“Не можемо вплинути на стрілянину, але можемо комусь допомогти”: історії волонтерів і правозахисників з Чернігова
У Чернігові російські обстріли повністю знищили більше сотні багатоповерхівок, а ще понад пів тисячі будинків зазнали ушкоджень внаслідок вибухів поряд. Про це повідомила 19 квітня міська рада. За цими даними, комунікації у місті відновлюватимуть ще кілька місяців: частина мешканців досі залишаються без світла і води.
Чернігів. Фото: Олександр МірошниченкоПоки українські військові тримали оборону Чернігова, мешканці міста рятувались у підвалах і в коридорах своїх квартир, за можливості об’єднуючись та допомагаючи і один одному, і захисникам.
ZMINA зібрала історії трьох активних чернігівчан, які залишалися у місті в облозі, а деякі побували і в окупації.
Наіра: продовжувала роботу в правозахисті буквально з-під землі, підтримувала іноземців
Коли почалися перші обстріли, Наіра Давоян із Чернігівського освітнього дому прав людини була вдома з родиною. Каже: інформації про війська Росії на кордоні було багато, але до останнього не вірилось, що росіяни підуть на повномасштабне вторгнення.
Фото надане Наірою Давоян“Поряд із нашим мікрорайоном розташований аеродром, якісь військові об’єкти, і почалося все саме із вибухів на цих об’єктах. А потім вже не було часу, коли думати. Ми розуміли, що відбувається. Постійні вибухи, вибухи, все більше і більше, ближче і ближче”, – пригадує вона.
Наіра розповідає, що частина людей одразу намагалася евакуювати рідних у більш безпечні, як на той момент здавалося, села поблизу, але серед тих, хто лишились, були і маленькі діти, і літні люди. За словами жінки, вони зорганізувались разом із сусідами та облаштували будинковий підвал, аби там ховатися від ракет і ворожих снарядів.
“І так майже три тижні ми там жили. Вибухи були дуже часто, і з такою інтенсивністю, що ми не могли навіть піднятися у квартиру перші кілька днів. А потім вже якось звикаєш, розумієш, що треба і сім’ю годувати, і іншим якось допомогти”, – каже вона.
Вийти з підвалу можна було на кілька годин, зазвичай – десь після першої ночі і до четвертої ранку. За цей час потрібно було і вирішити якісь побутові питання, і поспати, аж поки зранку не відновляться обстріли.
Поки була електрика, Наіра, співробітниця правозахисної організації, працювала прямо з-під землі: з квартири до підвалу “діставав” вай-фай-сигнал.
“Треба було тримати зв’язок з іноземцями, що опинились у Чернігові, Києві, в Україні, якось їх підтримувати”, – пояснює вона.
Потім у районі зникло світло, почались проблеми з водогоном: вода була тільки на нижніх поверхах, тож сусіди ділились, пускали набрати води.
“Далі ставало гірше. Вже і газу не було. Облаштували у дворі, скажімо так, санвузол – уявіть, це дев’ятиповерхові будинки – щоб люди якось справляли свої потреби. Їжу готували теж у дворі, на буржуйках, носили, у кого що є. Почали спилювати старі дерева, щоб готувати їжу”, – каже Наіра.
В якийсь момент вона прийняла рішення виїжджати з Чернігова: не було зв’язку, не було комунікацій, не було змоги більше триматися. Це було наприкінці березня.
“У місті волонтери організували евакуацію. Ми з дочкою евакуювались з ними на машині, це була вантажівка без вікон. І була ще одна автівка, там були мої батьки, 15-річний син і моя собака. З нами було дуже багато дітей, матерів з дітьми, літніх людей. Емоцій у мене більше не було, так я думала. Я заплакала, коли одна жінка мала виїхати, але могла з собою взяти тільки молодшу дитину, а її сина 16-річного не пустили військові (українські військові на блокпосту. – Ред.), ймовірно, у нього не було документів. Він лишився із татом. І ця сцена, я її, мабуть, до кінця життя не забуду, як мама просто сидить і не розуміє, що відбувається”, – пригадує активістка.
