На що здатні громади, коли об’єднуються заради безпеки. Досвід Канади

Одна з найбезпечніших країн світу – Канада – йшла до розбудови благополучного та захищеного середовища декілька десятиліть. Зараз Канада – одна з тих, що підтримує та допомагає Національній поліції України на шляху до реформування.

Метью Торігян (Matthew Torigian) розпочав свою роботу в поліції Канади у 1985 році. З того часу він обіймав багато посад – від офіцера до начальника поліції у регіоні Ватерлоо. Зараз він працює заступником міністра провінції Онтаріо з громадської безпеки та корекційних програм. Він відповідає за муніципальну поліцію, поліцейський коледж, систему розслідувань смертей, службу поліцейської підтримки та інспекцій, пожежну служба, службу з надзвичайних ситуацій Онтаріо, виступає заступником генпрокурора провінції. Крім цього, він наглядає за затриманням та звільненням дорослих, та виконанням кримінальних вироків.

В кінці липня Метью Торігян зустрівся із активістами, представниками українських громад, членами громадських організацій та поліцейськими, щоб розповісти, як Канада розбудовувала взаєморозуміння між поліцією та мешканцями, і як community policing (взаємодія поліції та громади) здатна змінити цілі райони.

Далі пряма мова.

“МИ НЕ МОЖЕМО ВИРІШУВАТИ ПРОБЛЕМИ БЕЗ ДОПОМОГИ ГРОМАДИ”

Я починав кар’єру як офіцер поліції, після чого я обіймав багато різних посад. Поліцейський сервіс, до якого я був залучений, і над яким працював, мав різне уявлення про громаду. Коли ми починали працювати у 1980-х, ще не було таких прекрасних відносин між поліцією та громадою. То були часи, коли відносини були представлені між владою та громадою, і поліція представляла владу в усьому, що вона робила. Люди дзвонили у поліцію, щоб вирішити усі проблеми, навіть якщо вони далеко за межами повноважень самої поліції. Завжди.

Перше, що ми зробили – це почали працювати у партнерстві з громадою. Ми усвідомили, що не зможемо вирішувати проблеми без допомоги громади. Ми почали ходити на різні заходи громад і будувати ці відносини, навчаючи людей. Ми навіть спілкувалися з хокейними командами – (у Канаді хокей популярний :)). Наша модель називалася “люди допомагають людям” (“people helping people”).

Ми відчували, що лише за допомогою спільноти ми справді зможемо долати негаразди та розслідувати злочини. Тому ми запровадили програму “поліцейська діяльність, що вирішує проблеми” (problem solving policing). Необхідно завжди орієнтуватися на проблеми. Це було нелегко, проте ми відчували підтримку, бо робили це спільно з громадою, разом з проактивними групами громади. Це перше, що ми зробили наприкінці 1980-х – початку 1990-х.

Але були люди в поліції, офіцери, які вважали, що робота з соціальними групами – це не справжня поліцейська робота. Вони казали: “Ми ловимо поганих хлопців, а ви лише ходите кудись на барбекю чи на якісь події”. Проте з часом наша репутація у громаді зросла. Звісно, нас критикували, коли поліція застосовувала силу. Проте ми були відкриті до спілкування і показували, що намагаємось ставати кращими, використовуємо різні можливості для цього. Зрештою, якщо поліція когось поранила, це буде розслідувано. Весь час, що ми налагоджували відносини з громадою, уряд дуже жорстко контролював нас. Уряд хотів упевнитися, що ми не зловживаємо нашою силою і повноваженнями. Вперше поліція була настільки глибоко залучена до життя громади.

“НЕ МАЄ ЗНАЧЕННЯ, ХТО Є ЛІДЕРОМ. ПОТРІБЕН ЛІДЕР У ПОТРІБНИЙ ЧАС”

Ми намагаємося дивитися, де є проблемні території, де громада стикається з ризиками, і чи можемо ми зрозуміти ці проблеми.

Я наведу приклад. Ми працювали в житловому масиві, де багато безробітних людей, людей з груп ризику. Це було дуже складне місце для життя, люди перебували у важких умовах. Щодня офіцер поліції виїжджав до цієї території через домашнє насильство, через гендерне насильство, сексуальне насильство, наркоспоживання. Іноді він повертався туди по два-три-чотири  рази на день.

Врешті-решт офіцер почав збирати всіх мешканців разом та організовувати спілкування громади. Він буквально стукав у двері, щоб кликати людей на ці зустрічі. Тому що якби поліція не покликала, ніхто би не прийшов.

