“Казали, що вистрелять Микиті в голову у моїй присутності”: наречена викраденого мешканця Чернігова шукає його понад 9 місяців

Тікаючи від війни, сімʼя Бузінових – мати, двоє синів та наречена одного з хлопців – переїхала з Чернігова до села Михайло-Коцюбинське, що у 15 кілометрах від міста. Вони сподівались, що росіяни туди не зайдуть, але вийшло інакше. Окупувавши село, частина росіян розмістилася в центрі, а частина поїхала далі. Коли кілька колон їхньої техніки знищила українська артилерія, російські військові, які вижили, повернулися до села і почали тероризувати місцевих, шукаючи навідників. Перевіряли паспорти та телефони всіх чоловіків, які жили у селі. Одного дня прийшли і до Бузінових. Допитавши їх, окупанти забрали з собою 25-річного Микиту Бузінова. Рідні шукали його 9 місяців і лише в листопаді він нібито знайшовся у бєлгородському СІЗО.

Мати Микити Олена Бузінова та його дівчина Катерина Огієвська розповіли виданню ZMINA про обставини викрадення хлопця, допити з погрозами, яких зазнала родина, та подальші пошуки зниклого. 

 Розповідь матері – Олени Бузінової

Росіяни відвели Микиту за сарай і за кілька хвилин я почула автоматні черги

Усе почалося 24 лютого, коли ми почули вибухи. Ми вирішили виїхати з Чернігова до селища Михайло-Коцюбинське, де мешкає рідний дядько Микити, брат мого чоловіка. Я, два моїх сини і наречена Микити Катерина разом поїхали до села. Кілька днів ми жили спокійно, але десь наприкінці лютого ми почули якийсь дивний гуркіт. У вікно побачили велику колону російської військової техніки. Того ж дня до села зайшло багато російських військових.

Ми боялися виходити на вулицю або до магазину, тому весь час сиділи вдома, і лише дядько з дружиною ходили на роботу та купували якісь продукти в крамниці.

4 березня російські військові прийшли до нас. Їх було п’ятеро. Ми усі вийшли надвір з паспортами і телефонами. Вони перевірили документи та повернули їх нам. Потім росіяни почали ретельно вивчати вміст наших телефонів. Поки ми стояли на вулиці, почалися обстріли. Ми відразу впали на землю і закрили голову руками. Стріляли просто у нас над головами – ми навіть бачили, як летіли снаряди. Росіяни в цей момент теж були з нами. Коли припинилися обстріли, вони нам сказали бігти в укриття. Ми побігли до підвалу, туди ж спустилися російські військові.

Вони відразу почали нам казати: “Це стріляють ваші українські військові. Вони нас обстрілюють і вбивають”. Тобто натякали, що свої ж вбивають своїх. Звісно, ми їм не повірили, оскільки бачили, що стріляли з центру села, де стояла російська техніка.

Коли припинилися обстріли, мені з синами сказали вийти надвір. Нас трьох під конвоєм повели до сусідньої будівлі та поставили біля сараю. Росіяни вишикували нас в ряд, а самі стали навпроти з автоматами. У одного з них в руках був телефон, і він запитав, чий він. Мій син Микита сказав, що його. Тоді військовий почав дуже голосно на нього кричати через те, що начебто знайшов в телефоні якусь карту. Російські військові почали називати сина “зрадником держави”. Потому його схопили і скрутили. Я плакала і благала їх відпустити Микиту, але мене не слухали.

Микиту роздягнули до пояса, щоб перевірити синці від зброї та наявність татуювань. Приставляли до його голови автомат і намагалися вибити у нього зізнання у тому, що він нібито передавав якісь дані. Я точно знаю, що мій син ніяк не пов’язаний з військовими. Микита працював звичайним водієм.  

Потім росіяни відвели його за сарай і через кілька хвилин я почула автоматні черги. Я почала дуже сильно кричати, оскільки не знала, жива моя дитина чи ні. Мене і мого старшого сина Володимира затягли до сараю.

Казали: “У вас живуть одні нацисти та бандерівці, ми вам не довіряємо”

Солдати нас оточили з усіх боків і почали казати: “У вас живуть одні нацисти та бандерівці. Ви нас не любите та ненавидите. Ми вам не віримо і не довіряємо”. Згадували про полк “Азов” і казали: “У вас є такий полк “Азов”. Вони ходять по селах, вбивають людей і ґвалтують дівчат”. На той час я взагалі нічого не знала про “Азов”. Загалом я не дуже прислухалась до того, що вони казали, бо я весь час плакала. Наскільки я зрозуміла, росіяни вирішили за допомогою пропаганди нав’язати нам свою точку зору.