Дорога була жахлива – шість з половиною годин діставались із Чернігова до Києва, говорить Наіра:
“Це була колона із супроводом. Кілька разів нас обстрілювали, поки ми виїжджали. Жінки молились, діти хвилювались. Зараз не можу без емоцій згадувати”.
Наіра зараз у відносній безпеці: час від часу бувають повітряні тривоги. Каже, продовжуватиме свою роботу і з України виїжджати не збирається.
Олександр: з друзями досі розвозить гуманітарну допомогу на велосипедах в недоступні райони Чернігова
Я жив в окупації десь три чи чотири дні, а потім звідти пішов, розповідає Олександр Мірошниченко. До війни він працював у сфері інтернет-маркетингу. Після початку вторгнення з родиною поїхав до села Вознесенське під Черніговом, де живе його теща. Як пояснює чоловік, це – кілометрів шість-сім від міста. Одного дня туди зайшли росіяни.
Фото: Олександр Мірошниченко“На початку села вони поставили танк. Я це чисто випадково побачив. Я – бігун, спортсмен, і всю війну я тренуюсь. Стрес так знімаю. І от я біжу і бачу, що вони у чиємусь дворі накривають його брезентом. Будинок житловий, великий, гарний, високий паркан. Ще за селом у них була артилерійська установка, я хотів подивитись, прикинутись дурником, бігав по полю, але побачив озброєних росіян і вирішив не ризикувати”, – згадує Олександр.
На той момент росіяни місцевих не чіпали, майже не контактували з ними, дозволяли виїжджати із села. Місцеві їм навіть пропонували здаватись в полон українським Збройним силам, але ті на такі репліки не реагували.
“У перший же день привезли нібито гуманітарку, але я своїм заборонив її брати. Вони борошно попривозили. У сусідньому селі, Киселівці, є макаронна фабрика, то вони її пограбували, набрали борошна і привезли нам, типу, вони такі хороші”, – каже чоловік.
Врешті приблизно 9 березня Олександр вирішив повернутись до Чернігова. За його словами, дійшов пішки без проблем. Хотів записатись у тероборону, але там всі місця були зайняті.
Потім дізнався від знайомого про можливість волонтерити.
“Ми зі знайомим велосипедами і досі розвозимо гуманітарну допомогу містом у такі важкодоступні райони, де така дорога, що машину сенсу немає гнати”, – розповідає чоловік.
Черги за продуктами були шалені, щоб щось купити, треба було кілька годин простояти, ліків від тиску, знеболювальних не було, пригадує він.
“І все треба було купувати за готівку, а готівки немає, бо світла немає – банкомати не працюють. Або працювало там два чи три банкомати на все місто, можете собі уявити, яка там була черга. Люди записувались під номером тисяча двісті там якийсь”, – каже Олександр.
Також, за його словами, у будинках не було газу і води, опалення теж відключали, тож було дуже холодно.
“Я не жаліюсь, я нормально це все пережив. Нашим бійцям з ЗСУ та тероборони було набагато важче, ніж нам. Наприклад, ми з матір’ю жодного разу не спускались у підвал, спали в квартирі. Думали: якщо прилетить, то воно прилетить і в підвал. Багато людей хвилювались у тих же чергах, я намагався їх заспокоїти. Вся ця стрілянина, говорив, ми не можемо на неї вплинути, ми ж не воюємо, але ми можемо комусь допомогти, комусь води принести, бо є люди 70–80-річні, вони собі води не принесуть”, – зауважує чоловік.
Олександр провів у Чернігові близько двох тижнів, а тоді йому довелося повернутись у Вознесенське.