У цій громаді був один безробітний хлопець з довгим волоссям, тату, пірсингом – не дуже приємний. Офіцер кликав і цього хлопця. Вся громада сиділа разом і обговорювала проблеми. Кожен на цих зустрічах міг висловитися, тримаючи у руках спеціальний камінь. Одного разу жінка, взявши цей камінь, розказала дуже особисту історію про управдома, про те, як він лякає її. Вона сказала, що завжди боялась залишатися з ним наодинці, бо вона не відчувала себе у безпеці. Вона говорила, що управдом витріщається на неї, підходить надто близько. Вона була вкрай налякана. Поки ця жінка говорила, хлопець із довгим волоссям і пірсингом був дуже стурбований. Коли йому дали висловитися, він підійшов до цієї жінки, дав папірець з телефоном і сказав: “Коли ти відчуватимеш себе у небезпеці, подзвони мені, і я проведу тебе додому”. Це був саме той момент, коли громада почала сама вирішувати свої проблеми.

У нас відбувся зсув від вирішення проблем поліцією до мобілізації громади. Коли громада може навіть сама себе мобілізувати і допомагати собі. Тож ми почали говорити про нашу громаду в інший спосіб: не має значення, хто є лідером, важливим є потрібний лідер у потрібний час. І не завжди поліція повинна бути рушійною силою у цьому процесі. Це і є рішення.

“ТРЕБА СЛУХАТИ БІЛЬШЕ, НІЖ ГОВОРИТИ”

Ми започаткували Раду з превенції злочинів, у якій брали участь лідери з усіх партнерських структур у громаді: громадське здоров’я, освіта, соціальні сервіси, господарства, бізнес тощо. У нас були НГО, сервіси допомоги жертвам, притулки для жінок. Якою була їхня ціль? Представити превенцію злочинів через розвиток суспільства.

Це була своєрідна коаліція організацій, і вони намагалися просувати можливості суспільного розвитку. Ця Рада ініціювала кампанію, яку підтримувала поліція. Це може звучати дещо наївно, але у цій кампанії були своєрідні “кнопки”. Приміром, “Ми можемо сказати “привіт”. Ті, хто носив ці кнопки, були готові привітатися і познайомитися зі своїми сусідами, з незнайомцями на вулиці. Це допомагало збудувати об’єднані громади. Такі об’єднані громади були рушійною силою для community policing.

Підходом у мобілізації громад є нарощення потенціалу добросусідства, пошук тієї людини, яка готова бути лідером. Це не той підхід, коли офіцер поліції має прийти і вирішити проблеми. Це інший підхід. Одним із наших інструментів було слухання. Насправді потрібно слухати більше, ніж говорити. Поліцейському потрібно ставити багато питань. Йому потрібно бути відкритим.

“ПОЛІЦІЯ НЕ ЗОБОВ’ЯЗАНА МАТИ УСІХ ВІДПОВІДЕЙ”

Коли community policing став програмою для мобілізації громади, ми почали навчати людей. Ми тренували кожного: начальників, заступників начальників, старших командирів та рядових поліцейських. Ми тренували їх на конкретних прикладах.

Ми з’ясували, що є певні навички, необхідні для цього підходу: вміння слухати, відкритість, розуміння того, що поліція не завжди повинна бути лідером, і не зобов’язана мати усіх відповідей. Нам потрібен хтось, хто піде і опитає підозрюваного, не поб’є його, а поговорить із ним, зможе його “висповідати”. Тож це те, для чого ми ходили на різні заходи, на барбекю. Це все про “хорошого поліцейського”.

Тепер ми мали технологію, яка дозволяла дуже добре аналізувати якість нашої роботи: які послуги ми надаємо, де саме і чому саме такі. У певний момент ми зрозуміли, що насправді отримуємо дуже багато дзвінків. Ми дуже добре впоралися з побудовою тісних зв’язків, ми стали об’єднаною громадою. Люди довіряли нам, вони дзвонили нам з будь-яких приводів. Люди телефонувати до поліції, коли відчували себе наляканими. Навіть не тоді, коли вони насправді були в небезпеці, а коли відчували себе у небезпеці.

Робота в громаді та розбудова партнерських відносин, довіри до поліції – це відповідальність кожного, не лише патрульної поліції. Це має бути філософією поліцейського сервісу, а не окремих офіцерів.

Що насправді потрібно – це навчати людей, навчати тих, хто ухвалює рішення, навчати уряд. Кожен повинен бути навчений.

“ЛЮДЯМ ПОТРІБНА ДОПОМОГА, АЛЕ ЇМ НЕ ПОТРІБНА ПОЛІЦІЯ”

Нам телефонували через різноманітні порушення. Наприклад, одного разу нам зателефонував бізнесмен, який скаржився, що людина без футболки з певним психічним розладом ходить по вулиці, розмовляє сама з собою та відлякує клієнтів. І статистика, яку ми мали, показувала: лише 10% чи навіть 5% з усіх дзвінків були справді важливими, а 80–85% – ні. Тобто з усіх тих дзвінків приблизно 20% стосувалися злочинів, а решта 80% нічого спільного зі злочинами не мали. Проте це були дзвінки від людей, яким була потрібна допомога, але їм не потрібна була поліція.

