Більше ніколи не побачаться: історії батьків кримських політв’язнів, які померли, не дочекавшись дітей із в’язниць
Щонайменше 23 члени сімей кримськотатарських політв’язнів померли до їхнього звільнення з російських в’язниць. Такі цифри наводить правозахисний рух “Кримська солідарність”.
Здебільшого це люди похилого віку, у яких до арешту їхніх синів уже були проблеми зі здоров’ям, а після арешту – посилилися. Але серед них є і діти, наприклад трирічний син громадянського журналіста Руслана Сулейманова Муса, який зник 2020 року і якого знайшли мертвим за кілька діб, і 13-річний син політв’язня Айдера Джаппарова Абдуллах. Він помер унаслідок онкологічного захворювання.
За даними Представництва президента України в Автономній Республіці Крим, з моменту окупації півострова і до сьогодні в катівнях РФ за сфабрикованими кримінальними справами перебувають 219 жителів Криму. Це активісти, громадянські журналісти, релігійні діячі та звичайні громадяни.
ZMINA розповідає, як арешт синів позначився на батьках кримських політв’язнів і як політв’язні пережили втрату.
“Онука йому так і не заспівала”
Дінар Шейхалієв – батько громадянського журналіста Рустема Шейхалієва, якого в березні 2019 року серед інших 25 активістів з різних районів Сімферополя затримали за обвинуваченням в участі в діяльності релігійної політичної партії “Хізб ут-Тахрір”. У 2003 році Верховний суд РФ визнав її забороненою. Тоді як у більшості країн світу, зокрема в Україні, організація існує без заборон на базі національних законодавств.
Дінар ШейхалієвЗа спогадами невістки Дінара Сурії Шейхалієвої, батько Рустема був “добрим, неконфліктним, стриманим” чоловіком. Ще в Узбекистані, до переїзду Шейхалієвих до Криму в середині 90-х, Дінар працював таксистом. Пізніше, майже до самої своєї смерті, займався рейсовими пасажироперевезеннями на маршрутному таксі.
“Знаю, що він з дитинства був роботягою. Ріс у великій родині. Мабуть, батьки працювали, і часу на дітей часто не було – діти поралися по дому самі. Ось він і виріс самоучкою. Тато Рустема був такий башковитий чоловік, завжди десь підказував по будівництву. У 2015 році ми переїхали в новий будинок, в одному з батьками Рустема дворі. І, якщо десь порада була потрібна, Рустем з татом радився: як залити фундамент, де краще вікно зробити. Ось він, Дінар, усе в цьому плані розумів, і, крім нього, Рустем ні до кого не звертався”, – розповідає Сурія Шейхалієва.
І навіть після арешту Рустема, якого забрали з цього нового будинку, його батько продовжував допомагати сім’ї свого сина: лагодив кран, котел, розв’язував проблеми з газом. Ладнав і з онуками: якщо копав землю, обов’язково пояснював, під яким кутом занурювати лопату; якщо лагодив велосипед, розповідав, яку деталь пригвинчує.
“Дуже хазяйновитий був. За що б він не брався, усе в нього виходило”, – додає Сурія.
Вона зізнається, що після того, як Рустема забрали й висунули обвинувачення, Дінар “замкнувся”. Йому було “складно, важко, долав страх”. Через півтора року після цього, у червні 2020 року, він уперше поскаржився на болі в шлунку.
“Хоча до цього він не хворів навіть. Таблеток не пив, до стоматолога не ходив – у нього здоров’я нормальне було. Такий кремезний, здоровенький чоловік був – під два метри зростом. Йому навіть ніхто його роки не давав – настільки добрий вигляд мав”, – каже Сурія.
Лікар поставив Дінару діагноз – рак четвертого ступеня, метастази розійшлися по всьому організму. За словами Сурії Шейхалієвої, найімовірніше, стрес після арешту сина, про який він ніколи не говорив, прискорив процес розвитку раку. Її свекор “відчував, що смерть підходить і все марно”, тому не хотів лягати в лікарню. Але він отримував лікування вдома до самого кінця: члени сім’ї Дінара замовили дорогі ліки, доглядали за ним, ставили уколи, проводили хімієтерапію.
