“Найчастішим покаранням було залишити голодним”: активіст Кирило Невдоха про дитинство в інтернаті та шанси змінити систему

В Україні наразі близько 25 тисяч дітей перебувають інтернатних закладах. Це означає, що вони зростають в умовах обмежень, нерідко піддаються булінгу, покаранням та насильству.

Забезпечити права дитини та реформувати систему догляду та підтримки дітей Україна зобов’язалася на шляху до членства в ЄС. Зокрема, у листопаді 2024 року була ухвалена Стратегія забезпечення права дитини на зростання в сімейному оточенні, яка є частиною реформи деінституціалізації.

Результати моніторингових візитів до інтернатних закладів періодично висвічують численні порушення прав дитини, серед яких і кричущі випадки: примусове лікування у психіатричних закладах та привласнення їхніх грошей з банківських карток.

Про життя дітей в інтернатних закладах та можливості захистити їхні права ZMINA поспілкувалася із головою Офісу дітей та молоді “ДІйМО” Кирилом Невдохою, який до 16 років перебував у закладах інституційного догляду, а зараз просуває права дітей та молоді, впливає на формування політик та запускає ініціативи з неформальної освіти.

До 16 років – в інтернатних закладах без батьків

Кирилові Невдосі днями виповнилося 26 років. Зараз він очолює консультативно-дорадчий орган при Мінсоцполітики – Офіс дітей та молоді “ДІйМО”. У 16 років він був випускником інтернатного закладу. Потім навчався у закладі професійної освіти, вступив до університету, зараз навчається у магістратурі за спеціальністю “Соціальне забезпечення”.

“Від народження до 16 років я зростав у різних інтернатних закладах – зараз їх називають заклади інституційного догляду. Це був будинок маляти, дитячий будинок до 6 років, після того – два інтернатні заклади. Ні в прийомній сім’ї, ні у дитбудинку сімейного типу я не був”, – розповідає Кирило.

Шанси на сім’ю були. У 7 років хлопця хотіли всиновити іноземці – чи то в Америку чи Канаду. Але Кирило відмовився.

“Мені сказали за годину до їх приїзду: “Тебе тут хочуть усиновити, пішли знайомитися”. У нашому дитинстві ширився міф, що іноземці всиновлюють дітей лише “на органи”. Водночас мені, дитині, яка звикла, що вона виживає у цій системі інтернатній, і уже знає правила, хто б’є, хто ні, як до кого ставитися. Я ніколи не жив у сім’ї, це був якийсь далекий світ”.

В 11 років Кирила почав брати до себе додому один із працівників інтернатного закладу, інженер з охорони праці.

“Він був добрий – ми ж знаємо, хто добрий, хто хлібчика дасть. Так я бігав до нього, килимки в’язав (нас вчили вишивати, в’язати килимки). Якось я йому продав килимок, це було у суботу, а в неділю він приїхав запросив до себе додому до свого онука на день народження”.

Згодом візити додому до чоловіка, якого Кирило тепер називає дідусем, стали звичними. Але для закладу це не стало мотивацією влаштувати вихованця у сімейну форму виховання. Навпаки, стали поширювати чутки, що чоловік бере хлопця додому, щоб нажитися чи використати як робочу силу. Натомість ця сім’я стала для Невдохи наставниками:

“Керівництво закладу використовувало моє спілкування з ним як метод тиску. Тобто – “не будеш слухатися, не поїдеш”. Доводилося “збавляти оберти”. Для мене найжахливіший день був понеділок, тому що треба було повертатися назад”.

Родина, яка опікувалася Кирилом, робила це безоплатно. Вони небагато заробляли, користувалися субсидіями. Але при цьому годували хлопця з закладу та навіть купували йому одяг.

“Із цією сім’єю я досі підтримую контакти. Я до них прив’язався найбільше після випуску, коли зрозумів, що я їм небайдужий. Я зростав у Богодухові, а навчатися з 16 років поїхав у Харків. Вони запрошували приїжджати на вихідні, канікули та й в будній день”, – каже Кирило.

