“Росіянам байдуже, цивільний ти чи військовий, по всіх летять дрони”: про труднощі евакуації з Покровська розповів співзасновник “База UA” Антон Яремчук
Фронт активно наближається до Покровська на Донеччині. Попри те що останніми днями українські війська мають перемоги, зокрема було звільнене село Піщане на покровському напрямку, загалом ситуація лишається непростою. Люди в місті живуть під постійними російськими обстрілами. Наразі, за даними місцевої влади, у Покровську проживає орієнтовно 7 тисяч людей. Волонтери щодня, ризикуючи своїм життям, переконують людей виїжджати до безпечніших місць, і тих, хто зголошується, вивозять.
Евакуацією цивільних з перших днів повномасштабного вторгнення займається команда громадської організації “База UA”. Її співзасновник і директор Антон Яремчук на початку великої війни повернувся з-за кордону, щоб допомогти Україні пережити цю війну. Сьогодні його команда майже щодня спільно з органами влади та іншими волонтерами вивозить людей до безпечних місць.
Під час одного з таких евакуаційних виїздів у Покровську на Донеччині волонтери організації, Пилип та британець Едвард, потрапили під російський обстріл. У дах їхньої евакуаційної броньованої автівки влучив дрон. Унаслідок цього Едвард отримав важкі поранення, які призвели до ампутації лівої руки та ноги. На щастя, волонтер залишився живим, і йому надали вчасну допомогу. Проте таких випадків стає дедалі більше. Росія цілеспрямовано обстрілює волонтерів та працівників гуманітарних місій, нехтуючи міжнародним правом.
Про те, як “База UA” евакуює цивільних під постійними обстрілами, які має протоколи безпеки та як допомагає переселенцям заново будувати життя на новому місці, ZMINA поговорила зі співзасновником та виконавчим директором організації Антоном Яремчуком.
Яка ситуація сьогодні в Покровську? Який зараз вигляд має це прифронтове місто?
Покровськ, на жаль, уже декілька місяців цілеспрямовано розбирається російськими окупантами по цеглинці. Місто постійно потерпає від російських обстрілів. У ньому залишається велика кількість цивільного населення, тому це досить патова ситуація, напружена і складна.
Ще коли ми тільки починали займатись евакуацією, коли вивозили людей, наприклад, з Лисичанська, то зазвичай відвозили людей на евакуаційний потяг з Покровська. І зараз дуже складно сприймати всі ці вулиці, місця, де ми зупинялися на каву або щось поїсти після того, як садили людей на потяг: наразі ці місця зруйновано. Нещодавно супермаркет, ключовий біля вокзалу, повністю згорів. Тому ніхто, мабуть, цього не очікував.
У нас буквально декілька тижнів тому була історія з жінкою, яка спочатку виїхала з Краматорська до Покровська, тому що вона думала, що в Краматорську все буде набагато гірше, а Покровськ далеко і безпечний. Вона відкрила там невеличкий бізнес на ринку і до останнього сподівалася на краще, поки не прилетіло і не згорів її кіоск. Тож зараз вона повернулася назад у Краматорськ.
“Зв’язок у Покровську наразі є кілька годин на день”
А як узагалі місцеві реагують на ці постійні інтенсивні обстріли? І чи є в місті світло, опалення, вода, якісь елементарні умови для життя?
Ми бачимо це раз у раз. У всіх відносно великих містах залишається якийсь відсоток населення, якому важко з багатьох причин ухвалити рішення евакуюватися. Тому, звичайно, люди за ці роки вже адаптувалися, знайшли якісь можливості виживати навіть за таких обставин. Зв’язок у Покровську наразі є кілька годин на день. Ми також долучилися до того, щоб він був, і зараз поліція, періодично військові заправляють генератори. Тож, у принципі, у людей є можливість зв’язатися. Це дуже важливо саме для евакуації, щоб вони могли залишати заявки на гарячих лініях.
