“Мріяв звільнити Маріуполь і вірив, що діти житимуть у правовій країні”: пам’яті правозахисника та військового Олександра Гатіятулліна

16 вересня 2025 року правозахисну спільноту сколихнула сумна звістка – на фронті під час виконання бойового завдання загинув правозахисник, співзасновник та перший голова правління громадської організації “Україна без тортур“, колишній представник Уповноваженого ВРУ з прав людини в місцях несвободи, а також монітор Національного превентивного механізму Олександр Гатіятуллін.  

Він ще у березні 2022 року доєднався до лав Збройних сил України і пройшов шлях від солдата до старшого сержанта, від водія до командира пожежного взводу, від курсанта школи тактичної медицини до бойового медика. Олександр виконував бойові завдання на Донецькому та Сумському напрямках. Також був нагороджений низкою відзнак і нагород, зокрема пам’ятним знаком 43 окремої артилерійської бригади імені гетьмана Тараса Трясила, нагрудним знаком “Ветеран війни“, медаллю “Хрест доблесті” від Міністерства оборони України.

Колеги з громадської організації “Україна без тортур” у прощальному пості згадують Олександра як веселу й позитивну людину, яка, попри військову службу, навіть у короткі відпустки знаходила час для громадської роботи. На переконання співрозмовників видання ZMINA – колег по цеху рідних та друзів – загибель Олександра є непоправна втратою для правозахисного руху в Україні

Про те, як Олександр Гатіятуллін прийшов у правозахист, над якими проєктами працював, яке захоплення мав поза роботою і як йому вдавалось своїм прикладом надихати колег, друзів та навіть власну доньку, читайте у матеріалі.

Шлях у правозахист

Так склалось життя молодого хлопця з Маріуполя ­– Олександра Гатіятулліна, що він двічі за своє життя відбував покарання за ґратами. Саме тому добре розумів, як працює пенітенціарна система і що варто в ній змінювати. Першого разу він отримав шість років ув’язнення, розповів Олександр в інтерв’ю виданню ZMINA ще в 2017 році:

“Я розлютився. Тим більше як колишній правоохоронець я міг оцінити реальну міру покарання і вона була не співмірна з тим, що я отримав. На шлях виправлення я не став. У мене була єдина мета – вийти і стати лідером злочинного угруповання“.

Удруге колишній оперативний уповноважений карного розшуку потрапив до місць несвободи і випробував тортури сповна. Кожного дня по кілька годин: протигаз, струм, що пропускається через пальці рук, руки, скуті наручниками, побої гумовими палицями. І так протягом місяця.

“Тому я зараз займаюся реформою пенітенціарної системи кримінально-виконавчої служби. Якби в той момент була поставлена правильна ресоціалізація тих людей, які вчинили злочин, сумнівно, що вони здійснили б його вдруге”, – говорив Олександр, спираючись на свій досвід. Після цих двох життєвих ситуацій, він вирішив докорінно змінити своє життя.

З початком 2000-х років колонії почали відкриватися для громадських організацій. Зокрема, активно просувалися теми профілактики ВІЛ та соціального супроводу. Одна з організацій, що надають такі сервісні послуги, приходила в колонію, де Олександр відбував покарання. Це були співробітники Донецької організації “Світанок”, що входила у Всеукраїнську мережу людей, що живуть з ВІЛ (мережа ЛЖВ). Так він познайомився з цікавими людьми і почав пізнавати світ правозахисту.

Згодом взяв участь у Всеукраїнській конференції людей, що живуть з ВІЛ. Після якої вступив до Донецького університету на факультет журналістики і почав писати статті в місцевий тижневик. Через деякий час Олександр почав відвідувати місцеву колонію як соціальний працівник, а незабаром створив вже свою благодійну організацію “Клуб “Майбутнє”.

Також Олександр працював у центральному офісі громадської організації “100% життя”, дізнавався про роботу Національного превентивного механізму із запобігання тортурам в місцях несвободи, а вже у 2016 році очолив організацію моніторів Національного превентивного механізму “Україна без тортур”. Для нього було важливо, щоб НПМ продовжував функціонувати незалежно від політичної ситуації в країні і пріоритетів. Олександр був переконаний, якщо попередження катувань буде державною політикою, тоді і тортури як явище зникнуть. Над цим він і працював у своєму цивільному житті.