За його словами, він нині соціалізований завдяки тим вікендам у родині працівника закладу.

 Які покарання були в закладі   

Дисципліну у закладі здебільшого підтримували за допомогою покарань – як фізичного, так і психологічного насильства. Зокрема, тих вихованців, які увечері бешкетували, могли поставити в куток на коліна, згадує Невдоха:

“Найчастіше стояли в коридорі на колінах, бувало, що всі в ряд. Або примушували тримати подушку над головою, щоб втомилися. Карати могли нічні вихователі або старші діти за їхньою вказівкою. Під час табору могли примусити нас бігати на плацу вночі”.

Про бешкетників могли розповісти виховательці, і тоді вона ставилася більш суворо. Один з вихователів лупцював дітей черевиком з твердою підошвою.

“Найжорстокіше було під час табору, бо там доросліші діти робили, що хотіли. Могли молодших обстрілювати яблуками за погану поведінку, це була така “дідівщина”, – розповідає Кирило.

Також найбільш поширеним покаранням було залишити голодним – не дати обід або вечерю за запізнення, чи смаколика, якого привезли благодійники.

“Могли просто обзивати, що у когось мама алкоголічка, тато наркоман. Психологічне насилля дуже поширене. Дитині кажуть: “Інтернат – це твій єдиний дім, ти нікому не потрібен. Твої батьки якісь не такі”. У закладі вчать слухати і бути мовчуном – так безпечніше. Якщо з кимось поділитися, то або про це всі знатимуть або ситуація не зміниться”.

Кирило вже дорослим дізнався, що мати залишила його після пологів “через складне матеріальне становище”. Він також знайшов свою сестру, але контакти з ними не підтримує.

“Ще карали психлікарнею, це часта історія. Найбільш “незручних” дітей могли по одному в місяць відправляти. У більш жорсткому варіанті дітям кололи різні уколи, щоб вони були загальмовані. Могли зв’язувати, різні таблетки давали. Сильно заспокійливий препарат Аміназин могла вколоти просто медсестра, без призначення лікаря”, – згадує активіст.

 Які складнощі були після виходу з інтернату

Випуск з інтернату став для Кирила Невдохи викликом. Каже: якщо в закладі за дітей все вирішують, годують, то в студентському гуртожитку доводиться вчитися жити самостійно. Із речей він мав лише три торби з одягом, але навіть посуду не мав.

“Спершу була така розгубленість, яку важко описати. Відчуття, що після випуску вже нікому не потрібен. Усі вихователі і вчителі залишилися в закладі, у них набралися групи інших дітей. Я проплакав півдня, бо ще збіглося, що мені спершу виділили кімнату з поганими умовами. Потім я набрав іншого випускника закладу, ми з ним зустрілися і він провів мені, скажімо так, екскурсію реальним самостійним життям”, – згадує хлопець.  

Також Кирило мав контакти волонтерів, які приїжджали в його інтернат. Тож звернувся до них за допомогою, бо в перший місяць навчання не мав коштів. Стипендія та інші виплати мали бути лише наприкінці наступного місяця. Один з благодійників надіслав гроші, за які хлопець купив собі посуд.

На одному з заходів для випускників інтернатних закладів Кирило познайомився з наставницею Ксенією, яка допомогла йому вибрати професію та підтримувала під час вступу до вишу.

“Коли я вступив до вишу, дуже боявся, що вилечу з першого семестру, не потягну програму. Не був впевнений в собі. Але вдалося – бал за балом, робота за роботою, просто мені приходилося більше старатися, ніж моїм одноліткам, які також вчилися. Вони приходили після занять і відпочивали, а я відразу робив домашнє завдання або просив когось пояснювати”, – розповідає Кирило.

Він каже, що зараз менше відчуває своє “відставання” від однолітків, але кілька років тому відчував – у комунікації, розумінні певної інформації. Бо в інтернатному закладі своє середовище, діти ізольовані від різних сценаріїв життя, не бачать, як живуть сусіди чи сім’ї друзів.