Світла, води й будь-яких інших умов наразі немає, тому що будь-які ремонтні роботи проводити дуже небезпечно. У місті працює ще відділення Укрпошти. Донедавна працювали два відділення Нової пошти. Одне з них закрилося. Про друге не скажу, бо там теж було питання декількох днів. Є невеликий гуманітарний хаб, який видає гуманітарну допомогу, є мобільні групи, які цим займаються. Але це все зараз на мінімальному рівні, тому що до міста дуже небезпечно заїжджати. Будь-який транспортний засіб постійно перебуває під атаками російських FPV-дронів. Наші екіпажі двічі за останні два місяці потрапляли під атаку FPV. Тож будь-яке пересування містом, транспортування людей чи вантажів максимально небезпечне.
Але попри це ви однаково продовжуєте вивозити людей. Як ви почали цим займатись і скільки людей телефонує на вашу гарячу лінію, щоб евакуюватися?
На початку війни в евакуації була величезна потреба, особливо в Луганській області. Там із самого початку не було зв’язку, людям було дуже важко знаходити якісь адміністративні ресурси, і такі евакуаційні команди, як наша, працювали саме в режимі пошуку. Тобто ми прямо їздили до приватних секторів, ходили по багатоповерхівках і пропонували людям евакуацію, розповідали їм, як це буде відбуватися. І після цього так сталося, що просто завдяки і певному бекграунду, і підготовці членів екіпажів, і наявності броньованого транспорту ми спеціалізувалися на евакуації саме з гарячих точок і, в принципі, весь цей час цим займалися.
Ми як організація маємо багато напрямів, зокрема більш довготривалих, структурних, але евакуація залишається важливою діяльністю. На цьому етапі з усіх цих міст, сіл евакуація відбувається постійно, але не масово. Тобто такі масові хвилі, де по 100 людей на день виїжджає, – це велика рідкість. Зазвичай за день надходить декілька заявок, і безпосередньо вже під час виїзду, особливо останніми тижнями, коли в певних районах зв’язку немає або він дуже несталий, люди підходять прямо на вулиці чи біля будинку і питають, чи можна їх теж евакуювати. У середньому в такі періоди інтенсивної евакуації десь 10 людей на день наш екіпаж вивозив. Ще таку саму кількість – партнери. Тому загалом десь до 30–40 людей максимум виїжджали з міста в такі найінтенсивніші фази останніх місяців.
Стела на вʼїзді до Покровська. Фото: Покровська МВАЩо говорять люди, які залишаються в місті? Як ви з ними спілкуєтесь і як узагалі інформуєте їх про те, що варто евакуйовуватися, виїжджати?
Ті люди, які залишаються в таких прифронтових містах, – це найнезахищеніші категорії, і соціально, і економічно, і за всіма параметрами. Це люди, які прожили все життя в цьому місті або в регіоні, і для них дуже важко реально уявити собі, що в 75 років треба починати все спочатку, без якоїсь конкретної підтримки. І коли вони це порівнюють з якимось статус-кво підвалу, з якимось забезпеченням гуманітаркою, якихось соціальних місцевих зв’язків, то із суб’єктивного погляду це, в принципі, дуже логічне рішення. Хоча максимально небезпечне. Тому в усіх є свої історії, свої причини.
Дуже багато людей сподівалися, що все ж таки російська армія не прорветься так далеко. І ми ніколи ці причини не знецінюємо, ми просто допомагаємо людям, якщо в них є ця потреба. Якщо ні, то намагаємося в інший спосіб підтримувати. Але це велика проблема, тому що немає якоїсь чіткої конкретної схеми. З одного боку, тут налагоджена координація, адміністрація теж залучена до евакуації населення, але фактично ми можемо розповідати людям, як це відбувається, однак ми не можемо їм сказати, де вони реально будуть через два місяці. Тому що однаково купа етапів, багато тимчасових перевальних пунктів. Те безкоштовне розселення, яке надає держава, теж постійно змінюється в контексті тих областей, що приймають. І ця невизначеність, нерозуміння, що реально з людьми відбуватиметься, – це велика проблема і велика причина, чому люди все-таки до останнього чекають і починають виїжджати, коли вже їхнє майно чи житло зруйновано і їм просто реально більше немає де залишатися.