Дінар Шейхалієв востаннє побачився із сином Рустемом 2019 року в Ростові-на-Дону, коли того проводили коридором. Дінара, як і інших слухачів, що приїхали з Криму, не пустили до зали суду.
“В останній день життя, 7 серпня 2020 року, у Дінара були сильні болі. Але він їх не показував. Пам’ятаю, була п’ята година вечора. Свекруха покликала мене зробити йому укол. Він лежав на диванчику, зверху – тоненька ковдра, літо було. Він мене соромився, але був такий біль, що він уже погодився, щоб я зробила укол. Після нього він одразу закрився ковдрою. Дідусь помер на руках у другого сина. Той тримав йому голову і змочував губи – мабуть, уже не було сил ковтати або було боляче. Його перенесли на ліжко – було видно, що він помирає. Дуже болісно йшов”, – згадує дружина Рустема Шейхалієва.
Дінар Шейхалієв за кілька днів до смерті, з онукою та старшим онуком8 серпня 2020 року 63-річного Дінара Шейхалієва не стало. На його похорон прийшли від 100 до 200 осіб – точну цифру Сурія назвати не може. Усі згадували того, хто пішов із життя, “тільки хорошими словами”, а для Рустема правозахисне об’єднання “Кримська солідарність” зробило репортаж із прощальної церемонії.
Про те, що Дінар помер, Сурія повідомила чоловіка особисто.
“Звичайно, для нього це був шок. Він довго відходив. У нього з батьком зв’язок такий… Батько – це для нього авторитет. Рустем часто згадує батька. Ось 8 серпня цього року писав, що звершує за нього молитву. У п’ятницю обов’язково робить молитву за його упокій. У день народження батька, 7 травня, молиться. Нещодавно згадувала, як Дінар доньку садив у мікроавтобус, вмикав музику кримськотатарську. Він казав: “Вивчи пісню, будеш мені співати”. Вона подорослішала, вивчила пісню. І каже: “Дідусь же просив, щоб я вивчила. Але я йому так і не заспівала”. Дуже світлі залишилися від Дінара спогади, добрі. Хороший чоловік був”, – підсумувала Сурія Шейхалієва.
“Перед смертю він сказав мені: “Я тобою задоволений”
Наджіє Аджі-Мамутова – дружина політв’язня Мусліма Алієва, члена незалежної мусульманської громади “Алушта”, який займався релігійними обрядами. Він був одним з перших кримськотатарських політв’язнів після окупації Криму 2014 року. Справа так званої ялтинської групи почалася через два роки після окупації півострова Росією.
У День Незалежності України, 24 серпня, Наджіє і Муслім відзначили 28 рік їхнього спільного життя. Трохи менше, 23 роки, вона знала батьків свого чоловіка. Свекра Нурі Алієва згадує як людину, яка до останніх своїх днів займалася городом – вирощувала інжир, виноград, навіть робила з нього оцет і розвозила на продаж.
Нурі АлієвОдного разу він поділився, що горить мрією збудувати мечеть у селі Квіткове, де жив із сім’єю. Не маючи архітектурної та будівельної освіти, сам зробив план мечеті, її макет. Її будівництво тривало довго, але завершилося 2001 року.
“Я не вдавалася (у те, як він без профільної освіти зміг зайнятися будівництвом. – Ред.). Може, він радився з кимось, хто знає про будівництво. Напевно, були якісь спонсори, які хотіли допомогти з будівництвом мечеті. Не знаю, чому не цікавилася. Але точно пам’ятаю, що він ходив туди читати намаз, поки ще міг. Для нього його мрія – це було таке натхнення, що він може користь принести”, – розповідає Наджіє.
Вона згадує, як довго ніхто з їхньої родини, включно зі свекром, не міг повірити в арешт Мусліма. Він дізнався про це випадково з новин на телеканалі ATR.
“Ми йому не стали телефонувати. Тому що силовики нас так запевнили, що вони (затримані. – Ред.) зі слідчим поговорять і до вечора будуть удома. І ми думали: навіщо даремно турбувати старих? Може, все правда владнається. Але Нурі дізнався швидше”, – згадує Наджіє.
Арешт сина Нурі Алієв переніс “досить стійко”, але сильно за ним сумував.
