“Нам вдається все, тільки трохи довше”: як у Києві реабілітують ветеранів, які втратили зір на війні

В Україні щонайменше 18 тисяч ветеранів мають проблеми із зором або втратили його повністю через поранення на війні. Їм доводиться в дорослому віці опановувати нові навички – від орієнтування в просторі до побутових справ та користування новими технологіями.

Це допоможе їм реалізуватися на ринку праці та вести активне життя в суспільстві. Створення відповідних умов для людей з інвалідністю та забезпечення безбар’єрності є частиною зобов’язань України на шляху вступу до ЄС.

У Києві з 2023 року працює реабілітаційний центр Trinity Hub, де дорослим допомагають повернутися до активного життя після втрати зору. 13 листопада в центрі стартував новий етап програми адаптації для ветеранів, які повністю або частково втратили зір. ZMINA подивилася, як це відбувається та поспілкувалася з учасниками програми.

Трініті хаб – адаптація та навчання за підтримки держави й благодійників

Освітньо-реабілітаційний центр для людей з порушенням зору “Трініті хаб” відкрили у квітні 2023 року в Києві неподалік станції метро “Лісова”. На вулиці поблизу центру – світлофори зі звуковим сигналом, знаки для водіїв, тактильна плитка на тротуарах. Наразі готується до відкриття другий такий центр – на правому березі столиці, на базі одного з університетів у Солом’янському районі.

Ідея створення хабу належала видавництву “Антологія”, яке видає книжки шрифтом Брайля. Основне завдання центру – реабілітація і навчання, профорієнтація, спорт та дозвілля. 

Трініті хаб – це унікальний безбар’єрний простір. Приміщення центру на лівому березі чимале. На площі в 750 квадратних метрів розміщено відділи розвитку зорового сприймання, орієнтування та мобільності, клас життєвих компетенцій, освітніх технологій підтримки та супроводу родин, клас танцювально-рухової терапії, місце для відновлення й відпочинку, спорту і масажу, профорієнтації, психологічної реабілітації, бібліотека з книжками шрифтом Брайля. 

Уздовж яскраво-жовтого коридору – поручні й таблички шрифтом Брайля. Двері теж яскраві – темно-сині з оранжевою лиштвою. Коридором час від часу проходять чоловіки з тростинами, шукаючи потрібні двері, де в них за планом заняття.

Також коридором проходять незрячі жінки, хтось із тростиною. Це викладачки, які навчають ветеранів. 

Нові навички: шрифт Брайля не подобається, а комп’ютер цікаво

Ветеран Микола Рибак частково втратив зір у березні 2023 року. Він служив в інженерному підрозділі 47 бригади. Очі постраждали від уламків у голову після прильоту КАБа в будівлю на херсонському напрямку. Чоловік переніс кілька операцій, йому замінили кришталик з надією, що око бачитиме. Наразі чоловік бачить іншим оком, але потребує спеціальних навичок, щоб менше напружувати зір.

“Порівняно з іншими я найкраще бачу, викладачка Наталя мене орлом називає”, – каже він.

Ветеран показує, які програми в телефоні допомагають незрячим орієнтуватися. Зокрема, можна навести камеру на людину чи картину й почути опис зображення.

До війни Микола Рибак працював дробильником каменю в Рівненській області. Після демобілізації у 2024 році він рік пропрацював там само охоронцем, але мусив звільнитися через проблему з ногою. У реабілітаційному центрі його ногу розробляє масажист-реабілітолог.

Руслан Афанасьєв служив у роті вогневої підтримки, втратив зір улітку 2024 року на донецькому напрямку, коли в їхню машину влучив FPV-дрон. Він займається за комп’ютером, намагається опанувати “сліпий набір”. Програма дає підказки голосом, якими пальцями натискати. Руслан зосереджений, напружується, каже, що ніколи не користувався так м’язами пальців. Але під час розмови забирає руки від клавіатури й усміхається, жартує.