Спогади колег і рідних про Олександра Гатіятулліна

Зустріч Нового 2022 року у родинному колі Олександра Гатіятулліна. Фото надане Веронікою Черкез

Донька правозахисника Вероніка Черкез, яка наразі є менеджеркою проєктів ГО “Україна без тортур” та моніторкою Національного превентивного механізму, говорить, що її батько був без перебільшень величною людиною. За її словами, якщо він за щось брався, то розчинявся в цій справі повністю, віддавався на всі сто. І так було з правозахисною діяльністю, якій він присвятив багато років свого життя.

З 2013 року він був монітором Національного превентивного механізму і завжди боровся за вільну, незалежну, правову державу. Часто повторював: “Я хочу, щоб мої діти жили в нормальній, справедливій країні”.

“Коли я була дитиною, він часто брав мене з собою на різні заходи. Навіть на Євромайдан ми ходили разом — мені тоді було чотирнадцять. Добре пам’ятаю, як ми стояли в самому центрі подій, серед диму й людей, і він, усміхаючись, сказав: “Головне — мамі не кажи, що ми тут, бо вона мені вдома майдан влаштує”. Мабуть, саме тоді я зрозуміла, що колись теж займатимусь тим, чим жив він. Тато настільки горів своєю справою, настільки пишався тим, що робить, що іншого шляху для мене просто не існувало”, – говорить Вероніка Черкез.

За її словами, Олександр був одним із тих, хто започаткував багато важливих ідей у межах НПМ. Зокрема, у 2019 році саме він запустив проєкт регіональних груп НПМ, який згодом продовжили та масштабували в організації “Україна без тортур”:

“Востаннє ми реалізували пілот уже в 20 регіонах — і саме він досліджував його ефективність. Це дослідження, як виявилося, стало його останнім. Навіть коли вже був у лавах Збройних сил, тато не залишав правозахисну справу — долучався до діяльності, допомагав, знаходив час на відвідування місць несвободи”.

Вероніка згадує, що коли почалася війна, Олександр пішов у військкомат у перший же день.

“Не роздумуючи ні хвилини, казав: “Дівчата, у бій ідуть одні старики. Хто, як не ми, буде вас захищати?” Чи міг він не піти? Так. Але для нього це було немислимо. Він твердо сказав, що захищатиме свою сім’ю, своїх дітей до останнього. Тато мріяв звільнити Маріуполь, вірив, що всі наші землі, включно з Кримом, будуть вільними. Коли їхав востаннє на позицію, сказав: “От поїду — звідти до Маріуполя буде ближче добиратися”. Він вірив у нашу державу, вірив у Збройні сили, у перемогу до останньої хвилини свого життя. І я теж вірю, що його загибель — як і загибель інших уже полеглих захисників — не була даремною”, – розповідає донька правозахисника. 

Олександр під час роботи в центральному офісі громадської організації “100% життя”. Фото надане Дмитром Шерембеєм

Голова координаційної ради благодійної організації “100% життя”, а нині військовослужбовець Дмитро Шерембей згадує Олександра як людину, яка мала фантастичний оптимізм і глибоку експертність, засновану на власному життєвому досвіді. Таким його завжди пам’ятатиме Дмитро:

“Його історія життя — яскравий приклад того, як не здаватися і перетворювати випробування на силу, досвід і допомогу іншим. Саша був ідеальним правозахисником, бо встиг побачити життя з різних боків: працював у правоохоронних органах, пережив тюремне ув’язнення, допомагав людям з вразливих спільнот, займався адвокацією, змінюючи закони. Цей шлях зробив його справжнім експертом, який створив організацію “Україна без тортур”.

Дмитро Шерембей додає, що вони з Гатіятулліним довго працювали разом у “100% життя”:

“Саша завжди залишався оптимістом з усмішкою навіть у найважчі моменти. Саме завдяки йому наш офіс відкрив для себе нові захоплення — усі ми з захопленням дивилися його фото з гірських походів, які він організовував. У Саші була чудова сім’я, він виховав прекрасних дітей. Війна забирає найкращих. Я завжди буду пам’ятати його — щирого, усміхненого, готового допомогти й захистити”.

Форум моніторів у 2016 році. Фото надане для видання ZMINA Мариною Гоменюк

Громадська моніторка Національного превентивного механізму 2012–2018 років, програмна директорка ГО “Україна без тортур” у 2017–2018 роках Марина Гоменюк каже, під час думок про Олександра спливає багато яскравих спогадів, наче нарізка з кіноплівки, на якій яскраве та цінне. 

