До 20% в’язнів Саратовської колонії складали українці. Костянтин Давиденко про сім років в неволі та системні виклики для звільнених

Мешканець Донецької області Костянтин Давиденко провів сім з половиною років у російській неволі. За цей час він пережив численні допити, катування та психологічний тиск з боку окупантів. Йому не дозволяли спати, морили голодом і утримували в нелюдських умовах.

В колонії у чоловіка стався інсульт, утворилося каміння у нирках, повипадали зуби та ослабли кістки. Російські тюремники не надавали належної медичної допомоги. 

До затримання Костянтин працював в окупованому Криму оцінювачем майна. У 2018 році його заарештували співробітники ФСБ РФ у Сімферополі, звинувативши у “шпигунстві на користь СБУ”. Кримський “суд” засудив його до семи років позбавлення волі. Українця утримували в Сімферопольському СІЗО №1, московському “Лефортово” та Саратовській виправній колонії №23.

Після відбуття повного терміну ув’язнення Костянтина не звільнили, а перевели до депортаційного центру. І лише 24 серпня 2025 року його повернули до України під час чергового обміну.

Нині Костянтин проходить реабілітацію та лікування. Водночас він не задоволений рівнем державної підтримки для звільнених цивільних. На його думку, в Україні досі відсутня дієва система допомоги таким людям. Він вважає, що, окрім базових потреб, вони потребують і соціального супроводу. Щоб змінити ситуацію, Давиденко вже розпочав роботу над відповідними змінами як виконувач обов’язків керівника громадської організації “Цивільні в полоні”.

В інтерв’ю ZMINA з Костянтином подробиці його незаконного ув’язнення, судовий процес, “життя” в колонії та плани на майбутнє.

Розкажіть, будь ласка, де ви жили до початку російської агресії і як вас затримали окупанти?

Я народився у Донецькій області. Втративши свій бізнес у 2014-му, я разом із сім’єю переїхав до Маріуполя. Там ми і жили, поки не почалися перші обстріли, які зруйнували Сартану. Після цього я з родиною переїхав до Сімферополя. Насправді я хотів поїхати до Дніпра, але “донецьким” тоді не хотіли там здавати квартири. Роботу теж важко було знайти, бо з нами ніхто не хотів працювати.

Я, як і батько, працював землевпорядником та оцінювачем майна. І коли мені надійшла пропозиція від українських банківських установ поїхати до Криму, щоб оцінити їхні збитки після окупації Криму, то я погодився.

Наприкінці 2015 року я переїхав до Харкова, але продовжував працювати оцінювачем майна в Криму. Туди я приїжджав на декілька днів по роботі. До мене зверталися клієнти з України, яким необхідно було переоформити майно. Наприклад, людина помирає і передає рідним у спадок власність. А для цього треба поїхати туди, щоб переоформити документи та провести оцінку статків.

Під час чергової поїздки до Сімферополя мене затримала ФСБ. Це сталося 11 лютого 2018 року. Коли я йшов з офісу до машини, на мене ззаду накинулися четверо ефесбівців, повалили на землю, побили, надягли на голову мішок, закували руки в кайданки, закинули в автобус і кудись повезли.

Люди, які мене затримували, були у балаклавах та цивільному одязі. Слідчий представився, але я не запам’ятав його прізвища. Вони нічого не пояснювали, а просто почали мене лупцювати, вибивши при цьому зуб.

У слідчого був план – зловити трьох “шпигунів” на рік, хотів отримати майора

У попередніх інтерв’ю ви розповідали, що з вас вибили зізнання. До вас застосовували фізичну силу чи шантажували?

Попри мішок на голові, я зміг розгледіти будинок, куди мене привезли. Це був відділок поліції, який знаходився на вулиці Павлюка. Мене завели до підвалу і прив’язали до стільця. Після цього людина, яка стояла позаду, почала душити мене паском. Одночасно мене били по всьому тілу кулаками та поліційними кийками, особливо по нирках.

Через побої у мене в нирках, як пізніше з’ясувалося, утворилася кіста.

