Невідомі жертви Дебальцівського котла. Чорнухинська колонія

Дата: 13 Лютого 2017 Автор: Олександр Гатіятуллін
A+ A- Підписатися

“Ситуація ахова, зв’язку з Чорнухинською колонією немає, зв’язок лежить. До нас дійшов один із клієнтів. Хоче на українську територію. Але як ми його без документів переправимо? На блокпості його відразу відправлять до Луганського СІЗО. По полях не варіант, тому що там можна нарватися на міни. Поки відправили в ребцентр, соцпрацівників в Чорнухинську не пошлю, тому що там зараз пекло…”.

Саме таку інформацію в лютому 2015 року в Київ передала Валерія, співробітник Луганського відділення Мережі ЛЖВ, що здійснювала діяльність з профілактики ВІЛ серед засуджених і соціального супроводу ВІЛ-позитивних ув’язнених.

Минуло вже два роки відтоді. Відколи сталася одна з трагедій, яка надовго залишиться в пам’яті українського народу, – “Дебальцівський котел”…

Наступ бойовиків на Дебальцеве почався 22 січня 2015 року. Розпочаті бойові зіткнення перейшли у фронтову операцію із застосуванням танків, важкої артилерії і реактивних систем залпового вогню. За даними українських військових, у перший день наступу артилерійських обстрілів зазнали населені пункти: Дебальцеве, Ольховатка, Рідкодуб, Попасна, Санжарівка, Троїцьке і Чорнухине.

Саме в Чорнухиному розташовувалася Чорнухинська виправна колонія №23, де залишалися засуджені і персонал колонії, яких просто не евакуювали з центру подій. За інформацією Мережі ЛЖВ, станом на 17 грудня 2014 року в колонії знаходилося близько 700 засуджених, серед яких 16 – із ВІЛ-статусом. Через активізацію бойових дій соціальні працівники не могли відвідувати заклад у зв’язку з загрозою для їхнього життя, тому в Мережі ЛЖВ була уривчаста інформація, отримана завдяки телефонному зв’язку з самими ув’язненими та з їхніми родичами…

Хоча в момент ескалації конфлікту з Чорнухинською колонією зв’язку вже не було…

Були ще звернення і на національну гарячу лінію з питань ВІЛ/СНІДу та туберкульозу. Так, 10 лютого до Мережі ЛЖВ звернулися співробітники гарячої лінії і повідомили, що “весь персонал колонії її покинув, і колонію бомблять. А там залишилися ув’язнені, у тому числі хворі на туберкульоз та особи з ВІЛ-інфекцією, які не знають, що їм робити…”.

Нам, у Мережі ЛЖВ, нічого не залишалося, як по крихтах збирати інформацію. Так, 12 лютого ми направили запит до Державної пенітенціарної служби України (далі – ДПтСУ), в якому просили надати інформацію: чи є засуджені в колонії? Чи є персонал і медичні працівники? Чи знають про шляхи евакуації? Скільки загиблих і поранених? Чи потрібні медикаменти і якась допомога?

У той самий день прес-служба ДПтСУ на сайті опублікувала наступне: “За попередньою інформацією, в Чорнухинську виправну колонію управління ДПтС України в Луганській області (№ 23) вже повернулося 83 засуджених, які, рятуючи своє життя під час активних обстрілів у період з 8 по 10 лютого 2015 року, покинули територію установи.

Наразі зазначені особи перебувають в безпечному місці на території установи. Вживаються заходи щодо організації їх харчування. Також інформуємо, що частина засуджених, які відбували покарання в Чорнухинській виправній колонії (№ 23) і втекли під час її обстрілу, самостійно дісталася до блокпостів Національної гвардії України, де проходить відповідне документування.

В Артемівську установу виконання покарань управління ДПтС України в Донецькій області (№ 6) співробітниками правоохоронних органів були доставлені і зараз знаходяться 23 людини“.

З одним із цих 23 людей мені випала нагода поспілкуватися в червні 2016 року, коли я в складі моніторингової групи відвідав Селидівську виправну колонію № 82.

Сергій уже чекав суду щодо умовно-дострокового звільнення. Він розповів про те, що йому тоді довелося пережити. Коли вони виходили з колонії, охорони вже не було, “запретка” теж була розвалена від обстрілів.

“Нам “нацики” порадили йти по дорозі, нікуди не звертаючи”, – згадував Сергій.

