“Це наче мотузка, кинута з поверхні води”. Хто такі амбасадори політв’язнів і як вони стають голосом журналістів в неволі

Менторство над журналістами, ув’язненими з політичних мотивів у російській неволі, – це сучасний інструмент міжнародної солідарності. Паралельно із написанням листів підтримки, участю у медіаакціях та адвокаційній роботі воно дозволяє створювати персональний зв’язок між ув’язненою людиною й конкретним політиком, журналістом чи активістом. Цей формат символічно слугує мостом між світом свободи і світом тюремної ізоляції та підтримує в’язня, показуючи, що його не забули.

Історія радянських дисидентів містить багато прикладів неформальної менторської підтримки – коли міжнародні діячі, правозахисні організації чи відомі інтелектуали брали на себе роль покровителів, адвокатів і персональних захисників радянських “в’язнів сумління”. Наприклад, допомога з-за кордону надавалася у формі фінансової, матеріальної та моральної підтримки політичним в’язням і їхнім родинам по всій країні. Часто це відбувалося навіть в умовах переслідувань з боку КДБ. Московська Гельсінська група документувала порушення прав політв’язнів, передавала інформацію за кордон і організовувала міжнародні кампанії на підтримку конкретних людей – фактично виконуючи роль моральних покровителів дисидентів. У 1980-х інтелектуали й політики з-за кордону відкрито підтримували радянських політв’язнів – показуючи, що навіть на відстані можна впливати на долю людини, ізольованої репресивним режимом.

Про людей, які сьогодні стали голосами своїх колег у неволі, яких ув’язнила Російська Федерація, — в матеріалі ZMINA.

Cучасне менторство над українськими журналістами в російському ув’язненні спирається на перевірений історичний досвід. Персоналізована підтримка не лише посилює стійкість самих в’язнів, а й формує міжнародний тиск. У цьому контексті менторські програми стають не просто актом гуманності – вони є інструментом впливу, адвокації та захисту людської гідності на глобальному рівні. За даними Національної спілки журналістів України, станом на липень 2025 року в російській неволі утримується щонайменше 30 цивільних журналістів, а також один медійник, який був мобілізований до лав Сил оборони України. Багато з них є громадянськими журналістами, які після окупації українських територій стали голосами своїх громад, фіксували репресії та зникнення або просто відкрито висловлювали незгоду з російською політикою. Їх звинувачують у “тероризмі”, “зберіганні зброї” чи “шпигунстві”, але насправді – карають за слово. Умови утримання часто наближені до катувань: ізоляція, відсутність медичної допомоги, фізичний тиск. Публічна увага, менторство і підтримка ззовні для цих людей є не лише моральною опорою, а й елементом захисту – нагадуванням, що світ бачить і не мовчить.

“Є люди, яким не байдуже”

“Це спосіб показати солідарність з Україною, з політв’язнями, з людьми, яких російський режим намагається змусити мовчати”, – каже Тетяна Жукова, менеджерка з міжнародної адвокації Центру прав людини ZMINA. І додає: “Для самих в’язнів – це важливий сигнал, що про них не забули. Про них говорять у парламентах інших країн, і ця підтримка доходить навіть у колонії”. 

Кампанія менторства над громадянськими журналістами й іншими політичними в’язнями зародилася як ініціатива Міністерства закордонних справ України ще у 2021 році. Вона стартувала під гаслом підтримки кримських політв’язнів і просувалася через українські посольства у різних країнах. ZMINA разом із Представництвом Президента України в АРК просуває кампанію менторства та ініціативу “Листи до вільного Криму” серед міжнародної спільноти.

“Коли я зустрічаюся з політиками, дипломатами, представниками громадських організацій за кордоном, вони часто питають: що ми можемо зробити для України? І менторство – це відповідь, яка резонує. Бо вони не завжди можуть самі ініціювати санкції, але вони можуть написати листа, зробити пост у соцмережі, чи публічно підтримати конкретну людину”, – розповідає Жукова.

