Як друг і ФСБ посадили журналіста на 12 років: розповідь Романа Сущенка
Український журналіст Роман Сущенко працював у Парижі власним кореспондентом агентства Укрінформ. Він провідував родича в Москві у вересні 2016 року. Його заарештувала ФСБ і звинуватила в шпигунстві на користь України. За сфабрикованою справою він дістав 12 років позбавлення волі у виправній колонії суворого режиму РФ. У вересні 2019 року був звільнений у межах великого обміну полоненими між Україною і Росією. Сфабрикувати справу допоміг колишній друг.
Сущенко розповів, як здійснювалась операція з його затримання.
Розповідь записав журналіст Юрій Луканов.
Приятелювали понад 15 років
Я знав цього чоловіка з 1989 року. Коли я отримував першу військову освіту, то ми порізно зустрічалися з дівчатами: тоді наші майбутні дружини були подругами. Я не називатиму його імені.
Він киянин. У нього тут родичі, і вони всі проукраїнські, були на Майдані. Сім’я розкололася після Майдану. Він з ними посварився.
Він на два роки старший за мене. Має кілька вищих освіт, військових. Закінчив академію. Потім академію генерального штабу Російської Федерації. В Україні він не служив жодного дня. Після завершення навчання отримав призначення. Розподілили його в центральну групу військ. До розпаду СРСР служив у Чехословаччині, потім – у Росії.
Його кидало по всій Росії. Врешті, став служити в Москві. Після закінчення військової академії російського генштабу йому запропонували їхати за межі кільцевої столичної автотраси і він відмовився їхати з Москви. Згодом йому запропонували посаду у внутрішніх військах, він погодився.
Ми з ним усе це попереднє життя спілкувалися. Стосунки також підтримувалися через батьків. Коли хтось приїздив до Києва, то неодмінно спілкувалися, зустрічалися. Моя дружина телефонувала до них. До 2013 року ми бачилися регулярно. Ходили на пікніки, рибалили разом. У нас діти майже одного віку.
Отож це була людина, з якою мене і мою сім’ю пов’язували дружні стосунки. Майже родинні. Людина, якій можна було довіряти.
Після Майдану все змінилось
Коли у 2013 році почалися протистояння на Майдані, він жорстко, негативно сприйняв його. Він дуже напружено і жорстко ставився до народних виступів. Я це пов’язую з тим, що він сам був частиною репресивної системи. Цей майбутній “Каїн” навіть з українською частиною родини посварився через це.
Я казав йому, що “Беркут” бив людей ще до Майдану. Пам’ятаю, що на одному з футбольних матчів на столичному стадіоні в Києві спецпризначенці-міліціянти виганяли фанів із сектору і беркутівець уперіщив кийком зовсім маленьку, худеньку дівчинку, яка й не думала чинити опору. Це відео гуляло інтернетом. Я йому розповідав про побиття людей на Майдані, коли вони просто мирно протестували. Я розповідав про перші вбивства. Після цього, у 14-му році, ми побили горщики.
На початку 15-го він сам вийшов з примирливою пропозицією. “Це ж велика політика, а ми не політики, тому не варто сваритися”, – аргументував він. “Київ будете брати?” – писав я йому. “Я не знаю, – відповідав він. – Мої внутрішні війська до цього не мають стосунку”.
Він розповідав, що їздив до Криму з перевіркою. “Всі ваші внутрішні війська стали нашою росгвардією. Вони зрадили і прийняли присягу на вірність Росії. Третину після тестування звільнили, а інших почали тренувати по-новому”.
Ми спілкувалися через скайп. Наші стосунки відновилися, але ми уникали політичних питань. Це заочне спілкування тривало до вересня 2015 року, коли я дізнався, що у мене в родині проблема з двоюрідним братом, який живе в Москві. Йому зараз 70 років. Тато його завжди підтримував. Він син рідної сестри тата. Коли пішов до армії, то служив у Росії і одружився там.
Я повідомив йому, що можу прилетіти, допомогти щось вирішити. Він із задоволенням сприйняв цю пропозицію. Запропонував зупинитися у них. Йому саме зробили операцію.
Також я повідомив про свій приїзд і цьому чоловікові. Він запросив мене додому. До речі, він живе навпроти дивізії імені Дзержинського. Тієї самої, яка у 1989 році в Тбілісі звільняла проспект Руставелі від протестувальників і вбила 19 людей. 1993 року під час антиєльцинських протестів був штурм телецентру в Останкіні і там були вбиті люди. Скільки – досі невідомо. Вони були з боку тих, хто вбивав. Вони також воювали під час обох чеченських воєн. Нині вона вже не називається іменем Дзержинського.