Група в’язнів пройшла перший блокпост. Військові поцікавилися тільки, хто вони і куди йдуть, пропустили. Група пішла далі. “Не знаю, скільки ми пройшли, але потім нас взяв у полон “Айдар”, обшукали, трохи “пресанули”, тому що пацани телефони не хотіли віддавати..., – продовжував розповідь Сергій, – привезли на блокпост, а звідти вже в артемівське СІЗО”.

В Артемівській установі виконання покарання за словами засуджених завели особисті справи, оскільки справи залишилися в Чорнухинській колонії, а єдиного реєстру в Україні немає.

Все по-старому – паперові справи, картки переміщення до спецчастин установи. На питання про загиблих, Сергій точної цифри не назвав: “Більше ста на полях загинуло… на моїх очах трьох “нацики” з автоматів прямо під зоною поклали…”.

Селище міського типу Чорнухине знаходиться за 15 км від Дебальцевого. І шлях тих, хто йшов з колонії на українську територію, проходив саме повз Дебальцеве.

За заявами представників так званої “армії ДНР”, 10 лютого вони заблокували трасу, що веде з Дебальцевого до Артемівська, тим самим повністю оточили сили ЗСУ.

Однак 11 лютого Міністр оборони України Степан Полторак спростував цю інформацію. За його словами, “до підрозділів, що знаходяться в Дебальцевому, надходять зброя і боєприпаси, є зв’язок і взаємодія з командуванням”.

14 лютого надійшла відповідь на запит Мережі ЛЖВ за підписом Директора департаменту охорони, нагляду і безпеки, режиму та контролю за виконанням судових рішень Державної пенітенціарної служби України Миколи Ільтяя.

У ньому було написано, що 14 засуджених знаходяться в Дебальцівському міському відділі ГУ МВС України в Донецькій області…

Певно, вони були в ізоляторі тимчасового утримання, розташованому при міськвідділі за адресою вулиця Радянська, 37, і розрахованому на 12 осіб.

 

І саме тоді, 14 лютого, українські сили почали підготовку до відходу з Дебальцевого: були підірвані залізничні колії та інші об’єкти транспортної інфраструктури. Однак у цей час і раніше йшли локальні бої.

Так, 11 лютого В’ячеслав Аброськін – керівник міліції Донецької області – у себе на сторінці в Facebook повідомляє:

“Учора в Дебальцевому диверсійно-розвідувальна група бойовиків зробила спробу захоплення міського відділу міліції. Співробітники міліції, спільно з бійцями батальйону спецпризначення МВС України “Артемівськ”, дали відсіч диверсантам, які не очікували такого активного опору. Героїчно загинув начальник міськвідділу міліції – полковник Юханов Євген Георгійович”.

А 13 лютого з’являється запис: “Зараз у мене в цьому місті цілодобово несуть службу 24 співробітники міліції. Сьогодні кореспонденти одного з телеканалів запитали мене: “А чи є необхідність присутності міліції в місті в цей час?”. Звичайно, є! Там близько тисячі наших громадян з дітьми, які від постійних обстрілів змушені ховатися в підвалах і бомбосховищах. Працівники міліції – це єдиний їх захист і надія, зв’язок із зовнішнім світом. це ті люди, які доставляють їм харчування і воду, дають бензин для електрогенераторів. Це єдині їхні захисники від десятків звільнених бойовиками в’язнів із тюремної колонії в Чорнухиному, які нишпорять у пошуках наживи, в тому числі, і на території Дебальцевого.

Ось і перша згадка про ув’язнених, яких не бойовики звільнили, а які, рятуючи своє життя, вийшли на територію, де ще був український контроль.

І саме 14 лютого, коли до нас в Мережу ЛЖВ прийшла відповідь про присутність у Дебальцевському міськвідділі 14-ти засуджених з Чорнухинської колонії, Аброськін пише: “Бойовики знищують місто Дебальцеве. Не припиняються артобстріли по житлових будинках і спорудах. Місто горить. Завдали прямий удар з установок “Град” по будівлі міськвідділу міліції”.

Чи загинули ці 14 осіб, які рятувалися від обстрілу в колонії №23, інформації немає…

15-го лютого доставили ще одного ув’язненого. Начальник міліції Донецької області повідомляє, що “до міськвідділу доставлений з важким пораненням ноги засуджений, який відбував покарання в колонії смт Чорнухине і залишив її самостійно. Працівники міліції надали йому першу медичну допомогу, але стан його важкий через велику втрату крові. Вживають заходів щодо його порятунку”.