На літніх канікулах Кирило підробляв вантажником у супермаркеті, так заробив собі на iPhone. Коли в одному з фондів йому запропонували бути не лише учасником одного з проєктів, але й стати проєктним менеджером, хлопець засумнівався, чи впорається. Але погодився на цю роботу. А з початком повномасштабного вторгнення він очолив гуманітарний хаб у Львові.

 Саме перебування в закладі є порушенням прав дітей

На думку Кирила Невдохи, саме перебування дитини в закладі вже є порушенням її прав і гідності. Такий досвід вирізняє дитину від тих, хто зростає в сімейному середовищі. Це травмує дитину, бо у неї  немає відчуття рідних, свого дому, приналежності, каже юнак:

“Тому для мене заклад вже є порушенням прав дитини. Друге – це приниження гідності, оскільки ти живеш з дітьми, які не є твоїми братами і сестрами, не в такій кімнаті, в якій би хотів, немає особистого простору, куди можна у будь-який час повернутися, лягти відпочити, випити чаю чи поїсти”.

У закладі дитина навіть на вихідні має бути з групою – як скаже вихователь чи інший працівник закладу. Часто мило або шампунь спільні, у туалетах може не бути дверей або вони такі, що доросла людина бачить, що за ними, додає Невдоха.

“Є заклади, де діти ходять у звичайні школи. Вихователька могла прийти забирати дітей і кликати: “Притулок, всі сюди”. “Притулкові” діти. Або “Інтернат, всі сюди”. Це бачать інші діти. На екскурсіях мені так соромно було, коли нас так називали. Нас сприймали як сиріт, інтернатівських, а не як рівноцінних дітей, людей в першу чергу”.

Трапляється, що порушують гідність дітей волонтери та благодійники. Перед їхнім приїздом дітей одягають в чисте, навчають, що говорити і як поводитися. При цьому дорослим дозволяють брати дітей на руки, садити собі на коліна, фотографувати, звертає увагу Кирило Невдоха.

 “У деяких закладах прив’язують дітей з інвалідністю. Це роблять працівники, щоб полегшити собі догляд і не відповідати на потреби дітей. У психоневрологічних інтернатах деякі працівники закладів знімають гроші за дітей і витрачають їх на групу або на заклад”.

  Як виявляють порушення і куди можуть звертатися діти

Порушення в інтернатних закладах виявляють під час моніторингових візитів співробітників Офісу Уповноваженого Верховної Ради з прав людини, які відбуваються, зазвичай, без попередження.

 “Я мав можливість брати участь в деяких таких візитах як громадський монітор. Діти дуже рідко напряму скаржаться чи пишуть, бо немає гарантії, що їх захистять і їхня ситуація в закладі не погіршиться”, – каже Кирило.

Зазвичай діти розповідають про порушення анонімно. Але якщо йдеться про сексуальне насилля чи інше насилля, їм пояснюють, що моніторам треба буде повідомити про це інші уповноважені органи.

 “У звіті також пишеться засекречено. Наприклад, дитина “А” сказала таке – і це не за іменем. Або працівник “Б” сказав таке. Ми засвідчували прямі цитати, які дають можливість зрозуміти атмосферу в цьому закладі. Але складно за день виявити всі порушення”.

Цей звіт надсилають усім уповноваженим органам – міністерствам, ОДА, міській раді і керівництву самого закладу.

 За словами Кирила Невдохи, провину персоналу не завжди можна довести, особливо, коли стосується фізичного та сексуального насильства – якщо не було зйомки чи вчасно не зняті побої. Більшість працівників навіть після виявлення порушень працюють, їх не відсторонюють.

 Наразі у закладах почали вивішувати таблички про права і контакти, що діти можуть звернутися до Офісу Уповноваженого, зазначає він. Проте варто розширювати канали комунікації, куди можна подзвонити і написати і спонукати дітей повідомляти про порушення.

 “Звернутися до Офісу Омбудсмана – найкращий варіант, бо вони мають мандат. Поліція часто не дуже любить братися за справи в інтернатних закладах, бо це “діти складні” – це стигма апріорі. А якщо у дитини ще якісь діагнози, значить, вона вигадує і прав не має. Нерідко поліція займає сторону працівників закладів”, – звертає увагу Невдоха.