Як ви говорите з людьми, які наважуються виїхати з-під обстрілів? Чи даєте ви їм якусь надію на те, що коли вони евакуюються, то в інших містах їм допоможуть волонтери, держава і будуть створені умови для нормального життя?
На цьому етапі ми насправді максимально чесно і відкрито комунікуємо. Тому що після трьох років роботи, я думаю, ми поспілкувалися з десятками тисяч людей. І якщо раніше ми намагалися трошки прикрасити, тому що був пріоритет у тому, щоб люди виїхали, то зараз цей пріоритет залишається, але ми розуміємо, що дуже важливо з повагою ставитися до людей. Тому ми їм розповідаємо, як є. Тобто ті умови, які на них очікують, ми максимально конкретно намагаємося їм сформулювати. Але ставимо це на ваги, бо так чи інакше жити в якомусь компактному місці розселення – це краще, ніж померти в Покровську. Так і комунікуємо.
Волонтер Антон Яремчук. Фото: з фейсбук-сторінки baseuangoМи спираємося на попередній досвід і розуміємо, що хай там як, але Покровськ, навіть якщо нам вдасться його втримати, – це точно не місце, де можуть перебувати цивільні. Саме це ми їм і розповідаємо. Ми ні на кого не тиснемо, нікого не переконуємо, ми просто ведемо діалог, якщо є можливість у контексті безпекової ситуації. Повертаємося до людей, питаємо, яка їм ще підтримка потрібна, намагаємося вибудовувати взаємодію, яка базується на довірі. І, коли люди ухвалюють уже це рішення, намагаємося забезпечити їм максимально комфортні умови під час усієї евакуації.
Як відбувається евакуація цивільних, яку ви проводите?
Ми виїжджаємо конкретно за перевіреними заявками. Тобто це люди, які або самостійно їх залишили, або це зробили їхні родичі. Тому, в принципі, в контексті наших протоколів безпеки ми виїжджаємо в такі точки, тільки якщо в нас є підтверджені заявки. Але вже безпосередньо на виїзді зазвичай, особливо останніми тижнями, половина людей, яких ми зрештою вивозимо за день, – це люди, які просто підійшли на вулиці. Ми постійно моніторимо ситуацію, щодня. І щодня ми ухвалюємо рішення, чи ми можемо, чи не можемо заїжджати.
“Ми не залишаємося на локації більш ніж 15 хвилин”
Як дієте, якщо почався російський обстріл?
У нас є дуже чіткі протоколи безпеки. Коли ми приїжджаємо на адресу, ми паркуємо автомобіль у максимально закритій місцевості. Обов’язково всі члени екіпажу виходять і чекають на вулиці, поки один з нас іде шукати людину безпосередньо до квартири. Ми не залишаємося на локації більш ніж 15 хвилин.
Зрозуміло, що в нас є перехоплювачі відеосигналів, усі можливі тактичні засоби, але FPV-дрони настільки непередбачувані, що важко щось робити, коли ти вже рухаєшся. Особливо якщо ти рухаєшся якоюсь дорогою між містами. І тут практика показує, що ситуація навіть у місті в конкретний день дуже малопоказова. Тобто може бути дуже тихо, а потім якийсь один дрон з’явиться в неправильному місці, і буде дуже-дуже важко. Коли автівка вже рухається, особливо на відкритій місцевості, а в ній перебувають шість бабусь, дуже важко бути маневровим і щось зробити, якщо ти розумієш, що дрон летить у тебе. Але скажу, що безпека для нас на першому місці.
