округу. Сподіваємося, це був формальний візит, а не відвідування місць, де армія РФ проводить підготовку іноземних найманців з Узбекистану”, — наголосили автори звернення. 

“Прийнято до відома”. Офіційна позиція Ташкента і Києва

Як влада в Узбекистані реагує на повідомлення про участь громадян у війні проти України та чим пояснює мʼякі вироки найманцям? Видання ZMINA звернулося до посольства Узбекистану в Україні та Міністерства закордонних справ республіки. Посольство проігнорувало звернення, а МЗС надіслало відповідь на пів сторінки. 

“Повідомляємо, що питання, викладені у Вашому зверненні, прийняті міністерством до відома та врахування в роботі”, — написав представник МЗС Ш. Махмудов (імені він не вказав). 

Речник Міністерства закордонних справ України Георгій Тихий переконує, що протидія залученню найманців з країн Центральної Азії — одне з основних завдань для українських дипломатів. Проте влада в країнах регіону не повідомляє українській стороні про кількість засуджених. Також державні органи в республіках Центральної Азії не розкривають, скільки їхніх громадян загинуло у війні проти України та скільки найманців у лавах збройних сил РФ. 

Тож українські дипломати мусять шукати інформацію в медіа. Так вони дізналися, що за останні кілька років в Узбекистані притягнули до відповідальності щонайменше 12 громадян за участь у війні проти України. Вироки різняться від обмеження волі до реального увʼязнення та виправних робіт.

“У публічному просторі, а також під час зустрічей та комунікацій з українською стороною коментарі офіційних представників Узбекистану щодо винесення судових вироків найманцям практично відсутні. Основний аргумент узбекистанської сторони – судова влада є самостійною і незалежною від інших гілок влади”, – написав Георгій Тихий у відповіді на запит видання ZMINA. 

Звернення до міжнародної конвенції. Як Україна може вплинути на Узбекистан

Знайомий з ситуацією український дипломат неофіційно пояснює, що Київ обмежений в способах реагування на мʼякі вироки найманцям. Формально це – справи проти громадян Узбекистану, які розглядають місцеві суди на території країни. Тож Ташкент може заявити про втручання України у внутрішні справи республіки. 

Утім, віцепрезидент Української асоціації міжнародного права Тимур Короткий вважає, що один спосіб реакції є. І Україна, і Узбекистан приєдналися до Міжнародної конвенції про боротьбу з вербуванням, використанням і навчанням найманців. У ч. 3 ст. 5 документа йдеться: “Держави-учасниці  передбачають  відповідні  покарання   за злочини,  зазначені  у  цій  конвенції,  з  урахуванням серйозного характеру цих злочинів”.

“Важливо, що суди в Узбекистані, з одного боку, кваліфікують дії обвинуваченого як найманство, але водночас ухвалюють формальні вироки, значно нижчі за передбачену законом межу. Це дає підстави вважати, що країна недобросовісно виконує положення Конвенції про боротьбу з найманством”, — пояснює юрист. 

Якщо держава-учасниця затримує найманця, вона зобовʼязана повідомити іншу державу, на території якої вчинено злочин, напряму або через Генерального секретаря ООН. Також підписанти конвенції мають повідомляти Генерального секретаря  Організації  Об’єднаних  Націй про результати розгляду справ щодо найманців, а він має передавати цю інформацію іншим зацікавленим державам. Вочевидь усього цього Ташкент не робить. 

Українські слідчі також розслідували справи щодо найманства проти двох громадян Узбекистану. Рахматулл Ахмедов та Мухррудін Бойжонов воювали в складі “Групи Вагнера”, потрапили в полон ЗСУ. Згодом їх видали Росії під час обміну, писало видання DW. 

Шевченківський районний суд Києва заочно засудив Рахматулла Ахмедова до 8 років позбавлення волі. Суддя Андрій Трубніков згадав у вироку й Конвенцію про боротьбу з найманством (Україна також є стороною цієї конвенції). А першого серпня заочний вирок отримав і Мухррудін Бойжонов. Його справу теж розглядав суддя Шевченківського райсуду Києва Андрій Трубніков і теж призначив заочно 8 років позбавлення волі. 

Тимур Короткий підкреслює, що для того, щоб конкретну людину в Україні судили як найманця, він має відповідати пʼятьом критеріям. Вони перелічені в статті 447 Кримінального кодексу України та в міжнародних конвенціях. 

