Голодомор у Великій Лепетисі на Херсонщині: історико-краєзнавче дослідження

Команда Музею Голодомору цьогоріч здійснила низку дослідницьких експедицій, в межах яких проїхала 10 тисяч кілометрів Україною, розшукуючи свідків Голодомору 1932—1933 років та досі невідомі місця масового поховання жертв цього геноциду. Найзмістовніші свідчення лягли в основу 10 мультимедійних матеріалів проєкту “Голодомор: мозаїка історії. Невідомі сторінки”.

В останній публікації цього циклу розповіді про те, як пережили ті часи селища Велика Лепетиха і  Князе-Григорівка Каховського району Херсонської області.

Дніпровські плавні як історична місцевість України

Дніпровські плавні – унікальний природний комплекс із багатим тваринним і рослинним світом. На жаль, в результаті будівництва греблі Каховської ГЕС у 1950-х роках більшість плавнів затопили. Разом з цим були втрачені не тільки біологічне різноманіття, а й частина козацької історії – місцевість Великий Луг. Саме у плавнях запорожці активно вели свою господарську та військову діяльність. Природний комплекс плавнів складався із невеликих річок, заплавних лугів, озер, що були багаті на рибу й диких тварин. 

Одна із річок у плавнях, на берегах якої розташовувалися козацькі зимівники, називалася Лепетиха. У кінці ХVIII століття на місці колишніх козацьких зимівників з’явилися перші постійні населені пункти, найбільшим серед яких було село Велика Лепетиха. Його назва, найімовірніше, походить саме від назви річки. У цих краях на Півдні України у ХІХ столітті активно розвивалося землеробство, що дало поштовх до розвитку економіки. Свідченням цього були чи не найбільші на весь регіон щорічні ярмарки у Великій Лепетисі, які приваблювали людей з усього краю.

Незважаючи на буремні події початку ХХ століття, Велика Лепетиха залишалася одним із найбільших і найбагатших сіл Півдня України, де нараховувалося близько 4000 дворів. 

Першим значним ударом для регіону став масовий штучний голод 1921—1923 років.

“В той рік голодувало багато сімей… Пам’ятаю Мишка Дрогу, який часто приходив до нас, просячи хоч крихту хліба, а ноги в нього були пухлі, і в них були черви. Багато помирало від голоду і дорослих, і дітей”, – розповідає про голод початку 1920-х Олена Кутіщева, що народилася 1913 року у Великій Лепетисі. (Тут і далі збережена оригінальна мова свідків.) 

Кутіщева Олена Борисівна 1913 р.н.

І все ж згодом за короткий період НЕПу (Нової економічної політики, введеної більшовиками на початку 1920-х років, яка передбачала елементи ринкової економіки, зокрема право на продаж вирощеної сільськогосподарської продукції після сплати продовольчого податку. – Ред.) мешканці Великої Лепетихи змогли відновити свої господарства. Багато з них стали успішними хліборобами й мали досить великі статки. 

“Мамкин батько. Ляпатиський. Його фамілія – Павловський. Ну вони дуже великі, видно, багачі були, бо ото як по главній вулиці їхать… там магазин такий над вулицею здоровий – ото їхнє все було. І на городі хати там були під… дерев’яними тими… Ну словом, три чи чотири амбари було. Вони ж ото наймали людям амбари, шоб той… Ну шоб зерно люди звозили. Ну такі вони багачі були”, – переповідає історію своєї родини мешканка Великої Лепетихи Бабенко Ганна Лаврентіївна. 

Розкуркулення

Втім, невдовзі комуністичний тоталітарний режим почав кампанію розкуркулення – знищення прошарку заможних селян-власників, що були економічною основою української нації. 

Про масштаб розкуркулення можемо судити із записів у щоденнику одного з “активістів” – Макара Кривцуна:

“… в 1928 р. приїхав в Лепетиху і як члена с/ради райком і райрада призначили мене уповноваженим по ліквідації куркулів, непманів і спекулянтів. Я це доручення з усією енергією до кінця виконав як представник і народного суду, і виконавець с/ради, я майже щодня від продажу майна непманів і спекулянтів здавав в касу Райвиконкому по (10) десять тисяч рублів” (Переклад з російської мови за мемуарами Макара Кривцуна). 

Довідка про купівлю Литвиненками хати розкуркуленого Лича за 250 карбованців свідчить, що 10000 карбованців, які активіст Кривцун щодня здавав у касу, продаючи майно “непманів і спекулянтів”, тоді дорівнювали вартості 40 хат.