І у 2007-му ми стали працювати інакше. Ми вже були в дуже гарних відносинах з усіма партнерами в громаді, і, як я сказав, у нас була Рада з превенції злочинів, куди входили лідери з різних груп. Ми почали задумуватись над втручанням у життя людей до того, як хтось подзвонить у поліцію. Так, ми маємо продовжувати дивитися на превенцію, ми маємо продовжувати дивитися на суспільний розвиток. Проте що ж ми впустили? У нас не було моделі втручання. Нам було потрібно, щоб вся громада об’єдналася для пошуку шляхів втручання у життя людини до того як хтось подзвонить до поліції чи піде до суду. Як ми мали це зробити?

Ми розробили такий собі хаб або “ситуативний стіл” (situation table). За цим столом збиралися офіцер поліції, освітяни, представники шкіл, представники громадського здоров’я, лікарі, представники управління у справах сім’ї, домуправи, працівники притулків. Всі вони сиділи за одним столом.

І що відбувалося? Приміром, поліцейський говорить: “Є певна людина, нам багато телефонували щодо неї останнім часом. Поки там немає ніякого криміналу, але є стурбовані люди”. І усі, хто сидять за тим столом, можуть відповісти: “Так, це ризикований випадок. Хто ця людина?”. І тоді представники різних органів шукають цю людину у своїх базах, і хтось може сказати: “Так, я знаю цю людину, я знаю цю сім’ю! Так, він не був у школі минулого тижня. Він потрапляв в неприємні ситуації тричі за минулий місяць”. Тож вони описують цю людину, діляться інформацією, яка у них є. І у наступні 24 години вони розробляють план дій. Хтось має піти до цієї людини і попрацювати з нею до того, яка вона нашкодить собі чи комусь іншому. І дуже часто, у 75% випадків, це не поліцейський.

“У НАС П’ЯТЬ РОКІВ НЕ БУЛО УБИВСТВ”

У моєму поліцейському відділку 66% вбивств, якими ми займалися, були результатами домашнього насильства. І ми намагалися зрозуміти, що ми можемо зробити, щоб запобігти домашньому насильству, запобігти цим убивствам. Ми їздили по Канаді і по всьому світу, дивились на різні моделі, щоб взяти по-троху від усіх, і врешті ми розробили “Проект щодо домашнього насильства” (family violence project). У 2006 році ми зібрали під одним дахом жіночі притулки, ради, сервіси, прокурорів, офіцерів поліції. Загалом 13 різних суспільних інституцій. В одній будівлі. І вони обмінювалися інформацією.

В кінці-кінців кількість повідомлень про домашнє насильство збільшилися, якщо я не помиляюсь, на 25% за два роки. Збільшилися. Тому що коли жінки (іноді чоловіки) приходили в ці центри, шукаючи допомоги, шукаючи підтримки, консультант питав їх: “Ви хочете поговорити з поліцією?” І, звісно, дуже часто вони не хотіли. Але консультант працював з поліцейським в одній будівлі. Вони ходили разом на ланч. Розмовляли про сім’ї. Розмовляли про роботу. Була довіра між консультантом і офіцером поліції. І консультант міг сказати жінці: “Ти можеш довіряти Джейн”.

З усіх повідомлень про насильство приблизно 80% йшли від партнерів, з якими ми співпрацювали у тій будівлі. Через п’ять років після того, як ми почали це, у нас п’ять років не було вбивств. Ніяких домашніх вбивств. Тому що коли ми виявляли порушника, ми починали працювати з обома: і з ним, і з жертвою. У нас були всі види підтримки для жертви, приміром, фінансова консультація, притулок, консультація для дітей. Рівень домашнього насильства впав, навіть коли кількість дзвінків збільшилася.

“МИ МАЄМО ДОСЯГТИ ДЕЕСКАЛАЦІЇ”

Секс-робота ніколи не була нелегальною у Канаді. Нелегальним є змушувати когось це робити чи продавати когось на вулиці. Якщо ви робите це приватно, і ніхто цього не бачить – це не проблема.

Відповідно до закону, жінок (іноді чоловіків), що надавали секс-послуги, силою переміщували на задвірки. І вони відчували себе там незахищеними, тому що це небезпечне заняття. Вони протистояли цьому, вони казали: “Ми повинні мати можливість робити це будь-де. Ви не повинні виштовхувати нас”. Що ми зробили? Ми організували діалог, щоб дивитися на вразливих людей у інший спосіб, не криміналізувати їх.