 Під найманцем у цій статті слід розуміти особу, яка:

1) спеціально завербована в Україні чи за її межами для того, щоб брати на території України чи території інших держав участь у збройному конфлікті, воєнних або насильницьких діях, спрямованих на насильницьку зміну чи повалення конституційного ладу, захоплення державної влади, перешкоджання діяльності органів державної влади чи порушення територіальної цілісності;

2) бере участь у воєнних або насильницьких діях з метою одержання будь-якої особистої вигоди;

3) не є ні громадянином (підданим) сторони, що перебуває у конфлікті, ні особою, яка постійно на законних підставах проживає на території, яка контролюється стороною, що перебуває у конфлікті;

4) не входить до особового складу збройних сил держави, на території якої здійснюються такі дії;

5) не послана державою, яка не є стороною, що перебуває у конфлікті, для виконання офіційних обов’язків як особи, яка входить до складу її збройних сил.

Крім того, найманець не має права на статус військовополоненого.

“Тобто, якщо негромадянин держави-агресора, який воював на її боці і був захоплений в полон, не відповідає зазначеним умовам, він має статус військовополоненого. Дещо інша ситуація — якщо він воював, наприклад, у складі приватної військової компанії. Якщо таке формування не належить до регулярних збройних сил, участь іноземців може кваліфікуватися як найманство — наприклад, як у вироку щодо Рахматулла Ахмедова. Водночас слід зауважити: якщо йдеться про воєнні злочини, злочини проти людяності або геноцид, відповідальність за них несе будь-яка особа, незалежно від статусу”,  — пояснює експерт. 

Проєкт “Хочу жить” стверджує, що з усіх іноземців в українському полоні найбільше саме узбекистанців – вочевидь, не враховуючи росіян. Також саме громадяни Узбекистану переважають серед інших найманців з країн Центральної Азії. Команда проєкту заявляє, що знає загалом понад 2000 узбекистанців, які підписали контракти з Міноборони РФ.

Разом з тим на початку липня “Хочу жить” відзначив деякий прогрес у розслідуванні справ щодо найманства в Узбекистані. Якщо раніше засуджені отримували умовні терміни або обмеження волі, то останнім часом суди стали давати невеликі, але реальні терміни. 

“Наприклад, останні два вироки стосувалися 32-річного А.Р. і 41-річного Ш.К., які підписали контракт з ЗС РФ, брали участь у бойових діях в Україні і були заарештовані після повернення на Батьківщину. Перший отримав 5 років, другий – 3 роки і 1 місяць позбавлення волі. Примітно, що ініціали, вік і приблизний час підписання контракту другого найманця збігаються з даними одного з фігурантів нашого списку – Шавкатжона Курбонова. Не виключено, що його арешт був пов’язаний з розпочатою владою Узбекистана перевіркою опублікованих нами відомостей”, — заявляли в проєкті.

Чи справді Узбекистан дотримується нейтральної позиції щодо війни в Україні? 

Президент Узбекистану Шавкат Мірзійоєв 5 серпня зустрівся з Генеральним секретарем Організації Обʼєднаних Націй Антоніу Гутеррешем на полях конференції ООН в Туркменістані. Лідер Узбекистану підтримав ініціативи Гутерреша з забезпечення міжнародного миру і стабільності, повідомила пресслужба президента. 

Президент Узбекистану Шавкат Мірзійоєв 5 серпня зустрівся з Генеральним секретарем Організації Обʼєднаних Націй Антоніу Гутеррешем. Фото: пресслужба президента Узбекистану

Водночас Мірзійоєв явно ігнорує обовʼязки перед Організацією Обʼєднаних Націй, які накладає на його країну міжнародна конвенція про боротьбу з найманством. Не було жодного повідомлення, щоб влада країни звітувала перед ООН про розслідування справ щодо участі громадян у війні проти України. Також всупереч положенням конвенції Ташкент не повідомляє Київ про затримання найманців. 

Ще на початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну речник Мірзійоєва Шерзод Асадов заявив, що Узбекистан дотримується “зваженої, нейтральної позиції” з цього питання. Мовчання Ташкента у відповідь на численні факти вербовки Росією громадян Узбекистану на війну проти України, зволікання з розслідуванням справ проти найманців та мʼякі вироки засудженим ставлять під сумнів цю позицію. Президент Узбекистану має підкріпити нейтралітет діями та захистити трудових мігрантів у Росії від зловживань силовиків та втягування в агресивну війну проти іншої держави.