Довідка про купівлю хати розкуркуленого Пилипа Лича (зберігається у фондах Великолепетиського селищного народного краєзнавчого музею імені Олени Ціпко).

Спомином про ті часи у Великій Лепетисі є напівзруйнована будівля сараю, що колись належав тому ж “куркулеві” Пилипу Личу. Навіть зараз будинок вражає своїми розмірами. 1941 року, під час німецької окупації, дружина Пилипа Лича на короткий час повернула собі господарство, відібране більшовиками, однак вже 1944 року будинок знову передали Литвиненкам. 

Коли на початку 1990-х років постало питання компенсацій сім’ям репресованих, нащадкам “куркулів” та інших “ворогів народу” так і не повернули майно предків. Декому з них виплатили мізерні грошові компенсації, які в умовах інфляції початку 1990-х швидко знецінилися. Втім, цей процес дав принаймні один позитивний результат – тисячі “куркулів” реабілітували, а вироки у кримінальних справах проти них були визнані незаконними. 

Сарай розкуркуленого Пилипа Лича. 1 жовтня 2021 року. Фото: Музей Голодомору

“Розкуркулення” сягало величезних масштабів: жителів Великої Лепетихи та навколишніх сіл переселяли в урочище Каїрська балка (розташоване на відстані близько 30 км від Великої Лепетихи) з малородючими ґрунтами, непридатними для ведення землеробства.

“Перших розкуркулених виселили на Каїрську балку. Ну це балка, там шару природного ґрунту отак на сантиметрів вісім-десять, а далі нижче – камінь”, – зазначає Микола Марченко, місцевий краєзнавець, директор Великолепетиського селищного народного краєзнавчого музею імені Олени Ціпко.

Каїрська балка. Джерело: Вікіпедія

Про розкуркулення розповідають і свідки геноциду українців з інших селищ.

“Їх виселили… На рівній землі не розрішали ніде строїться. Аж у балках вирили ту… землянку. І мама туди мене повезла. Я ще у їх трохи жила. І оце тіки дід обжився, а він був кузнец, а колхоз і гукає його – зроби мені шось. Та шось і дадуть. І я коло них жила. Обратно прийшли. Ти вже тут? Харашо устроївся. Обратно вигнали…”, – згадує Тамара Конощук, яка пережила Голодомор у селі Князе-Григорівка, що розташоване поруч із Великою Лепетихою.

Комуністичний тоталітарний режим майже не залишав виселеним “куркулям” шансів на виживання, проте і в таких екстремальних та несприятливих умовах справжнім господарям вдавалося забезпечити і себе, і сім’ю. 

Тоді режим ішов далі та виселяв “куркулів” у Сибір. Така доля, зокрема, спіткала і родичів Тамари Конощук:

“А дві сестри повиходили заміж за багатих, за куркулів. Так їх послали на Сєвєр. У тьоті Шури було двоє дітей, так у дорозі, у поїзді вони померзли, померли, викинули їх… А їх туди забрали. А вернулися вони вже аж як після войни. Шура і Вєра. А чоловіків нема”.

Хлібозаготівлі

Так зване “розкуркулення” було тільки початком бід, які довелося пережити українцям у кінці 1920-х – на початку 1930-х. Після репресій проти найактивнішої та найнебезпечнішої для комуністичного тоталітарного режиму частини суспільства розпочалися подвірні обшуки під приводом виконання так званих хлібозаготівельних планів, що насправді були одним із механізмів геноциду.

Втім, матеріали партійної чистки, проведеної у Великолепетиському районі в грудні 1932 року, свідчать, що окремі місцеві чиновники усвідомлювали нереальність хлібозаготівельного плану й відмовлялися виконувати вказівки “згори”. За це багато з них поплатилися не тільки посадами й партійними квитками, а й навіть свободою. 

Зокрема, член компартії Мина Іванович Майборода, що працював на “фронті хлібозаготівель” на ділянці, де хлібозаготівельний план на той час було виконано на 20%, відмовився очолити колгосп та визискувати своїх односельців:

“Постановою бюро РПК тов. Майбороду було висунуто на голову колгоспу ім. Франка, але він відмовився прийняти колгосп, з тих міркувань, що план хлібозаготівлі, наданий цьому колгоспу, не реальний. Не зважаючи на попередження з боку партосередку, який висловив Майбороді догану і запропонував йому прийняти колгосп, він цього не виконав. РайКК за порушення партійної дисципліни виключено Майбороду з партії.” (Державний архів Херсонської області, ф. 104, оп.1, спр.105, арк. 85-91). 