 Також психологічну та юридичну допомогу можуть надати на національній гарячій лінія від “Ла Страда Україна”.

 “Є ще урядова лінія, але там досить складна процедура заявки. Є ще волонтери, інші дорослі, наставники. Органи місцевої влади до цього переліку не входять”.

Голова Офісу “ДІйМО” згадує випадки, коли діти зверталися і їм допомогли. Наприклад, після моніторингового візиту до одного з закладів у Львівській області частину дітей перевели в інші заклади, де насильства в рази менше, а деяких влаштували у сімейні форми виховання.

Реформа системи догляду дітей є зобов’язанням при вступі до ЄС

Змінити ситуацію із системою догляду у закладах покликана реформа деінституалізації. Це є однією з вимог ЄС до України на шляху до членства в Євросоюзі. Реформа передбачає трансформацію системи догляду і виховання та створення необхідної соціальної інфраструктури в громадах.

Процес деінституалізації розпочався 2017 року, коли уряд затвердив Національну стратегію реформування системи інституційного догляду та виховання дітей на 2017–2026 роки.

8 листопада 2023 року Єврокомісія опублікувала звіт про прогрес України як кандидата на членство в ЄС, який містив рекомендації у сфері реформ. Автори документа підкреслили, що вплив збройної агресії РФ проти України посилив актуальність проведення реформи наявної системи догляду та підтримки дітей, оскільки реформа, розпочата 2017 року, не принесла бажаних результатів.

Ці рекомендації були відображені в урядовій Стратегії забезпечення права кожної дитини в Україні на зростання в сімейному оточенні на 2024–2028 роки. Одним із ключових завдань цієї стратегії є створення політик, які будуть спрямовані на підтримку сімей і дітей, і на соціалізацію цих дітей після їх випуску з інституційних закладів і реформування системи інституційного догляду.

Рестартів реформи догляду і підтримки дітей буде ще декілька

Реформа деінституалізації дала свої попередні результати. Ухвалена у листопаді 2024 року Стратегія – це рестарт реформи. Таких рестартів буде ще декілька, вважає Кирило Невдоха:

“Попередня реформа дала певні результати, зокрема, якщо жартома – перейменували заклади, змінили статути, структуру”.

У реформі задіяно досить багато професійних людей, які розуміють, що заклад не має бути єдиним і першим варіантом для дитини, зазначає він.

“Навіть розуміння суспільства почало змінюватися. Ставлення працівників закладу до того, що у дитини має бути сімейне середовище, теж трохи змінилося. Вони постійно з осторогою до цієї реформи, зараз навіть виправдовують, чому діти в закладі: неможливо влаштувати, ніхто не хоче усиновлювати тощо”.

Кирило зауважує: попри війну та всі ризики для дітей і сімей, зараз є унікальна можливість для цієї проведення реформи.

“Навіть у таких умовах можна і потрібно трансформувати заклади на послуги. Якщо у громаді заклад утримувався лише через відсутність місцевих послуг – ці фінансові та людські ресурси варто переспрямовувати саме на їх створення. Частину закладів доцільно об’єднати, бо нині їх понад 700. Часто буває так: у списках значаться діти, а фактично вони там не перебувають”, – пояснює активіст.

Він додає: сьогодні багато закладів стоять майже порожніми, особливо на прифронтових територіях. Попри це, їх продовжують фінансувати. І є ризик: щойно ситуація в країні стабілізується, ці ліжка знову займуть діти – замість того, щоб громади розвивали сучасні послуги для сімей і дітей.

Кирило Невдоха. Фото надане героєм статті

За попередньою статистикою, до 8000 дітей щороку потребують альтернативних форм догляду та виховання. Наразі розвивається послуга патронату над дитиною, яка запобігає потраплянню дітей в заклади, поки сім’я долає складні життєві обставини або перед усиновленням чи влаштуванням у сімейну форму виховання. Проте патронатних сімей катастрофічно не вистачає, наголошує Невдоха.