Зважаючи на такий бекграунд цього формування, я запитав, чи брали участь внутрішні війська в штурмі донецького аеропорту. Про це тоді “Цензор” написав. Він заперечував. “Такого не може бути. Якби брали участь, то я знав би”.
Запитав, чи є якісь плани з приводу Маріуполя. На той час імовірність окупації міста була дуже високою. Українська та міжнародна преса писали, що мешканці міста виходили окопи копати, ставили перешкоди на шляху ймовірного руху танків. Тож цілком логічно для мене було цікавитися цим. Тим більше в людини, з якою я мав довірливі стосунки.
Провокація на замовлення ФСБ
І після цього почалась операція ФСБ проти Сущенка. Коли я знайомився з матеріалами справи, то там були листи ФСБ до міністерства оборони і головного розвідувального управління РФ. Почали вони листування незабаром після цієї зустрічі. Найімовірніше, він тоді пішов на співпрацю з ФСБ. Певне, він писав на диктофон.
Коли мені дали послухати записи, то я зрозумів, що вони були так змонтовані, наче я наполегливо випитував його про якісь військові таємниці.
Другий мій приїзд був у травні 2016 року. Тоді він попросив у мене гроші – 1000 доларів позичити. Для ремонту дачі просив. Я навіть думав, що якщо не вдасться приїхати, то як їх передати.
Я зупинявся у брата. Той чоловік просив на пів годинки – побачитися. Ми зустрілися, він дав диск із фото. Там фото його дачі, родини і так далі.
Влітку запросив на день народження дружини, якій у серпні виповнювалося 50 років. Я був на той час у відпустці. Добре, що я не погодився, бо нас би обох заарештували.
Я привітав дружину і його скайпом. Вирушив до Москви у вересні – провідати брата. У нього вже краща була ситуація. Ну і ще я хотів купити ліки російського виробництва від аритмії для батька. Саме ці ліки допомагали йому.
Затримання і брудний мішок на голову
29 вересня, після відкриття Паризького автосалону, який планував за кілька днів відвідати разом із сином, я поїхав до аеропорту. У Москві зупинився у брата. Тому чоловікові сказав, що коли є бажання, то давай зустрінемося. Він запропонував на завтра, бо, за його словами, того дня був на дачі.
Ми домовилися з ним зустрітись о 16:30. Потім я аналізував ситуацію і зрозумів, що мене “вели” від самого прильоту. Той факт, що я намагався зателефонувати дружині зі свого телефону і потім з телефону брата, але було глухо, – тепер я розумію, що телефон був заблокований.
Він не запрошував додому, а призначив зустріч у районі Лефортова. Пояснив, що йому зробили операцію і йому тяжко кудись далеко їздити, бо він на милицях пересувався. Підібрав мене біля метро машиною і привіз саме в те місце, де ми вперше спілкувалися.
Ми почали балакати за життя, про се про те. Він каже, що привіз нові фотографії і позичені гроші. Запропонував витягти з бардачка автівки. Я ні про що не розпитував, але він сам розповів, що після Криму був на Кавказі: там навчання були. Потім мені інкримінували, що я нібито хотів отримати інформацію про Крим і Кавказ.
Коли розмова закінчувалася, він раптом каже: “Колесо спустило!”, вискочив з машини. І тут у машину вриваються люди камуфляжі, мене блокують, скручують і тягнуть з неї. На вулиці кричать “ФСБ!”, мабуть, щоб ніхто не втручався.
Мене взяли на больовий на праву руку. Залізли в кишеню, витягли портмоне. Знайшли документи і попросили назватися. Після того повели до мікроавтобуса “Фольксваген” синього кольору із затемненими вікнами.
Один біля дверей сидів, двоє тримали, а ще один обшукував. Запитував, чи є у мене ампули з отрутою, лептоп, засоби зв’язку, зброя. Один з ефесбешників під час обшуку мене за кадик тримав.
Кружляли машиною пів години. Можливо, щоб заплутати, куди ми їхали. Одразу перед рухом накинули на мене брезентовий смердючий лантух. Я попросив зняти, бо мені тяжко було дихати. Вони не відразу, але поправили, щоб до нього потрапляло повітря.
Я був шокований, наляканий, боявся, що мене везуть у якийсь підвал катувати. Але ж ні. Коли скинули лантух і відкрилися двері, я побачив що це не підвал. Це було слідче управління ФСБ, що розташоване в Лефортові, на сході Москви.