Після цього російські солдати вивели у двір мого старшого сина та наставили на нього зброю. Вони питали у нього про якусь карту, але він казав, що ніякої карти у нього в телефоні немає. Тоді я їх почала благати: “У нього двоє маленьких дітей. Він таким не займається. Відпустіть його”. Я не знаю, чи росіяни його пожаліли, але Володимира відпустили. 

Володимир Бузінов

Потім нас завели до двоповерхової будівлі, де було дуже багато російських військових. Я тоді у них запитала, де мій син Микита. Мені відповіли, що його кудись відвели, але куди саме, не повідомили. Сказали, щоб ми йшли додому. Хоча перед цим вони нас запевнили, що Микиту мають привести сюди на допит і відпустити. Я їм сказала: “Я нікуди не піду. Буду сидіти тут і чекати сина”. На це вони відповіли: “Вам доведеться довго чекати”. Вони просили мене не плакати і казали, що усе буде добре.

Військові, які нас сюди завели, деякий час побули в приміщені, а потім зникли. Ми навіть не помітили, коли їх не стало. Вони наче випарувались. Ми їх не могли знайти. Тож вирішили повернутися додому. 

Хлопця, якого теж викрали, знайшли застреленим в лісі

Наступного дня після викрадення сина ми пішли до центру села шукати Микиту. Місцеві розповіли, що того дня росіяни позабирали багатьох чоловіків. Їм на голову надягали мішки та саджали до підвалів або сараїв. Росіяни їх усіх били, катували та усіляко знущались. Одному з затриманих зламали ногу. Про це нам розповів чоловік, який там був і якого теж того дня забрали. Майже усіх відпустили, не повернулися додому лише Микита та ще один хлопчина. В селі розповідали, що хлопець, якого не відпустили, здавав російські позиції, постійно фотографуючи їхню техніку.

Пізніше, коли російські війська вже вийшли з села, тіло цього хлопця знайшли в лісі. Його вбили пострілом в потилицю. Перед цим його жорстоко били та катували. Як нам потім розповіли, його били щодня, оскільки рани та синці не встигали сходити. Судово-медична експертиза встановила, що росіяни його застрелили під час відступу.

Наскільки нам було відомо, окупанти розміщувались в пожежній частині. Звісно, туди нікого не пускали, окрім голови сільради та чоловіка, який їм возив продукти. Як нам розповідали місцеві, на вишках біля пожежної частини були снайпери.

Того ж дня, коли ми шукали Микиту, ми звернулись по допомогу до голови сільради, яка пообіцяла з’ясувати його місцезнаходження. Пізніше вона нам повідомила, що не змогла нічого дізнатися. Лише один місцевий чоловік розповів нам, що бачив Микиту. Як він нам пояснив, під час того, як його кудись вели, він попросився до туалету. Коли росіяни зняли з його голови мішок, він побачив хлопчину в чорній куртці, який теж був з мішком на голові. Мій Микита того дня був одягнений у чорну куртку.

Чому важко було щось дізнатися? Чоловіки, які були затримані росіянами, не могли один одного бачити, бо їм усім на голову надівали мішки. Навіть якщо хтось щось бачив, ніхто нічого не хотів розповідати. Вони усі боялись.

Микита Бузінов

Один із запитів, який ми написали до слідчого ізолятора Бєлгорода, пройшов

Після того, як Микиту забрали, нам вдалося виїхати з села. Ми поїхали до батьків дружини Володимира, які мешкали в селі Оболоння Чернігівської області. Оскільки біля самого Чернігова усе було заміновано, туди нікого не пропускали. Я змогла повернутися додому лише за місяць.

Вже будучи дома, я почала писати і надсилати запити в усі можливі інстанції. Жодної інформації щодо місцезнаходження Микити ми так і не отримали. Також ми надсилали запити до усіх російських СІЗО. І ніби один із запитів, який написав знайомий Микити до слідчого ізолятора міста Бєлгорода, пройшові . Тому ми думаємо, що, можливо, він там. Щоб перевірити, чи дійсно Микита там, туди їздив один із російських адвокатів, але працівники СІЗО сказали йому, що у них такого немає.

Розповідь нареченої Микити Катерини Огієвської

До нас в дім забіг переляканий пенсіонер, за яким гнались російські військові

Ми не думали, що росіяни можуть до нас зайти. Ввечері цей весь підрозділ поїхав далі. Невдовзі українська армія розбомбила усю їхню колону на околиці села. І їхні залишки тікали назад до села. Тоді російські солдати бігли, хто в чому був. Військовий, який з нами сидів у підвалі, був зовсім молодим – років 19. Видно було, що він лише нещодавно підписав контракт. У нього не було нормальної екіпіровки. Він казав: “Ми до вас їхали півтори тисячі кілометрів, а потім ще півтора кілометри тікали від обстрілів. Тому ми вирішили повернутися до села”.