Тетяна Жукова. Фото з Facebook

Менторство – це не лише формальна функція. Це – жива підтримка. Наприклад, віцепрезидентка Європарламенту Піна Пічерно опікується справою Ірини Данилович, громадянської журналістки з Криму. Нещодавно Ірина написала звернення до Пічерно про погані умови утримання у колонії – і євродепутатка миттєво зреагувала публічною заявою й запитом про те, що вона може зробити для допомоги.

“Це – не просто пост. Це сигнал для Ірини, що вона не сама. Що на іншому кінці Європи  її голос почули. Це морально підтримує її”, – пояснює Тетяна.

Подібна історія була і в колишнього політв’язня, журналіста Владислава Єсипенка. Його ментором був Мігель Анхель Родрігес Ечеверрія, колишній президент та голова парламенту Коста-Рики. Коли політичний діяч написав Єсипенку листа, він потрапив до дружини політв’язня.

“Вона була зворушена: лист із Латинської Америки її чоловіку, якого тримають у Криму. Це показує, що навіть на іншому континенті є люди, яким не байдуже”, – згадує Тетяна.

Менторство виконує три важливі функції: це адвокація, особиста підтримка та публічна присутність. Його сила – в особистісному зв’язку. Тому менторів часто добирають за принципом близькості: за професією, цінностями, або тематикою. Наприклад, якщо політик цікавиться темою свободи слова, він охоче погодиться підтримати саме журналіста або журналістку. Водночас у менторів має бути інструментарій для дії: нагадування про дні народження в’язнів, про новини з колоній, про можливість публічної реакції.

“Щоб ця підтримка була системною, нам потрібно чітке адміністрування. Щоб ментори знали, коли й що сказати. Щоб у них був прямий інформаційний канал про ситуацію з їхніми підопічними”, – каже Жукова та додає, що робота з пошуку й інформування менторів продовжується і триватиме до звільнення останнього політичного в’язня.

“Досвід, який був далеким, став особистим”

Журналістка й амбасадорка адвокації громадянського журналіста Амета Сулейманова Ірина Славінська до проєкту долучилася за запрошенням колег із ПЕН Україна.

“Мені запропонували стати публічним голосом одного з громадянських журналістів, незаконно ув’язнених у Криму. І коли я дізналася, що йдеться про Амета Сулейманова, одразу погодилася. Його історія мене вразила ще до того, як з’явилася пропозиція – передусім через жахливий стан здоров’я, який несумісний із утриманням у неволі”, – розповідає Славінська.

Амет Сулейманов. Фото: “Кримська солідарність”

Амет Сулейманов – громадянський журналіст з Криму, який до арешту співпрацював з ініціативою “Кримська солідарність”. Його засудили до 12 років колонії суворого режиму. Попри тяжке захворювання серця, яке передбачає лікування та є несумісним з утриманням в неволі, російська влада ігнорує всі прохання про звільнення або переведення до лікарні. Славінська підтримує зв’язок із родиною Амета – передусім із його дружиною Лілею. Саме через неї відбувається передача повідомлень та листів.

“Ми спілкуємося регулярно – у листах, повідомленнях. Деякі з них мають вигляд розгорнутих текстів, деякі – просто слова підтримки. Але для Амета це важливо – знати, що його пам’ятають, що його ім’я лунає”, – каже вона.

Ірина Славінська. Фото з Facebook

Як амбасадорка адвокації Ірина бере участь у публічних заходах, де щоразу згадує історію Амета. Вона також написала його портрет для збірки “Вільні голоси Криму” – спробувала зібрати його біографію, свідчення родини та знайомих, щоб зберегти цілісне бачення справи.

“Мені важливо, щоб його історія звучала – не тільки в кримському чи правозахисному контексті, а й загалом у медіаполі. Бо це не лише про одного журналіста – це про систему, яка переслідує за слово“, – наголошує Славінська.