Волонтер “Бази UA” Едвард, який дістав поранення 30 січня 2025 року в Покровську. Фото: “Суспільне Донбас”, Ольга МілашичПригадайте, будь ласка, історію, яка відбулася кілька тижнів тому, коли ваша автівка потрапила під російський обстріл і ваш волонтер з Англії, Едвард, зазнав поранення, яке призвело до ампутації лівої руки й ноги. Як це було? Як ви зреагували?
Під час одного з евакуаційних виїздів наші волонтери мали вивезти двох людей. Тоді в машині був координатор виїзду Пилип та Едді – наш волонтер з Великої Британії. Це була вже друга ходка до Покровська, вони вивозили двох людей. І саме на виїзді з Покровська, на дорозі, де було дуже погане покриття й автівка повільно рухалася, влучив дрон у дах машини з лівого боку. Найімовірніше, він був з кумулятивним РПГ-снарядом, який зробив маленьку дірочку в броні, але її було досить для того, щоб пройти через усі ці шари й дуже тяжко поранити Едді, який був за кермом.
Пилип максимально швидко відреагував. Він вийшов з машини, обійшов її, відчинив двері й почав надавати допомогу Едді. Наклав дуже швидко турнікети, хоча, особливо на верхній кінцівці, це було дуже важко. Зупинив кровотечі й фактично врятував життя Едді. Він дуже швидко теж зорієнтувався, буквально паралельно почав кричати й зупинив військову машину. Військовий погодився забрати Едді. Пилип сам дістав Едді з машини, дотягнув до пікапа військового. Сам сів за кермо нашого транспорту, і разом такою мініколоною вони рушили. Щойно виїхали за Покровськ, військовий зв’язався з точкою, де чекали військові швидкі. Вони приїхали туди, там уже на них чекав екіпаж. Минулого тижня ми перевели Едді з лікарні в Дніпрі до Києва. Зараз він продовжує лікуватися. У принципі, він у дуже непоганому стані.
Як зараз почувається Едді?
Дуже багато знайомих і друзів постійно намагаються до нього потрапити, тому в нього зараз інтенсивний графік. Є невелика інфекція, це, на жаль, дуже стандартна ситуація в нас в Україні. Зараз йому призначили цілеспрямовану правильну терапію антибіотиками, тому ми сподіваємося, що така позитивна динаміка буде залишатися. Після цього він проходитиме реабілітацію з протезуванням теж в Україні.
Він хотів ще до цього інциденту жити в Україні, будувати тут своє майбутнє і наразі не змінив цього рішення. З ним працює психологиня, вона теж підтримує його, і це насправді дуже важливо, тому що йому було б дуже важко зараз повертатися додому. В Англії він жив у невеличкому поселенні, де абсолютно немає людей з таким досвідом, і в нього було б відчуття якоїсь завершеності. Натомість тут, у принципі, в нього є непогані перспективи повертатися до схожої діяльності, продовжувати допомагати людям або, можливо, працювати з ветеранами, зокрема з ампутаціями.
Загалом ми бачимо багато людей, які, коли пройшли цей процес, потім допомагають іншим. Тому головне, що він живий, у нього немає пошкоджень внутрішніх органів чи голови. Із сьогоднішнім рівнем протезування більш-менш зараз у нас наче все організовано, тому рухаємося поступово цим довгим шляхом реабілітації.
Як ви вважаєте, що саме допомогло врятувати життя Едді? На якому етапі спрацювала ваша система евакуації?
Тут можу сказати абсолютно чітко – його врятував колега Пилип, який був координатором на виїзді. Його підготовка, яка відбувалася в межах організації, навіть у настільки складних і стресових умовах дозволила йому надати максимально швидку необхідну допомогу, зупинити обидві кровотечі завдяки накладанню турнікета. Він, зважаючи знову ж таки на обставини, проводив потім повторні огляди й не знайшов інших поранень. Тому тут стовідсотково саме дії Пилипа врятували життя. Ми говоримо тут про хвилину-півтори, не більше, і там би був точно фатальний кінець, тому що Едді втратив дуже багато крові. Поки він доїхав до Дніпра, йому 6 літрів перелили в Донецькій області: частково в лікарні й частково під час транспортування.