Вважаю, що все, що тоді відбулося, було жахливою випадковістю. Того дня по вулиці просто йшов літній чоловік, який мешкав у цьому селі. В цей час російські військові, які охороняли техніку, стежили за тим, щоб ніхто з місцевих не фотографував її на телефони. Вони помітили цього пенсіонера і хотіли у нього перевірити документи. Але він перелякався та почав від них тікати. Він забіг до нашого сусіда, а вони за ним. Наздогнавши його, росіяни почали перевіряти у нього та всіх інших документи. А потім запитали цього пенсіонера: “А куди ти біг?”. Він їм відповів: “Я біг до свого бригадира”. На це вони сказали: “Тоді веди до нього”. Щоб ви розуміли, бригадир це Микитин дядько, у якого ми на той час перебували. Цей чоловік, як кажуть, привів лихо до нашого будинку. До цього вони перевіряли лише людей, які жили в центрі села. Ми ж жили на його околиці.

Коли вивели мене з підвалу, то наказали: “Ставай на коліна”

Російські військові знайшли у телефонах Микити та Володимира нібито якісь карти. Спочатку вони їх переглядали в підвалі, а потім у дворі. Через деякий час росіяни знову спустилися до підвалу та сказали, що вони щось знайшли у телефонах.

Спочатку солдати забрали Микиту, Володимира та Олену. Потім через хвилин 20–30 забрали мене. Коли росіяни вивели мене з підвалу, то наказали: “Ставай на коліна”. Я так і зробила. На подвір’ї сусіднього будинку, куди нас привели, було більше 20–30 військових зі зброєю. При цьому вони весь час наставляли на мене автомат та ставили мені ті ж самі питання, що й Микиті. Порівнювали наші відповіді і дивились, чи вони співпадають. Також росіяни казали, що Микита зрадник держави і непорядна людина. А начальник безпеки, як він нам представився, сказав, що він вистрелить Микиті в голову у моїй присутності.

Під час допиту російські військовослужбовці згадували звірства в Бучі та Гостомелі. Тоді почали з’являтися перші відомості про злочини, які вони скоїли щодо місцевого населення Київщини. Начальник безпеки, який вів зі мною діалог, дуже сильно обурювався з цього приводу. Він нас запитував: “Ви вважаєте нас вбивцями та ґвалтівниками? Я бачив і читав в інтернеті, що про нас пишуть. Що ми ґвалтуємо жінок і вішаємо їх в лісі”. Очевидно, він таким чином хотів мене вивести на розмову, щоб я щось погане сказала на їхню адресу. Але я відповідала: “Мене це не цікавить. Я так не вважаю. Я тікала з Чернігова для того, щоб врятувати себе та близьких, а не для того, щоб когось засуджувати”. Він зрозумів, що я не йду на контакт і не хочу про це розмовляти.

Усе відбувалося дуже швидко. На нас постійно психологічно тиснули. Під час допиту вони шукали найменший привід, щоб до чогось причепитися. Наприклад, запитували, чи цікавимося ми ситуацією в Чернігові. Звичайно, ти кажеш “ні”, а вони лізуть в телефон та бачать фото зруйнованої будівлі. І кажуть: “Як ні, якщо в телефоні є доказ”. В телефоні майже всі месенджери автоматично зберігають фотографії і відео, які ти переглядав. І ти можеш просто забути їх видалити.

Також вони не давали мені повернути голову. У Микити залишився мій паспорт, і вони йому сказали, щоб він його дістав та показав. Потім вони запитали: “Це твій паспорт?”. Я повертаю голову, щоб поглянути на нього, а вони починають кричати, щоб я цього не робила. Ось такі парадоксальні ситуації були.

Микита себе поводив доволі спокійно. Він розумів, що будь-яке його слово чи емоції могли йому зашкодити. Коли мене ставили поруч з ним і наводили на мене автомат, його змушували відповідати на їхні питання.

Після допиту солдати відвели мене додому і сказали: “Не хвилюйся. Це просто була психологічна атака, щоб він нам розповів все, що нас цікавить. Чекай його вдома. Він повернеться”. Микиту посадили в машину і кудись повезли.

Росіяни сказали, що Микиті світить 15 років тюрми за державну зраду

Через десять хвилин після того, як мене відпустили, до мене знову прийшов солдат і забрав мене. Коли я вийшла надвір, то побачила, що там вже стояли Микитина мама і його брат. Нас всіх відвели до двоповерхового будинку і сказали: “Він зрадник держави. У кращому випадку йому світить 15 років ув’язнення”. Ми відразу запитали, де він. Нам тоді навіть спало на думку, що його можуть відвезти до Росії. Тоді вони впевнено відповіли: “Ні. В кращому випадку він буде відбувати термін покарання в Україні”. Після почутого у нас був ступор.