Після 2022 року, каже вона, увага до теми політв’язнів змінилася – не обов’язково в сенсі ширшої поінформованості, але в сенсі глибшого співпереживання:

“Після повномасштабного вторгнення, на жаль, багато людей пережили втрати, переселення, катування – досвід, який був далеким, став особистим. Тому історії кримських татар, переслідуваних за журналістику, стали ближчими й зрозумілішими”.

“Треба говорити про це з людьми”

Лариса Денисенко стала амбасадоркою адвокації Ремзі Бекірова в межах проєкту ПЕН. За її словами, вона без вагань погодилася – історія кримськотатарського громадянського журналіста та його особистість глибоко її вразили.

“Ремзі мені дуже імпонує – як відкрита, тепла людина, яка теж використовує слово, навіть за таких жахливих і скрутних умов, у яких він перебуває”, – говорить Денисенко. – “Він мені близький із багатьох причин – і за поглядами, і за життєвими пріоритетами”.

Ремзі Бекіров. Фото: Олександра Єфименко

Письменниця зізнається, якби їй запропонували підтримати іншого політв’язня, вона б теж погодилася. Але саме зв’язок із Ремзі й особливо з його родиною зробив адвокацію глибоко особистою. У перші місяці повномасштабного вторгнення Бекіров відгукнувся на оповідання, яке вона написала, ґрунтуючись на розмовах із його дружиною Халіде. У ньому йшлося про родинні стосунки, дітей, ніжність і силу, яка тримає цю родину разом попри все.

“Я дуже люблю це оповідання – воно щире, ніжне. І воно їм дуже сподобалося. Це теж форма публічної підтримки – говорити про людину”, – каже Денисенко.

Як амбасадорка вона згадує Ремзі у важливі дати – в день народження, у професійні свята, на публічних подіях. Вважає, що громадянські журналісти – це голоси, які в умовах репресій виконують роботу не менш важливу, ніж професійні медійники.

“Амбасадорство полягає в тому, що ти про них розповідаєш, називаєш людину за ім’ям, ти говориш про те, що відбувається, ти розповідаєш про те, що людина там зазнає, підтримуєш родину”, – пояснює Денисенко.

За її словами, підтримка працює в обидва боки – у найтяжчі моменти саме родина Бекірова підтримувала її саму. Це – історія взаємного тепла й опори. Попри те, що медійна увага до теми політв’язнів періодично згасає, правозахисниця вірить у силу постійного повторення.

Лариса Денисенко. Фото з Facebook

“Ми читали листи на книжкових фестивалях – зараз цього менше, і мені шкода. Але я знаю, що Халіде й діти моляться за повернення Ремзі. Я теж говорю про це з Богом, але передусім треба говорити про це з людьми”, – додає вона.

Ремзі Бекіров, за її словами, залишається надзвичайно життєлюбним – уважний до кожної людини, спостережливий, допитливий. Він ретельно фіксує все, що бачить як документаліст у неволі. Його оптимізм і спокійна гідність, попри несправедливе ув’язнення, надихають.

“Це важливо – для нього самого, для тих, хто чекає, і для тих, хто сьогодні ще має змогу говорити вголос замість нього”, – підсумовує Лариса Денисенко.

Письменниця та правозахисниця Вікторія Амеліна стала амбасадоркою громадянського журналіста Османа Аріфмеметова в межах ініціативи, що поєднала публічні голоси й долі політв’язнів. Її залученість до адвокації Османа була глибокою й послідовною – вона говорила про нього на подіях, писала тексти, привертала увагу до його справи як до частини великої розмови про Крим і права людини. Коли влітку 2023 року Вікторія отримала поранення внаслідок російського обстрілу Краматорська й перебувала в лікарні, Осман Аріфмеметов написав їй листа з російської колонії.

“Ваша підтримка, як і тих, хто пише листи, читає молитви, – наче мотузка, кинута з поверхні води. Ці мотузочки я відчуваю. Вони огортають мої руки й ноги. Але, щоб витягнути, потрібно чимало таких мотузочок”, – писав Осман у своєму листі до Вікторії.

Вікторія Амеліна померла від отриманих ран у лікарні Дніпра 1 липня 2023 року.