Блогерка Катя Бльостка: “Фемінізм у материнстві – це коли стаєш мамою на своїх умовах”

“За цим “берегиня” криється дуже багато дискримінації. Це така красива рамочка, в яку тебе як жінку хочуть вправити. Кому вигідно, щоб ти була берегинею? Це ж обслуговчий персонал! Це та, яка стерпить і вчасно змовчить. Я не берегиня. Відмовляюся нею бути. І всіляко підтримуватиму жінок, які хочуть вибратися з цього ярма”, – каже блогерка й письменниця Катя Бльостка (Катерина Баррелл).   

Вона називає себе “матерою” чотирьох синів (на Рівненщині, звідки Катя родом, досі збереглося таке діалектне звертання до мами). 2014 року переїхала до США. З листопада 2019-го почала вести блог. Нині у фейсбуку та інстаграмі її читають понад 200 тисяч людей.

Нещодавно на книжкових полицях з’явилася книга Каті Бльостки “Матера вам не наймичка, або Чому діти – це прекрасно”. Видання вже встигло наробити багато галасу, отримати чимало схвальних відгуків та навіть трохи мізогінної критики всередині літературного середовища.

Інтерв’ю з Катею Бльосткою продовжує серію публікацій видання ZMINA про цінності, які просувають сучасні феміністки.

Блогерка розповіла нам про своє материнство і як їй тут стає в пригоді фемінізм, чому варто давати відсіч гендерним стереотипам і навіщо чоловіки вдаються до сексизму та знецінення, а також про те, як, власне, з’явився її псевдонім Бльостка.

“Мій чоловік гордо називає себе феміністом”

Як ви прийшли до фемінізму? Що стало поштовхом для цього? 

Для мене фемінізм – це свобода. Хтось прив’язує це поняття до волосся на тілі жінки, хтось – до чоловіконенависництва. Але насправді це все повз касу. Фемінізм – про свободу бути собою. Свободу виходити чи не виходити заміж, мати чи не мати дітей, обіймати якусь посаду чи вдома борщі варити. І я, як людина, як виросла в сім’ї без тата, бачила життя своєї мами й дуже рано дійшла висновку, що свобода робити вибір – це те, чим потрібно дорожити. Тому фемінізм для мене саме про цю свободу. 

Чи є у вашому оточенні феміністки?

Звичайно, що є. Мій чоловік гордо називає себе феміністом. Тож не лише жінки. Мене взагалі оточують прекрасні й абсолютно адекватні люди. І за своїм світобаченням усі вони дуже подібні – як в Україні, так і в Америці. Тому що, напевно, я таких собі шукаю в коло спілкування, і вони затримуються біля мене, бо наші світогляди збігаються. 

Ви сказали, що ваш чоловік вважає себе феміністом. У чому це виявляється? 

Він узагалі з такою іронією (по-доброму з іронією) реагує на всі мої розповіді про якісь такі дуже стандартні речі в українському суспільстві, які стосуються жінки й того, якою вона має бути в такому загальному середньостатистичному уявленні українського чоловіка. Що від неї очікується…

Наприклад? 

Наприклад, коли в сім’ї тато й мама, обоє працюють, вони прийшли додому, і хто повинен подати їсти? Де та їжа взагалі береться? Коли та жінка її варить? Але ж вона її варить! Уроки з дітьми робить. Тоді як чоловік прийшов з роботи й приліг. Він виконав свою функцію. А той факт, що жінка також заробляє гроші, але, крім цього, вона виконує ще мільйон інших обов’язків, ніхто не обговорює. 

Це ситуації, не висмоктані з пальця. У мене дуже багато знайомих, які за такою схемою живуть. І чоловік багатьох з них знає. Часто ми обговорюємо з ним ту чи іншу ситуацію, і йому це дико. Тож себе він називає феміністом і вважає, що мають бути рівні права і рівні можливості. І я насправді дуже щаслива від того, що мені дуже легко в цьому плані з моїм благовірним. 

“Я – не мама, не матуся, не мамочка, не мамця… Я – матера!”

Матера вам не наймичка – це звучить як цілком феміністичне, а для когось навіть як доволі радикальне гасло. Ви почали його вживати, щойно стали мамою, чи на це знадобився якийсь час?

Це ті слова, які я чула з дитинства від своєї бабусі. Вона не вживала слово “матера”, але дивилася на нас і казала: “Я вам що тут, наймичка?” Це було тоді, коли ми всіляко намагалися вилізти їй на шию. Тож звідти все й пішло. Надихнула мене моя бабуся. А “матера” – це рівненський діалект. І, народивши четвертого сина, я зрозуміла, що я – не мама, не матуся, не мамочка, не мамця… Я – матера! Як на мене, це дуже потужне слово, яке відбиває стан душі. 

