Мова ворожнечі vs свобода слова. Частина 3

Збройний конфлікт в Україні породив дискусію про те, як протидіяти мові ненависті з боку Росії. До цього не були готові ані Україна, ані світова спільнота.

Продовжуємо публікувати думки експертів.

Початок “Мова ворожнечі vs свобода слова: російська агресія гібридна, а жертви реальні”

Продовження “Мова ворожнечі vs свобода слова. Частина 2“

Роман Головенко, медіа-юрист Інституту масової інформації

Я хотів би поговорити про розпалювання ворожнечі через дегуманізацію українців за допомогою фейків.

Для початку пригадаємо документи, які протидіють ворожнечі. Це й 20-та стаття Міжнародного пакту про громадянські й політичні права, у якій зазначено, що законом має бути заборонена будь-яка пропаганда національної, расової чи релігійної нетерпимості, що спонукає до дискримінації, ворожнечі або насильства. Це й рекомендація Ради Європи R (97) 20 від 1997 року щодо мови ворожнечі.

Відповідальність медіа за поширення мови ворожнечі є підвищеною. При цьому треба проводити чітку межу між відповідальністю автора висловлювання і відповідальністю ЗМІ, яке повідомляє про такі дії автора, а також розрізняти власне поширення певної ксенофобської інформації і повідомлення про такі ганебні факти.

Немає визначення мови ворожнечі. А тому кожній державі надаються досить широкі межі розсуду у визначенні мови ворожнечі.

У нас, на жаль, немає в національному законодавстві детального регулювання цього питання. Є Кримінальний кодекс зі статтею 161, яка визначає покарання за умисні дії, спрямовані на розпалювання національної, расової, релігійної ненависті.

Ми бачимо, що є кілька критеріїв, за якими може бути покарання за розпалювання ворожнечі. Тобто національність, раса і релігія. Всього три. Такі критерії, як мовна чи культурна ідентичність, чи регіональне походження, не охоплюються Кримінальним кодексом. Так само, власне, як і стравлювання сходу і заходу України.

Закон “Про телебачення і радіомовлення” містить статтю 6, яка передбачає неприпустимість зловживання свободою діяльності теле- та радіоорганізацій. У цій статті передбачається заборона пропаганди винятковості, зверхності або неповноцінності осіб за ознаками релігійних переконань, ідеології, приналежності до певної нації або раси, фізичного або майнового стану, соціального походження.

Що таке пропаганда неповноцінності? При належному застосуванні і розумінні того контексту, в якому зараз перебуває Україна, то це – розповіді про поганих євромайданівців чи Українську греко-католицьку церкву (УГКЦ), які збираються знищувати православних в Україні. Це можна трактувати як пропаганду неповноцінності цих осіб, мовляв, вони настільки кровожерливі, що йдуть на такі дії.

Якщо ми пошукаємо в Єдиному реєстрі судових рішень рішення за статтею 161 КК, то ми побачимо півтора десятки вироків. Більшість із них стосуються або побиття Свідків Ієгови, або нападу на темношкіру людину чи на громадянина, який був обвинувачений в тому, що він зрадив іслам.

Вироків стосовно поширення ксенофобної інформації на невизначене коло осіб було два. Один вирок стосувався проведення ходи праворадикалів у Вінниці, де були заклики “Геть іммігрантів!”. А другий стосувався виборів 2012 року, де було засуджено людину за поширення передвиборних листівок з чорним піаром. У них йшлося про кандидата єврейської національності, який, мовляв, переконаний, що євреї мають керувати людьми другого сорту – українцями та росіянами.

Цього в контексті поширення ксенофобської інформації на невизначене коло осіб занадто мало для формування повноцінної судової практики за статтею 161 КК.

Зараз маємо фейки, які дегуманізують якщо не всіх українців, то проєвропейськи орієнтованих. Ми бачили приклади історій про розіп’ятого хлопчика, двох рабів, про греко-католицьку церкву, яка закликала знищувати православні храми і т. д. Такі приклади – не нові в історії. У часи Третього рейху були подібні приклади.

Тоді в нацистській Німеччині виходила газета “Штурмовик”, у якій розповідались різні історії про ритуальні вбивства євреями німецьких дітей, про зґвалтування німецьких дівчат євреями, протоколи Сіонських мудреців, звинувачення євреїв в аварії дирижабля “Гіндербург”. По суті, йшлось про поширення певних недостовірних фактів, що мали наслідки, про які ми вже знаємо з історії.

Фейки дають яскраве морально-ідеологічне обґрунтування наявної ворожнечі або штовхають до ворожнечі тих, у кого не було негативного ставлення до українців чи української армії. Зокрема, є ознаки, що залучаються до технології підсвідомого впливу. Наприклад, коли нібито жертвами виступають діти. Той самий розіп’ятий хлопчик або повідомлення, що нібито загинула вагітна жінка в Будинку профспілок в Одесі, і таке інше. Зрозуміло, що тема дітей завжди привертає особливу увагу.

Такі фейки мали б підсвідомо формувати цю ксенофобську позицію в аудиторії, оскільки коли людина бачить нібито отакі звірства, то зрозуміло, що це обурює.

На жаль, чомусь в Україні було уявлення, що ксенофобські висловлювання – це тільки прямі заклики вбити осіб інших національностей, тому що там чітко видно умисел на завдання шкоди цим жертвам. Але зрозуміло, що люди – не маріонетки і не зомбі. Коли сказати – йди вбивай людей певної соціальної групи, вони ж відразу не побіжать. В принципі, люди критично мислять. А тут, коли людям повідомляють такі нібито факти звірств, то їх штовхають до висновку, що ці звірі іншого ставлення не заслуговують. Відповідно, так виникає ворожнеча.

Які існують шляхи вирішення проблеми? Статтю 161 ККУ треба буде вдосконалювати і розширювати в контексті переліку ознак, за якими може бути цькування соціальних груп, що спричиняє розпалювання ворожнечі.

Будь-які законодавчі зміни, особливо в Україні, не є панацеєю, тому що закони в Україні погано працюють. Це буде тільки початок, фундамент реформи, якщо буде змінено закон. Треба запровадити належну практику його застосування. У нас є дуже багато хороших законів, які, на жаль, не працюють.

Притягти до адміністративної відповідальності ТРК або ретрансляторів явно простіше, ніж фізичну особу.

Якщо поширюються фейкові повідомлення про українців, які їх дегуманізують, і це спричиняє розпалювання ворожнечі, то це прямий шлях до того, щоб притягати до відповідальності власне юридичну особу, яка поширює контент.

Зрозуміло, що російські канали перебувають не в юрисдикції України. Але до них все одно варто апелювати в юридичному плані. Що стосується поширення такого контенту, то тут відповідальні за законодавством України ретранслятори, зокрема кабельні мережі.

Наразі вже багато таких ретрансляцій багатьох телеканалів припинено. Тому що за статтею 42 Закону “Про телебачення і радіомовлення” ретранслятор несе відповідальність за те, щоб привести цей контент у відповідність до українського законодавства.

Українські державні органи активніше мають боротись із поширенням такого контенту за кордоном.

МЗС має працювати з українською діаспорою за кордоном. Кожне поважне медіа в Європі має свої стандарти редакційної політики. Треба апелювати до цих стандартів. Якщо там поширені замовні проросійські матеріали, то необхідно звертатись до відповідних європейських комісій із журналістської етики чи Ofkom (британське наглядове відомство за ЗМІ – ред.). Це було б хорошим прецендентом та прикладом люстрації російських ЗМІ.