Він родом з Нікополя на Дніпропетровщині, до війни працював на різних підприємствах. Наразі перебрався до Києва з родиною, орендує житло. Каже, тут більше можливостей, зокрема й реабілітації.

Про свій зір ветеран говорить, що бачить правим оком силуети й світло “в кінці тунелю”. Йому пришивали сітківку, замінювали кришталик. Лікарі сказали Руслану, що є надія на відновлення зору в одному оці в майбутньому.

Про Трініті хаб Руслану розповіла дружина – вона побачила оголошення, коли вони разом їхали в трамваї. Тепер він проходить повноцінну реабілітацію.

Ігор Кушніров з Ніжина втратив зір у січні 2023 року внаслідок мінно-вибухової травми біля Соледара на Донеччині, служив піхотинцем. Лівим оком бачить лише світло, але не розрізняє навіть силуетів.

Він прийшов займатися спортом, розминається на велотренажері. Каже, що раніше проходив реабілітацію, вже опанував орієнтування. У Трініті хабі він хоче опанувати роботу на комп’ютері.

“Хотів би опанувати будівництво – не те щоб побудувати дім своїми руками, але плитку покласти, шпалери поклеїти”, – напівжартівливо говорить Ігор.

Читати шрифтом Брайля Ігорю не подобається – пояснює, що й іншим чоловікам з огрубілими пальцями ця наука теж не дуже дається.

Фізіотерапевт Володимир підтверджує, що шрифт Брайля легше опанувати людям із чутливими пальцями. За його словами, не всіх учасників цікавлять і програми в телефоні, які описують вигляд людини, бо для незрячих зовнішність інших з часом втрачає значення.

У кабінет зі спортивним інвентарем заходить інший незрячий ветеран з білою тростиною, простягає Володимиру тарілку із запеченою у фользі теплою картоплею. Її приготували учасники програми на занятті в спеціально обладнаній кухні. 

Після проходження програми ветерани починають вірити в себе

Для незрячих ветеранів у центрі триває тритижнева авторська програма, розповідає заступниця директора ГО “Трініті хаб” і координаторка проєктів з адаптації й навчання ветеранів з порушеннями та втратою зору Тетяна Костенко:

“21 день – це термін, коли наші клієнти беруть базу і з цими навичками, знаннями повертаються додому і їх відпрацьовують”.

Вона додала, що в межах програми за договором з Мінветеранів надаються послуги: заняття на комп’ютерах, програми в телефонах, вивчення шрифту Брайля, соціальне-побутове орієнтування, заняття з орієнтування в просторі та мобільності. Ці напрями фінансує держава.

“Всі інші напрями, а в нас їх багато – це і спорт, і масаж, і танці, і скеледром, і гардентерапія, – фінансують благодійники. Зокрема, ми співпрацюємо з фондом “ЯНКО”, вони є невіддільною частиною нашої сім’ї й нашої команди”, – зазначає Тетяна Костенко.

Заняття, проживання та харчування для учасників програми безплатні. Ветерани можуть проживати в кімнатах у сусідньому корпусі. Там також є кухня, тож члени сім’ї, які супроводжують учасників програми реабілітації, можуть для них готувати.

Зараз участь у програмі проходять вісім ветеранів. “Заїзд” закінчиться 4 грудня, а 5 грудня свою реабілітацію почнуть нові 8–10 учасників, які втратили зір на війні. Для кожного складуть індивідуальну програму. На день може бути від чотирьох до шести занять тривалістю до години.

“У другій половині дня це може бути масаж, або танці, або психолог. На вихідних – або басейн, або контактний зоопарк, потримати змій та пухнастих тварин. Або щось лайтове, бо хлопцям теж треба відпочити”, – каже пані Тетяна.

Фахівці оцінюють, з якими навичками людина приходить у програму, чи була раніше реабілітація та що їй треба ще опанувати.