Інший яскравий приклад покарання за вияви людяності у страшні часи геноциду – історія Петра Горішина, уповноваженого з хлібозаготівель у колгоспі “Більшовик”. Разом із керівництвом колгоспу він вдався до тактики, яка давала можливість врятуватися під час Голодомору, – поганий обмолот зібраного врожаю, внаслідок чого у відходах (соломі) лишалося багато зерна, за рахунок якого можна було вижити. Цю солому було постановлено обмолотити ще раз, однак Петро Горішин розвозив її колгоспникам, начебто на паливо, а насправді для вживання в їжу. Крім того, на колгоспному полі під снігом без охорони лишилося чимало зерна – комісія з партійної чистки виявила “гарбу необмолоченого проса та 25 корзин проса не перевіяного”, які колгоспники могли “розкрадати”. За такі дії, начебто “спрямовані на розвал колгоспу і зрив виконання плану хлібозаготівель”, Петра Горішина виключили з лав партії та віддали під суд. (Джерело: Державний архів Херсонської області, ф. 104, оп.1, спр.105, арк. 85-91). 

Водночас у місцевому партійному осередку було багато тих, хто “з більшовицьким завзяттям” брався до виконання завищеного хлібозаготівельного плану. Часто ці люди не мали жодного авторитету серед місцевого населення, були поганими господарями й навіть п’яницями. Наприклад, уповноважений Заготзерна із хлібозаготівель при машинно-тракторній станції Василь Олексійович Обухов, хоч і мав “догану від партосередку за випивку”, успішно пройшов партійну чистку та продовжував брати участь в конфіскаціях зерна й продовольства. (Джерело: Державний архів Херсонської області, ф. 104, оп.1, спр.105, арк. 85-91). 

Про проведення обшуків у Князе-Григорівці, згадує свідок тих подій Тамара Конощук. Усіх учасників бригад з вилучення продуктів харчування жінка називає узагальнюючим словом “совєти” :

“Совєти, не дай Бог. Все казали: “Совєти, совєти їдуть!” То кричать, гукають. Ой-й, та не дай Господь! Як самашедший дом летить. І оце залітають. Вибирай! Шо є… Де шо найшли! Квасолину чи там горошочок, чи шо. Все забирали. А шо вариться в печі – викидали. Викидали, шоб ви не їли.”

Також Тамара Конощук добре пам’ятає про конфіскацію виловленої місцевими жителями риби, на яку були багаті річки у дніпровських плавнях: 

“Рибаки сєтками. Той… Рибу тоді ж ловили, рибу. Ну так ніхто ж не дасть. Ти шо! Все забирали. Вони всю здавали. А попробуй взять додому… Ну, може, він там собі в пазуху заховає.”

Після того, як більшість українців-хліборобів насильно загнали в колгоспи, режим отримав мільйони безправних та безплатних робочих рух. Люди працювали за так звані “трудодні”, на які майже не видавали продуктів. 

“Платили (сміється. – Авт.) палочки тоді писали. А на ті палочки… Один трудодень називались. Або півтора трудодня. Вона пішла у колхоз, і були свині… розмножував… колхоз. Вона була свинаркою там. Так вона ото ж коло свиней і пасла, ото так ходила.  Вопшем – пастух. А ми сиділи вдома під ворітами, мами немає. Під воріта полягаємо, ждем маму, може, шо принесе… І поснули. Вона приходе, а ми спимо. Оце так”, – розповідає про “оплату” праці в колгоспах Тамара Конощук.

Конощук Тамара Степанівна 1928 р.н. Фото: Музей Голодомору

Приводом до обшуків і конфіскацій продовольства були й так звані “контрактаційні угоди”, що їх одноосібники підписували з державними і кооперативними заготівельними організаціями. Відповідно до них селяни зобов’язувалися віддати попередньо визначену кількість зерна державі. З кінця 1920-х років ці зобов’язання стягували насильницькими методами. Втім, контрактаційні “норми” були нереальними, тому в селян вилучали буквально все наявне в них зерно. 

1933 року система контрактацій була ліквідована, і до господарств “доводили” так звані “тверді завдання”, що були обов’язковими до виконання. Ці нововведення навіть формально скасовували принцип договірних відносин між виробниками сільськогосподарської продукції та державою. 

Підписання контрактаційної угоди у с. Велика Лепетиха. 1933 рік. З архіву Великолепетиського селищного народного краєзнавчого музею імені Олени Ціпко

Масова смертність

Спираючись на свідчення очевидців та дослідження істориків, можемо стверджувати про масову смертність у Великій Лепетисі та навколишніх селах 1932—1933 років.