“У них були теплі, довірливі стосунки, завжди багато тем для бесід. Я пам’ятаю, коли ще Муслім був удома, Нурі говорив: “Якщо зі мною щось трапиться, омивати мене будеш ти. Будеш мене загортати ти, поховаєш мене ти”. Він дуже швидко здав після арешту сина”, – розповіла дружина Мусліма.
“Коли ще суди в Криму були, пам’ятаю, 5 квітня 2017 року Нурі прийшов на суди з паличкою. У нього тоді вже дуже боліли суглоби, він мучився. І я добре запам’ятала, що того дня всіх слухачів уперше не впустили в будівлю. Ми стояли на вулиці, він підійшов до пристава. Сказав: “Дозволь мені ввійти, сина хочу побачити”. Хтось сфотографував, як пристав схопився за кийок. Я розумію, що він не збирався нікого бити, може хотів поправити. Але кадр був жахливий. Для нас це була єдина можливість побачитись і двома-трьома словами перекинутися. Але нас і цього позбавили”, – згадує Наджіє.
Востаннє Нурі та його син бачилися перед етапом до Ростова. Звістка про смерть 83-річного батька в червні 2019 року застала Мусліма під час одного із засідань. Він прийняв її “як даність” і відреагував спокійно, розповідає Наджіє Аджі-Мамутова.
“Він знав, що батько хворів. До його арешту батько ще приїжджав до нас тролейбусом, а потім різко почалася проблема із суглобами, коліна стали деформуватися якось усередину. Через це йому важко було ходити, коліна одне об одне терлися. Було ще щось із печінкою, діагноз йому так і не поставили. Ми підозрювали цироз. Він дуже важко помирав – останні дні був на знеболювальних. Постійно марив і кликав Мусліма. І навіть ось мама Мусліма сказала: в останні хвилини життя він відвернувся до стіни й кликав сина. Ми не встигли застати його живим. Приїхали – він уже пішов”, – говорить про той важкий час Наджіє.
Нурі Алієв за кілька тижнів до смертіАле за два тижні до цього Наджіє все ж відвідала свекра. Вони розговорилися, і той сказав невістці дуже важливі слова.
“І досі його голос у моїй голові. Він сказав: “Так, хто знав, що так усе станеться. Що буде таке життя, що розлучили вас із Муслімом. Але я тобою задоволений”, – зі сльозами згадує Наджіє.
У кожному його слові, дії завжди була цінність, каже жінка. Особливо цінним став старий Коран бабусі Мусліма. Вона була донькою вчителя Зинджирли медресе (навчальний заклад для мусульман. – Ред.) у Бахчисараї. Наджіє дбайливо зберігає цей Коран як родинну реліквію, щоб урешті-решт передати його чоловікові, коли той повернеться додому, – такий був наказ свекра.
“Була ще жовта “двійка”. Нурі купив її, ще коли ми жили в Узбекистані. На ній він їздив до останнього. Потім віддав нам, ми на ній теж їздили, поки не купили свою машину. Коли старшому синові було років 15, Нурі сказав: “Ось цю машину візьмеш, відремонтуєш, пофарбуєш і поїдеш батька зустрічати”. Такі моменти дуже цінні. Якийсь особливий сенс він у них вкладав”, – з усмішкою зазначає Наджіє.
“Скільки таких батьків помирали без синів?”
Міньвер Якубова, мати політв’язня Ельдара Якубова, померла в січні 2024 року у віці 74 років. Тоді з моменту арешту її сина, учасника “п’ятої бахчисарайської групи”, не минуло й шести місяців.
За спогадами її невістки Айше, Міньвер була “доброю, чуйною людиною”. У молодості вона працювала вчителькою математики, тому завжди допомагала всім шістьом дітям Айше та Ельдара з домашніми завданнями.
У 2003 році Айше та Ельдар одружилися й переїхали з Джанкоя до Бахчисарая. Через кілька місяців Міньвер потрапила в ДТП і відтоді не могла нормально ходити через пошкодження артерії на нозі – їй потрібен був постійний догляд. Ельдар, як єдиний у сім’ї син, вирішив забрати батьків до себе – так заведено в кримськотатарських сім’ях, якщо комусь зі старших потрібна допомога.