Після того як мене побили, прийшов слідчий. Коли він побачив, що я сиджу весь закривавлений і з розбитою губою, то накричав на моїх катів. Адже мене ще мали записувати на камеру.

Під час допиту слідчий погрожував: якщо я не підпишу потрібні йому папери, то сюди привезуть моїх батьків. Що вони будуть з ними робити те, що й зі мною. Що їм про них все відомо, і вони знають, де їх знайти.

Може б я і виніс побиття, але я злякався за рідних. Я не сумнівався, що вони можуть це зробити. Тож я сказав, що підпишу будь-які папери, аби вони не чіпали родину. 

Слідчий хотів, щоб я підписав папери і за себе, і ще за двох людей, які нібито співпрацювали з Україною. Він поклав переді мною аркуші, на яких були написані якісь прізвища. При цьому він мене запевняв, що у разі згоди мені дадуть маленький термін й швидко обміняють. Я категорично відмовився це робити, аргументуючи тим, що вони мене вже затримали, тому я нікуди не подінуся, а за інших людей я не буду розписуватися. Я погодився підписати лише документи з моїми “зізнаннями”, а інші ні. Його це задовольнило.

Ви пам’ятаєте прізвища цих людей? Ви їх знали?

Це давно було, тому я не пам’ятаю. Потім адвокатка мені сказала, що один був журналістом, а інший громадським діячем.

Мій слідчий, який був кар’єристом, сказав, що у нього був план – зловити трьох “шпигунів” на рік. Він мені так і говорив: “Ти будеш першим, і зараз ще двох знайдемо. За це я отримаю майора і піду далі”.

Перед нашим інтерв’ю ви розповідали, що вам погрожували стратою. Що саме росіяни вам казали?

Коли росіяни мене били, то кричали, що я “хахол”, “бандеровець”, що вони мене вб’ють і закопають. Це, скоріше, був психологічний тиск. Тоді, звісно, було страшно, але зараз я розумію, що вони просто на мене тиснули.

Після затримання вас офіційно оформлювали?

Коли я підписав зізнання, мене перевезли до колишнього будинку СБУ на вулиці Франка. Мене помили, щоб я більш-менш нормально виглядав. І там же записали відео, на якому я читаю з листочка текст, що я співпрацював з СБУ, яке платило мені за це гроші. Щось типу такого.

Для гарної картинки вони привели свідків та адвоката, який зафіксував, що у мене немає слідів побиття.

Я пізніше з’ясував, що понятими були студенти кадетського ліцею.

Що вам інкримінували?

Мене звинуватили у “шпигунстві” та “співпраці” з СБУ, якому я нібито передавав дані про діяльність Росгвардії та ФСБ. У них залишилось моє зізнання, яке з мене вибили. І для них цього було достатньо.

Як такого слідства не було. Все було написано завчасно. Як я це зрозумів? Під час слідства не було фотографій, які вони нібито знайшли у моєму телефоні. А на суді вони знову з’явилися. На суді адвокат запитав: “Що це за світлини? Їх же немає в обвинувачувальному акті? Як вони з’явилися у вироку суду?”. І під час апеляції мені за це зменшили термін на 3,5 року. Тобто з 10,5 до 7 років. Вони тоді добряче “налажали” з цими фотографіями.

В телефоні рієлтори були підписані як “агенти”, росіяни, коли побачили це, казали: “Оце джекпот!”

А росіяни проводили судово-медичну та психологічну експертизи?

Звичайно. З телефоном взагалі була прикольна історія. Під час чергового допиту слідчий мене запитав, що це за люди, які у гаджеті підписані як “агент”. У мене в смартфоні всі рієлтори були позначені, як “Влад-агент”, “Ірина-агент” або “Іван-агент”. А вони це побачили і зраділи: “Оце джекпот зірвали!”. Так, на суді слідчий зачитував роздруківку всіх моїх смс-повідомлень з цими людьми. А там звичайна робоча переписка. Я їм кажу: “Візьміть будь-який з цих номерів й забийте в інтернет. Ви побачите, що це рієлтори”.

