Боротьба України за справедливість на тлі кризи безкарності Росії: інтерв’ю Тетяни Печончик для Фонду домів прав людини
У лютому 2025 року минає три роки з початку повномасштабного вторгнення Росії та 11 років збройної агресії проти України, яка розпочалася з окупації Криму й спричинила хвилю звірств і порушень прав людини.
У інтервʼю для Фонду домів прав людини (HRHF) українська правозахисниця Тетяна Печончик розповіла про потенційну ескалацію війни, ключові напрями діяльності українського громадянського суспільства у сфері прав людини, наслідки припинення підтримки України з боку США, а також те, як це може посилити вплив Китаю в регіоні та інші актуальні питання.
Тетяна Печончик — голова правління Центру прав людини ZMINA – організації, яка є членом Дому прав людини Крим та Освітнього Дому прав людини Чернігів.
Якими є поточні пріоритети та виклики для українських правозахисних організацій через три роки після початку повномасштабної війни та 11 років після російської окупації Криму?
Найбільший виклик — це величезний масштаб і жорстокість злочинів, скоєних Російською Федерацією не лише від початку повномасштабного вторгнення, а й з 2014 року.
Це величезна кількість — така кількість звірств, з якою жодна правоохоронна система, навіть у найрозвиненішій країні, не змогла б впоратися самотужки. З огляду на масштаб, складність і величезну кількість справ, розслідування можуть тривати десятиліттями.
Офіс генпрокурора України зареєстрував понад 150 000 кримінальних проваджень щодо ймовірних воєнних злочинів, скоєних з 24 лютого 2022 року.
Очевидно також, що значну частину цих злочинів ніколи не вдасться розслідувати повністю, а винні не будуть встановлені. Це викликає розпач у постраждалих. Під час польових місій ми часто чуємо від постраждалих від воєнних злочинів і злочинів проти людяності, що вони не вірять у справедливість. Багато злочинців докладають зусиль, щоб уникнути ідентифікації, а декого з них, можливо, вже немає серед живих.
Однак для постраждалих залишається вкрай важливим правосуддя — якщо не щодо безпосередніх виконавців, то щодо тих, хто віддавав накази або чиє мовчазне схвалення уможливило ці злочини: їхніх командирів, начальників їхніх командирів і вищого керівництва Російської Федерації.
Про механізми звільнення цивільних заручників
Зусилля (зі створення механізмів звільнення цивільних заручників) тривають вже давно, але я скептично ставлюся до питання про те, чи можна створити новий механізм звільнення цивільних осіб, коли Росія як держава-окупант грубо і неодноразово порушує міжнародне гуманітарне право і права людини. Багато цивільних осіб утримуються без зв’язку з зовнішнім світом, оскільки Росія відмовляється підтвердити їхнє місцеперебування, тоді як інші стикаються з повністю сфабрикованими звинуваченнями.
Які механізми можуть змусити Росію звільнити їх? Україна зрештою не затримує цивільних осіб у російських регіонах, таких як Курськ, і не заповнює ними свої в’язниці. Не відбувається обміну цивільних на цивільних, оскільки Україна діє в межах закону. Якщо одна держава дотримується правових норм, а інша — ні, то про який механізм ми можемо реально говорити?
Наразі єдиними дієвими варіантами залишаються механізми інформаційного та політичного тиску. Деякі кейси призводять до цілеспрямованих переговорів, як, наприклад, звільнення Нарімана Джеляла. Ці механізми працюють на індивідуальній основі.
Поки триває повномасштабна війна і Росія відмовляється звільняти цивільних осіб або наполягає на їхньому обміні на російських військовополонених, Україна не може прийняти такі умови. Якщо Україна піде на такі обміни, Росія може просто затримувати ще тисячі цивільних осіб на окупованих територіях, створюючи нескінченний цикл.
На жаль, навіть після завершення війни та звільнення частини заручників багато з них, ймовірно, продовжать перебувати в російських в’язницях. Ми можемо навіть не знати про їхнє місцезнаходження, оскільки Росія не розголошує цієї інформації. Ця ситуація нагадує радянську систему ГУЛАГу, коли ув’язнених постійно перевозили далі на Схід. Ми вже бачимо, що деяких політичних в’язнів перевозять у віддалені регіони Росії, де їх можуть утримувати десятиліттями. Насправді ми можемо навіть не знати про деяких з них взагалі.