“Люди пухлі ходили. Ото на вулиці валяються. Мама ходила на степ. Раньше миші, як зерно було ж, миші наносили такі ями. В землю позаривали. І люди ото ті колосочки собирали і приносили додому. Та шось, якусь надерем кашу. А по-сусідськи знаю, як мама одна, мати з дитиною грудною. Не було нікого, чоловік десь був на роботі, може. А вона з дитиною вже не могла. Дитина грудю сосе. Немає шо, голодна мати і дитина. І вона хотіла вийти надвір. Упала в сінях і лежить мертва, а дитина грудю сосе,” – розповіла Тамара Конощук. 

Місцевий історик Микола Марченко стверджує, що рівень смертності у Великій Лепетисі сягав третини від загальної кількості мешканців: 

“Скільки людей померло? Я проводив статистику, підрахував тих людей, які свідчили, то приблизно третина, третина людей померла. Приблизно третина.”

Виснажені від голоду українці вже не могли як слід, із дотриманням традиційних обрядів, поховати померлих з голоду родичів, друзів та сусідів. 

“Невістка їхня, Соніна, за братом була, жила коло кладбіща, та оце розказувала, шо не було кому ями копать, люди всі слабі, які… Той на роботі, а той… Так одну яму вириють і ото везуть на тачечках, у рядно позамотували чи там у тряпки, бо не було труни робить із чого, нема нічого, хоч і плавня була так, а шо ж… І ото ходили люди в плавню… Ото ціла… Цілу в яму в одну кидали скільки там душ,” – поділилася страшними спогадами Тамара Конощук. 

Одне з місць масового поховання розташоване на окраїні Великої Лепетихи. Після відновлення самостійності України громадськість селища вшанувала невинно закатованих жертв Голодомору-геноциду.

“У період Голодомору, за свідченням людей, тут була каплиця, куди люди самі сповзалися помирати. Взимку біля цієї каплиці складали штабелями померлих, тому що не було кому рити великі ями. У осінньо-весняну пору тут рили великі ями, типу силосних, до яких люди або самі сповзалися помирати, або їх сюди звозили і складували штабелями. Є навіть свідчення, я не знаю, як до них ставитися, що хоронили ще напівживих. Тобто люди ще не зовсім померли, а їх відвезли”, – розповідає Микола Марченко.

Місце масового поховання у селищі Велика Лепетиха

Інше місце, куди звозили трупи вбитих голодом у 1932—1933 роках, розташоване на території сучасного парку, якому нещодавно присвоїли назву “Імені жертв Голодомору”. За словами історика Миколи Марченка, на цьому місці існувало кладовище, яке у 1980-х зруйнували, заклавши там парк Перемоги. 

“Перемоги над жертвами Голодомору,” – гірко жартує краєзнавець. 

Зараз на цьому місці встановлені хрест і пам’ятник. Поруч – Свято-Миколаївська церква. 

Краєзнавець Микола Марченко на місці масового поховання жертв Голодомору в селищі Велика Лепетиха. Фото: Музей Голодомору

У сусідньому селі Князе-Григорівка місця масового поховання жертв Голодомору-геноциду недоглянуті, там не встановлено жодних пам’ятних знаків. Ці місця розташовані на території колишніх кладовищ, які зараз заросли бур’янами і використовуються для випасання худоби. 

Місце масового поховання жертв Голодомору-геноциду в селі Князе-Григорівка

***

У споконвічно хліборобській Таврії, де на дніпровському березі розкинулася Велика Лепетиха, Голодомор-геноцид зібрав свій кривавий урожай. Сотні людей були розкуркулені й виселені, а тисячі тих, хто залишились, померли голодною смертю. Ні багаті на рибу й інші ресурси дніпровські плавні, ні родючі ґрунти, ні навіть намагання окремих партійців піти наперекір наказам згори не могли скасувати злочинних рішень про знищення українців, що були прийняті на найвищому рівні, чи бодай пом’якшити їхню дію. Втім, пам’ять про Голодомор у краї досі живе у споминах свідків, у пам’ятниках, встановлених на місцях масового поховання жертв, у будівлях, що збереглися з 1930-х до нашого часу, в дослідженнях місцевих істориків, які крихта за крихтою відновлюють правду за архівними документами. 

Інтерв’ю з Миколою Марченком, Тамарою Конощук та Ганною Бабенко були записані під час експедиції до смт Велика Лепетиха і села Князе-Григорівка Каховського району Херсонської області в межах проєкту “Голодомор: Мозаїка історії. Невідомі сторінки”, втіленого за підтримки Українського культурного фонду.