За його словами, Україні потрібна стала система захисту та підтримки дітей, яка працюватиме незалежно від персональних підходів чи тимчасових проєктів. Варто вибудувати чітку нормативно-правову базу та дієві механізми, що унеможливлять потрапляння дітей до інтернатних закладів.

 “Моє занепокоєння полягає в тому, що без цього ми ризикуємо інвестувати значні ресурси в окремі ініціативи, але громади не зможуть забезпечити сталість змін після їх завершення”.

В Україні катастрофічно бракує фахівців соціальної роботи та спеціалістів служб у справах дітей, наголошує голова Офісу “ДІйМО”:

“Без них ця реформа так і залишиться красивою на папері, бо не буде кому її реалізовувати. Водночас нам потрібно не просто збільшувати штати, а готувати нову генерацію спеціалістів з молоді та змінювати освітні програми у вишах так, щоб вони відповідали реальним викликам.”

Реформа не передбачає, що не буде жодного інтернатного закладу, зауважує Кирило Невдоха. Але в тій кількості і якості, у якій є наразі інтернатні заклади, — це неприпустимо:

“У низці країн це звичайний будинок чи квартира, де більше свободи, але все-таки це інституційна форма, де є працівники. Є керівник, соціальний працівник, психолог, вихователь чи нянька, але там максимум 10-15 дітей”.

Як Офіс “ДІйМО” допомагає дітям та молоді із закладів

Офіс ДІйМО – це команда з молоді, яка переважно має досвід інституційного виховання чи сімейних форм виховання. Вся спільнота налічує близько сотні людей.

“Ми спілкуємося з дітьми, молодими людьми, подаємо у Мінсоцполітики пропозиції, робимо безліч ініціатив.”, – розповідає Кирило Невдоха.

Команда надає юридичну допомогу дітям та молоді, які зростали в закладах інституційного догляду, сімейних формах виховання чи у складних життєвих обставинах. Також проводить аналіз нормативно-правових актів, щоб подавати уряду пропозиції.

“Сформулювати пропозиції нам допомагають юристи. Також ми пояснюємо для дітей і молоді їхні права і можливості через соцмережі, проведення різних онлайн або офлайн заходів”.

“ДІйМО” зараз шукає 60 наставників для дітей та молоді без батьківської підтримки, їх будуть супроводжувати, консультувати, які документи треба, куди звернутися.

“Після того, як людина навчиться, укладе договір про взаємодію з дитиною і закладом, ми будемо надавати супервізію і подальшу підтримку. Зараз готуємо онлайн-курс про наставництво”.

За словами активіста, наставництво за державною програмою передбачене для дітей-сиріт та позбавлених батьківського піклування, які зростають у закладах інституційного догляду. Але наразі у Раді готується до другого читання законопроєкт про наставництво, який розширить категорії дітей – також для дітей у сімейних формах виховання чи з сімей у складних життєвих обставинах.

“Метою наставництва є підтримка і розвиток потенціалу дитини та її підготовка до самостійного відповідального життя. Це можливість для дитини частково залишити свій травматичний досвід через відсутність навичок та вирватись трохи вперед”.

Наставниками можуть бути надійні безпечні дорослі, які мають мотивацію безоплатно супроводжувати дитину, ділитися досвідом, бути емоційною підтримкою, показувати різні можливості, допомагати розвивати життєві навички.

У “ДІйМО” є програма з навчання навичкам для життя та фінансової грамотності для дітей, які зростають у закладах інституційного догляду або сімейних формах виховання. Планується охопити понад 3200 підлітків за рік програми.

“Наразі вже 300 дітей навчили фінансової грамотності – це відбувалося на локаціях таборів для дітей з закладів чи з сімейних форм виховання. З вересня продовжуємо “тур” з тренінгами в 13 областях України.”.

Тренінги онлайн будуть проводити для студентів закладів професійної освіти, коледжів та університетів. Також для підлітків розробили посібник з навичок та фінансової грамотності.