Дитина і війна: як впоратися з наслідками збройного конфлікту
#FeelYourRights
“Ми з мамою зрозуміли, що марно бігти в підвал, коли обстрілюють. Ми просто лягали у ванну і молилися: “Господи, хоч би не на нас, хоч би не нас”. Ця родина жила на п’ятому поверсі. А в підвал боялися йти, бо підвали не передбачали бомбардувань, і в них були випадки, коли люди просто з-під завалів не могли вийти”. Історія 15-річної дівчинки.
Мінсоцполітики зареєструвало понад 160 тисяч дітей-переселенців.
Як допомогти дитині оговтатися від втрат і впоратися з наслідками війни, розповідає Любов Лоріашвілі, психолог з Київського центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді.
Чого слід очікувати від дитини, яка пізнала війну
Відірвані від своїх родин під час збройного конфлікту, діти складно долають його наслідки.
Через переживання втрати близької людини, розлуки або переїзду у дитини може формуватися ціла палітра ознак ризикованої поведінки.
Вони можуть виражатися в плачі, крику, істериці, крадіжці, апатії, у бунті, втечах, брехні, фантазіях і навіть аутизмі.
“У дитини можуть спостерігатися нав’язливі рухи. Наприклад, крутить волосся або папірець, човгає ногою, мастурбує“, – пояснює Любов Лоріашвілі.
У дітей можуть спостерігатися енурез, навіть у підлітків, енкопрез, порушення мови, сну (як багато, так і мало спить), порушення харчування (або багато їсть, або взагалі не їсть).
У стресових ситуаціях діти можуть вдаватися до садизму, сексуалізованої поведінки, суїцидальних настроїв.
Любов Лоріашвілі попереджає, що якщо у дитини медична депресія – потрібно терміново звертатися до фахівця.
“Гарний психолог завжди побачить, де його межа, а де межа професіонала-психіатра. Тому що вчасно надана медикаментозна допомога може допомогти дитині. До того ж депресія має спадковий характер. Якщо в сім’ї це було, то цілком можливо, у дитини є схильність“, – говорить вона.
Поясніть дитині: вона не винна, вона не могла запобігти війні
Якщо в житті дитини відбувається трагічна втрата, у неї з’являється злість. Адже він просив Бога, він не зробив щось, говорив з людьми, а вони не допомогли. У такому випадку людина зла як на себе, так і на оточуючих. Далі злість перетікає або в агресію, або в депресію.
Під час депресії дитина зосереджена на собі. Вона, наприклад, може вважати, що якби вона з татом поговорила інакше, то він не залишився б у так званій “ДНР”, а якби поговорив якось інакше з мамою, вона б не відправила його до іншого міста. Він починає депресувати через те, що батьки там і їм погано, а він тут і йому добре.
Під час депресії дитині стає все одно, що відбувається з її життям. Аж до того, що він сам собі завдає шкоди. Він може різати себе, переживати суїцидальні настрої. Точно так само він може зловживати психоактивними речовинами, тому що вони допомагають йому швидше піти з цього життя. Для дітей не складає проблем придбати клей.
Експерт радить: допомагайте дитині показати ірраціональність її почуття провини. Донесіть їй, що вона ж не могла запобігти війні.
Любов Лоріашвілі запевняє, що з агресією дитини набагато простіше працювати, бо вона помітна, і можна зрозуміти, звідки вона походить. Чого не скажеш, наприклад, про суїцидальні думки, яких не чути.
“У щоденних турботах ми можемо повз вуха пропустити, коли дитина каже: “Як мене тут вже все дістало. Швидше б піти з цього світу“, – акцентує експерт і радить дорослим спробувати зрозуміти, що з дитиною відбувається, що вона пережила, як вона це пережила.
Потрібно допомогти дитині зрозуміти, чому вона тут, чому так сталося, що вона тепер не з батьками, пережила якісь втрати і переїзд.
Говоріть правду
Любов Лоріашвілі згадує, що як тільки вивезені до центру “Наші діти” підлітки із Щастя і Луганська в новинах чули, що бойові дії вщухали, вони відразу знаходили директора центру і вимагали: “Відправляйте нас додому, нам тут нема чого робити“.
Діти завжди відчувають, хто головний, наприклад, в центрах для дітей, і можуть вести переговори.
Вислухайте їх, не ігноруйте їх бажання вести “переговори”, але спробуйте пояснити, що саме тут вони в безпеці, говорите чесно і не обдурюйте. Дитина це завжди відчує.
Не вішайте ярликів, а говоріть про унікальність дитини
Для дітей-переселенців вкрай важливо, щоб від людей не лунали такі ярлики, як “сепар”, “Донбас”, “ці донецькі” і так далі.
Для дитини необхідно керувати своїми емоціями, дати їй відчуття стабільності, безпеки і здатності щось робити.
Коли в житті дитини відбувається якась втрата, крім фізіологічного шоку вона може переживати емоційний шок. У деяких дітей емоційний шок може тривати до року. Діти ніби застигають. Вони відмовляються повірити в те, що відбувається або відбулося.
“У мене був хлопчик 16 років, якого з Донецька разом з маминою роботою вивезли сюди на два тижні. Мені він каже: “Та ми тут ненадовго”. А минув вже майже рік, але він все одно думає, що він буде там вступати. А я-то з мамою говорю і розумію, що ні в якій Донецьк вони не повернуться. Мама вже почувається киянкою і не збирається туди повертатися“, – розповідає Любов.
