Кімберлі Моутлі адвокатам: “Ставайте інвесторами у права людини”
Кімберлі Моутлі – перша іноземна адвокатка, яка з 2008 року почала працювати в судах Афганістану. Її відзначають серед ефективних адвокатів у країні, які працюють з кричущими порушеннями прав людини.
Американка бореться за систему правосуддя Афганістану і критикує там корумповану судову владу, за що неодноразово отримувала погрози. Афганська влада затримувала її, звинувачувала в організації борделю та шпигунстві, а до її офісу в Кабулі закинули ручну гранату.
У Кімберлі Моутлі на кожному континенті були клієнти. Серед них, зокрема, колишній віце-прем’єр-міністр Малайзії Анвар Ібрагім, кубинський художник графіті Даніло Мальдонадо та перша в історії Афганістану льотчиця Рахмані Нілуфар.
Центр інформації про права людини записав промову Кімберлі Моутлі, яку вона проголосила в листопаді 2018 року під час Глобального форуму PHILnet у Берліні. Адвокатка розповіла про право як інструмент соціальних змін, який може творити їх у будь-якій частині світу. Водночас Кімберлі Моутлі закликає адвокатів бути креативними у відстоюванні верховенства права та ставати інвесторами у права людини. Вона наголошує, що корупція та порушення цих прав руйнують економіку будь-якої країни.
“Я НЕ ТЕРОРИСТ”
Я прилетіла до Афганістану 2008 року. Перше, що я побачила, коли вийшла з літака, – бурку. Жінки в бурці мені тоді здавалися загрозливим видовищем. Це лякало і засмучувало. Ти ніколи не знаєш, хто перебуває під буркою.
У 2008-му я потрапила в Афганську захисну службу. Я полетіла до цієї країни, аби стати правовим експертом з питань Афганістану та навчати адвокатів у межах дев’ятимісячної програми. Тоді це була моя перша поїздка за межі США.
Я подумала, що, як адвокат, маю спершу подивитися на судові процеси в Афганістані. Це б дало розуміння, як працює система правосуддя. Я пішла в суд з питань національної безпеки, який за фінансової підтримки урядів Німеччини, Британії та США розглядає справи учасників терористичних груп.
На судовому засіданні був чоловік з мішком на голові. Його супроводжували двоє правоохоронців. Руки та ноги були в кайданках. Він виглядав радше заручником, аніж обвинуваченим.
Коли почався суд, то з його голови зняли мішок. Відповідно до обвинувального акта прокурора, чоловік був таксистом, який працював у режимі uberPOOL. Нагадаю, у цьому режимі через відповідний мобільний додаток можна знаходити попутників за певним маршрутом з тим, щоб розділити загальну вартість поїздки. Коли поліція зупинила його машину, то знайшла в ній зброю та мобільні телефони. Як ішлося в обвинувальному акті, “потім чоловіка заарештували за те, що він був терористом”.
Після оголошення обвинувального акта чоловік сказав, що він звичайний таксист, а не терорист. Не усвідомлюючи, що йде на конфронтацію, він заявив у суді: “Приведіть людину, яка скаже мені в обличчя, що я терорист”. У нього не було адвоката, а в суді не подали доказів його провини.
Суддя витягнув із купи документів аркуш і звернув його увагу на те, що він підписав зізнання. На це чоловік відповів, що не може нормально читати і його били та змусили підписати документ своїм відбитком пальця.
Згодом я дізналася, що в Афганістані – звична практика змушувати щойно затриманих ставити свій відбиток пальця на пустому папері. Після цього правоохоронці дописують зізнання.
Чоловік почав скаржитись, як сильно і скільки разів його били під час затримання, і судді почали дивитися на нього дуже нервово. Один із них стукнув по столу: “Досить. Не перебивай мене. Я сказав, не перебивай мене!”
Мені на довго це закарбувалось у пам’ять. На цьому суд завершився. А за п’ять хвилин троє суддів на все життя визнали його терористом і присудили вісім років ув’язнення.
Через побачене я вирішила, що настала моя черга перебивати. Я звільнилася з роботи і почала братися за справи в Афганістані. У 2009 році я почала представляти в міжнародних судах країни, іноземних фізичних осіб та громадські організації. Я тоді вже помітила, що не лише таксистам потрібні досвідчені адвокати, а й жінкам та дітям, тому я розширила свою спеціалізацію.
Працюючи в Афганістані, я почала використовувати практику, яку назвала “правом Моутлі”. Вона враховує людську поведінку, культурні та регіональні фактори.
Частина мого процесу – пошук справедливості, що означає для мене використання законів задля захисту людини. Взагалі завдання верховенства права – захищати людину. Але в Афганістані та інших країнах я побачила проблеми із цим.
Одна з причин полягає в тому, що в багатьох країнах люди не мають доступу до судового процесу. А якщо й мають, то навіть із бездоганними законами в судах стаються неприйнятні практики. Як-от у випадку з таксистом, у якого під час судового засідання не було адвоката. На той час в Афганістані було нормально судитися без захисника, хоча конституція країни передбачала право на таке представництво в суді. Водночас добре написані закони не гарантують, що адвокати захочуть якісно боротися за свого клієнта.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Чому самосуд популярний в Україні?
НЕЙ ГУЛЬНАЗ
Мені подобається з моїми клієнтами підписувати угоди про представництво в судах. Особливо з тими, хто не вміє читати й писати. Це рутинна робота для адвокатів, але часто мої клієнти вперше у своєму житті підписують угоду.
Я помітила, що це є направду вагомим інструментом розширення прав і можливостей для самих клієнтів. Після підписання документа у них змінюється ставлення до справи, і саме тоді вони починають ставити мені запитання.
Це я зрозуміла з моєї першої справи про Ней Гульназ, 16-річну дівчинку, яку зґвалтував чоловік її двоюрідної сестри. Гульназ захворіла і не могла зрозуміти причини. Мати повела її до лікаря, який визначив, що дівчина вагітна. Потому він, незважаючи на лікарську таємницю, повідомив про це поліцію, і дівчину заарештували, звинувативши в перелюбі. Судді першої та другої інстанцій звинувачували її в тому, що вона допустила вагітність, і змушували взяти шлюб із ґвалтівником. Але дівчина відмовлялась. І через це суд присудив їй вісім років ув’язнення.
Стаття 398 Кримінального кодексу Афганістану визначає людину, яка зловила свою дружину або чоловіка на зраді і вбила їх, такою, що захищає свою честь. Максимум убивця може отримати два роки ув’язнення. По суті, Гульназ покарали на вісім років, а якби її вбили, то вбивця одержав би два роки ув’язнення.
Водночас у четвертому вірші 24-го розділу Корану сказано таке: “Тих, хто звинувачує цнотливих жінок і не приведе чотирьох свідків, відшмагайте вісімдесят разів. Ніколи не приймайте їхніх свідчень, бо вони є нечестивцями”.
Я почала представляти інтереси Гульназ перед слуханням її справи у Верховному суді. Ми працювали над формальностями. В суді ми вимагали свідків злочину Гульназ, але їх не було. Це зменшило її термін ув’язнення до трьох років.
Стаття 70 Кримінального кодексу Афганістану дозволяє дівчатам вступати в шлюб із повних 16 років. Нашим аргументом було те, що, оскільки Гульназ не досягла такого віку, судді не можуть вимагати шлюбу з нападником. І це спрацювало.
Окрім цього, ми надіслали президенту Афганістану Хаміду Карзаю прохання про помилування. Він погодився, що дівчину ніколи не мали б звинувачувати за статтею про перелюб і вона не мала би брати шлюб із нападником. Так Хамід Карзай став першим президентом, який помилував жінку, звинувачену в “моральному злочині”. А згодом він декриміналізував цю статтю.
ЮРИДИЧНА ПРАКТИКА – ЦЕ ТВОРЧІСТЬ
Після справи Гульназ ми працювали над іншими кейсами, рятуючи молодих афганок від незаконних шлюбів, справами, пов’язаними зі свободою слова як в Афганістані, так і в інших країнах. Я вирішила представляти інтереси таких людей, як Гульназ, аби показувати, що закон діє для всіх.
У 2009 році я вирішила брати деяких клієнтів pro bono. У такий спосіб я стала глобальним інвестором у права людини. Я також заохочувала приватних адвокатів і юристів з юридичних фірм ставати такими ж інвесторами. Я переконана, що верховенство права нічого не значить, якщо саме право не відіграє жодної ролі в суспільстві.
У моєму бізнесі понад 30% справ pro bono. Їхню вартість покривають інші клієнти. У такий спосіб ми можемо представляти інтереси таких людей, як Гульназ.
Ми працювали над міжнародними справами викрадення дітей у культурах, де народжена в шлюбі дитина автоматично належить батькові.
Стаття 249 Цивільного кодексу Афганістану каже, що період материнського догляду за хлопчиком може завершуватися, коли він досяг семирічного віку. А у випадку з дівчатками – дев’яти років. Конвенція про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей (Гаазька конвенція – ред.) дозволяє іншим країнам втручатись у такі справи.
Я взялася за справу трьох хлопчиків віком трьох місяців, трьох та п’яти років. Вони жили разом зі своїми батьками в Лондоні. Але подружжя почало процес розлучення, і, не дочекавшись судового слухання, чоловік вивіз дітей із Британії. Ми думали, що він залишив їх в Ірані і повернувся назад до Лондона. Він відмовлявся казати матері, де діти. Згодом виїхав із країни і перестав узагалі співпрацювати із судом. Британська поліція не могла втрутитись у справу, бо це було поза її юрисдикцією.
Афганістан та Іран не підписанти цієї конвенції. Це означає, що в цих країнах немає зобов’язань втручатись у такі справи. Але я вважаю, що юридична практика – має бути творчою. Думаючи над справою, я вирішила домогтись у британського суду опікунства над дітьми. А отримавши документи, ми пішли з ними до Міністерства закордонних справ Афганістану і “легалізували” їх там.
Я розуміла: якщо мені вдасться знайти ключі, це не означає, що я зможу з ноги відкривати двері й забирати дітей. Тому мені треба було зробити так, щоб документи виглядали якомога законнішими. І коли мені це вдалося, з ними я полетіла до Афганістану, прийшла у спецпідрозділ поліції і сказала: “У цьому рішенні британського суду йдеться, що ви маєте мені допомогти”. І вони купилися. З таким самим рішенням суду я пішла до вищого органу, якому підпорядковується цей спецпідрозділ поліції, і там також купились. Таке трикутне зусилля дозволило знайти дітей і повернути їх до мами.
Ця справа стала успішним алгоритмом дій в інших випадках міжнародного викрадення дітей. Такий досвід використовують також навіть у країнах, які не підписали Гаазької конвенції.
Я переконана, юридична практика – це дуже творчий процес. Я вірю, що заради права та під час боротьби за справедливість адвокати та громадянське суспільство мають бути творчими. Кожен з нас може взятися за ситуацію, де ми маємо виходити за межі.
АДВОКАТИ ПОТРІБНІ СВІТОВІ
Я хочу розповісти вам про молоду дівчину Лейлу. Вона родом з Афганістану, але все своє життя прожила в Австрії. У Відні у неї був хлопець. Якось її батьки, які живуть в Афганістані, попросили дівчину прилетіти та навідати родичів. Вона повірила їм, але після прибуття до країни батьки забрали у неї паспорт і сказали, що вона має тут вийти заміж.
Лейла була в Афганістані вперше у своєму житті. Вона навіть не мала поняття, де перебувала.
Якось Лейлі вдалося викрасти мобільний телефон, що було мужнім вчинком. З того моменту ми намагалися з’ясувати, де саме вона перебуває. Час від часу вона мені надсилала повідомлення:
– Кім, ти спиш? Я лежу в ліжку і чую постріли. Вони всюди стріляють.
– Не переживай, Лейло. Це з тобою не пов’язано. Заспокойся. Все буде гаразд.
– Добре. Я спокійна, але я налякана.
Через Лейлу я не спала цілий тиждень. Вона сховала свою sim-картку для міжнародного зв’язку у ванній і щоразу, як їй вдавалося туди потрапити, вона вставляла її в телефон і писала мені повідомлення. Я не знала, коли у неї вийде написати, тому спала з телефоном на грудях. Для нас було важливо дізнатися, де вона.
У неділю вона написала таке:
– Я думаю, що вони щось підозрюють.
– Лейла, зосередься на втечі, але й співпрацюй з нами. Ми близько. Гаразд?
– Гаразд.
У понеділок від неї не було повідомлень, і я подумала, що у неї забрали мобільний. Але о третій ночі вівторка мій телефон завібрував:
– Він зґвалтував мене.
– Лейло, мені дуже шкода. Ми близько. Співпрацюй, будь ласка, з нами, гаразд?
– Гаразд.
– Лейло, скажи мені, яку найсмачнішу страву ти їла у Відні?
– Я люблю McDonald’s. Ха-ха. Фішмак найкращий. Я так за цим сумую. Ти не повіриш, але я їла його так багато, коли важила 46 кг.
– Я обіцяю тобі, Лейло, я куплю у Відні стільки фішмаків, скільки ти тільки захочеш. Але за однієї умови: якщо ти будеш співпрацювати, гаразд?
– Гаразд. Я думаю, що вони щось підозрюють.
– Ми вже близько.
Я ніколи не думала на юридичному факультеті, що у мене будуть такі ситуації. Але тепер я розумію, це моє життя. Багато хто в цьому приміщенні не думав, що нам як професіоналам доведеться виходити із зони комфорту й за межі. Але світ потребує нас, потребує нас у тому, що ми робимо. Тому що право дає людям надію та захист у кожному суспільстві.
Лейла – розумничка. Нарешті вона розповіла додаткову інформацію. У будинок, де її тримали, приходило багато дітей, і ми порадили їй розпитати у них, як виглядають магазини, школи та інші об’єкти поряд із будинком. Того ж дня я надіслала Лейлі цю фотографію.
– Це твої двері?
– Так, – сказала вона.
– Ти можеш сьогодні залишити будинок?
– Хтось постійно чатує перед дверима. Вони хочуть забрати мене до Пакистану, де планують видати заміж.
– Заспокойся. Ми вирішимо питання. Надворі стоїть машина, вона чекатиме на тебе стільки, скільки тобі потрібно, гаразд?
– Гаразд, але я налякана.
– З тобою все буде добре.
“ЯКЩО ЗАКОН НЕ НА НАШОМУ БОЦІ, МИ МОЖЕМО ЗВЕРТАТИСЯ ДО СУСПІЛЬСТВА”
Так сталося, що в середу я змушена була полетіти з Афганістану за 14 тисяч кілометрів. Лейла цього не знала. Я полетіла до Болівії, щоб узяти участь у судовому засіданні у справі однієї з провідних судмедексперток Меріам Рокобадо.
У цьому кейсі йшлося про зґвалтування прийомним батьком п’ятьох дівчаток, яким було по шість років. Вона повірила свідченням дітей і у 2009 році свідчила проти прийомного батька, який згодом отримав 15 років ув’язнення.
Минуло два роки з моменту оголошення вироку, і до міста прийшов новий прокурор. Він найняв приватного судмедексперта, який сказав, що дівчатка в такому віці померли б від зґвалтування, а якщо вони живі, то їх ніхто не ґвалтував.
Через такі висновки новий прокурор звинуватив докторку Рокобадо в помилці та неправдивих свідченнях. Їй загрожувало вісім років ув’язнення. Прокуратура висунула ці нові обвинувачення тоді, коли постраждалі не відмовлялися від своїх свідчень і не було нових доказів, які б підтверджували смерть дівчаток у разі зґвалтування.
Ця справа була дивною. Ми дізнались, що колеги докторки Рокобадо, які працювали над першою справою, відмовилися свідчити. Я поїхала поговорити з одним із таких свідків. Вона була близькою подругою докторки Рокобадо. Болівійські адвокати, які дійсно були досвідченими професіоналами, “пиляли” цю літню милу жінку, чому вона не хоче свідчити. Але я вірю, що вести адвокатську діяльність потрібно з людяністю. І от вони її пиляли-пиляли, і раптом я їх перебила:
– Це, напевно, неймовірно складно для вас – бути у цій справі. Та ще й бути бабусею своїх гарних онучок на цій фотографії і знати про існування ґвалтівника малолітніх дітей.
– Так, це важко, – відповіла вона вперше.
– Скажу чесно: я не розумію, чому ви, любляча бабуся, відмовляєтеся свідчити. Будь ласка, допоможіть мені це зрозуміти!