Так само сьогодні ми не маємо чітких даних про те, скільки цивільних осіб утримуються Росією в ув’язненні. Український Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими нарахував близько 14 000 цивільних ув’язнених, але лише менше 2000 випадків підтверджені інформацією, яку можна перевірити. Це означає, що ми не знаємо про тисячі людей — чи живі вони, чи перебувають у в’язницях.
Офіційно зниклими безвісти вважаються понад 60 000 осіб — як військовослужбовців, так і цивільних.
Ми також розуміємо, що якщо війна знову буде заморожена, це може створити можливості для звільнення цивільних осіб, особливо з огляду на те, що за останні три роки їх було звільнено дуже мало. Однак важко передбачити, що Росія може вимагати натомість. Очевидно, що вона зробить усе можливе, щоб зупинити розслідування і не допустити притягнення винних до відповідальності. Наприклад, Росія може наполягати на тому, щоб Україна припинила національні розслідування щодо підозрюваних російських воєнних злочинців в обмін на звільнення українських цивільних осіб. Це створює величезний виклик — особливо для постраждалих, які не обов’язково вимагатимуть фінансової компенсації від Росії, але вимагатимуть справедливості.
Як би ви оцінили розвиток ситуації з правами людини в Криму, контрольованому Росією протягом 11 років?
Порушення прав людини та міжнародного гуманітарного права в Криму тривають. Відколи Росія окупувала Крим у лютому 2014 року, відбулися різні хвилі ескалації, кожна з яких мала власну динаміку.
Після повномасштабного вторгнення в лютому 2022 року ситуація значно погіршилася. Поширена практика насильницьких зникнень знову відновилася в Криму, цього разу також зачепивши велику кількість осіб, викрадених з південних областей України, зокрема Херсонської та Запорізької. Багато з них перевели до місць позбавлення волі в Криму, де їх утримували без зв’язку з зовнішнім світом.
Ілюстрація з нещодавнього звіту Кримської правозахисної групи “Human rights and international humanitarian law norms: Crimea 2024 situation review”Росія продовжує ув’язнювати незалежних журналістів за політично вмотивованими звинуваченнями, а також значно посилює тиск на адвокатів, змушуючи їх замовкнути. Тим часом кількість справ різко зросла, і адвокати, які залишилися, не в змозі надати правовий захист усім, хто його потребує. Крім того, поступово зростає кількість затриманих та ув’язнених жінок.
Один зі спекулятивних сценаріїв щодо можливих мирних переговорів між Росією та Україною передбачає тиск на Україну з метою визнання певних окупованих територій, зокрема Криму, російською територією. Як ви ставитеся до такого можливого рішення? До яких наслідків це може призвести, і на чому має зосередитися міжнародна спільнота, якщо такий сценарій буде реалізований?
Якщо ми залишимо злочин агресії безкарним, ми не зможемо розірвати коло безкарності. Це цикл, який розпочався з Криму.
Це означатиме, що ми наближаємося до нової фази війни, потенційно ще більш кривавої, ніж нинішня, і яка може не обмежитися Україною, а поширитися на інші європейські країни.
У цьому контексті Крим є ключовим, оскільки нинішня фаза війни — повномасштабне вторгнення, яке ми переживаємо зараз, стало можливим саме тому, що світ не відреагував на те, що сталося з Кримом у 2014 році, і на те, що продовжилося на Донбасі того ж року. Оскільки не було ні відповідальності, ні покарання, ні припинення агресії, і оскільки санкції були недостатньо жорсткими, щоб підірвати російську економіку, Росія напала втретє.
І зараз, на жаль, ми знаходимося в точці, де ця війна може бути знову заморожена. І це дуже погана новина, тому що весь демократичний світ ось-ось повторить ту саму помилку. Якщо це станеться, ми повинні очікувати, що війна продовжиться, як тільки Росія зможе перегрупуватися, відновити свою військову міць і знову напасти.
І, як ми знаємо, кожна нова фаза російської агресії була ще більш жорстокою. Наприклад, якщо ми подивимося на насильницькі зникнення, то в Криму в перший рік окупації (2014) зафіксували 43 задокументованих випадки. На Донбасі (пізніше того ж року) таких випадків було вже сотні і тисячі. Зараз кількість постраждалих зросла до десятків тисяч. Ми бачимо, що з кожною новою фазою агресії масштаби злочинів збільшуються в геометричній прогресії.
