“Ми кричали – ніхто не відповідав”: реконструкція теракту в Оленівці

У ніч з 28-го на 29 липня 2022 року біля Волноваської колонії № 120 в Оленівці стався вибух. Це нікого не здивувало, оскільки в’язниця розташована дуже близько до лінії зіткнення, а під її стінами росіяни розміщували військову техніку.

За 15 хвилин пролунало ще два вибухи. Цього разу – в одному з промислових приміщень. Раніше там не утримували полонених, однак за добу до підриву росіяни перевели туди майже дві сотні бійців полку “Азов”.

Вибухи сталися в одній частині барака, біля виходу. Через високу температуру та полум’я, що швидко поширювалося, частина полонених загинула одразу. Ще частина людей опинилася заблокованою в дальній частині барака.

У поранених були переважно уламкові ушкодження: в їхніх тілах були частини даху, ліжок та інших речей, що були навколо.

Представники Медійної ініціативи за права людини представили на пресконференції результати власного розслідування, в якому вони встановили деталі масового вбивства українських військовополонених в Оленівці. ZMINA переповідає основні моменти розслідування.

У липні минулого року росіяни почали переоблаштовувати одне з приміщень у промисловій зоні колонії, які раніше не використовували для утримання полонених.

Уже 26 липня до бараків, де утримували “азовців”, прийшла охорона та почала викликати бійців за підготовленим списком.

Колишні полонені згадують, що прізвища зачитував чоловік із позивним “Третій”. За словами свідків, він був українським військовим та зрадив присязі, а в колонії вже представляв окуповані території. Деякі бійці, яких опитала МІПЛ, називали його начальником дисциплінарного ізолятора (ДІЗО) колонії.

У списках були лише бійці полку “Азов”, інших критеріїв, за якими відбирали полонених, встановити так і не вдалося.

“Великий рандом. З кожного підрозділу “Азову” були люди. Ми згодом міркували, за яким принципом нас вирішили вбити. Незрозуміло”, — розказує колишній полонений “Хасан”.

Серед тих, кого переводили, були службовці рембази, зенітно-ракетного дивізіону, медики та навіть підполковник Дмитро Букарьов, заступник командира окремого загону спеціального призначення НГУ “Азов” із застосування артилерії.

Росіяни готувалися до теракту й інформаційно, зауважила під час пресконференції Анна Лобова, дружина пораненого в Оленівці військового.

Так, 5 червня в пропагандистських телеграм-каналах з’явилися повідомлення про те, що Україна отримає від західних партнерів реактивні системи залпового вогню HIMARS. Тоді росіяни “просували” кілька версій, для чого це нібито робиться. Однією з таких версій був обстріл військовополонених в Оленівці.

У кінці червня пропагандисти примусово записали відео з українським військовим Владиславом Дутчаком, де його змусили просити Україну не обстрілювати колонію.

Ніч вибуху

Новий барак облаштували в приміщенні колишнього цеху металообробки. Він розділений на дві частини — металева прибудова при вході, де полонені облаштували кухню, та основне приміщення з металевим дахом, невеликими вікнами та робочими станками всередині. Тут стояли також двоярусні ліжка. Подушок та матраців спочатку не було, їх надали згодом.

“Щойно нас туди (у барак на промзоні. – Ред.) завели, ми відразу взяли ручку, зробили опис усього особового складу”, — згадує один із колишніх полонених у розмові з МІПЛ.

На нове місце перевели 198 бійців. Того ж дня п’ятьох українських військових росіяни забрали та перевели до Донецького СІЗО. Усі п’ятеро були бійцями сил протиповітряної оборони.

Увечері 28 червня всіх полонених вивели на загальне шикування.

“За прізвищами всіх заводили всередину, аби пересвідчитися, що всі на місці. Нам сказали, що не можна виходити навіть у туалет. А якщо дуже треба, то лише по одному”, — згадує один зі свідків.

Попри те, що в бараці було дуже спекотно і зазвичай у такі моменти полонені спали на вулиці, того вечора охорона колонії наказала всім зайти всередину та закрила приміщення.

При цьому був присутній, зокрема, чоловік із позивним “Охотнік”. За словами звільнених з полону, він завжди був присутнім під час перевезення полонених на допити, етапування до інших місць утримання чи передачі на обмін.

Відбій українські військові встановили собі о 22:30. Тоді ж вимкнули світло в бараці.

Приблизно за годину полонені почули перший вибух. Він пролунав з-за території колонії, тож спочатку бійці не звернули на це належної уваги.

За словами свідків, росіяни регулярно встановлювали військову техніку біля колонії.

“Ми постійно чули Мар’їнку: літаки, арту. У нас у 9-му бараці був “телевізор” — із вікон тієї кімнати ми бачили, що прилітало. Поруч стояли “гради”, “Сонцепьок”. “Гради” працювали майже щодня. І наші періодично по них влучали. Було красиво”, — розказує “Хасан”.

Та вже за 15 хвилин пролунав другий вибух, уже в бараці. А за ним і третій.

Цей момент побачив Кирило Масалітін із позивним “Масло”, він прокинувся після першого вибуху.

“Я зіскочив із ліжка, почав думати, що відбувається. Дивився саме в бік виходу з ангара, аж раптом пролунав другий вибух. І поки я стояв і не міг зрозуміти, що відбувається, пролунав третій вибух. Мене збило вибуховою хвилею, я впав під ліжко”, — переповідає боєць ту ніч.

Вцілілі почали вибиратися з ангара — вибух вирвав браму до барака та проломив дірку на розі стіни.