А яке воно має емоційне навантаження? “Матера” – це щось таке жорсткіше, ніж “мама”? Чи як ви це бачите? 

Ні, не жорсткіше. Це щось сильніше, витриваліше, з таким дуже явним відчуттям присутності внутрішньої свободи. Принаймні для мене це слово має таке забарвлення. Воно про силу, про внутрішню свободу, про можливість казати “ні”. Про таку розкіш, як казати “ні”, навіть найріднішим людям, коли щось суперечить твоїм внутрішнім переконанням і бажанням. 

Бо в нас звикли думати, що материнство – це про абсолютну жертовність. “Страждай, усі жінки страждають: така наша доля, кому коли легко було?! Бабусь своїх згадай, що ти тут жалієшся!”

Тобто речі, проти яких я бунтую на всіх рівнях. Це проти моєї природи. Я не сприймаю цього. Я не хочу страждати, не хочу жертвувати якимись своїми мріями, бажаннями. І, як виявилося, це й не потрібно. Це дуже гарно поєднується, коли мама набралася сміливості й усьому світу сказала, що нє-нє, вона вам не наймичка. 

Ви такою бунтаркою були з дитинства чи це прийшло з материнством?

Аналізую свої шкільні роки й розумію, що так, із дитинства. Не було в мене якоїсь такої переломної події в житті, яка б кардинально змінила мій світогляд. Був якийсь час, коли я більшою мірою сприймала й жила так, як цього хотілося б суспільству. В якихось таких загальнозаведених межах. Але це тривало недовго. 

От, до речі, про вміння говорити “ні”. Як цьому навчитися українським жінкам, які нерідко потерпають від низького рівня асертивності?

Я переконана, що можна навчитися. І треба вчитися. Як хтось казав: ти один раз спробуй, а раптом тобі сподобається. Мені здається, що жінкам просто треба пробувати, озиратися й робити висновки, як ти себе після того почуваєш. Бо насправді круто почуваєш, коли маєш таку розкіш – обирати себе, обирати те, що тобі близьке. Без оцих от… хотіла загнуть матюка, але забула вас запитати, чи можна.  

“Материнство для мене – це як плавання в темряві” 

Поєднання фемінізму з материнством – це якась вибухова суміш чи цілком природне явище?

Для мене це абсолютно природне явище. Я не бачу, чому це має суперечити одне одному. Бо це про той вибір, про який я говорила. Я обрала стати мамою.

Я стала мамою не тоді, коли “часікі почали тікать”, чи коли треба було, чи коли родичі почали руки до неба заламувати й казати, що “Господи-Боже, вже ж пора”. А тоді, коли відчула, що можу. Що в мене є ресурс, є любов, яку я хочу давати дітям.

Не дірка всередині, яку я б цією любов’ю до дітей хотіла б заткнути, а навпаки. Коли мені є що давати. Фемінізм і материнство – це коли ти стаєш мамою на своїх умовах. Коли саме ти цього хочеш. 

А як далі вибудовувати ці умови, знаходячи порозуміння з дітьми?

Ви знаєте, це процес. Я б хотіла сказати, що я знаю, як правильно, і роблю все так, як книжка пише. Але насправді материнство для мене – це як плавання в темряві. Оце тебе в глупу ніч десь вивезли посеред океану, викинули, й ти щось грабаєшся, а до якого бережка припливеш, дізнаєшся, напевно, через років сорок. Тоді ми побачимо, чи зуміла я ту спільну мову з дітьми знайти, чи вклала в них усе те, що потрібно вкласти, як узагалі їм було зі мною жити. 

Але зараз я намагаюся робити все для того, щоб мої діти знали, що я їх дуже люблю. Щоб у них було якомога менше причин лежати на дивані психотерапевта й розповідати, як їхня мама чудила якусь таку чудобіду, що на голову не насадить. Давати їм свободу. Давати їм право вибору. Вчити їх користуватися цим правом. Оце дуже важливо. Тому що мені здається, що в будь-якому віці, якою б маленькою дитина не була, є якісь такі рішення, які вона може ухвалювати сама. Треба давати дитині право вибору. Це починається з якихось таких банальних речей, але потім я дивлюся на дорослішання синів і розумію, що блін, та вони вже можуть вирішувати якісь глобальніші речі. І це так круто. 

Учора, до речі, прочитала фразу, яка запала мені в серце: “Найважливіше в материнстві – навчити своїх дітей обходитися без тебе. А найтяжче – прийняти той факт, що їм це вдається”. І от я вже по старшому синові бачу, що йому вдається. І вчуся цей факт приймати з радістю. 