Це відбувається саме тому, що агресія не була зупинена раніше і тому, що була безкарність. І зараз, на жаль, ми знову опинилися в точці, де відбувається те саме. Якщо слідувати логіці перших трьох фаз російської агресії, то і Україна, і Європа повинні готуватися до нової хвилі надзвичайно кровопролитної війни, яка, вже пройшовши через Крим, Донбас і всю Україну, на наступному етапі, швидше за все, вийде за межі України.
Що означає заморожування конфлікту на практиці
“Замороження конфлікту” означає, що Російська Федерація, яка планувала “взяти Київ за три дні”, скоригує свою стратегію, ретельніше прораховуючи свої наступні кроки, більш реалістично оцінюючи можливості країн, на які вона має намір напасти.
Це означає, що російська економіка залишатиметься високо мілітаризованою, навіть після того, як активні бойові дії вщухнуть. Росія продовжить відновлювати свій військовий потенціал, який був підірваний під час цієї фази війни.
Це означає, що мілітаризація освіти на окупованих територіях продовжиться, що дітей, які там зростають, призвуть до армії, вони поповнять ряди російських збройних сил, стануть новими солдатами для наступного етапу війни.
Для європейських країн це означає, що ілюзія безпеки закінчилася, хоча деякі з них все ще можуть чіплятися за неї. Існують серйозні внутрішні загрози для НАТО, особливо з огляду на можливість того, що Сполучені Штати можуть не виконати своїх зобов’язань і відмовитися втручатися в разі нападу на країну НАТО або взагалі вийти з Альянсу.
Це означає, що європейські країни повинні взяти на себе відповідальність за власну безпеку, збільшивши витрати на оборону — можливо, до 5% ВВП, хоча раніше багато хто відмовлявся підняти їх до 2%.
Це також означає, що багатьом молодим людям по всій Європі доведеться пройти базову військову підготовку, навчитися стріляти, керувати безпілотниками, освоїти нові технології ведення бою, а також переймати досвід українців. На жаль, це нерадісна перспектива для нашого покоління, але вона неминуча, якщо ми хочемо вижити.
Нещодавнє рішення адміністрації США призупинити всю іноземну фінансову допомогу на 90 днів для проведення перевірок серйозно вплинуло на роботу громадянського суспільства. Як це рішення впливає на українські правозахисні організації та громадянське суспільство в цілому?
Це вже призвело до проблем, оскільки багато програм зупинили. Важливо зазначити, що коли ми говоримо про допомогу від уряду США та федерального бюджету США, ми маємо на увазі не лише USAID, а й програми, що фінансуються безпосередньо Державним департаментом США, а також частково через інші фонди. У цьому контексті громадянське суспільство не було основним отримувачем цих коштів, оскільки більша їх частина йшла безпосередньо уряду України на інші програми.
Значна частина цієї допомоги була спрямована на такі сектори, як енергетика. Російська Федерація роками послідовно атакує інфраструктуру України. Це є воєнним злочином і злочином проти людяності, як це кваліфікує Міжнародний кримінальний суд, який видав шість ордерів на арешт у зв’язку з цим злочином. Українцям дуже важко переживати зиму за зимою з тривалими перебоями в електропостачанні, часто без електрики, тепла і водопостачання. Велика частина американської допомоги була спрямована на підтримку енергетичного сектору, щоб забезпечити людей електрикою і теплом. Значну підтримку також отримали такі програми, як діджиталізація, підтримка фермерства, реабілітація ветеранів, психологічна допомога та евакуація людей, особливо з обмеженою мобільністю, з прифронтових територій.
Громадські організації, які надавали цю допомогу, були змушені раптово її припинити – буквально за одну ніч. Це створило критичну загрозу для життя людей, особливо в прифронтових районах, де така підтримка є життєво необхідною.
Звичайно, значна частина американського фінансування також була пов’язана із захистом прав людини, демократичними процесами та підтримкою ЗМІ. Медіасектор був одним із тих, хто найбільше постраждав від призупинення. Залежність українських медіа від донорів зрозуміла й очевидна, адже в умовах повномасштабної війни нормальні ринкові моделі для медіа не працюють. Наприклад, медіа не можуть покладатися на доходи від реклами. У перший рік повномасштабного вторгнення економіка України скоротилася майже на третину, і вона виживає в дуже складних умовах. Кілька сотень засобів масової інформації (329), особливо невеликих регіональних, закрилися після війни, бо не змогли вижити. Часто це було пов’язано з економічними причинами або з тим, що вони були розташовані на лінії фронту чи на окупованих територіях. Вцілілі ЗМІ значною мірою покладалися на кошти з федерального бюджету США.