І ще один прикол був. Вони записували розмови в офісі, куди я приїжджав. І якось колега спитав: “Як у тебе справи?” А я відповів: “Як в центрі урагану”. Я геть забув про цю розмову. А росіяни потім у мене запитували, що таке “центр урагану”.

А я їм кажу, що не знаю. І через деякий час вони включили цей аудіозапис. Я намагався їм пояснити, що це образний вислів і він означає, що у мене останнім часом життя летить шкереберть. Але вони нічого не зрозуміли.

Зараз це звучить смішно, але тоді мені зовсім було не до сміху. Бо мене били за це шокером.

Ви раніше згадували, що вас здав кримський колега…

Так. Він теж оцінювач майна. Ми давно були знайомі. Він жив у Донецьку, а потім переїхав до Криму. Можливо, він вважав мене конкурентом, але це лише моє припущення. Минулого року він помер від серцевого нападу.

Він був одним зі свідків у моєму кримінальному провадженні. Іншими свідками були слідчий, який мене затримував, та військовий. Але останній не з’явився на суд. Прокурор зачитав його свідчення з листочка.

Відомо, що вас з Криму перевезли до “Лефортово”. Як з вами там поводились?

У Сімферополі я був недовго. Мене дуже швидко перевезли до “Лефортово”, де я пробув півтора року, поки тривало слідство у моїй справі. Там я почав записував все, що відбувалося зі мною, у звичайні зошити, які у мене забрали, перш ніж знову відвезти до окупованого Криму. 

У “Лефортово” тримали тих, у кого слідчі були з центрального слідчого управління в Москві. Як у мене. Тим, у кого слідчий був відрядженим в Крим, було зручніше, щоб їхній підопічний був там. Тобто все залежало від слідчого.

Щодо умов утримання. Камера була приблизно два на три метри. Були горщик, маленький умивальник і ліжко.

Світло не вимикали ані на хвилину, плюс постійно працював гучномовець. Одного дня вмикали радіо “Спас” з виступами Гундяєва, а наступного – радіо “Армія”. Вимкнути це неможливо, як і зменшити звук. Усе створено для того, щоб ти відчував повну безпорадність.

Постійні обшуки з примусовим роздяганням. Перед допитом тебе виводили з камери, змушуючи повністю оголитися. Наглядачі щось шукали в одязі, ретельно оглядаючи кожен шов.

Не дозволяли ані голитися, ані стригтися. Для душу та прання видавали один шматок господарського мила. Все було зроблено так, щоб ти перетворився на тварину.

Як проходив суд?

У квітні 2019 року мене знов етапували з Москви до Сімферополя, де проходив суд у моїй справі. Її розглядав “Верховний суд” Криму у закритому режимі, тому до залу нікого не пускали. Суд пройшов доволі швидко – усього було 4 чи 5 засідань. Я вже згадував, що мене засудили до десяти з половиною років колонії суворого режиму, а потім цей термін зменшили до 7 років.

На апеляцію знову повезли до Москви, а звідти повернули до Криму, де я чекав, поки рішення суду не набере чинності.

Це рішення суду, до речі, забрали у мене перед обміном. Так само забрали і довідку про звільнення.

Вас захищав державний адвокат чи найманий?

Спочатку у мене був державний адвокат Петросян, який нічим не допомагав. Він лише казав “добрий день” та “до побачення”. Постояв, розписався у документах і пішов. Вони всі співпрацюють з ФСБ, і мій був саме такий.

Коли я був у “Лефортово”, українське консульство знайшло для мене доволі відому адвокатку – Ольгу Дінзе. Саме вона захищала мене у суді. 

 У Сімферополі вас тримали в СІЗО-1? З ким ви перебували у камері?

У СІЗО №1 був спецблок для політичних ув’язнених. Але я перебував у камері зі звичайним бандитом, який не був політв’язнем. Його звинувачували у якомусь розбійному нападі. Мене тримали з ним, бо, найімовірніше, він співпрацював зі слідством. Він жодного відношення до спецблоку не мав, оскільки у нього була кримінальна справа. І його поплічники сиділи у звичайних камерах. Тим більше, що він не був головним у їхній банді.