У цілому – 15 осіб, які стали заручниками ситуації, і яким держава повинна була забезпечити безпеку. І вже 16 лютого, о 8:00 сталося пряме попадання в міськвідділ, будівля зруйнована, особовому складу довелося залишити приміщення, але про 15 засуджених, які перебували в цьому будинку, – ні слова.

Потрібно віддати належне начальнику міліції, який постійно інформував через Facebook громадськість, і за постами якого можна відстежити ситуацію в Дебальцевому: “У ЗМІ поширюється інформація про захоплення будівлі Дебальцівського міськвідділу. Це не так, оскільки будівлю частково зруйновано в результаті прямих влучень снарядів бойовиків. За моїм наказом міліціонери залишили будівлю і перемістилися в іншу, більш укріплену”.

Отже, у період з 11 до 17 лютого йшли активні бойові дії всередині міста. Фактично йшла боротьба за кожен квартал і за кожну вулицю, хто які будівлі контролював – незрозуміло. Швидше за все, будівлі переходили, як то кажуть, “з рук у руки”.

Але для мене загадкою залишається, що все-таки сталося з засудженими, які перебували, за офіційною інформацією, в Дебальцівському міськвідділі, що все-таки сталося з засудженим з важким пораненням ноги?! Інформації про це немає…

Через відсутність додаткових резервів для підтримки сил у Дебальцевому, Генеральний штаб ЗСУ вирішив до ранку 18 лютого вивести всі підрозділи з цього району. Через морози вихід планувався автодорогами і польовими дорогами двома основними маршрутами невеликими колонами під прикриттям бойових броньованих машин і артилерії. Було організовано також обманний маршрут, де імітувався рух колон. Повний вихід з Дебальцевого здійснювався в кілька етапів і тривав кілька діб.

17 лютого “бойовики ДНР” увійшли в Дебальцеве і зайняли центральну, північну і східну частини міста, зокрема районний відділ міліції та залізничний вокзал. У той самий день представники так званої ДНР повідомили про захоплення більшої частини Дебальцевого і про взяття в полон кількох груп українських військових чисельністю 120 чоловік. 18 лютого в прес-секретаріаті “міністерства оборони ДНР” відзвітували про взяття Дебальцевого під повний контроль.

Сили АТО зайняли нову лінію оборони по річці Луганці, яка піддавалася нападам з боку невизнаних республік до 21 лютого.

Але все-таки ситуація, що склалася навколо Чорнухинської колонії, – назавжди залишиться кривавою плямою в історії пенітенціарної служби України. Неефективне управління, відсутність міжвідомчої взаємодії, відсутність евакуації призвели до трагедії: загинули люди, нехай і засуджені!

Але… у яких були теж сім’ї, дружини, батьки, діти… Про них навряд чи будуть говорити і писати ЗМІ: адже це – невідомі жертви, які відбували покарання, але яким держава повинна була гарантувати безпеку. Саме так у Кримінально-виправному кодексі України прописано: “Держава поважає і охороняє права, свободи і законні інтереси засуджених, забезпечує необхідні умови для їх виправлення і ресоціалізації, соціальну і правову захищеність та їх особисту безпеку”.

Так – особисту безпеку! Про яку просто забули під час описаних подій! Та й взагалі забули, що 28 установ залишилися на неконтрольованій урядом України території…

А в кожній колонії, у кожній історії ув’язненого або співробітника установи простежується ще одна, невідома трагічна сторінка історії України!

Олександр Гатіятуллін, експерт Мережі ЛЖВ, монітор Національного превентивного механізму

Центр інформації про права людини розпочинає цикл публікацій про ситуацію, що склалася в установах пенітенціарної служби (ДПтС) у зв’язку з подіями на сході України. У Донецькій і Луганській областях були розташовані 36 установ ДПтС, 28 залишилися на території, яка не контролюється урядом України.

Якщо у вас є інформація, фото та відеоматеріали, контакти можна передавати Олександру Гатіятулліну за адресою: artullin@gmail.com  для опрацювання і подальшої підготовки публікацій.

Поділитися:
Якщо ви знайшли помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: