Не за місцем проживання

Через чинний інститут реєстрації місця проживання українці не помічають об’єктивних обмежень своїх прав та доступу до державних сервісів.

Такі дані випливають із загальнонаціонального опитування, яке проводилось впродовж серпня та вересня 2018 року. Дослідження замовив партнерський консорціум із Центру прав людини ZMINA, Аналітичного центру CEDOS та Українського незалежного центру політичних досліджень за фінансової підтримки Європейського Союзу.

Соціологи опитали 7 731 громадянина України віком від 18 до 75 років в усіх областях, окрім окупованих територій. Це перше дослідження такого масштабу, що розкриває кількість людей, які живуть не за місцем реєстрації та їхні стосунки з цим інститутом. То що ж воно показало?

МОБІЛЬНІСТЬ УКРАЇНЦІВ

Не за місцем реєстрації в Україні проживає 3,3 млн дорослих. Умовно назвемо таку категорію громадян мобільними. Якщо врахувати дітей, переселенців, іноземців та громадян, які взагалі не мають місця реєстрації, то частка населення сягне 6,8 млн осіб. Дослідники звертають увагу, що сукупна кількість мобільних громадян дорівнює населенню кількох великих обласних центрів.

Більше десяти років проживають не за місцем реєстрації 15% українців, від п’яти до 10 років – 24%. Лише 32% таких людей живе в іншому населеному пункті, однак у межах області. 12% – в інших областях. Частка населення, яке зареєстроване за межами Київської області, але проживає в Києві, найбільша в Україні – щонайменше 31%.

85% українців сказали, що живуть не за місцем реєстрації через переїзд. Кожен десятий змінював реєстрацію цілеспрямовано, не переїжджаючи.

Дослідження соціологів показало більшу мобільність молоді, аніж громадян старшого віку. За словами дослідниці центру CEDOS Олександри Слободян, з кожним літом в Україні збільшується кількість молоді, яка після закінчення університету не реєструє нового місця проживання.

ДОСТУП ДО ДЕРЖАВНИХ ПОСЛУГ

Аби отримати послуги чи реалізувати своє право, 32% мешканців міст, які проживають не за своїм місцем реєстрації, спеціально їздили до населених пунктів, де вони зареєстровані. На такі поїздки вони витрачали в середньому 750 гривень та чотири дні власного часу. 22% таких громадян заявили, що використовували робочі дні, аби скористатися послугами, які залежать від місця реєстрації. Щорічні витрати українців через недосконалу чинну систему реєстрації дослідники оцінили в 900 мільйонів гривень.

Кожен четвертий містянин (24%) зізнався, що стикався з проблемами або обмеженнями під час отримання послуг для себе або для членів родини саме через проживання не за місцем реєстрації.

ДОСТУПНІСТЬ МЕДИЦИНИ

48% мобільних громадян протягом останніх двох років зверталися до державних поліклінік не за місцем реєстрації. Дослідження показало підвищену корупційну складову в разі звернення до лікарів такої категорії людей. Вони частіше використовували неформальні шляхи доступу до медицини: вимушені були платити благодійні внески у фонд поліклініки та “віддячувати” лікарю за приймання. Окрім цього, 23% містян, які живуть не за місцем реєстрації, змушені були лікуватися самостійно.

ДОСТУП ДО ОСВІТИ

Також дослідження виявило проблему з доступом до освіти у громадян, незалежно від реєстрації місця проживання. Близько третини (32%) осіб, які живуть за місцем реєстрації, намагалися влаштувати своїх дітей до закладів не за місцем реєстрації, у порівнянні з 48% мобільних громадян.

“Обидві категорії однаково часто платили благодійні внески у фонд садочка та школи або неофіційно “віддячували” їх співробітникам. Це свідчить про недорозвинуту в Україні інфраструктуру, особливо дошкільної освіти”, – пояснює аналітикиня Олександра Слободян.

АКТИВНІСТЬ НА ВИБОРАХ

Результати опитування також засвідчили, що кандидати на виборах втратили частину свого електорату. Мобільні громадяни менш активні у виборах та в житті населеного пункту, у якому фактично живуть.  

Ті, хто проживає не за місцем реєстрації, задля участі в президентських та парламентських виборах можуть тимчасово змінити місце голосування за спеціальною процедурою, або ж їм потрібно їхати голосувати додому. На виборах до парламенту 2014 року цією процедурою скористались усього 3% опитаних містян. Аби проголосувати, 47% довелося приїхати до свого місця реєстрації. 13% респондентів у містах заявили, що не голосували саме через те, що проживають не за місцем реєстрації. 36% – не голосували з інших причин. Дослідники помітили, що частка містян, які не голосували через місце реєстрації, збільшується з відстанню від місця проживання до місця реєстрації.

Що стосується місцевих виборів, громадяни не можуть тимчасово змінити місце голосування. Тому близько чверті містян, які проголосували (24%), їздили до того населеного пункту, де вони зареєстровані. А 59% мешканців міст сказали, що проголосували б за місцем проживання, якби у них була така можливість.

Окрім цього, дослідження виявило частку людей, які вважають себе “неповноправними” мешканцями громади, а тому вони не брали участі у зборах мешканців будинку (21%) чи облаштуванні спільної території (27%).

