Чому в Грузії проросійські рухи мають вплив: політолог розповів, як “Грузинська мрія” йшла від гасел демократії до авторитаризму

Після розвалу СРСР увага світу регулярно привертається до Грузії. На початку 90-х років минулого століття спалах інтересу спричинила спровокована Росією війна, через яку від Грузії відкололася Абхазія. 2008 року Росія напала на Грузію, після чого від неї відкололася Південна Осетія. Після цієї війни більша частина грузинського суспільства висловила прагнення приєднатися до Євросоюзу. За часів президента Михайла Саакашвілі країна рушила в тому напрямку, хоча  і  стикалася зі спротивом, який часом виливався у фізичне протистояння. Нині владна партія “Грузинська мрія” демонструє проросійську налаштованість. Народні протести наштовхуються на атаки з боку поліції з надмірним застосуванням сили. Влада отримує все більше звинувачень у порушенні прав людини, політично мотивованих переслідуваннях опонентів.

Про те, як партія влади перейшла від декларування захисту прав людини до брутального їх порушення і чому націоналістичні групи в Грузії досі прихильні до Росії попри минулі війни та напади з її боку, розповів в інтерв’ю ZMINA грузинський політолог, дослідник аналітичного Центру Топчубашова в Баку Ніколас Чхаїдзе.

Коли “Грузинська мрія” прийшла до влади, навряд чи вона брутально розганяла мирні протести та нехтувала правами людини. Коли це почалося? В чому причина?

Коли “Грузинська мрія” прийшла до влади в 2012 році, її сприймали як демократичну альтернативу все більш авторитарному Об’єднаному національному руху (партія, яку заснував Михайло Саакашвілі, у 2004–2012 роках була владною партією. – Ред.) . Спочатку вона  обіцяла реформи, підзвітність і поліпшення захисту прав людини. Але з часом партія почала рухатись в бік авторитаризму, суттєві зміни стали очевидними уже в 2019 році, хоча і до 2019 року представників опозиції били, а деякі з них навіть загинули за підозрілих обставин.

Наприклад, у липні 2013 року жорстокі натовпи напали на заходи кампанії Об’єднаного національного руху (ОНР) у Зугдіді та Батумі. Поліція затримала понад десяток нападників; суди засуджували їх за адміністративні правопорушення, штрафували та звільняли.

Або 22 травня 2016 року в селі Корцхелі під час місцевих проміжних виборів лідери ОНР Гіга Бокерія, Ніка Меліа, Ако Мінашвілі, Ека Херхеулідзе, Нугзар Ціклаурі, Тенгіз Гунава, а також члени організації ОНР у Зугдіді зазнали жорстокого фізичного нападу та словесних образ.

Еросі Кіцмарішвілі, колишній посол Грузії в Росії, ексвласник і засновник телеканалу “Руставі-2” був знайдений мертвим у гаражі житлового будинку, де він проживав у тбіліському районі Ваке. Еросі Кіцмарішвілі був відвертим критиком уряду Грузії та власником телеканалу “Руставі-2” (найбільшого та найвпливовішого антиурядового/проопозиційного телеканалу). Це лише кілька випадків найбільш масштабних інцидентів, які відбувалися з 2012 року в Грузії.

Переломним моментом стали червневі протести 2019 року, спровоковані виступом російського депутата Сергія Гаврилова в парламенті, – він отримав посаду спікера парламенту, що багатьма було сприйнято як національне приниження. Це призвело до масових антиурядових демонстрацій. Влада відповіла надмірною силою, включаючи гумові кулі та сльозогінний газ.

Це стало зразком придушення інакомислення, яке знову спостерігалося під час протестів проти фальсифікації виборів у 2020 році та суперечливого законопроєкту про “іноземних агентів” 2023/2024 років. Цей закон скопійований з російського і має інструменти для розправи над  критиками.

Зміну позиції владної партії “Грузинська мрія” спричинило кілька факторів. Її засновник Бідзіна Іванішвілі централізував владу, підриваючи незалежність судової системи та свободу ЗМІ. Зростання громадського невдоволення та фрагментарна опозиція робили уряд дедалі нетерпимішим до критики, тож уряд вдавася до репресивної тактики, щоб зберегти контроль.