“Мама й Ельдар були як друзі. Вона чекала, коли він прийде з роботи, сідала і питала: “Синочку, як у тебе день минув? Які події були?” Цікавилася ним. І він їй усе розповідав. Коли в Криму почалися репресії, вона просила Ельдара розповісти, що це за сім’я, де когось заарештували, якщо вона не знала їх. Ельдар ходив підтримувати тих, у кого були обшуки, сім’ї, які залишилися без чоловіків. Намагався їм допомагати – дрова купити, перетягати, по дому щось зробити. І мама йому казала: “Іди, синку, допомагай, їм важко”, – згадує Айше Якубова.
Міньвер Якубова з онукамиСин і мати були тісно пов’язані не тільки теплими стосунками, а й глибокою вірою в Аллаха. Батько Міньвер проводив у їхньому рідному селі молебні. Односельці кликали його з траурних та урочистих приводів. Міньвер завжди була релігійною, але навчилася читати Коран уже в дорослому віці, коли син з’явився на світ. І була горда тим, що після закінчення школи між училищем і медресе Ельдар обрав навчатися в медресе.
За словами її невістки, свекруха “сильно переживала” через обшук у їхньому домі, але не опустила рук, коли до будинку ввірвалися російські силовики.
“Ми чекали чогось подібного. Тому що Ельдар завжди був пов’язаний з такими сім’ями, допомагав їм увесь час. Якщо когось заарештують, він стоїть біля суду, чекає, незважаючи ні на що. Адміністративні затримання були – вона все це знала, а він нічого не приховував від неї. Вона знала, як проходять обшуки в інших, і не панікувала. Поки він ішов, сиділа і молилася, сказавши: “Бо, крім Аллаха, нам ніхто не допоможе”. Діти теж із нею читали дуа (молитву. – Ред.), зверталися до Аллаха і просили, щоб усе було добре”, – розповідає про ті події дружина політв’язня.
І якщо до обшуку Міньвер та її родина були морально готові, то до різкого погіршення здоров’я самої Міньвер – ніхто. 1 січня 2024 року вона потрапила до лікарні з аритмією. У літньої жінки підвищився цукор, хоча, як зазначає її невістка Айше, ніколи до цього не підвищувався.
“Може, від переживань підвищився, що вона в собі все тримає. Серйозної хвороби в неї не було. Я думала, вона одужає і вийде, а їй було погано. Усі 10 днів, що я до неї приходила, вона запитувала про листи від Ельдара. Тими днями “Зонателеком” (російський електронний сервіс для спілкування родичів з ув’язненими. – Ред.) не працював через свята. Щодня їй казала: “Мамо, ще не прийшли, він же не працює”, – пояснювала свекрусі Айше. Але щоразу Міньвер перепитувала, бо забувала.
10 січня жінка поскаржилася на сильний біль у серці. Вночі їй поставили крапельницю, але на ранок краще не стало. Міньвер відвезли в реанімацію. Коли Айше з речами свекрухи приїхала додому, лікар зателефонував і сказав, що мами Ельдара не стало. І того ж дня сервіс “Зонателеком” усе-таки запрацював.
Так Айше залишилась одна із шістьма дітьми.
“Будинок тепер повністю спорожнів. Я не можу працювати, діти потребують уваги. Мої батьки теж допомагати не можуть: тато після інсульту, мамі за ним потрібно дивитися. Усе сама”, – з болем каже Айше Якубова.
У день смерті Міньвер невістка надіслала листа чоловікові. Він отримав його наступного ранку. Коли до нього прийшов адвокат, Ельдар уже знав про смерть матері. Він плакав. Політв’язень жодного разу не побачив і не почув матір з моменту арешту. І, за словами Айше, навіть не подавав заяву, щоб його відпустили на похорон, – нікому з кримських політв’язнів, заарештованих за статтею про тероризм, за весь час окупації не дозволяли потрапити на прощальну церемонію.
“Навіть ось, пам’ятаємо, хлопчик Муса Сулейманов (трагічно загиблий син політв’язня Руслана Сулейманова, якого в Криму шукали кілька днів. – Ред.) – навіть тоді Руслана не пустили. І скільки бачили таких батьків, які вмирали без синів?” – плаче Айше.
За її словами, Ельдар часто згадує матір.
“Вони листувалися, їй важко було телефоном спілкуватися. У катівнях СІЗО важко сидіти, потрібне терпіння. І він щоразу згадує, як мама йому казала і писала: “Вір у Бога, виявляй красиве терпіння”. І я, каже, намагаюся виявляти це красиве терпіння, сподіваюся на Аллаха”, – передає слова чоловіка кримська татарка.