У соцмережах є такі концепти, як “мати-єхидна” і “яжемать”. “Матера вам не наймичка” виникло напротивагу їм, перегукується з ними чи конкурує?

Не знаю, чи конкурує. Мені здається, що це взагалі така зовсім інша площина свідомості. Коли ти в процесі материнства не губиш себе як людину. Бо оці всі “яжемать” живуть, розуміючи, що насамперед вони мами й, крім цього, більше нічого немає. Вони розгубили все те, що було. А “матера вам не наймичка”, як мені здається, – це про тебе як про людину передусім. Це про те, що ти не тільки мама. Це дуже приємна, надзвичайно важлива, але не єдина роль у твоєму житті.

Це трішки інший вимір. Саме тому не кожна жінка розуміє, про що я. І дуже часто, наприклад, ці “яжемать” не розуміють, про що я пишу. Вони взагалі все своє життя, Всесвіт, себе сприймають лише через призму дітей. Виключно. Вони дуже часто навіть не дозволяють собі почуватися втомленими чи роздратованими, бо вважають, що це неприпустимо. Вважають, що говорити або писати про це також не потрібно. Тому що “діточки – це щастя, що ж ти стогнеш”. 

А насправді материнство – це такий комплексний людський глибокий досвід, який бомбардує тебе одночасно з різних боків. І я це намагаюся донести. Що коли ти сердита, втомлена, потребуєш відпочинку, від власних дітей зокрема, то це не означає, що ти погана мама. Одне одному не суперечить. Це означає, що ти просто людина. І коли ти дозволяєш собі бути просто людиною, жити стає набагато легше. 

“Тому так і напишіть – я не берегиня”

Розкажіть про блог. Наскільки комфортно вам його вести і як ви сприймаєте коментарі своєї аудиторії?

Мені в моєму блозі дуже комфортно. Я створила для себе таке середовище, в якому відчуваю своє внутрішнє зростання. І відчуваю якийсь сакральний зв’язок з величезною жіночою комуною, відчуваю підтримку. А стосовно того, що пишуть люди, то хтось зі мною погоджується, хтось ні. І я це нормально сприймаю доти, доки в нас виходить конструктивний діалог. 

Що таке конструктивний діалог? Ти маєш право зі мною не погоджуватися, висловлювати свою думку, але адекватно. Наприклад, сьогодні говорили ми про християнську етику в школах, яку хочуть запровадити, і сексуальну освіту. Я за те, щоб насамперед дітям розповідати, як правильно вдягати презервативи. Хтось не погоджується. І коли людина мені пише, що, Катю, я вважаю, що християнська етика важлива й потрібна тому й тому, то це виходить у нас конструктивний діалог. А коли мені починають писати: “Катя, шо ти мелеш? які презервативи? то діточки! не можна, що ти таке дурне кажеш…”, то тоді діалогу не виходить. Але знову ж таки я давно звикла до того, що люди бувають різні, пишуть різне і це абсолютно нормально. 

Я не чекаю, щоб зі мною всі погоджувалися, щоб мене “підносили” й кивали зі згодою. Ні, навпаки. Цікаво, коли виходить спілкування, виходить діалог і коли ти чуєш різні голоси людей. 

Є теми, які викликають резонанс і збурюють багато різноманітних реакцій, наприклад ви пишете про ЛГБТ або вазектомію. За вашими спостереженнями, що спричиняє найбільший спротив та нерозуміння і чому?

Мені здається, що дуже часто в нас відторгнення і страх викликає все те, чого ми не знаємо. Це на кшталт “не читал, но осуждаю”.

Коли я почала спілкуватися з підписницями глибше на тему вазектомії… Саме з тими, хто написав, що, “Боже, як можна таке з чоловіком сотворить?!”. Коли я почала їх запитувати, виявилося, що 60% із них до ладу не знають, що це таке. Вони думають, що це кастрація!

І дуже якось навіть образливо, коли люди поспішають у перших лавах сказати тобі “нєт, сволочь”, не маючи за цим жодних елементарних знань. 

І ви знаєте, мені здається, що дуже часто ця негативна реакція від нерозуміння, від незнання суті питання. 

Але я вважаю, що треба про це говорити. Не маємо права мовчати. У мене така велика платформа, і я хочу її використовувати, щоб порушувати ці питання, щоб закликати людей освічувати себе. Ті ж ЛГБТ-спільноти, вазектомія, права жінок, сексуальна освіта в школах – це круто, що є можливість про це говорити.  

