Аборт і заборона: “ніколи знову” і ще один крок назад
Зазвичай О. приходила в неділю. Сідала на одне і те саме місце за столом і довго розповідала про людей, яких я не знала. Вони з мамою могли розмовляти годинами, але О. водночас завжди встигала ще й погратися зі мною. А потім було: “Які вже ці рученята малесенькі! А очі які чорні, не надивитися просто… Я вже теж собі таку ляльку хочу”. Вона була маминою подругою, а я – тією самою лялькою.
Я не пам’ятаю, коли і за яких умов я дізналася, що ця мамина подруга, яка приходила до нас щонеділі та в захваті роздивлялася мої дитячі малюнки, зробила сім абортів. Але пам’ятаю, що про самі аборти дізналася десь в 11 років з якогось із численних телевізійних шоу. І якщо тоді я почула про аборт не з усіма подробицями, то принаймні з тією їхньою частиною, якої цілком вистачило, щоб навчити 11-річну дівчинку безапеляційно засуджувати кожну, хто вирішує перервати вагітність. “Це вбивство”, – казав мені телевізор. І я з ним погоджувалася. Бо як інакше? На той час здавалося, що ніяк.
Мабуть, фундаментальним правом кожної жінки є насамперед право вибору. Але сьогодні воно досі не таке очевидне, як може здатися на перший погляд. Бути мамою означає бути сильною. Не бути нею – бути засудженою. Як повідомляє МОЗ, 2018 року в Україні було зроблено 46 552 легальних переривання вагітності. І ми маємо проблему – багатьом з нас для висновку досить лише цієї цифри. Але що тоді робити з контекстом?
В Україні кожна жінка в разі небажаної чи небезпечної для неї самої вагітності має законне право перервати її до 22-го тижня. До шостого можна прийняти ліки, які спричинять відторгнення плідного яйця, і пройти крізь усе це вдома, заздалегідь проконсультувавшись із лікарем. Це називають медикаментозним абортом. До 10-го тижня також можна проводити вакуум-аспірацію. Це коли за допомогою спеціального медичного обладнання вміст матки “висмоктують”, водночас не завдаючи значних механічних ушкоджень жінці. Найнебезпечнішим залишається хірургічний аборт, коли шийку матки розширюють інструментами й потім дістають плід. Цей метод також називають вишкрібанням.
Але чим є аборт поза медичними визначеннями й чітко встановленими законодавчими процедурами? Табуйованою для суспільства темою? Так. Рішенням, продиктованим безліччю змінних, але важливих тут і зараз факторів? Знову так.
Сара – співачка і педагог з вокалу. Вона живе в Нью-Йорку і багато подорожує. Під одним зі своїх знімків у соціальній мережі Сара пише:
“Я зробила це фото в день, коли почала процес свого аборту у квітні 2015-го. Я кажу “процес”, тому що це був пізній термін і переривання вагітності тривало три дні. Я була далі, ніж розуміла. Нещодавно я дізналася, що тим, хто переживає викидень на тому ж тижні, який був у мене, пропонують ліки для полегшення болю. Але коли я попросила про знеболювальні, мені просто відмовили… Я хотіла бути впевненою, але не була. Я була сильно прив’язана до своєї вагітності й досі прив’язана до неї, але я не була готова стати матір’ю. З величезною печаллю і сліпою вірою я зрозуміла, що найбільш люблячим рішенням буде припинення вагітності”.
Я знайшла її за хештегом #YouKnowMe, який сьогодні використовують тисячі жінок з різних країн, щоб нарешті розповісти свою історію і змусити світ говорити про аборти. Мовчання вбиває. Воно доводить до відчаю жінок, які потребують підтримки, і зводить нанівець усі зусилля, докладені до того, щоб право жінки на власне тіло дійсно належало їй, а не суспільному осуду, який підіймає свою голову як у бік тих, хто зважується на аборт, так і тих, хто вирішує народжувати.