Ще я перетинався з політв’язнями Володимиром Дудкою та Олексієм Бессарабовим. Якось бачив Нарімана Джеляла. Його вивезли, а мене посадили на його місце. Це були короткі зустрічі у 2018 році.

Костянтине, рідні передавали вам передачі?

Так, батьки передавали продукти. Зокрема сухофрукти, горіхи, цукерки, згущене молоко. А от м’ясні консерви не пропускали.

Найжахливіша в’язниця з усіх, де я був, це СІЗО у Краснодарі

Ви відбували своє незаконне ув’язнення у Саратовській колонії. Коли вас туди привезли, чи була так звана прийомка?

Звісно, “прийомка” була завжди. Це загальне правило. Вона може бути менш болючою, але ця “процедура привітання” є обов’язковою скрізь. У Саратові було щось середнє, тобто можна було стерпіти.

До колонії мене привезли 19 грудня 2019 року, протримавши перед цим місяць у Саратовському СІЗО. Цей ізолятор відрізнявся від інших великими камерами. Все інше було таке саме – “прийомка”, огидна їжа тощо.

Найжахливіша в’язниця з усіх, де я був, це СІЗО у Краснодарі. Довелося чекати там, поки мене не відправлять далі або помістять до місцевої в’язниці. Такі зупинки перед розподіленням до колонії називали “етапкою”.

Хоча там більш-менш нормально годували: щотижня давали молоко, яйця та котлети. Але побутові умови були жахливими. У невеличкій камері з високою стелею, розрахованій на 28 місць, було від 50 до 70 осіб. Звісно, матраців не було. А у 14-місній камері тримали 52 людини. Ув’язненим доводилося сидіти по черзі. Це тривало недовго, але я таке застав.

Води не було. Замість туалету була дірка у підлозі. Вікно було без скла, тому сніг та дощ потрапляли всередину.

У Саратовській колонії вас тримали у бараках?

Так, звичайно. Інколи в них тримали багато людей, максимальна кількість сягала 146 осіб.

Я там пробув майже весь свій тюремний термін – шість років. Насправді в колонії простіше. Ти можеш ходити по території, хоч і маленькій, а не сидиш у замкненій камері, як оселедець у діжці.

Близько 15–20% в’язнів Саратовської колонії складали українці

Скільки українців утримувалося в цій колонії?

Приблизно 15–20% складали українці. Спочатку там були кримчани і хлопці з Донецької області. У 2023 році почали привозити людей з нещодавно окупованих територій. Серед них були військовополонені, цивільні і кримінальники.

Наприклад, з нами сидів хлопець з Мелітополя, якого заарештували за те, що в нього брат служив у ЗСУ. Він автоматично ставав “шпигуном”.

Один хлопець був з Енергодара, один з Чернігова, один з Донецька. Той, що був з Чернігова, поїхав до родичів у Саратові, де його затримали, звинувативши у причетності до “Правого сектора”. Коли він відмовився визнавати провину, йому написали статтю “За розповсюдження наркотиків”. Деякі проходять як звичайні злочинці.

А їх за якими статтями судили?

Здебільшого за наркотики. Це дуже популярна стаття для тих, кого треба “закрити”. Чоловіка з Енергодара теж судили за цією статтею.

Вони і місцевих садили за цими звинуваченнями. З нами сидів хлопець з Саратова, який мав своє кафе на трасі. Керівник місцевої поліції хотів у нього “купити” бізнес, але він відмовився продавати. В нього знайшли наркотики і його посадили на шість років. Інший росіянин похилого віку був з Калмикії. Він був місцевим депутатом, який виступав проти якогось будівництва. І в нього теж “знайшли” наркотики.

Окрім цивільних, до нашого барака заселили двох “азовців”, морпіха з 36 бригади і хлопців з 501 батальйону (окремий батальйон морської піхоти). 

