“Фотографували, як злочинців в тюрмі”: 16-річна мешканка Маріуполя розказала про фільтрацію та примусовий виїзд в РФ
Депортація та примусове переміщення – це те, що відбувалося майже на усій території, яка перебувала або перебуває під окупацією росіян. Але дуже часто люди, яких депортували, або змусили виїхати, не усвідомлюють, від якого саме злочину вони постраждали. Сумніви виникають часто через те, що в умовах загрози життю люди просять окупантів випустити їх власним транспортом, проходять фільтрацію, потрапляють в РФ, а звідти їм вдається виїхати самостійно в країни ЄС. В таку ситуацію потрапила і родина 16-річної Анастасії з Маріуполя, яка розказала ZMINA свою історіюі .
Виїзд з Маріуполя. Фото надане Анастасією.28 березня 2022 року Анастасії виповнилося 16 років. Вона мешкала в Маріуполі і знаходилась там із сім’єю увесь час, поки його бомбили. Цього дня окупанти зачищали район, а Настя із сім’єю думали, як виїхати з російської окупації. Місяць вона та її сім’я провели під обстрілами без доступу до води, продуктів, без опалення, світла, зв’язку, інтернету. За пару днів до дня народження Анастасії окупанти зайняли район та встановили свої російські прапори та прапори так званої “ДНР”. Безумовно, це був найгірший день народження в житті дівчини.
“Тоді ходили чеченці по домівках, перевіряли людей. І 28 березня, коли обстріли в нашому районі більш-менш припинились, частина моєї сім’ї пішла до нашої автівки в гаражі, в іншій частині району. Автівка вціліла, вони її підігнали… 2 квітня ми зібрали речі і вирішили їхати з міста”, – згадує Анастасія.
З Маріуполя родина виїжджала у складі вісьмох людей: Анастасія, її брат з дружиною та двома дітьми (4 років та 4 місяців), батьки дружини брата та її бабуся. Стільки людей змогли вміститися в одну автівку. Батьки Анастасії не поїхали. Мати дівчини відмовилась залишати свою стареньку маму, та й місця в машині просто не було, всі їхали один в одного на руках.
“Тобто ми просто чекали, коли закінчиться ця бойня, обстріли, вибивання українських військ з нашого мікрорайону, щоб зробити це. Якби не велися обстріли мого будинку, ми б виїхали ще на самому початку, але батьки тоді не хотіли”, – каже Настя.
Маріуполь у квітні 2022-го. Фото надане АнастасієюВона добре пам’ятає, що вибору, в який бік виїжджати, їй та її сім’ї ніхто не надавав. Тоді людям вказували лише один шлях – в бік Росії:
“У нас не було ніяких варіантів. Нам можна було виїхати лише через один напрямок. Тоді було багато сторонніх людей, багато різної інформації. Здебільшого це були чутки. Казали, що ці “евакуації”-депортації відбуваються лише з цієї сторони, через Ляпіно. Що там є автобуси, які збирають людей. Туди люди пішки ходили. Ці автобуси вивозили людей. Були чутки, що виїзд в сторону України неможливий, що цей напрямок обстрілюють. Були якісь розмови й про коридори в бік України, і що ці коридори просто розстріляли. Тобто нібито зробили коридор, щоб позбутися людей. Скоріше за все, це були чутки”.
Коли всі вже були в автівці, і сім’я їхала вулицями рідного міста, складно було повірити в те, що від них лишилося. Анастасія намагалась фотографувати, наскільки це тоді було можливим.
Маріуполь у квітні 2022-го. Фото надане Анастасією“Потім ми побачили довгі “коридори” з людей. Але я не побачила жодного автобуса, який їх вивозив”, – згадує вона.
З Маріуполя сім’я хотіла потрапити в селище Безіменне, де в них були родичі, і де вдалося скористатися інтернетом. В Анастасії були зв’язки в Бельгії, Німеччині. Потрібні були поради і щодо маршрутів, і щодо подальших дій. Родина хотіла рухатись через Новоазовськ на Ростов і далі на виїзд з РФ. А для того, щоб виїхати з Безіменного, потрібен був “документ” про проходження процесу “фільтрації”. Як виглядав цей процес, Анастасія пам’ятає в деталях.
“Я вважаю, що великим злочином є сама фільтрація. Вони повністю позбавили нас будь-яких прав, зібрали всю інформацію про нас, всі відбитки пальців, фото, телефони сканували, собі додавали ці дані”, – згадує вона.
На пункті “фільтрації” були намети з військовими. Туди стояла величезна черга людей. Оскільки в родині було двоє малолітніх дітей – 4-місячний малюк та 4-річна дівчинка – її пропустили вперед. Чоловіків відводили в окремий намет, роздягали, перевіряли на татуювання. Допитували. Жінок відводили в інший намет, брали відбитки пальців. Сканували всі пальці, кожен окремо і повністю долоню. Фотографували анфас і в профіль, в повний зріст.