Слухайте дитину
За кожним відхиленням у поведінці потрібно ставити собі питання: “А навіщо дитина так поводиться? Чого їй не вистачає? Чого вона домагається?”.
Коли запитуєш, чому, часто дитина відповідає, тому що переселенець, тому що з дитячого будинку або батьки п’ють. Така поведінка може бути також через відсутність безпеки, дитині може не вистачати уваги.
“Щоб спробувати виправити це, варто зайвих 15-20 хвилин приділити їй увагу, зняти цю напругу, дати якусь відповідальну роль для того, щоб вона бачила, що ви його вирізняєте і підтримуєте, що його тут приймають“, – радить Любов Лоріашвілі.
Дуже важливо повертати дитину-переселенця до стабільного життя. Якщо він в рідному місті ходив у вівторок на 2 години на спів, то було б здорово, якщо на новому місці о другій дня він мав можливість співати. Якщо немає поруч гуртків, можна ввімкнути караоке, вигадати якийсь конкурс, щоб він брав участь в ньому.
Якщо дитина лягала в один і той самий час спати, зробіть так, щоб цей час повернувся.
Практикуючий психолог з Київського центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді радить, що з дитиною завжди потрібно говорити про важкі епизоди його життя, це допомагає долати травми.
“Нам іноді здається, що з дітьми не варто говорити про втрати і пережите, тому що їм важко. Але згадайте себе, коли вам погано! Ви 20 разів говорите всім підряд одне і те саме. Їм теж це необхідно. Коли дитина хоче говорити, не уникайте цієї розмови. Але й не ініціюйте розмову дуже нав’язливо“, – каже Любов Лоріашвілі, додаючи, що для того, щоб дитина захотіла поговорити, потрібно створити відповідну атмосферу.
Терапевтична програма
Для профілактики ризикованої поведінки Любов Лоріашвілі рекомендує проводити психотерапевтичні групи серед дітей-переселенців з використанням технік від професора Вільяма Юле (Британія) і доктора Елина Гордвіка (Норвегія). Вони випробували цю програму на 8000 дітей у різних бойових конфліктах. Програма спрямована на роботу з посттравматичними симптомами, які переживають діти, що побачили жахи війни.
У терапевтичній групі можуть брати участь підлітки, яких вивезли раніше, і вони не потрапили під обстріли. Багато хто вважає, що не слід змішувати таких дітей з тими підлітками, які пережили жахи війни. Можливо вони і почують жахливі речі, але це дасть їм розуміння того, що може переживати інший, поспівчувати йому. І водночас вони так само випробують техніку роботи зі стресом у майбутньому.
Діти, що пережили травматичні події, заново переживають їх у собі. Їм сняться нічні кошмари, в яких ситуації або повторюються, або розвиваються далі. Від цього дитина стає перезбудженою. У неї підвищується тривожність, з’являється безсоння.
“Вони легко лякаються. Наприклад, я ніколи не думала, що звуки київського метро схожі на те, як летять “Гради”. Діти в метро лякаються від звуку в’їзду в тунель“, – каже Любов Лоріашвілі і радить дорослим уникати речей, які можуть нагадувати дітям про травму.
Наприклад, обходити військових або людей у військовій формі, великі вантажні машини.
Мета цієї програми – показати дітям, що те, що вони переживають – це нормальна реакція на стрес, що вони не втрачають розум. Програма намагається сформувати у дітей навички керувати тими спогадами, які вискакують в будь-який момент.
Любов Лоріашвілі радить проводити групи разом з батьками, бо їм теж не вистачає таких навичок.
Програма передбачає роботу групи з 10-15 осіб приблизно одного рівня розвитку, наприклад, 8-9, 9-10 років. Різниці більше року у розвитку не повинно бути, оскільки в кожному віці різне сприйняття смерті.
Зустріч має відбуватися раз на тиждень. Частіше не бажано, тому що діти не встигають переварювати нову інформацію і не встигають відпрацьовувати нові навички. Має бути шість сесій від 60 до 80 хвилин.
Не забувайте про задоволення базових потреб дитини – безпеки і стабільності. Потрібно робити перерви в сесіях, щоб діти робили собі чай, їли печиво, ще краще – фрукти. Коли діти згадують про те, що з ними відбувалося, може різко впасти рівень цукру, а в програмі дуже багато активності. Глюкоза допомагає мозковій діяльності.
Групову терапію потрібно проводити у світлій просторій кімнаті, тому що темні, погано провітрені напружують дітей. Багато хто з них перебував у підвалах, укриттях. Їм важливо бачити простір, світло, мати можливість сидіти, лежати, малювати. Багато вправ вимагають великого простору, особливо релаксаційні.
У групі повинні бути два керівника, бо комусь може стати погано, і він випаде з процесу. У цей момент один з тренерів переключається на цю дитину.
Можна дозволяти дітям веселитися, навіть якщо програма цього не передбачає. Якщо є можливість посміятися – дайте дітям посміятися і розслабитися.
Матеріал вийшов за підсумками Міжнародної науково-практичної конференції “Ефективні підходи в роботі з підлітками, які мають досвід вживання психоактивних речовин”.