МІФИ ПРО ПРАВО ВЛАСНОСТІ

Скористатися державними послугами та реалізувати свої права українцям простіше альтернативним шляхом, аніж зареєструвати нове місце проживання. Дослідження показало, що у тих, хто мешкає не у власному житлі, менше шансів бути зареєстрованими, аніж у тих, хто живе у своєму помешканні.

Серед громадян, які проживають у власному житлі, лише 3% проживали не за місцем реєстрації. Тоді як серед тих, хто проживав не у власному житлі, таких 25%. Причому особи, які мешкають у житлі близьких родичів, значно рідше проживають не за місцем реєстрації (19%), ніж ті, хто мешкає в чужому житлі (66%), тобто житлі інших родичів чи орендодавців.

95% громадян відповіли, що не зареєстрували б орендарів у своїй власності, оскільки побоюються, що вони можуть заволодіти житлом, якщо їх там зареєструвати, хоч це й не відповідає дійсності і законодавству. Ще один аргумент, який засвідчує міф про з’язок реєстрації із правом власності, – відповіді самих орендарів. 75% мешканців міст заявили, що, хоч вони проживають не за місцем реєстрації, вони б не хотіли зніматись із зареєстрованого житла.

“ГРОШІ НЕ БЕРУТЬСЯ З ТУМБОЧКИ”

Водночас, як показало дослідження, українці вбачають, що їм вигідно не реєструвати місце свого проживання. Так, до прикладу, 8% опитаних мешканців міст, які живуть не за місцем реєстрації, зізналися, що вони або члени їхньої родини змінювали реєстрацію, аби отримати субсидію. Кожен третій містянин (32%) відповів, що не хотів би реєстрації, бо не хоче мати справу з військкоматом, а кожен другий (49%) зізнався, що реєстрація місця проживання може збільшити вартість комунальних послуг.

Більшість (77%) громадян не бачить проблем з інститутом реєстрації, попри те що з об’єктивного погляду чинна система обмежує права людини та доступ до державних сервісів. Лише 21% громадян вважають, що їхні права обмежуються через проживання не за місцем реєстрації.

Дослідники вбачають, що українці не помічають порушення своїх прав, бо потреба в державних послугах виникає епізодично. Водночас близько половини людей, які живуть не за місцем реєстрації, проживають і зареєстровані в тому ж населеному пункті, а отже, у них менше перешкод у доступі до послуг та реалізації прав.  

Однак на ініційованому Центром прав людини ZMINA обговоренні за принципом Chatham House представниця одного з міністерств наголошувала на нечесності громадян та їхньому небажанні бути відповідальними.

На її думку, ці цифри свідчать, що українці не хочуть платити чесні податки та справедливі комунальні послуги. А отже, у цій реформі важливо зберегти баланс між мотивацією громадян до реєстрації фактичного місця проживання та примусу, на який держава має право. Якщо громадяни претендують на забезпечення конституційних прав, людина так само має виконати вимоги з тим, щоб держава могла їх забезпечити. Службовиця вважає, що страждає в цій ситуації держава і що вона насамперед, а не люди з низькою юридичною культурою має бути зацікавлена в реформі реєстрації місця проживання.

ЧОМУ ПОТРІБНА РЕФОРМА?

Оскільки мобільних громадян в Україні щонайменше 16% від усього населення, експерти наголошують, що інститут реєстрації потребує повного реформування, бо влада використовує її як інструмент управління. Наразі ця система зачіпає документування людей, виборчу систему, оподаткування, бюджетування, облік населення, систему середньої освіти, військову, правоохоронну та інші галузі.

“Всі, від органів місцевого самоврядування до міністерств, намагаються порахувати, скільки потрібно запланувати ресурсів – на побудову шкіл, запуск маршрутних таксі, місць у дитсадках та школах тощо. Для цього вони створюють формули, застосовують коефіцієнти, намагаються рахувати людей за споживанням певних продуктів або за даними операторів мобільного зв’язку. І все тому, що не можуть спиратися на офіційні дані про реєстрацію місця проживання, бо вони не відображають реальної кількості мешканців жодного населеного пункту. Держава так і не розробила механізму, який би дозволив кожній людині просто і швидко повідомити владу про своє фактичне місце проживання. Це призводить до того, що врешті-решт ресурси на громади розподіляються неправильно. А відтак через цю ситуацію страждає і держава, і люди – незалежно від того, мешкають вони за зареєстрованим місцем проживання чи ні”, – обґрунтовує менеджерка з адвокації Центру прав людини ZMINA Альона Луньова.

Її колега, керівниця проекту “Свобода пересування для кожного: реформа системи реєстрації місця проживання в Україні”, у межах якого проводилося це дослідження, Людмила Янкіна вважає, що реформа не може бути поверхневою:

“Реєстрацію місця проживання в тій системі координат, у якій зараз перебуває Україна, не можна просто скасувати або ж замінити на модель, яка існує в іншій країні. Нова модель має бути власною, а не запозиченою, бо український контекст суттєво відрізняється від інших країн. Такі зміни потребують системного підходу та розроблення рішення до змін. Це не про послугу реєстрації місця проживання, а про глибинне розроблення якісних рішень у всіх підсистемах державного управління, наданні державних послуг, планово-економічних процесах, системі соціального захисту тощо. Ціна помилки або банального реплікування занадто висока. Україна не може собі це дозволити”, – каже правозахисниця Центру прав людини ZMINA.

Микола Мирний, журналіст Центру прав людини ZMINA для газети “Дзеркало тижня”