Коли одного “азовця” перевели з ізолятора до нас, ми його відходили та відгодували.

Його поранення вже загоїлись. Але він був морально “вбитий”, виснажений та голодний. Коли він оклигав, то вирішив піти до бібліотеки, щоб взяти якісь книжки для читання. Приходить і каже: “Дивись, я у тюремній бібліотеці знайшов “Кобзар” українською мовою”. Це було ще радянське видання 1960-х років. На ньому стояло багато радянських та російських штампів.

Лежить цей “Кобзар” у мене на столі біля швейного верстата. Якось сиджу, читаю і бачу, що йде виконувач обов’язків заступника керівника колонії. Я його відклав і вдаю, що працюю. Він, побачивши “Кобзар”, каже: “Ця книжка входить до списку забороненої літератури і є екстремістською”. Я йому відповідаю, що вона не є забороненою, бо на ній стоять ваші штампи. Тоді такий скандал зчинився. Книжку, звісно, забрали.

Чи був у колонії поділ між звичайними зеками і політв’язнями?

З часом це все стирається. Тебе цінують за те, яка ти людина, і за твоїми справами, які ти робиш в колонії. Наскільки твої дії погіршують або покращують умови для інших засуджених, які там знаходяться.

Твоє завдання – вижити у важких умовах і при цьому залишитись людиною.

Скільки цивільних українців утримувалося разом з вами?

На момент мого від’їзду, окрім мене, було 11. Хлопець з Чернігова звільнився, бо він відбув свій термін.

Ще одного хлопця привезли перед моїм обміном. Його посадили за незаконний перетин кордону. Він розвозив гуманітарну допомогу на ТОТ. Возив людям ліки та продукти. Про його затримання ніхто нікуди не заявляв. Я йому порадив, щоб батьки скрізь повідомили, що він перебуває у полоні.

Були ще цивільні з Херсона, але я їх не бачив, бо вони перебували на карантині.

Ви працювали в колонії?

Працював. Колонія виготовляла спецодяг для робочих, які ремонтують дороги. Ми для них шили куртки і штани.

Ви вже згадували про тюремну бібліотеку, де можна було взяти якісь книжки. А ви щось читали?

В основному там читали фантастику. Ми замовляли волонтерам книжки, які хотіли прочитати. Останній раз нам передали три книжки Ювал Ной Харарі. Ще ми отримали романи Лі Бардуґо “Шістка воронів” та Лю Цесінь “Задача трьох тіл”. Лю написав у своєму романі про інопланетян, які за допомогою пропагандистських маніпуляцій намагаються захопити Землю.

У колонії вас відвідували представники МКЧХ?

Ні, до війни приходив тільки український консул, який приносив передачі й ліки. Один раз Червоний Хрест приїхав, коли я був у Сімферопольському СІЗО. Їх не пустили на поріг, і вони пішли геть.

Чи надавали в колонії хворим в’язням якусь медичну допомогу?

Не було ніякого лікування. Вони могли зробити ще гірше, коли людині було зле. Наприклад, у одного в’язня був гепатит, а у іншого були проблеми з нирками. Їх обох відвезли до обласної тюремної лікарні (ОТЛ), де вони обидва померли на операційному столі.

Мені пощастило. Восени 2023 року, коли у мене був інсульт, мене не повезли в ОТЛ. Прокинувшись зранку, я відчув, що мені зле. Хлопці це помітили і відвели до лікаря, який сказав, що у мене інсульт. Я у нього запитав: “Що робити?”. Він відповів: “Ось тобі аспірин. Завтра підеш на ОТЛ”. На це я відповів: “Краще я тут помру”. Тоді він написав, що це застуда. І мене повернули до барака, давши аспірин і зробивши укол димедролу.

Мені дали 10 днів лікарняного. Хлопці допомагали, чим могли. Там всі один одного підтримували.