Востаннє я бачила О. приблизно три роки тому. Зараз вона в іншій країні, і зв’язок з нею фактично втрачено. Коли запитую в мами, чому О. зробила свій перший аборт, вона відповідає, що та боялася саме осуду:
“Вона жила з одним чоловіком і чекала, коли він зробить їй пропозицію, але він був розлучений, дітей не хотів. Тоді народити дитину поза шлюбом означало підписати собі вирок. Вона, може, і народила б, якби він підтримав її… Але вирішили, що вона занадто молода, тому купили якісь уколи. Думали, що це для переривання вагітності, але виявилося, що, навпаки, для підтримки. Це я зрозуміла, коли сама була вагітна і мені їх прописали, щоб не було викидня. Так вони й дотягнули до шостого місяця. Уже ніхто не хотів братися за переривання на такому терміні. Вони заплатили купу грошей, але лікаря все ж знайшли”.
Потім мама згадує, що О. переживала це все складно. Каже, що вона завжди любила дітей і хотіла повноцінну сім’ю, якої в дитинстві у неї не було, але потім, щойно вагітніла, дуже лякалась. Ніхто з її обранців не хотів дітей. Вона ж хотіла дочку і часто повторювала, що народить і назве її Настею. Натомість знову вирішувала робити аборт. І казала – що більше абортів, то болісніше все проходить.
Вагітність не має бути відповідальністю, яка лежить виключно на жінці. Проте на практиці дуже часто стається саме так. Більшість вагітних, які вирішують піти на аборт, не має підтримки від свого партнера, що продукує страх за майбутнє дитини. Це своєю історією доводить інша жінка – Дана:
“Три роки тому я опинилась у пастці найтоксичніших стосунків, про які лише знаю… Ми навмисно і часто робили боляче одне одному. Я зрідка прокидалася без слідів на шкірі й з бажанням прожити ще один день. Я пила стільки, щоб забути, як або чому дозволила своєму життю опинитися там, де воно було. Я боролася з депресією і тривогами. Тоді я дізналася, що вагітна. Я не могла уявити не лише те, що мені довелось би народити дитину від партнера, який з мене знущався, а й те, що доведеться витримати дев’ять місяців вагітності в тому нестійкому стані, у якому я була. Я завжди з нетерпінням чекала, коли стану мамою і зможу присвятити своє життя дітям. Але це не було можливим у той час. І коли цей час настане, вирішувати мені”.
Окрім аб’юзивних стосунків, ще одним вагомим чинником, який штовхає жінку до переривання вагітності, є погане матеріальне становище. Прибічники заборони абортів стверджують, що в будь-якому разі кожен заслуговує на життя. Їхні опоненти вважають, що кожен заслуговує на гідне життя.
Даніела вперше завагітніла, коли була підлітком. Вона не залишила цю вагітність. Зараз дівчина вже виховує двох дітей і почувається щасливою в ролі мами, проте вважає, що тоді зробила правильний вибір. Каже, що без цього не була б тією матір’ю, якою є зараз:
“Спогади про мою самотню маму, яка працювала на кількох роботах, щоб покласти їжу на стіл і втримати дах над моєю головою, досі дуже близько біля серця. Їй було 20, коли вона стала моєю матір’ю, мій батько пішов ще до мого першого дня народження… Мама багато чим пожертвувала заради того, щоб я стала тією, ким хотіла бути. Я маю право обирати свою майбутню історію. Я маю право давати життя, любов, турботу або ні, якщо це мій вибір. Я не повинна підкорятися нікому, окрім себе”.