Постає питання: скільки ще ЗМІ закриється, коли це фінансування припиниться. Безумовно, якщо врахувати, що Україна залишається демократичною державою і знаходиться у стані жахливої війни, зберігаючи при цьому відносно високий рівень прав і свобод всередині країни, функціонування незалежних ЗМІ є критично важливим. Незалежні медіа викривають і висвітлюють проблеми, у тому числі зловживання та корупцію в армії. Якщо ці ЗМІ будуть змушені замовкнути, якщо ми увійдемо в період заморожування війни і нових виборів, страшно подумати про відсутність потужного голосу незалежних ЗМІ під час цих виборів. Тож це має дуже деструктивний та руйнівний вплив.
Потерпають також правозахисні організації, які допомагають постраждалим від війни, документують воєнні злочини, надають юридичну та психологічну допомогу. Деякі організації, що значною мірою покладалися на американське фінансування, майже повністю зупинили свою діяльність, зокрема регіональні мережі правової допомоги та ініціативи з постійного документування воєнних злочинів. Це значний удар по роботі, спрямованій на притягнення до відповідальності за найтяжчі злочини, скоєні під час війни.
Які кроки можна зробити, щоб пом’якшити ці наслідки та забезпечити продовження міжнародної підтримки правозахисної діяльності в Україні?
З певних публікацій ми бачимо, що, як кажуть, “природа ненавидить вакуум”, і Китай вже почав активно вивчати можливість заміни деяких програм, які фінансуються USAID. І звичайно, це становить значний ризик, коли авторитарна країна збільшує свій вплив у світі, який і так є значним, наприклад, у країнах Латинської Америки, Африканського континенту, а також у спробах проникнення в демократичні країни, використовуючи цей вплив у власних інтересах.
Тому зараз дуже важливо залучити всіх донорів, які можуть підтримати громадянське суспільство, не лише в Україні, а й в інших країнах. У багатьох країнах громадянське суспільство постраждало.
Другим важливим моментом у розробці програм фінансової підтримки громадянського суспільства є те, що слід більше уваги приділяти основному фінансуванню, або інституційному, а не проєктному. Враховуючи мінливі та непередбачувані зовнішні обставини, організації повинні мати певні кошти, які вони можуть гнучко перенаправляти на різні потреби, враховуючи, що можуть статися раптові зрушення, такі як зміни у зовнішній політиці, воєнна ситуація або призупинення роботи інших джерел фінансування.
Наприклад, якби організації громадянського суспільства мали хоча б деяке інституційне фінансування, вплив припинення фінансування, наприклад, з боку USAID, не був би таким руйнівним, оскільки вони могли б частково використовувати кошти з інституційного або основного фінансування для покриття найбільш важливих програм, які необхідно продовжувати. Однак більшість організацій не мають такого фінансування, і, звичайно, це має руйнівний вплив не лише на самі організації, але й на їхніх бенефіціарів — тих самих людей, для яких вони працюють і в інтересах яких вони працюють.
Організації – члени Дому прав людини Крим беруть активну участь у національній та міжнародній адвокації. Розкажіть, будь ласка, які адвокаційні інструменти та стратегії наразі використовуються на міжнародному рівні? Наскільки ефективними є ці зусилля?
Міжнародні механізми існують і функціонують, також створені й нові. Що стосується ситуації в Україні, деякі з них мають загальні повноваження, і ми ними користуємося, але їхня ефективність дуже низька. В умовах реальної політики та обмеженого впливу деякі організації, такі як ООН чи ОБСЄ, не здатні за допомогою своїх інструментів зупинити кровопролиття чи притягнути винних до відповідальності.
Навіть ті механізми, які є відносно сильними, зазнають ерозії. Ми є свідками системного краху, особливо після нещодавніх подій, таких як указ президента США Дональда Трампа про введення санкцій проти посадових осіб Міжнародного кримінального суду, включно з прокурором Карімом Ханом. Також є країни, які не виконують своїх зобов’язань. Одним із прикладів є Монголія, яка не заарештувала російського президента Путіна під час його візиту до цієї країни.
Тому у нас є вибір: або взагалі не використовувати ці неефективні інструменти, що, напевно, не дуже хороша стратегія, або намагатися витиснути якомога більше з існуючих механізмів та ініціювати нові. Ми дотримуємося другої стратегії щодо ситуації в окупованому Криму.