“Росіянам байдуже, цивільний ти чи військовий, тому ми зараз будемо ставити на нашу машину РЕБ”
Евакуаційний автомобіль після атаки російського дрона в Покровську, 30 січня 2025 року. Фото з телеграм-каналу Донецької обласної прокуратуриЧи переглянули ви свої протоколи безпеки після цієї ситуації?
На жаль, є цей залишковий ризик, особливо пов’язаний з FPV-дронами, який дуже важко нівелювати. Тож цей інцидент для нас став останнім аргументом, щоб усе-таки ухвалити рішення почати роботу з РЕБами. Для нас дуже важливо максимально візуально і фактично відмежувати наші цивільні екіпажі від військових, тому ми дуже довго вагалися. Однак РЕБ на машині автоматично тебе робить ціллю. І вже ніхто не буде розбиратися, що в тебе там волонтери й “евакуація” написано на машині. Але ми розуміємо, що росіянам настільки байдуже, цивільний ти чи військовий, що додатковий захист завдяки РЕБ критично важливий. Тому ми зараз будемо ставити на нашу машину РЕБ. І загалом зараз у нашій мережі ми будемо лобіювати це питання.
Є багато проблем з цим, особливо міжнародні організації вагаються фінансувати таку інфраструктуру, тому що вона все ж таки насамперед має військове призначення. Проте ми бачимо, що, якщо гуманітарний сектор хоче працювати на прифронтових територіях, це є абсолютно екзистенційним і необхідним і що швидше зміниться ця парадигма й наративи, то більше людей залишаться живими, більше автівок буде на ходу, тому зараз для нас це пріоритет.
Зараз для нас пріоритет і безпосередньо в нашій роботі, і в контексті нашої адвокації – доносити меседж, що РЕБи мають стати постійною частиною захисту гуманітарних екіпажів на рівні бронежилетів, касок, IFAK’ів (тактична індивідуальна аптечка. – Ред.) тощо.
До речі, деякі волонтери, зокрема з представництва Червоного Хреста в Україні, гуманітарної місії “Проліска”, говорять, що останнім часом саме волонтери, гуманітарні співробітники, звичайне цивільне населення стали для росіян мішенями. Великі логотипи й брендування автівок притягують російські дрони. Як ви думаєте, чому так відбувається?
На цьому етапі в нас досить емпіричного розуміння того, що на постійній основі відбуваються російські злочини проти людяності, воєнні злочини. Якщо раніше, коли були артилерійські чи мінометні обстріли на якихось конкретних ділянках, не можна було стовідсотково стверджувати, що ми були ціллю або що вони розуміли, по кому вони стріляють, то зараз із такою високоточною зброєю, як дрони, є дуже багато статистики, яка чітко показує, що так, росіяни цілеспрямовано тероризують цивільне населення.
Під такі атаки потрапляють не тільки гуманітарні екіпажі. У Покровську були тижні, коли щодня дві-три автівки просто цивільного населення теж були під атаками. Люди на “жигулях” із причепом вивозять речі, і в них влучає дрон. Тому це без перебільшень – тут реально відбувається терор. У принципі, вони вже й за межами Покровська є. І в Родинському, і в Гришине FPV прилітають. Зараз і на околицях Костянтинівки ми це бачимо. Тому так, це частина їхньої терористичної діяльності. Росіяни чудово розуміють, що вони роблять.
Які історії людей, яких ви евакуйовували, вам найбільше запам’яталися?
Знаєте, з одного боку, ми, звичайно, якось захищаємо себе і намагаємось емоційно трішки дистанціюватися від цього, але насправді кожен випадок, кожна людина – це щоразу мінітрагедія. Люди дуже багато розповідають про своє життя в тому місті, з якого ми їх вивозимо, все, що вони пережили, – кохання, якісь професійні робочі процеси.