“Не можу пригадати, коли вперше ми познайомились з Олександром і коли саме він приєднався до моніторів НПМ. Навіть року не пам’ятаю, але він якось напрочуд швидко став активним у спільноті, яскравим, і всі його враз знали. Він мав рідкісну експертизу в цій сфері, харизму та, як виявиться потім, амбіції”, – пригадує Марина Гоменюк.

Олександр був монітором НМП, згодом членом ініціативної групи НПМ і вже незабаром став виконавчим директором ГО “Україна без тортур”.

“На початку ми не знали про його різносторонній досвід. Але з часом він почав розповідати про свій життєвий та професійний шлях у спільноті моніторів та відкрито в інтерв’ю. Я не знаю, що стало переломним моментом для нього, але його щирість та прямота зазвучали у цьому середовищі. Мені випала можливість знати його у різних ролях та співпрацювати. Пригадую, як він підштовхнув мене на переїзд до Києва, щоб я займалась інституціоналізацією ГО “Україна без тортур”, – каже Марина Гоменюк.

За її словами, багато людей, які мали можливість знати Олександра та працювати з ним, у своїх спогадах згадували, що він був справжнім. Він любив пригоди.

“Пригадую, як він захопився скелелазінням десь у 2018 році. Після вихідних ділився з нами своїми враженнями і відчувалось, що його нове хобі захопило його. Також він був особливо уважний до команди. А ще яскравою і сильною його рисою було вміння просити вибачення, коли він погарячкував. Його життя було багатогранним та різностороннім, і це лише маленька частинка, яку нам вдалось побачити”, – додала Марина Гоменюк.

Загальні збори ГО “Україна без тортур”, 5 років НПМ, 2017 рік. Фото надане Мариною Гоменюк

Член правління ГО “Україна без тортур” Костянтин Автухов вважає Олександра людиною, яка щиро переймалася змістом і якістю правозахисної діяльності. Його підхід завжди вирізнявся рідкісним поєднанням практичної орієнтованості — зокрема у роботі в межах Національного превентивного механізму (НПМ) — і стратегічного мислення, спрямованого на системні зміни. Дуже часто його ідеї не були спонтанними — це були елементи чітко структурованої концепції, спрямованої на досягнення конкретного результату.

“Він завжди об’єктивно оцінював наявні ресурси, потенціали й обмеження, але водночас залишався нестримним оптимістом, який вірив у людей і в можливість змінювати ситуацію навіть у найскладніших умовах. Саме це поєднання професійної глибини, людяності й віри в майбутнє робило його постать настільки важливою для всього правозахисного руху в Україні”, – говорить Костянтин Автухов.

Фото з Олександром, коли він долучився до Збройних сил України. Фото надала виданню ZMINA засновниця ГО “Україна без тортур”, моніторка Національного превентивного механізму Віра Яковенко

Засновниця ГО “Україна без тортур”, моніторка Національного превентивного механізму Віра Яковенко говорить про Олександра як людину, яка мріяла про незалежність громадських моніторів, про розвиток та досягнення експертного рівня знань, про наставників та менторство. 

“Для мене він був і залишатиметься другом, з яким можна започатковувати щось нове, як то ГО “Україна без тортур”, регіональні групи НПМ, розвиток моніторингової спільноти. Людиною, якій можна довірити безпеку власної дитини, – він був наставником мого сина в діяльності НПМ, у відвідуванні місць несвободи ДКВС, вчив, підтримував. Саня це людина щирої правди – не завжди зручної, інколи жорсткої, але завжди правди. Складний, жорсткий, вірний, той, хто завжди готовий на допомогу, той чиє серце щире. Людина, яка залишила після себе не сторінку, а цілу книгу під назвою “Життя”, – сказала Віра Яковенко.

Зі свого боку виконавчий директор Української Гельсінської спілки з прав людини Олександр Павліченко розповідає, що вони з Олександром разом працювали над створенням можливого моніторингового механізму за дотриманням прав засуджених осіб.

“Це був 2018 рік, і була загроза ослаблення НПМ через зміну уповноважених ВРУ з прав людини в той рік. Працювали разом кілька днів, і Олександр під час цієї роботи показав себе справжнім майстром своєї справи – він брався як за технічну сторону роботи, так і працював над стратегією розвитку цієї ініціативи з гумором, натхненням і розумінням реалій і проблем. Універсальний гравець, заряджений на успіх, з готовністю долати поточні проблеми, готовий визнавати попередні помилки і вчитись самому на них і застерігати інших. Це Сашко Гатіятуллін”, – пригадує Олександр Павліченко.