Дуже важливо, щоб люди, які перебувають у російській неволі, мали змогу отримати ліки (знеболювальне та протизапальне). Там найнагальніше питання – це здоров’я. Вони не стільки потребують смаколиків, як ліків. Тюремні лікарі усі хвороби лікують одним аспірином. На свята можуть дати парацетамол.

У кожного в’язня були свої ліки, які передали рідні.

Через постійний стрес, у якому ти перебуваєш 24/7, у мене погіршилось самопочуття. Ти навіть спиш упівока. Я досі погано сплю. Коли починає працювати ліфт, одразу прокидаюся. Це відбувається через будь-яке металеве клацання. Інші звуки, такі як крик, гомін або співи, не впливають на мій сон. Тобто є тригерні звуки, які спрацьовують саме так. Мозок за сім років сприймає ці звуки як клацання дверей у камері. Якщо у камері клацають двері – це завжди погано. Це і є ПТСР.

Коли війна з Росією ставала запеклішою, ставлення до нас в колонії погіршувалось

Чи мінялось ставлення адміністрації до українських бранців за шість років, які ви пробули в колонії?

З перших місяців повномасштабного вторгнення нас, українців, збирав політрук і читав лекції про “ісконно рускіє землі”, “восємь лєт бомбілі Донбас” тощо. Він сам колишній військовий артилерист, який воював у Чечні. Так він договорився до того, що українська армія з Маріуполя нібито обстрілювала ракетами Краснодар. Я у нього запитав: “Яка українська зброя може так далеко стріляти?”. Як на мене, він ніс повну нісенітницю. Після цього він сказав, щоб я більше не приходив.

У міру того, як конфлікт ставав все запеклішим, у росіян гинули родичі або друзі. Це також торкнулося і працівників колонії. На цьому тлі ставлення до нас погіршувалося. Серед них були “упороті”, які поклонялися Сталіну і Путіну.

Під час обшуку когось швидко могли перевірити, а тебе роздягали, речі кидали на підлогу, ліжко перевертали або тумбочку кидали. Могли пошматувати передачу тощо. Усіляко тобі шкодили. Наглядачі нас не били, оскільки знали, що завтра цілий цех міг не вийти на роботу. Або ув’язнені могли не вийти на шикування, коли приїжджала комісія, яка їх за це карала зняттям погонів або невиплатою нагород.

Все, що відбувається зараз з українськими полоненими та невільниками (місця утримання, катування. – Ред.), виникло не спонтанно. Вони усю цю політику терору відпрацьовували ще з 2014 року у Донецьку, Криму та Москві.

У “Лефортово” сиділи хлопці з Узбекистану та Таджикистану, яких підозрювали у тероризмі. І вони сиділи, як і наші, – без звинувачень та слідства. Навіть не було протоколу про їхній арешт. Тобто їх просто схопили і кинули до в’язниці, де вони і сиділи замкненими у камерах. Їх теж шукали родичі та близькі. Звісно, що знаходили.

З нами сидів хлопець Маржалол з Узбекистану, який із сім’єю жив у Петербурзі. Він працював на птахофермі і разом з братами-мусульманами роздавав їжу бідним одновірцям.

Коли його дружина народила дитину, то вирішила поїхати до батьків, щоб показати їм онука. Чоловік залишився у РФ. Зранку його викрали з квартири, привезли до якоїсь катівні у Петербурзі, де піддавали тортурам. Росіяни хотіли, щоб він визнав себе терористом, який начебто хотів підірвати пасажирський потяг Москва — Санкт-Петербург. Він так і не зізнався. Тоді йому сказали, що він сидітиме в “Лефортово”, “поки не здохне або не зізнається”.

Він пам’ятав телефон когось з рідних – або тітки, або сестри. Я цей контакт передав своїй адвокатці, яка з ними зв’язалася і повідомила, де він. Вони думали, що їхній син помер, і провели поховальний обряд з порожнім саваном. 

Рідні зчинили галас, після чого їм дозволили з ним зустрітися. Вони жахнулися, коли його побачили. Він був блідий, худий і без зубів. Дружина розповіла Маржалолу, що у поліції та ФСБ їй сказали, що у них такого немає.