“Коли я виходив із села, проблем не було, але потім вони з’явились. Із сім’єю зв’язку не було днів чотири. Тож я зібрав сякі-такі харчі, вийшов за місто. Дійшов до села Новоселівка, а там росіяни сиділи, як виявилось, і вони мене схопили: обшукали, забрали сім-карти, допитувались, скільки є українських блокпостів, скільки людей тощо. Я загальні речі казав, що блокпостів багато, що їх всі чекають. Вони мені руки зв’язали, очі зав’язали, комусь телефонували, що зі мною робити. І хтось їм сказав, мовляв, вертайте його назад. То я “відбувся легким переляком”, так би мовити”, – говорить Олександр.
Зараз родина Олександра виїхала у безпечне місце, а сам він повернувся до Чернігова – продовжує свою волонтерську діяльність.
Тетяна: “Коли у Чернігові не було зв’язку, ми знайшли місце, де зустрічались щодня о певній годині”
Тетяна Романова до початку повномасштабного вторгнення працювала у громадському секторі: займалась урбаністикою, децентралізацією та антикорупційною діяльністю, зараз вона – координаторка з питань гуманітарної допомоги у волонтерському штабі “Центр допомоги Чернігів”.
Фото надане Тетяною Романовою“Я не планувала нічим таким займатися. Ну, тобто я хотіла бути корисною, я ж така “активістка головного мозку” була і до війни. Тож я виявляла ініціативу і хотіла допомагати, і мої колеги, які за іншими напрямками працювали, також хотіли бути корисними.
Ми вирішили працювати разом. Місце знайшли, де ми могли б зустрічатись, адже був період, коли в Чернігові не було зв’язку взагалі. Ми вирішили, що от є місце, де ми зустрічаємось щодня о певній годині, і ми маємо приїхати, щось розподілити, обговорити наші плани, і далі працювати”, – розповідає Тетяна.
Спочатку вирішили, що штаб займатиметься допомогою військовим, але потім – десь на третій чи четвертий тиждень – зрозуміли, що цього недостатньо, треба брати і цивільних.
Як пояснює активістка, у Чернігові діють близько дев’яти окремих волонтерських центрів допомоги мирним мешканцям, які скоординувались між собою, поділили місто на умовні сектори, аби не було хаосу і кожен опікувався б своєю ділянкою.
“Я конкретно займаюсь гуманітарною допомогою. Продукти, засоби гігієни, те, що нам передають благодійні фонди, організації і просто звичайні люди з різних країн. У нас є склади, куди ми це привозимо, розподіляємо: що потрібно військовим, що цивільним. І потім розвозимо. Така процедура”, – каже Тетяна.
Ситуація у місті увесь час була досить складною: не було води, у деяких районах – і газу, десь за півтора тижні після вторгнення зникло світло, а з ним – зв’язок і інтернет. Люди з багатоповерхівок виходили на вулицю, готували їжу на вогнищі. Викопували туалети, бо не працювала каналізація. “Водоканал” навіть поширював на своїх сторінках у соцмережах інструкції, як це правильно робити, згадує активістка:
“Це все ми пережили. Коли почала з’являтися вода, то було таке щастя. Бо ми, здавалося, вже і так звикли жити, як печерні люди: без води, при свічках”.
Зараз у Чернігові відновлюється світло- і водопостачання, хоча досі можуть щось періодично вимикати, бо після російських обстрілів комунальну інфраструктуру сильно пошкодили, і це треба ремонтувати, говорить Тетяна:
“Відкрились магазини, деякі відкрились перукарні, бо я бачила, що люди стояли в черзі. СТО відкрились, бо людям треба колеса міняти. А так іще багато чого немає. Люди вже хочуть в кафе насправді. Відчути те нормальне життя, сісти за столик, згадати часи, коли це було набагато безпечніше”.
З першого дня і донині Тетяна залишається у Чернігові. З початку обстрілів усе інше життя наче було на паузі, а тепер її основна робота – проєктна діяльність – також відновлюється, тому треба буде шукати якийсь баланс між роботою і волонтерством. Від останнього точно не планує відмовлятись найближчим часом. Каже: і військові зараз мають багато завдань і потреб через зміну сезону, і цивільних стає все більше – люди повертаються додому.