Потім цей начальник безпеки, який погрожував мені, викликав мене на розмову тет-а-тет. Я підходжу до нього, і він повертає мені мій телефон. При цьому каже: “Це така процедура. Він повернеться”. Це те, що він мені особисто сказав без жодних свідків. Я тоді ще подумала: “Оскільки він це сказав не в присутності інших, та ще й весь час озирався, щоб ніхто нас не підслухав, то він говорить правду”. Він тоді запитав: “Вам по 25 років?”. Я відповіла: “Так”. На що він сказав: “Він повернеться. Створите сімʼю. У вас все буде добре. Моя тобі порада – як тільки він приїде додому, дай йому добрячої жіночої прочуханки”.

Микита Бузінов та його наречена Катерина

У російських військових, які нас допитували, на формі були відсутні шеврони. Коли вони зверталися один до одного, то не називали імен. На їхніх машинах не було жодних номерних знаків.

Попередили: якщо будуть обстрілювати їхню колону, прийдуть одразу до нас

Після того, як нас відпустили, нам сказали, щоб ми з будинку нікуди не виходили. Якщо ми це зробимо, то у нас будуть великі проблеми. Також вони нас попередили, що якщо будуть обстрілювати їхню колону, вони прийдуть до нас. І тоді розмова з нами буде зовсім іншою. Тобто нам дали зрозуміти, що ми відбулися легким переляком.

Ми розраховували на те, що Микита скоро повернеться, тому що усіх, кого вони затримували для допиту, відпускали. Ми прочекали всю суботу, але він так і не з’явився. Тоді в неділю його мати пішла до центру поспілкуватися хоч з кимось з російських військових. Але росіяни не йшли на контакт з місцевими. Їм, напевно, згори дали вказівку ні з ким не контактувати.

Дядько Микити, який працював в місцевому колгоспі бригадиром, теж робив спроби поспілкуватися з росіянами та показував їм фото Микити. Офіцер, який був там, підійшов до дядька і запитав: “Ти шукаєш племінника? Покажи мені фото і назви його прізвище, я спробую щось дізнатися”. Звичайно, що ніхто нічого нам так і не сказав.

Були місцеві, які бачили, що Микита та ще декілька чоловіків йшли пішки до пожежної частини. Останній раз його ніби бачили на території пожежної частини.

Пізніше ми з’ясували, що підрозділ, який забрав Микиту, того ж вечора, тобто в п’ятницю, поїхав з села. І ми досі не знаємо, чи Микита залишився на території села, і його вже потім кудись вивезли, чи все ж таки вони забрали його з собою.

Якщо повертатися до тих подій, то у росіян тоді була параноя щодо зрадників, які здають їхні позиції. Вони в кожному бачили ворога і підозрювали у цьому усіх місцевих чоловіків. Оскільки їхні колони, які розміщувалися біля села, багато разів розбивали вщент.

Самі ж російські військові постійно обстрілювали Чернігів з села. Справа в тому, що Коцюбинське знаходиться за 15 кілометрів від Чернігова. Тому у них була вигідна позиція для обстрілу міста. Українській армії складно було туди дістатися, оскільки росіяни замінували усі шляхи.

Батьки здавали ДНК-тест, і півтора місяця тому прийшло підтвердження, що Микити серед вбитих немає

В окупації важко було щось робити. Ми майже не користувалися телефонами. Зараз мені постійно допомагає координаторка Медійної ініціативи за права людини Ольга Решетилова, і я їй дуже за це вдячна. Вона радить мені, куди ще можна подати якісь документи. Ми писали заяви за стандартною процедурою – ООН, Червоний Хрест, Координаційний штаб та Національна поліція.

Також є організація, яка допомагає знайти цивільних полонених в російських в’язницях. Ми вирішили до них звернутися по допомогу. ЇЇ представники намагаються з’ясувати, в якому з російських СІЗО знаходиться Микита. Як свідчить практика, росіяни перевозять утримуваних з місця на місце. У них в СІЗО є така процедура, яка називається “привэтка”. Це коли полоненого допитують в перші декілька днів після того, як його туди привезли. І так відбувається у кожному СІЗО, куди епатують незаконно утримуваних українців.  

Перші місяці після затримання Микити було дуже важко, оскільки ми не знали в якому статусі його шукати – чи серед живих, чи серед вбитих. Батьки здавали ДНК-тест, і лише півтора місяця тому нам прийшло підтвердження, що його серед вбитих немає. Сам факт того, що ми не знаємо, де він і в якому він стані, дуже важко психологічно пережити.