“Біля гідравлічного преса я перелазив по ліжках нагору, потім по низу. Мастило (що розлилося підлогою. — Ред.) перемішалося з кров’ю. Ближче до входу бачу розірвані тіла. Багато розкиданих тіл. Хлопці загинули одразу. Одне з тіл ще палало, мов факел. З боку щитка бачив іскри. І навколо багато диму, вогонь”, — згадує “Хасан”.

Військові також намагалися витягти з вогню поранених та тіла загиблих побратимів.

“Ми почали витягувати тих, хто був живий. Вогонь уже був більший, я почав втрачати свідомість через втрату крові”, — розказує інший звільнений із позивним “Лемко”.

Колишні полонені згадують, що чули з барака крики, однак через пожежу зайти всередину було вже неможливо.

Водночас адміністрація колонії ніяк не намагалася загасити пожежу чи допомогти полоненим.

За воротами стояли машини швидкої допомоги, зазначають свідки. Вони прибули на місце через 30 хвилин після вибухів, однак медики допомагати не поспішали.

“Ми навіть передали їм пораненого “Карася”. Передали в спальнику, протягнули під парканом, а за якийсь час вони його повернули. Він був ще живий. Сказали, що без шансів. “Когось ще подавати?” — запитали. Нам сказали: “Ні””, — переповідає один зі свідків.

Однак згодом пораненим через огорожу перекинули ганчірки, воду, кілька гумових джгутів та радянські перев’язувальні набори.

Поранених бійців побратими намагалися перенести до головного входу в колонію.

“Ми почали підтягувати всіх поранених на цю алею з білими бордюрами (праворуч від головного входу. — МІПЛ). Вона вся була в крові”, — розказує “Хасан”.

За дві-три години після вибухів працівники колонії прийшли до інших бараків та викликали полонених медиків.

Вони на той момент уже були готові до роботи, бо чули вибухи та крики людей.

“Ми зібрали все, що в нас було, — трохи турнікетів, перев’язувального матеріалу, знеболювального. Але бігти туди не могли, чекали, коли по нас прийдуть”, — переповідає один зі звільнених військових лікарів, якого опитала МІПЛ.

Він також зазначає, що медиків не пустили до барака — вони могли допомагати лише тим, хто був біля адмінбудівлі.

Там постраждалих почали сортувати: тих, хто мав найважчі поранення, клали ближче до виходу, далі — середньої тяжкості, а військових із легкими пораненнями збирали в кінці алеї.

“Ми вже готові були віддавати людей на евакуацію, але керівництво колонії нікуди не квапилося”, — розказує свідок.

За його словами, адміністрація колонії намагалася спочатку ідентифікувати поранених. Для цього вони шукали та роздруковували фотографії полонених, зупинялися та обдивлялися кожного.

За цей час п’ятеро українських військових померли від крововтрати, додає свідок.

Тільки під ранок, за 4–5 годин після вибуху, на територію подали транспорт для евакуації — КамАЗи.

Близько п’ятої ранку важкопоранених повезли до лікарень Донецька. Декілька військових померли дорогою туди.

Тих, хто мав легкі поранення, залишили на території колонії та закрили в приміщенні дисциплінарного ізолятора, де в одній шестимісній камері утримували близько 30 осіб.

Усього в Оленівці залишилося 72 полонених, які були в “новому” бараці в ніч вибуху.

Тіла загиблих винесли з барака на вулицю та накрили. Свідки розказують, що певний час померлі лежали на відкритому просторі, а згодом їх перенесли до підвалів.

Інсценування

Зранку 29 липня 2022 року росіяни прийшли до азовця Богдана, який був старшим у бараці 9/10. Його привели до барака, дали маркер та сказали ідентифікувати тіла.

Першими він упізнав загиблих, які лежали на алеї. Це були бійці з позивними “Схід”, “Лямур”, “Джонс” та “Моря”.

Далі його провели в барак. Туди також привели ще кількох полонених із 36 бригади та Нацгвардії України.

“Усі ліжка були звалені в купу, їх розсували, аби діставати тіла. Загиблих виносили в невеличкий коридор, я мав їх упізнавати. Утім, багатьох упізнати було майже неможливо”, — розказує свідок.

За словами Богдана, один вибух стався біля дверей — їх вирвало зі шматком стіни. Це підтверджують й інші опитані, а також відкриті дані, що проаналізували в МІПЛ.

Другий вибух був з того ж боку будівлі, але на іншому розі. Там був проламаний дах та пробита частина стіни.

Схема бараку, МІПЛ

Цих пошкоджень та й цієї частини барака немає на жодних фото чи відео, які публікували російські пропагандисти та силовики.

Водночас на одному з відео, щойно камера повертається ліворуч від входу, чути голос, який каже: “А це не знімати”.

Близько опівдня всіх полонених, які працювали в бараці, повели в сусідню будівлю на обід. Богдан затримався та побачив, як охоронці виймали з мішків уламки снарядів.

Того ж дня росіяни запросили в колонію пропагандистських журналістів та представили їм ті уламки, як нібито частини від снарядів HIMARS.

Жодних представників українських правоохоронних органів, міжнародних експертів чи неурядових організацій Росія на місце трагедії так і не допустила.

Андрій Яковлев, юрист та експерт Медійної ініціативи за права людини наголошує, що цей злочин має в собі кілька складових. Перше — саме масове вбивство, друге — відсутність розслідування цього злочину.

Те, що Росія не допускає на місце міжнародні організації та слідчі місії, тільки підтверджує вчинення нею воєнного злочину, додає юрист.