“Повертали та фотографували, як в тюрмі злочинців, більше не знаю, з чим порівняти. Допитували, як ми виїхали. Про військових щось питали. Кого ми бачили, кого не бачили. Звичайно, я не розповідала, чи я бачила українських військових. Також питали про чеченців, що вони робили. Ми казали, що бачили їх, що вони робили зачистку, перевіряли будинки. Цікавились в нас, про що розпитували чеченці, не знаю, чому. Мене допитував чоловік, все записував, навіть на диктофон писав, здається”, – розповідає дівчина.
На думку Анастасії, фільтрацію проводили бойовики так званої “ДНР”, оскільки це була окупована ними територія. Утім, вона не виключає, що серед них були російські військові:
“Вони фіксували в себе марку машини, хто в ній їде, прізвище, ім’я та по батькові всіх, хто їде, в кожного перевіряли паспорт, документи. Я не знаю, що було б, якби у мене не було документів.
Коли доходило до телефону, спочатку гортали галерею фотографій, листування в телефоні, потім забирали телефон і перевіряли його. Якщо це були айфони, перевірка тривала довше, бо вони більш захищені. Андроїди моїм родичам віддали за 5–10 хвилин, свій айфон я чекала пів години. Потім нам дали якийсь папірець і сказали, що можемо їхати”.
Так родина виїхала в напрямку Новоазовська і доїхала до міста вже увечері. Місце, де в Новоазовську розміщували “біженців” (а насправді насильно переміщених українців) було переповнене, тож Анастасія та її близькі пішли на ночівлю до однієї зі шкіл, де також нібито тимчасово надавали притулок. Там родині, зокрема малолітнім дітям, довелося спати на підлозі, адже матраців ніхто не надав і не пропонував. Наступного дня з Новоазовська родина поїхала в Ростов, звідти в Естонію, а потім в Німеччину. На виїзді з Росії знов були перевірки та допити.
Цій родині вдалося вижити і виїхати з Маріуполя. Так вийшло не у всіх, хто хотів це зробити, і багатьох з цих людей вже немає в живих.
Попри всі описані факти, Анастасія досі не впевнена, чи це була депортація, чи щось інше:
“Це дуже складне питання, оскільки ми виїжджали самі, на своїй автівці. Ми проходили фільтрацію та всі ці процедури. І нас випустили. Тобто, з одного боку, нас виїжджати нібито і не змушували, а з іншого… дуже складне питання.
Я знаю, що я б ніколи не поїхала в Росію, якби у мене був вибір. Звичайно, я обрала б виїзд в Україну. В цій війні я втратила багато близьких людей, знайомих. Я б ніколи не поїхала в РФ. Я відчуваю велику відразу, коли думаю про це”.
Випадок Анастасії має ознаки депортації, вважає правова аналітикиня Центру прав людини ZMINA Онисія Синюк:
“Всі ми знаємо, якою тоді була ситуація в Маріуполі з постійними невибірковими обстрілами цивільних об’єктів. На той момент вже було очевидно, наскільки абсолютною є загроза для життя із цілеспрямованими нападами на цивільних, як-от авіаудар по драмтеатру. До середовища небезпеки також додавалася відсутність умов для життя – людям доводилося готувати їжу під обстрілами на вулиці, на холоді, згодом не було й доступу до питної води.
Всі ці умови, створені російською стороною, спонукали до виїзду з міста. При цьому російські військові не давали можливості виїхати на підконтрольну Україні територію, як цього хотіла дівчина. Отже, ні її вибір залишити місто, ні напрямок виїзду навряд чи можна назвати вільним вибором”.
Раніше ZMINA пояснювала, чим відрізняється евакуація від депортації і яка різниця між депортацією та насильницьким переміщенням. Зокрема, про те, що треба розуміти під примусом, і яке значення він має в доведенні факту злочину.
Центр прав людини ZMINA разом з українськими та міжнародними партнерами документує випадки примусових депортацій на територію Російської Федерації та Білорусі, скоєних під час російської збройної агресії проти України.
Якщо ви стали потерпілим або свідком примусової депортації на територію Російської Федерації або Білорусі, залиште інформацію про себе в онлайн-формі або ж напишіть на електронну адресу iy@humanrights.org.ua. Наш представник зв’яжеться з вами.
За згодою заявника отримана інформація буде використана для звернень до національних та міжнародних слідчих органів, зокрема до Незалежної міжнародної комісії ООН з розслідувань подій в Україні, Міжнародного кримінального суду тощо для розслідування скоєних воєнних злочинів в Україні.