“Вона кричала: “Ти не розумієш, я більше його не побачу!”
Ліля Месутова з придихом розповідає про стосунки своєї матері Аліє і брата – політв’язня Руслана Месутова, одного із засновників незалежної релігійної громади “Алушта”.
“Він був для неї світлом у віконці. Щоранку, куди б він не прямував, що б не робив, завжди близько сьомої години заходив до неї в кімнату. Вона варила каву, вони сідали й спілкувалися близько години. Це був якийсь ритуал, напевно, – не знаю, як описати. Вона дуже за цим сумувала. Коли він ішов, вона була така спокійна… Ось із Русланом коли спілкуєшся – з ним така легкість! Дуже праведна людина, могла донести до неї якісь важливі речі”, – з усмішкою каже Ліля.
Аліє 30 років пропрацювала в дитячому садочку і була “мудрою, розумною і тактовною людиною” з відмінною пам’яттю, додає Ліля. З віком стосунки матері та сина тільки міцнішали з тим, як Руслан занурювався в релігію і занурював у неї маму. До розвалу СРСР і повернення до рідного Криму сім’я Месутових молилася тільки вдома і до публічного вираження своїх релігійних почуттів ставилась обережно.
Аліє МесутоваЛіля з болем згадує, як Аліє вмирала. П’ятнадцять років, аж до своєї смерті, мати політв’язня жила з раком молочної залози в ремісії. І він її не турбував, поки не забрали сина. Потім рак повернувся, метастази швидко пішли по всьому організму.
“Маму до нього під час обшуку не пускали. Наприкінці вона вже стала просто істерично кричати, їй стало погано, викликали швидку допомогу. Я ніколи таких криків не чула – це були жахливі крики. Я сказала їй: “Мам, заспокойся, його відпустять”. А вона мені: “Ти нічого не розумієш, я його більше ніколи не побачу на волі. Вони ще нікого не відпустили”, – з надривом передає слова матері Ліля Месутова.
Вона додає, що Аліє завжди, навіть уже хворіючи, намагалася не пропускати судів, активно в усьому брала участь. І за пів року до смерті, коли її стан сильно погіршився і вона майже весь час лежала, навіть тоді поруч із нею лежав ноутбук з увімкненими новинами.
“Вона день і ніч їх слухала в очікуванні, надії, що їх ось-ось обміняють або виправдають. Вона жила надією, яку вселяли в неї і ми, і Руслан”, – згадує невістка Аліє.
Аліє Месутова із сином РусланомСім’я робила крапельниці, щоб призупинити розвиток раку, але це не допомогло. Аліє Месутова померла у віці 78 років в жовтні 2020 року – трохи менш ніж за рік до вироку Руслану, якому призначили 18 років колонії.
“Якби не рак, вона б, мені здається, ще жила й жила – настільки сильною людиною вона була. Як сказав лікар, і серце було дуже міцне, тому вона помирала так довго. Здавалося, що вона чіпляється за це життя в надії, що дочекається Руслана. Перед смертю вона так і сказала: “Я не хочу вмирати, поки не почую його голос”. І ось увесь той час, що вона помирала, вона тримала в руці телефон. До останнього чекала його дзвінка. Настільки сильно стискала телефон у руці, що його було важко витягнути потім. Але дзвінка так і не було. А коли йому дали 18 років, ми говорили в сім’ї, що добре, що вона цього не почула”, – з гіркотою розповідає Ліля Месутова.
За її словами, на похорон з’їхалися сотні людей. Тоді для неї все було як уві сні, тому Ліля навіть не пам’ятає, про що говорили ці люди, що робили. Пам’ятає тільки те, що брат, з яким їй вдалося зв’язатися після смерті матері, відреагував “важко”.
“Він сказав, що все відчував, що йому було важко дихати й він розумів, що щось відбувається. Думаю, що якийсь зв’язок у них справді існував. Зараз він не впадає у відчай і вірить, що зустрінеться з мамою на тому світі. Каже, що головне в житті – читати молитви й просити вдоволення і милості Аллаха, щоб дарував вищий ступінь раю”, – підсумовує сестра політв’язня.