Питання Криму регулярно розглядається на рівні Генеральної Асамблеї ООН, яка щороку ухвалює відповідні резолюції. Активно працює Комітет ООН з прав людини, спеціальні доповідачі та інші органи ООН з моніторингу прав людини, які роками збирають, документують і звітують про події, злочини та порушення прав людини. Звичайно, ці звіти не впливають на ситуацію, але вони є принаймні незалежним і неупередженим джерелом інформації для інших країн — членів ООН про те, що відбувається в Україні.
Міжнародне співтовариство ініціювало і створило нові інструменти, такі як Незалежна міжнародна комісія з розслідування порушень в Україні. Іншим інструментом, який використовується у зв’язку з подіями в Україні, є Московський механізм ОБСЄ. На рівні Ради Європи також створюються нові інструменти, такі як Реєстр збитків, який збирає та реєструє інформацію про збитки, завдані Україні та її громадянам внаслідок російської агресії. Докладаються зусилля для створення Спеціального трибуналу щодо злочину агресії проти України. Саме цей злочин є основоположним — адже без нападу Росії на Україну не відбулося б жодного з інших злочинів. У світлі окупації Криму варто згадати Кримську платформу — міжнародний консультаційний та координаційний формат, ініційований Україною у 2019 році з метою деокупації Криму та його мирного повернення до складу України.
Захід щодо ситуації з кримськими татарами в Криму в Європейському парламенті, Брюссель, травень 2023 рокуДуже важливо, щоб такі інструменти розроблялися, і ми повинні докладати зусиль, щоб змусити міжнародне право, яке Росія просто розтоптує, працювати. Міжнародна спільнота нічого не може з цим зробити. На жаль, так, всі ці механізми малоефективні у короткостроковій перспективі і для негайного припинення порушень. Можливо, деякі з них дадуть результат у майбутньому, особливо Міжнародний кримінальний суд або Реєстр збитків і механізм компенсації, який мають впровадити на рівні Ради Європи.
Але це часто залежить від політичних рішень, що формуються під впливом ситуації на полі бою та витривалості економіки країни-агресора. Тому найефективнішим підходом до припинення російської агресії наразі є, безумовно, запровадження секторальних санкцій проти Російської Федерації, які мають вплинути на всю російську економіку і підірвати її здатність вести війну в таких масштабах; а також військова та безпекова допомога Україні, щоб вона могла продовжувати протистояти російській агресії.
Для захисту прав людини, на жаль, найефективнішим інструментом зараз є зброя і робота багатьох військовослужбовців, частина з яких є вихідцями з правозахисної спільноти — активістами, журналістами, які долучилися до лав Збройних сил і зі зброєю в руках зупиняють наступ “руского міра”, який насправді несе руйнування, викрадення, тортури, зґвалтування, по суті, повертаючи в Європу середньовіччя. І це найефективніший інструмент на сьогодні.
Персональні санкції водночас важливі для того, щоб привернути увагу до конкретних постраждалих, до злочинів, скоєних проти них, і до осіб, відповідальних за ці злочини. Ці санкції не зупинять війну, але з погляду привернення уваги до правопорушників вони дуже важливі. Життєво важливо, щоб їхні імена були згадані, щоб вони з’явилися в цих санкційних списках, і щоб вони розуміли, що за ними стежать. Ми виступали за такі санкційні списки і зараз очікуємо на ухвалення Європейським Союзом нових санкційних списків щодо осіб, які працюють у пенітенціарній системі окупованого Криму та Російської Федерації, причетні до знущань, відмови у наданні належної медичної допомоги українським політв’язням тощо. Необхідна краща синхронізація, оскільки, наприклад, деякі з цих фігурантів вже давно включені до американських санкційних списків, але не включені до європейських. Мета — зменшити такі невідповідності та включити більше імен тих порушників прав людини, які причетні до зловживань та злочинів.
Листи до вільного Криму
Особливо в ці важкі часи, а надто для тих, хто несправедливо утримується у в’язницях Російської Федерації та на окупованих територіях, дуже важливо, щоб ці люди знали, що боротьба за їхню свободу триває і що про них не забули. Це стосується і тих, кого ув’язнили ще до 2022 року. У нас все ще є політичні в’язні, такі як Валентин Вигівський та Віктор Шур, які перебувають в ув’язненні з 2014 року.