Він вважає, що захоплення Олександра альпінізмом та скелелазінням цілком відповідало його професійним та особистим якостям, адже “цей вид спорту вимагає постійного випробування себе і гартування до подолання перешкод”.

“Олександр мав би ще здійснити багато сходжень на нові вершини по закінченню цієї війни, але він вже назавжди відійшов у височінь”, – додає Павліченко.

Олександр під час відпустки долучився до одного із заходів УБТ. Фото виданню ZMINA надала правозахисниця Олена Темченко

Правозахисниця Олена Темченко пригадує, що їхні з Олександром правозахисні шляхи вперше перетнулись понад десять років тому.

“Ми разом розвивали національний превентивний механізм: у різні часи – як працівники департаменту НПМ Офісу омбудсмана і як громадські монітори. Саня завжди глибоко вникав у проблеми людей, які перебувають в місцях несвободи, і всі сили докладав для захисту їхніх прав. Він робив це натхненно і творчо. Пам’ятаю, як навесні 2015 року ми з ним за два дні відвідали дев’ять закладів в Маріуполі – з’ясовували чи є укриття, можливість евакуації. Тоді біля наркологічного закладу ми виявили людину, яка лежала просто на землі. Саня як місцевий зміг швидко знайти, до кого “достукатися”, щоб не лише ця людина, але й інші отримували необхідну допомогу. Саме тоді я відчула, як він любить рідний Маріуполь”, – розповідає Олена Темченко.

Вона додає, що для Олександра спільнота моніторів була, наче рідною.

“Ми всі стали друзями і після навіть важких кластерних візитів могли збиратися у номері і грати в різні креативні ігри. З ним це завжди було цікаво і весело. Для мене Саня – позитив і енергія. Він був невгамовним, спраглим до життя і завжди на вістрі подій. На жаль, я вже не піднімуся з ним на Говерлу, куди він неодноразово водив моніторів. Я безмежно вдячна йому за самовідданість в правозахисті та наш захист і захист країни”.

Олександр Гатіятуллін спільно з Юрієм Білоусовим під час одного з публічних заходів. Фото надане Тетяною Печончик

Заступник директора Бюро економічної безпеки, представник Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини у період 2012-2016 років Юрій Бєлоусов знав Олександра багато років ще з часів спільної роботи в Офісі Омбудсмана.

“Мене вразила його простота з одного боку, а з іншого – непересічна глибина сприйняття життя. Він мав дуже різний життєвий досвід, який ламав його і так не зламав. Він знаходив у собі сили рухатися далі після таких найскладніших викликів долі, і цим я щиро захоплювався. Він щиро вірив у те, що він робив. Для нього права людини були не порожніми словом. Він як людина, яка сама зазнала жорстоких порушень своїх прав, присвятив своє життя боротьбі з катуваннями, запалював інших людей, вів спільноту моніторів за собою, підтримував кожного з них. Для мене він був справжнім колегою і справжнім другом. Таких справжніх людей, як він, дуже не вистачає”, – зазначив Юрій Бєлоусов.

Олександр Гатіятуллін спільно з Тетяною Печончик під час одного з візитів до поліції Голосіївського району міста Києва. Фото надане Тетяною Печончик

Голова правління Центру прав людини ZMINA Тетяна Печончик вважає, що про Олександра можна зняти фільм або написати книгу. Адже останні два десятиліття свого життя він присвятив боротьбі із тортурами і нелюдським поводженням у місцях несвободи, а коли почалася повномасштабна війна, не вагаючись, одразу ж став на захист країни. 

“Навіть долучившись до ЗСУ, Олександр не залишив правозахисної діяльності. І перебуваючи на військовій службі, долучався онлайн до засідань в офісі Омбудсмана щодо роботи НПМ, вносив пропозиції, ідеї, він вболівав, щоб ця робота з моніторингу місць несвободи не припинялася ні на день. Важко говорити про нього в минулому часі – це була людина, сповнена життя та ідей. Непоправна втрата для родини, друзів, колег і для всього правозахисного руху в Україні“, – каже Тетяна Печончик.

Правозахисниця підкреслює, що Олександр Гатіятуллін пройшов через складні випробування, але на цьому шляху постійно ставав кращою версією себе попереднього.