Останні 5 років поліцію дуже критикували за використання сили занадто часто щодо людей, які мають психічні розлади. Ми розслідували ці випадки і виробили рекомендації. Проте люди із психічними розладами також іноді мають зброю. З недавнього: молодий хлопець з ножем був не при собі, він спожив наркотики. Офіцер поліції, що приїхав на місце, вистрелив і вбив того хлопця за декілька секунд. Тому що він відчував, що його життя під загрозою.

Крім того, ми також маємо складні ситуації із людьми з яскраво вираженою расовою приналежністю, які також критикують поліцію за використання надмірної сили занадто швидко. Є випадки расового профайлінгу. Особливо у Торонто чи у інших густо населених місцях. Офіцери поліції бачать когось на їхній території під час патрулювання, підходять, питають ім’я цієї людини, вводять інформацію про цю людину у базу… На жаль, найчастіше цією людиною є молодий темношкірий чоловік.

Ми багато працювали над цим. І річ, яку нам необхідно було зробити з владою – створити новий закон, щоб ввести правила в частині збору поліцією персональної інформації. Тобто ці вуличні перевірки мали бути під контролем.

Були створені спеціальні патрулі, де замість двох офіцерів у машині були офіцер і санітар, що спеціалізується на психічному здоров’ї. І якщо хтось телефонує щодо людини в стані психічного збудження, вони їдуть туди. Це одна з ініціатив, як ми намагаємось впровадити, і яку хочемо відобразити в новому “Поліцейському акті”. Є дослідження, що показують: коли людина в стані психічного збудження, поліцейський в уніформі може нашкодити. Зараз ми також переписуємо правила застосування сили і тренуємо офіцерів поліції, щоб вони не були надто вражені такими людьми. Тому що ми маємо досягти деескалації.

“Я САДЖАВ ДІДА, БАТЬКА І СИНА”

Ми маємо дуже багато специфічних груп, ті ж “Ангели пекла” (байкерський клуб, представлений у Канаді – ред.), і організована злочинність залишається проблемою в Канаді. Я був офіцером поліції 29 років, і я саджав діда, батька і сина. Тобто ми знаємо, що це проблема цілих поколінь.

Зараз у нас навіть більше причин для хвилювання, тому що злочини трапляться у цифровому просторі, який ми не навчилися оберігати. Як поліції бути у цьому цифровому світі? Хто буде взагалі поліцією у цифровому світі?

Ми знаємо, організована злочинність має свою економіку. І  1 липня наступного  року Канада легалізує марихуану. Не декриміналізує, ми збираємося саме легалізувати (ось що трапляється, коли у вас 45-річний прем’єр міністр :)). Організована злочинність знаходить для себе нові товари, вона починає опікуватись виробництвом марихуани. І ми не можемо це зупинити! Можливо, те, що ми повинні робити, це розривати цю кримінальну активність у цифровому світі на заміну чеканню і розслідуванням у традиційний спосіб.

“ТРЕБА СПРАВДІ ДОСЛУХАТИСЯ ДО ТИХ, ХТО СКАРЖИТЬСЯ”

Кожна поліцейська служба в Онтаріо щороку виступає перед громадою. Поліцейські мають показувати статистику щодо кримінальної та некримінальної активності. Громада має щороку отримувати зрозумілий звіт. Кожні три роки поліція має розробляти стратегічний план, частиною якого є робота з громадою. 

Поліцейські служби наймають дослідницькі групи, які приходять до них і слідкують за їхньою роботою. І поліція організовує різні зустрічі, куди також приходить дослідник – я теж ходив на такі зустрічі, коли працював офіцером поліції. Після них 90-95% громадян задоволені чи дуже задоволені поліцейською службою. Це було чудово. Але у нас були також жахливі заголовки у газетах, кошмарні листи, навіть зараз у Торонто відбуваються протести груп, які злі та не довіряють поліції.

У нас була поліція, яка не влаштовувала уряд, бо вона нічого не робила, щоб припинити цю критику. Тож поліція проробила велику роботу зі співпраці з громадою. Боюсь, щоб вони не збилися зі шляху і не стали надто самовпевненими, маючи стільки довіри, як вони мають. Ця професія дуже престижна, її поважає більшість людей. Думаю, це благородна професія.

Але як колишній поліцейський і член уряду зараз я боюся, що керівники поліції вважають, що справи у них набагато кращі, ніж це є насправді. І як результат вони не надто цікавляться тим, чому деякі групи невдоволені. Думаю, їм треба більше слухати. Може, вони прогуляли трохи курси з мобілізації громади, але їм справді треба дослухатися до тих, хто скаржиться. Це єдиний шлях, щоб стати кращими.

Розмову записала Маргарита Тарасова для Української правди. Життя