А як щодо теми традиційних сімейних цінностей? Зараз про них багато говорять, але всі вкладають у ці слова якісь свої сенси. Як ви це сприймаєте?

Для мене це х…ня з-під коня, якщо чесно. 

Запитаймо-но всіх тих поціновувачів традиційних сімейних цінностей, про які традиції ми говоримо. Як далеко нам треба озирнутися? Яку бабу-прабабу із землі викопати, щоб вона розповіла вам, яке щасливе життя вона прожила?

Бо яке тоді щасливе життя могло бути? Коли взагалі був апогей щастя жінки, за яких часів? Це коли чоловік не бив і не пив, коли картопля вродила, коли всі діти після голоду вижили?.. От я не знаю, на що ми орієнтуємося? Які традиції? Для мене це загадка. 

От, наприклад, у нас дуже люблять говорити про жінку-берегиню…

Бачте, ми можемо назвати ворону білою лебідкою, але від цього вона нею не стане. Комусь подобається роль берегині – це абсолютно нормально. Хтось реально щасливий. От хтось не хоче нічого, крім як бути цією берегинею. Це прекрасно. Це дуже добре, коли жінка знаходить себе в домі, в дітях. Якщо це суто її рішення, ніким не нав’язане, то це прекрасне рішення. Це має право бути в сучасному суспільстві. Але це не єдиний сценарій. Я проти того, щоб нам це подавали як єдиний сценарій розвитку життя жінки. Тому так і напишіть: я не берегиня. І ніколи нею не була й не буду. 

“Люди, з вами сьогодні Катя Бльостка – фешн-журналістка, яку ви заслужили!”

Коли ви придумували собі псевдо, як так вийшло, що обрали саме Бльостка?

Тому що насправді не придумувала. Не було такого, що сіла й придумала. Мовляв, Катю, голубко, як тобі назваться, давай-но щось таке вигадаємо. Ні, все було настільки спонтанно! Під час запису сторіз. Я пам’ятаю, що дивилася церемонію вручення кінопремії “Оскар”. І почала сторіз знімати, ляпати, ніби я репортерка, розповідаю людям, хто у що вдягнутий. Тоді ще Дженіфер Лопез у якомусь “дзеркалі” прийшла, й усе блищало. І ото я блею-блею щось на камеру. А потім думаю: Господи, треба якось себе назвати. І треба щось таке максимально дурнувате. І в мене в голові моментально – Катя Бльостка. І я й сказала: люди, з вами сьогодні Катя Бльостка – фешн-журналістка, яку ви заслужили. І воно причепилося. Потім люди почали вимагати, щоб Катя Бльостка знову з’явилася в ефірі. І понеслося.

Зараз дехто мені пише, що от як можна було таке придумати, ти що, справді думаєш, що ти собі толковий псевдонім вибрала?! Я знаю, що він такий трошки “сиди, я сам відкрию”. Але я собі давно змирилась, і мені з цим комфортно, мені він страшенно подобається. 

Ви написали книжку, яка наробила багато галасу ще до того, як з’явилася на полицях магазинів. Зокрема, власник видавництва “Наш формат” Владислав Кириченко написав сексистський та знецінювальний пост…

У якому, до речі, не було жодного слова про книжку. Там було про мене як маму. Про мою сім’ю, про моїх дітей, про мого чоловіка й наші репродуктивні рішення, а про книжку як таку й слова не було.  

Як ви сприйняли цей допис? Якою була перша реакція?

Щиро посміялася. Відповіла йому так, як вважала за потрібне. Бо перечитала й бачу, що “біла гарячка” в людини. І думаю – Господи-Боже, всіх згадав: четверо синів, їхні шмарклі зелені згадав, чоловіка і його кастрацію, як він там написав з буквою “ї”, мене, а собака де? Про собаку чому промовчав? У мене ж собака є! Тож я його культурно попросила, щоб він у наступних дописах загадав про це також. 

Реально в людини якийсь такий відбувся припадок, що я навіть не знаю, чи варто в діалог вступати. Що я йому доводитиму – що я хороша мама? Чи що в мого чоловіка все ок з цим ділом після тієї процедури? Чи те, що я, як жінка, взагалі не повинна на собі тягнути всю нашу сімейну контрацепцію? І з ким тут говорити й що тут пояснювати? Але дякую йому за піар, тому що це теж піар. І мені дуже багато людей написали, що саме після того посту вирішили книжку придбати. Усе склалося чудесно.

Чи були у вашому житті такі випадки, коли чоловіки свідомо намагалися знецінювати ваш досвід і жіночий досвід узагалі?