Мабуть, треба кілька слів сказати про стан опозиції. У Грузії тривалий час існувала розрізнена опозиція, коли партії не могли знайти консенсусу з низки питань, який би об’єднав їх проти “Грузинської мрії” і дозволив би створив коаліцію. Замість того, щоб боротися з авторитарною та проросійською політикою “Грузинської мрії”, порядок денний опозиції здебільшого зосереджувався на нападках на інші опозиційні партії та звинуваченнях у співпраці з “Грузинською мрією”, що призвело до їхнього розколу.

Однак зараз це не так, оскільки після того, як вибори були сфальсифіковані, та після того, як “Грузинська мрія” оголосила, що вони не збираються інтегруватися в ЄС, опозиція об’єдналася і стала більш згуртованою, ніж будь-коли раніше. І зараз вони злагоджено працюють для спільної  мети – подолання репресій “Грузинської мрії”.

Авторитарна траєкторія “Грузинської мрії” випливає з внутрішньої консолідації влади, страху втратити контроль і зовнішнього тиску, що підриває її початкові демократичні обіцянки та призводить до порушень прав людини. Крім того, відповідальність Іванішвілі перед Москвою та Кремлем, можливо, спричинила такий авторитарний проросійський зсув.

Що стосується відповідальності Іванішвілі перед Москвою, то будь-хто, хто заробив гроші в Росії 1990 років і став мультимільярдером і олігархом, отримав кошти не завдяки важкій праці. Капітал був зароблений тіньовими, здебільшого злочинними, шляхами. Іншим важливим фактором була близькість до Кремля.

Іванішвілі підходить до обох цих категорій, оскільки він мав кримінальне минуле в Росії 1990-х і був близьким до Кремля. За чутками, він є найбільшим приватним акціонером “Газпрому”. Тому його відповідальність випливає з його страху перед Кремлем. Тобто він боїться закінчити так, як Патаркацишвілі, колишній олігарх, якого вбили в його квартирі в Лондоні, і нібито це зробили росіяни, оскільки він більше не був для них корисним.

Чи є у вас громадські організації, які вважають, що Грузія повинна дружити з Росією? Що це за організації? Вони лише заявляють про любов до Москви чи ще й реалізують російські практики та російські підходи до відносин з громадянами?

У Грузії проросійські організації часто просувають наративи, узгоджені з геополітичними інтересами Москви, виступаючи за тісніші зв’язки з Росією. Ці групи зазвичай стверджують, що співпраця з Росією є важливою для економічних, культурних і безпекових потреб Грузії, водночас розглядаючи західну інтеграцію (наприклад, членство в НАТО та ЄС) як шкідливу для суверенітету або традиційних цінностей Грузії.

Такі організації зазвичай фінансуються або підтримуються, прямо чи опосередковано, пов’язаними з російською державою структурами. Серед них є неурядові організації, ЗМІ та політичні рухи, які пропагують дружні до Кремля ідеології. Ці групи часто відстоюють “традиційні цінності” та виступають проти ліберальних реформ, погоджуючись із наголосом Росії на культурному консерватизмі.

Вони часто протистоять демократії західного зразка та правам ЛГБТК+, пропагуючи ідею, що Грузія повинна зберегти свою православну християнську ідентичність, дистанціювавшись від Заходу. Крім проросійської риторики, деякі з цих організацій переймають російські практики у своєму підході до громадян. Це включає поширення дезінформації, придушення інакомислення та сприяння поляризації.

У деяких випадках їхня тактика імітує російську стратегію “м’якої сили”, як-от організація публічних заходів, протестів або медійних кампаній, які повторюють наративи Кремля. Інші можуть співпрацювати з державними структурами, щоб підірвати демократичні процеси, використовуючи такі методи, як залякування виборців або судові маніпуляції, повторюючи російську авторитарну модель управління. Таким чином їхній вплив поширюється за межі ідеології до відчутних дій, які послаблюють грузинську демократію.

Інструменти м’якої сили Росії в Грузії представляють такі організації, як Євразійський інститут, Консервативний рух і Альянс патріотів. Ще одним сильним осередком проросійського впливу в Грузії є Центр грузино-російського товариства імені Євгенія Примакова. Як відомо, Примаков народився в Грузії. Проросійський громадський рух “Солідарність заради миру”, який відіграв значну роль в лобіюванні відновлення прямого авіасполучення між Грузією та Росією, змінив назву політичної партії на “Грузинську єдність”.