“Буває, людина взагалі не орієнтується щодо кухні, не може ні зварити самостійно чай, ні посмажити яєчню чи зварити гречку. Коли людина виходить, вона вже може це робити, смажити картоплю, самостійно користуватися електроприладами”, – пояснює заступниця директора Трініті хабу.

Ветеран Артур Мартосіч у минулому заїзді проходив реабілітацію, а тепер став ментором у Трініті хабі. Навчає нових учасників на своєму досвіді, як що краще робити.

Артур опановує фах масажиста. Стосовно навичок він пояснює: у людей з порушеннями зору виходить те саме, що й в інших, але трохи довше.

Тетяна Костенко розповідає, що після проходження реабілітації в незрячих ветеранів є багато можливостей опанувати професію та працювати. Зокрема, стати масажистом, психологом, гончарем, художником, садівником. Займатися миловарінням, лозоплетінням, різьбою по дереву. Також – стати фахівцем у такому центрі та допомагати пройти реабілітацію іншим ветеранам з порушеннями зору.

“Люди, коли приходять, узагалі бояться всього. Вони собі в голову вбили, що в них нічого не вийде. Коли випуск проходить, то вони ледь не зі сльозами на очах: “Хочемо ще”. Починають у себе вірити”, – ділиться вона.

Артур Мартосіч після реабілітації в Трініті хабі брав участь у перших всеукраїнських змаганнях зі скелелазання:

“На рівні зі зрячими. Там тренери просто в шоку були. Я кажу, так, беремо і працюємо. І хлопцям подобається”.

Тетяна Костенко згадує, як один з незрячих учасників Діма Городецький, який проходив реабілітацію раніше, відремонтував усі вікна, бо до війни займався встановленням вікон. У Трініті хабі він відчув, що у всіх кабінетах протяг.

“Завдання країни – це не створити якісь нові, унікальні місця, а адаптувати місце для кожного на його бажання. Наш випускник Максим Бондаренко вивчився на психолога. Хоча каже, що багато матеріалів у виші ще не адаптовані для людей з порушеннями зору”, – зазначила координаторка проєктів.

Які основні потреби незрячих ветеранів і що держава має зробити

За даними Міністерства в справах ветеранів, серед понад 130 тисяч ветеранів з інвалідністю щонайменше 18 тисяч мають проблеми із зором, водночас чіткої й деталізованої статистики немає.

Під час пресконференції про підтримку незрячих і слабозорих ветеранів російсько-української війни були озвучені їхні 10 ключових потреб (вимог). Це, зокрема, такі:

• інклюзивна інфраструктура (звукові світлофори, тактильні доріжки, адаптований транспорт у містах і громадах);
• адаптивні технології (державне забезпечення тростинами, навігаційними системами, програмами для навчання і роботи);
• соціальний супровід і психологічна підтримка;
• якісне лікування (сучасна система медичного спостереження, реабілітаційні операції, трансплантації без черг);
• індивідуальне протезування (безоплатне протезування та реабілітація);
• працевлаштування (програми перекваліфікації, адаптивні робочі місця);
• житлове забезпечення;
• підготовка фахівців і військових психологів;
• зменшення бюрократії;
• освіта та обізнаність суспільства (курси для школярів, студентів, держслужбовців).

Ветерани, з якими в Трініті хабі поспілкувалася журналістка ZMINA, найбільше уваги звертали на потребу у фізичній безбар’єрності, зокрема в користуванні транспортом. Щоб водій відкривав передні двері на рівні, до якого підводить тактильна плитка на тротуарі. Щоб на зупинці було голосове озвучення, який транспорт підійшов і куди він прямує. Та й щоб тротуари не були з високими бордюрами.

Руслан Афанасьєв хотів би, щоб люди сприймали незрячих ветеранів стриманіше:

“Буває, йдемо з дружиною вулицею, а люди на мене витріщаються. Її це обурює, а мені все одно, я ж не бачу. Але дружину це ображає”.