Багато було. Я навіть з родичів із близької рідні візьму кожну жінку, яку я знаю, то так чи інакше їм доводилося з цим стикатися. Комусь частіше, комусь рідше, а комусь і щодня на побутовому рівні. Це сумно. Але найбільший сум у мене викликає той факт, що деякі жінки сприймають це як належне, ніби так і має бути. Але це їхнє життя, це їхній вибір. Для себе я давно вирішила, що я не терпітиму такого ставлення і ніхто не має права мені говорити, що я як жінка повинна чи не повинна робити. 

З іншого боку, я не знаю, чому чоловіки це роблять. Очевидно, що для когось із них це спосіб самоствердитися, а хтось просто аб’юзер і любить принижувати жінку. Йому подобається оте відчуття, яке вона йому дає, коли плаче, коли закривається десь і мовчить, коли, навпаки, намагається йому довести, що вона чогось варта. Це якесь глибинне питання, в якому, на жаль, я навіть якби хотіла, то до кінця не розберуся. Але часто так чоловіки самостверджуються. Часто хочуть виробити таку залежність від себе, щоб ти нікуди не ділася, щоб ти, не дай Боже, в себе не повірила, що взагалі можеш без нього вижити. Проблема ця наскільки поширена на різних рівнях. Я не певна щодо мого покоління, а от покоління моєї мами точно довго від цього оклигуватиме, і то не знаю, чи до кінця оклигає.

“Треба почати називати речі своїми іменами й обговорювати”

І тут ми якраз знову повертаємося до вміння жінок говорити “ні”, подбати про себе, прийняти себе… Ви багато пишете про це в блозі.

І я бачу, який відгук це знаходить у серцях читачок. Мені потрібно далі говорити про це. Всі ці теми, які я порушую, я вважаю надзвичайно важливими в сучасному світі, в житті української жінки, американської жінки… Тому здаватися ми не плануємо.

Але мені б направду дуже хотілося б, щоб більше блогерок, більше жінок, які мають хоч якусь платформу, відкривали роти й говорили. Адже якщо говорити про український блогінг, то, на жаль, більша частина з того, що я бачу, – це про красіву картінку, за якою насправді хтозна-що відбувається.

Це про “распаковочкі”, бренди, губки, зубки… Отакого плану. І головне, що якісь важливі болючі теми ігноруються. Тому що про них якось незручно говорити, бо вони суперечать цій красивій картинці, завдяки якій вони виїхали, в них купують рекламу і все в них у житті має бути чудово. 

Треба почати називати речі своїми іменами й обговорювати. Між собою, між жінками. Хто там говорив, що в діалозі народжується істина? Хтось із мудрих. І це абсолютна правда. Головне – бажання вести цей діалог. 

Основна ваша аудиторія – це все ж таки жінки чи є й чоловіки? 

Жінки. В інстаграмі 97%. Хоча чоловіки привстали з табуреток і сказали, що “нас насправді більше, просто ми споглядаємо вас із телефону дружини”. 

Ага, он воно як!

Так! І я кажу: ну добре, хлопці, отже, вас більше. У фейсбуці, мені здається, десь 6% чоловіків. Переважна більшість – жінки. Але в плані коментарів, особливо у фейсбуці, дуже багато чоловіків, які пишуть, активно коментують. Вистачає їх! І я не знаю чому, але аудиторія у фейсбуку і в інстаграмі трішки відрізняється. Якщо робити якийсь загальний зріз аудиторії, то в інстаграмі вона адекватніша й більш готова до діалогу. У фейсбуці лупати ту скалу трішки тяжче. І набагато більше там людей, які не те що почнуть з тобою сперечатися (бо я завжди за те, щоб зі мною сперечалися), а коли діалог зводиться до того, що якийсь мужчіна мені пише: “Боже, ти якась така й…бнута”. То про що ми далі говоритимемо на такому примітивному рівні? Все ж у фейсбуці частіше трапляються такі коментарі. 

А чоловіки-феміністи до вас заходять?

Заходять. Дуже тішать, до речі. І я завжди крила розправляю, коли чоловіки пишуть, що блін, круті теми порушуєш, я погоджуюся… І вони мені розповідають якісь історії з їхнього сімейного життя, як вони з дружиною разом душа в душу, і про виховання дітей, і про те, як розподіляють хатні обов’язки… Приємно читати. Бо може здатися, що я чіпляюся до українських чоловіків і показую їх з негативного боку. Але насправді мене дуже тішить, що адекватних і прекрасних мужчин дійсно багато. 

Всі фото з інстаграм-сторінки Каті Бльостки 

Матеріал створено за підтримки посольства Федеративної Республіки Німеччина