Причина припинення польотів між Грузією і Росією була пов’язана з протестами 20 червня,  які спалахнули після того, як депутат російської Думи і представник Комуністичної партії Росії Сергій Гаврилов сів у крісло cпікера парламенту Грузії. Це викликало протести в Грузії та посилення антиросійських настроїв, які вилилися в “покарання” Путіна через припинення авіасполучення з Грузією. Зрештою припинення авіарейсів було використано як політична зброя проти Грузії.

Українські національно орієнтовані організації вороже ставляться до Росії. Звідки у грузинських націоналістів прихильність до Москви? Це особливо дивно після 2008 року, коли Росія прийшла до Грузії з війною.

Прихильність деяких грузинських націоналістичних груп до Росії є парадоксальною, особливо після війни 2008 року, коли Росія вторглася в Грузію та визнала Абхазію та Південну Осетію незалежними державами. Це почуття є результатом поєднання історичних, ідеологічних і геополітичних факторів.

В минулому Грузія була частиною Російської імперії та Радянського Союзу, які багато грузинських націоналістів розглядають як періоди збереження культури в православній єдності. На відміну від українського націоналізму, що ґрунтується на опорі російському домінуванню, грузинський націоналізм часто романтизує Росію як захисницю православних цінностей на противагу західному лібералізму. Деякі грузинські націоналісти виступають проти впливу Заходу, пов’язуючи його з ліберальними реформами, які, на їхню думку, підривають традиційні цінності.

Просування Росією “традиційних сімейних цінностей” перегукується з їхнім світоглядом, створюючи спільну ідеологічну платформу. Російські кампанії впливу посилюють ці наративи, стратегічно націлюючись на націоналістичні та консервативні групи. Таким чином проросійська позиція грузинських націоналістів відображає поєднання культурної ностальгії, ідеологічної орієнтації та геополітичного розрахунку, незважаючи на агресію Росії.

Наскільки вони впливові? Чи співпрацюють вони з владою?

Ультраправі та проросійські групи в Грузії впливають на формування певних аспектів суспільного дискурсу, зокрема щодо питань, що викликають соціальні розбіжності, як-от права ЛГБТК+, європейська інтеграція та націоналізм. Хоча їхня політична база відносно невелика, прихильність до їхньої ідеології частини соціально консервативного населення Грузії дозволяє їм мати величезний вплив.

Проросійські групи отримують вигоду від російських кампаній дезінформації та фінансування, поширюючи свої наративи через ЗМІ та публічні демонстрації. Ці групи часто є насильницькими, як це видно з резонансних інцидентів, як-от насильство під час Тбілісі-прайду 2021 року, коли ультраправі натовпи напали на активістів ЛГБТК+, журналістів та організації громадянського суспільства.

Їхня риторика часто розпалює ворожнечу, спрямована проти меншин і прозахідних груп, створюючи атмосферу страху та залякування. Співпраця з органами влади залишається непрямою, але значною. Правлячу партію “Грузинська мрія” звинувачують у толерантному ставленні до ультраправих груп або навіть у опосередкованому сприянні їм через те, що вони не розслідують насильницькі інциденти й не переслідують винних.

Критики стверджують, що ця бездіяльність свідчить про мовчазний альянс, оскільки уряд уникає відчуження націоналістичних і соціально-консервативних виборців, зберігаючи баланс між прозахідними прагненнями та тиском Росії. Ці групи є підривною силою, яка використовує насильство та пропаганду, щоб просувати свої плани, а опосередкована співпраця з боку влади посилює занепокоєння щодо відступу демократії.

Ніколас Чхаїдзе є науковим співробітником Центру Топчубашова, аналітичного центру в Баку. Він досліджує Росію, Україну, Південний Кавказ та російські приватні військові компанії. Раніше працював науковим співробітником доктора Тараса Кузьо в Центрі досліджень Росії та Євразії Товариства Генрі Джексона та у Відділі публічної дипломатії Офісу зв’язку НАТО в Грузії. Чхаїдзе часто публікує статті у відомих міжнародних ЗМІ та журналах, таких як Atlantic Council, Jamestown Foundation, New Eastern Europe тощо.