У мене на підборідді була кров від родимки, яку зірвали під час затримання. Один акуратно серветкою витер її. Я зрозумів, що зараз брутального ставлення не буде, а готується якесь шоу із зізнаннями.
Організм зреагував на стресову ситуацію: моє тіло вкрилося холодним потом, було важко дихати, у голові сотні думок. Поступово прийшов до тями.
Коли почався допит, я сказав, що перебуваю в Москві в приватних справах, вимагаю зустрічі з українським консулом, наполягав на тому, щоб дружині зателефонувати. Слідчий майор Дмитро Креков пообіцяв після допиту.
До кімнати, де мене допитували, зайшов підполковник Михайло Володимирович Свинолуп, він назвався ім’ям і по батькові, а прізвище я вже прочитав у другому томі справи, де йшлося про листування. Каже: “Ми пропонуємо співпрацю зі слідством. Від цього залежить ваша доля”. Я нічого не відповів одразу. Подумав і сказав, що я його почув.
Далі прийшла адвокат Сюзанна Вікторівна Собієва. Вона сказала, що за “моєю” статтею 276 Кримінального кодексу РФ “Шпигунство” мені “світить” від 10 до 20 років позбавлення волі. Мене підозрюють у скоєнні особливо тяжкого злочину.
Усі мої речі – комп’ютер, телефони, диск із нібито фотографіями, гаманець, банківську картку, ключі від паризької квартири, наплічник і навіть дрібні монети – склали в сейф у присутності понятих, які виявилися стажерами ФСБ. Зателефонувати дружині не дали, з Посольством України також не зв’язали і не інформували його. Тобто збрехали.
Ніч я провів у слідчому ізоляторі міністерства внутрішніх справ Росії на Петрівці. Позабирали шнурки, ремінець, зіпсували мешти, вибивши з них усі супінатори та цвяхи. Дали одноразову постіль і розмістили в тримісній камері. Там було ще двоє людей. О шостій ранку мене розбудив гімн Росії, мелодія якого є точною копією одного з музичних символів СРСР – гімну Радянської імперії.
Суд у Лефортово
Уранці ті самі конвойні посадили мене в той самий мікроавтобус і повезли до слідчого управління ФСБ. Заїхали в “Макдональдс”. Між собою балакали: мовляв, у них є тільки один ідіот, який годує в’язнів, захоплених уночі. Але його не було в транспорті. Мабуть, тому я лишився голодним.
Поки чекали відправлення до суду в одному з кабінетів ФСБ, зайшла старша жінка і почала міряти тиск. Не мені – конвоїру. Уже виходила і раптом схаменулася. “І вам треба?” Мені теж поміряла й каже: “У вас нормальний тиск”. Зайшов Свинолуп, намагався тиснути руку. Я не відреагував.
Ми поїхали в Лефортово на суд. Я потім зрозумів, чому той чоловік витягував мене на зустріч саме до Лефортова. Це для того, щоб підсудність територіальна була лефортовська. Там, певне, суд уже свій, кишеньковий від ФСБ. А якби події відбувалися в іншому районі, то і суд міг би бути іншим. Заразом вирішили зекономити на пальному.
Цього разу мене супроводжували менше конвойних. Свинолуп приїхав власною автівкою і привіз Крекова. Це була субота – десь 11-та чи 12-та година. Суддя Журман ухвалила рішення про утримання під вартою терміном на два місяці.
По обіді мене привезли до лефортовської в’язниці. Медики перевірили мій стан, забрали всі мої речі. Я лише в спідній білизні лишився. Принесли зимову шапку, синю робу і куфайку, дали арештантські черевики та капці. Провели через душову кімнату, водночас дали дустове мило, зубний порошок і щітку, для гоління – одноразовий станок.
На першому поверсі буцегарні розташовані камери для карантину. Мене розмістили в 45-й камері. У ній два ліжка було, але я там сидів 10 діб один. Холодною вечерею нагодували. Перед тим добу не годували. Перша страва запам’яталася на все життя: гречана каша і риба варена. Якість приготування низька. Інколи потім капусту тушковану видавали, два-три шматочки хліба. Видавали чай в алюмінієвому чайнику. Три ложки цукру.
Ось у такий спосіб ФСБ спільно з моїм колишнім другом засунула мене до в’язниці. І я вирішив боротися за свою свободу.
Усі фото – Валерія Мезенцева