У нас в колонії сиділо багато хлопців, яких звинувачували за “не ті” лайки чи “не ту” мечеть. Наприклад, “Хізб ут-Тахрір”. Чоловіків хапали прямо у мечеті за те, що вони нібито там таємно збирались у п’ятничний намаз. 

У російських колоніях найважче – не втратити себе, не стати біомасою

Чи важко у таких умовах залишитись людиною?

У російських колоніях тримають разом політв’язнів і зеків, тому найважче – не втратити себе. Не стати біомасою. Для цього ти визначаєш своє коло людей, з якими тобі комфортно. Які підтримують тебе, а ти їх.

Ти не даєш себе принижувати, а люди, які навколо тебе, підтримують тебе. Відповідно ви один одного захищаєте, утворюючи своєрідний мікросоціум. Знайти й зберегти такий здоровий соціум, а на додачу й своє ментальне здоров’я у ньому – нелегке завдання.

Можна винести побиття, звісно, якщо тобі не відрізали кінцівки, як декому. І тебе роками намагаються зламати, причому це робиться цілеспрямовано. Їхнє завдання позбавити тебе особистості, десоціалізувати і зробити нелюдяним. Як це робиться? Тебе треба позбавити людських рис. Коли від людини постійно тхне, бо вона сім років поспіль миється раз на тиждень. Коли ти постійно відчуваєш голод й тобі бракує вітамінів. Через нестачу кальцію у тебе болять суглоби. У тебе постійний інформаційний вакуум. Ти лежиш і постійно думаєш про їжу і душ.

Плюс з тебе постійно роблять машину з виконання команд. Кажи так або так, доклад роби – не роби, крокуй – не крокуй. Над тобою та іншими постійно знущаються, привчаючи до жорстокості, яка навколо тебе. І це все відбувається на твоїх очах. Ти перестаєш спілкуватися з людьми, бо ти їх боїшся, а вони тебе.

Саме цей системний тиск спричиняє моральний злам. Через це люди вкорочують собі віку. Я особисто носив двох росіян до лікарні, які порізали собі вени.

Книжки допомагають від цього всього відволіктись. Хтось займається спортом, а хтось пише. Я написав два оповідання і почав третє. Один твір фантастичний, а другий – про війну.

Ви їх писали якою мовою?

Перші щоденники були російською, а потім я почав писати українською. У мене залишилось 5 великих зошитів, бо більшу частину з них росіяни забрали, коли перевозили. За їхніми словами, це були матеріали екстремістського змісту.

Як ви дізналися, що вас повертають додому?

Я відсидів весь свій термін ув’язнення, після чого мене з колонії перевезли до тимчасового центру тримання в Енгельсі. Я там пробув пів року, поки мене не повернули до України.

Там були такі самі умови, як у СІЗО. Єдина різниця – можна було користуватися мобільним телефоном. У центрі тримали людей, яких мали депортувати. Здебільшого це були люди з Узбекистану, Таджикистану, Казахстану тощо. Також там було чимало українців, яких ставало дедалі більше. Там був хлопець з Волині, якого затримали в Криму за “угон” автівки.

До центру щодня приходили представники військкомату, які вербували до армії. Вони пропонували три мільйони та російське громадянство. Були люди, які погоджувалися. І українці теж. В колонії теж дехто йшов до російської армії.

Потім прийшли і сказали, щоб я збирав речі, бо мене везуть на Москву. Я спочатку не зрозумів, бо до цього туди вивозили українців, яким видавали російські паспорти. Я ж перед цим написав відмову.

Мене привезли в аеропорт і посадили до літака, де я побачив хлопців, обмотаних скотчем. Мені теж замотали очі і руки. Тоді я і зрозумів, що мене везуть на обмін.

Ми прилетіли до Москви, де нас вивели на летовище і побили. Потім поклали на бетон, на якому ми пролежали до обіду наступного дня. Після цього посадили у літак і привезли до білоруського кордону, де зняли скотч. Нас пересадили на автобуси, і ми поїхали додому.