У мене є така персональна штука. Коли ми реєструємо людей під час евакуації, вони зазвичай нам дають паспорт, бо так простіше переписати їхні дані. І я щоразу дивуюся, бо, особливо в старших людей, у них старі фотографії, де їм, може, 40 років або вони ще значно молодші, ніж коли ми з ними познайомилися. І ти бачиш, що перед тобою людина, яка прожила повноцінне життя і яка ніколи не очікувала, що наприкінці його вона переживатиме такі події. Це завжди якось дуже-дуже сумно. Звичайно, що люди, які місяцями живуть під обстрілами, мають дуже виснажений вигляд. І оці фотографії в паспортах – вони мені прямо запам’ятовуються. Я інколи згадую ці обличчя і ці долі. Це те, що я ніколи не зможу пробачити росіянам – руйнування оцих окремих історій, абсолютно ні в чому не винних людей, яких змусили все покинути й залишити сенс свого життя. Це те, що мене найбільше турбує. Більшість цих історій неможливо забути.
Яким ще напрямами займається ваша організація?
У нас є програма релокацій. Ми збираємо гроші, купуємо будинки в центральних регіонах України й перевозимо туди багатодітні родини для постійного проживання. Зараз ми саме в процесі перевезення двох родин. З ними це буде вже десята сімʼя. Щоразу це великі родини по 10–11 людей. Четверо-п’ятеро дітей. У родині, яку ми зараз будемо перевозити, дев’ять дітей. Ми перевозимо людей до цих нових будинків із землею. Якщо вони там залишатимуться декілька років, то потім вони стають власниками цього майна. Це для нас дуже ефективний підхід використання ресурсу, тому що фактично нам одна родина обходиться в 10 тисяч доларів. Це по тисячі доларів на людину. І це краще, ніж пакети з гуманітаркою чи якась поверхнева підтримка на таку саму суму. Це можливість для людей повністю стати на ноги. Ми перевозимо родини з усіма їхніми речами – інструментами, майном, меблями, щоб у них не було ніяких витрат на новому місці.
Також ми працюємо з дітьми та підлітками. У нас є мистецький табір на Драгобраті в Карпатах. Зараз у нас починається п’ятнадцятий заїзд, де ми теж працюємо з дітьми-ВПО, з дітьми з прифронтових територій. Там у нас двотижнева щільна програма, яка складається з мистецьких майстерень, психологічної роботи й педагогічної програми.
У Донецькій області ми маємо культурний центр для дітей та підлітків. Для тих, хто лишається на цих територіях. У цих дітей величезна проблема із соціалізацією, взагалі з якимось нормальним життям, зі стосунками. Тому що вони всі ходять тільки онлайн у школу, і, в принципі, ніякого додаткового середовища не існує. Тому ми працюємо з ними теж.
Також у нас є мобільна клініка. Це така собі вантажівка з повноцінним кабінетом, яка пересувається містами й селами. Ми працюємо зазвичай в області.
Що особисто вас і команду мотивує продовжувати займатись евакуацією цивільних із прифронтових міст, особливо після ситуації, яка сталася з вашим колегою-волонтером?
Те саме, що й у перші дні. Це якась максимально екстраординарна ситуація, історичні події, і я не можу собі уявити, щоб хтось із нас просто повернувся до якогось нормального життя. Те, що ми робимо, однаково дуже мінімальний процес у порівнянні з тим, що роблять українські військові. Звичайно, в нашому конкретному випадку це дуже трагічна, важка для нас ситуація, але ми розуміємо, скільки насправді людей щодня дістають поранення та втрачають кінцівки. Тому я ж кажу, що на якомусь персональному рівні це велике потрясіння, але насправді нічого нового. Тож зрозуміло, що ми будемо продовжувати займатися тим, чим ми займаємося, і стільки, скільки це буде потрібно, поки люди потребуватимуть допомоги.