І лише тоді вона сказала, що прокурор і поліція погрожували їй та іншим свідкам. Я пояснила, що якщо вона не прийде свідчити в суд, то правоохоронці закриють її з такими самими обвинуваченнями, які вони оголосили докторці Рокобадо. Тоді я додала, що ми не будемо тиснути на неї, але занесемо її до списку свідків.
“Якщо ви прийдете, то прийдете, а ні, то ні. Тому що ми маємо також захищати свідків”, – сказала я, і ми полишили її будинок.
Оскільки ми не знали, чи прийде вона в суд, то вирішили розпочати велику медійну кампанію. Ми запропонували болівійським телеканалам взяти інтерв’ю у докторки Рокобадо. У ньому вийшло таке головне повідомлення: “Якщо докторка Рокобадо буде визнана винною, тоді педофіли в усьому світі можуть спокійно купувати собі авіаквиток в один кінець, тому що, дітки, тепер вас можна ґвалтувати”.
Після цього суспільство злетіло з котушок. Адже, якщо право в якійсь країні не на нашому боці, ми можемо звертатися до суспільства. Йдеться не лише про докторку Рокобадо, а й про дітей. Навіть ті педофіли, які зараз відбувають терміни, могли скористатися прецедентом, щоб вийти на волю. З такою кампанією ми досягли успіху.
Отже, у четвер суд у Болівії розпочав довгоочікуване засідання. Того дня я отримала sms-повідомлення від моїх людей, які чатували в машині біля будинку, де утримували Лейлу. Вони наполягали: “Або зараз, або ніколи”.
Я відразу написала Лейлі:
– Лейло, ти можеш залишити будинок?
– Ні!
– Лейло, зараз третя ночі. Вони заснули?
– Так.
– Тоді ти маєш іти.
– Я не можу, бо хтось є внизу.
– Добре, завтра о цій же годині ти підеш, гаразд?
– Гаразд.
Проблема Лейли, як і багатьох постраждалих від торгівлі людьми, полягає в тому, що, навіть якщо фізично немає перешкод, людина психологічно все одно не може наважитися піти.
Наступного дня під час судового слухання я дістала телефон, суддя подивився на мене підозріло, і написала їй:
– Лейло, люба!
– Так?
– Давай… На тобі чорний одяг, як я й просила?
– Так.
– Як сядеш у машину, у нас там є бурка. Ти маєш її вдягнути, гаразд?
– Гаразд. Я боюсь.
– Я знаю, іди в машину, Лейло.
Минуло 10 хвилин, і я знову написала їй:
– Лейло?
– Так?
– Йди в машину.
На щастя, у цей час один з прокурорів проводив неефективний перехресний допит свідка і нарешті той закінчив свідчити. Я написала Лейлі:
– У тебе є навушники?
– Так.
– За дві хвилини я надішлю тобі голосове повідомлення, прослухай його у ванній, гаразд?
Як тільки свідок завершив давати свої свідчення, я вибігла із судової зали до вбиральні:
– Лейло, послухай мене уважно! За п’ять хвилин ти сідаєш у цю довбану машину. Якщо ти зараз цього не зробиш, ми ніколи тебе більше не врятуємо. Тебе відвезуть до Пакистану. Я не буду тебе там шукати і ніколи не відповідатиму на твої дзвінки й sms-повідомлення. У тебе п’ять хвилин.
– Будь ласка, не полишай мене, – написала вона через чотири хвилини.
– Я серйозно!
“НЕ СУДІТЬ ЛЮДИНУ ЧЕРЕЗ ЇЇ БУРКУ”
За роки життя в Афганістані я багато чого навчилась. Я зрозуміла, що верховенство права нічого не значить, якщо саме право не відіграє жодної ролі в суспільстві. Я також навчилася виходити за межі та із зони комфорту.
А ще я навчилася не судити про людину за тим, що вона носить бурку. Тому що ти ніколи не знаєш, хто криється за цим вбранням. Інколи за нею бідна жінка, яка збирається забрати своїх дітей зі школи і живе своїм повсякденним життям, а інколи за цією буркою – нетутешня дівчина, яка хоче з’їсти свій фішмак.
Записав та переклав з англійської журналіст Центру інформації про права людини Микола Мирний.