Потрібен окремий орган, що опікуватиметься звільненими цивільними

Ви зараз проходите реабілітацію чи лікування?

Щодо лікування багато питань. На державному рівні ця проблема майже не врегульована. Нас помістили в обласну лікарню, де ми за 21 день пройшли безоплатне обстеження. Плюс безкоштовне лікування зубів. І на цьому все. Далі ти маєш сам про себе подбати.

Наслідки інсульту руйнівні, тож вони залишаться зі мною до кінця життя. У мене половина обличчя паралізована. У нирках кіста, яка сама не зникне. Мені треба вставляти зуби. Так – один зробили, але ж треба лікувати інші. У мене проблеми з жовчним міхуром, який треба або постійно лікувати, або видаляти. Через нестачу кальцію у мене болять суглоби. Тому я кульгаю.

Я одного не можу зрозуміти. Вони ж бачили наші аналізи – невже не можна було прокрапати вітаміни, яких нам не вистачає? Окрім снодійного, нам нічого не дали. У реабілітаційному відділенні мені виписали ліки та вітаміни, але я маю їх сам купити, бо у лікарні їх немає. Хоча мені обіцяли дати ліки безкоштовно. Як можна лікувати людину без ліків?

Я вважаю, що має бути орган центральної влади, який відповідатиме за звільнених цивільних. Наприклад, при Мінсоцполітики треба створити департамент, який би нами опікувався. У військових є Мінветеранів, де є такий департамент.

Має бути людина, яка приїде і розповість нам, які у нас права, що нам треба робити, у яких медзакладах ми можемо пройти курс лікування і де проходити реабілітацію.

Також посадовці мають домовитися з ЦНАПом або іншою установою, щоб цивільним після їхнього звільнення автоматично видавали паспорти. А не так, як зараз, коли цим займаються лікарі та медсестри, які не зобов’язані цього робити. Окрім паспорта, мають відновити всі освітні та майнові документи.

Щодо роботи. В Україні дають гранти на власну справу для колишніх полонених. У мене вже є власна справа. Дайте мені грант, щоб я її відновив. Але ні, вони дають тільки на нову справу. Тобто в полон не можуть потрапити люди, які мають свій бізнес. І тепер таким людям треба все починати спочатку, замість того, щоб відновити документи юридичної особи. Це питання теж не є врегульованим.

Костянтине, ваш будинок та все майно залишилися на ТОТ. Чи пропонували вам тимчасове соціальне житло?

Донецька обладміністрація пропонувала нам гуртожиток у Києві, за який ми мали заплатити. І лише після втручання Верещук посадовці знайшли кошти.

Я провів у переповнених камерах 7 років, і мене знову кидають у такі самі умови. А ви уявіть, якщо у людини ПТСР і у неї тригер на скупчення людей, грюкання дверима та замкнуті приміщення камерного типу. А її знову туди кидають.

Насправді, звільнених цивільних не настільки багато, щоб держава не могла нам оплатити житло. Або хоча б знайти його і надати. Або укласти договір з рієлторською компанією, яка б завчасно ці квартири підшукувала й туди заселяти.

Я відмовився від гуртожитку, бо не зміг би там бути, і наразі живу у квартирі свого знайомого.

Ці всі недоліки треба проаналізувати та пропрацювати, щоб їх виправити для людей, які будуть повертатися. Для цього треба запитати у самих цивільних, з якими саме проблемами вони найбільше зіштовхуються.

Ви маєте очолити ГО “Цивільні в полоні”. Що ви плануєте робити на цій посаді?

Поки що я обіймаю посаду виконувача обов’язків, але пізніше маю перебрати на себе всі повноваження. Представники інших ГО кажуть, що саме така людина, як я і з таким досвідом, може принести найбільшу користь на цій посаді. Ми плануємо створити з нашої організації благодійний фонд, щоб допомагати звільненим цивільним. Це головне завдання, яке я собі ставлю. Ми вже над цим працюємо і шукаємо тих, хто нам може допомогти.