Під час вагітності жінка потребує більше підтримки й чиєїсь присутності поруч, незважаючи на те, буде вона народжувати чи ні. Для багатьох вагітність виглядає чимось на кшталт обов’язку, який однаково дається всім. Роль вагітної постійно применшують. У дитинстві я часто просила маму розповісти, як я народилась. Мене ніколи не годували історіями про дітей, яких знаходять у капусті. Тому ще в чотири роки у відповідь на запитання сусіда “А де мама тебе купила?” я заявила, що спершу вона виростила мене у себе в животику, а потім пішла в пологовий, покричала там, бо їй було боляче, і тоді народила мене, тож не треба применшувати її зусилля.
Я завжди пишалася своєю мамою, яка пройшла крізь ці пологи. І завжди знала, що вона ризикувала, тому що мала проблеми із серцем. Крім цього, у мами й у мене резус-конфлікт. Це означає, що протягом всієї вагітності її організм сприймав мене як чужорідне тіло і виробляв антитіла, щоб знищити плід. Вона теж стояла перед вибором. І якби тоді вона обрала свою безпеку, це було б нормально, хоча з вуст дитини, про ймовірне ненародження якої зараз ідеться, це і звучить дико.
“Марія обрала життя” проти “Моє тіло – моє діло”. Лозунги з пікетів, на які виходять противники та прибічники абортів, можна зіставляти довго. Перші кажуть про фундаментальність права на життя. Другі – права на вибір.
У травні 2019 року в Алабамі ухвалили законопроєкт, що забороняє переривати вагітність у всіх випадках, крім тих, коли вона становить серйозну загрозу для життя матері. Такий самий закон чинний ще в багатьох країнах, зокрема в сусідній з Україною Польщі. Він покликаний захистити право на життя і збільшити кількість населення. Проте що з цього вийде?
“Той факт, що жінки й дівчата не мають доступу до послуг з ефективної контрацепції і безпечного аборту, має серйозні наслідки для їхнього власного здоров’я і здоров’я їхніх сімей. Такого бути не повинно. Проте, незважаючи на досягнення в галузі технологій і науки, у світі все ще відбувається неприпустимо багато небезпечних абортів, від яких страждає і вмирає неприпустиме число жінок”, – таку заяву ще 2017 року зробила представниця ВООЗ Белла Ганатра. Зараз тисячі жінок і чоловіків висловлюють протест проти заборони абортів, позиціюючи це як порушення права жінки на розпорядження власним тілом.
Криміналізація абортів зазвичай призводить до збільшення кількості підпільних і “домашніх” переривань вагітності. Багато років тому ембріонів позбувалися підручними засобами, серед яких були в’язальні спиці та наполовину випрямлені металеві вішаки. Зараз це звучить як щось неймовірне, тому що біль, яким супроводжувалися такі маніпуляції, може витримати не кожна. До того ж, якщо хоч якась частина плоду залишається всередині, це неминуче провокує запальний процес із летальним наслідком. На плакатах, з якими виходять на акції ті, хто підтримує легальні аборти, часто можна побачити намальовані вішаки й напис “Ніколи знову”. Але в контексті останніх подій доречніше буде запитувати: ніколи чи все ж знову?
У теорії більшість розглядає жінку як потенційну матір. У реальному житті жінка також може бути жертвою зґвалтування чи інцесту, не мати фактичної можливості вийти з аб’юзивних стосунків, не бути матеріально спроможною прогодувати дитину і морально готовою любити свого нащадка. Аборт не можна вважати чимось хорошим, адже він завжди залишатиметься серйозним випробуванням для тих, хто проходить крізь це, і ніколи не матиме позитивних передумов. І поки ми не в змозі мінімізувати все те, що змушує жінок казати собі “не зараз”, обмежувати їхнє право ставати чи не ставати матір’ю ми не можемо теж.
Я вдячна своїй мамі за моє життя. Однак я нормально сприймаю те, що вона могла обрати свою безпеку. Це не мало б стати причиною для осуду. Вона мала право злякатися. Мала право обрати себе. Це було нормально, якщо вона ще не любила мене, коли тільки дізналася про свою вагітність. Нічия. Я теж тоді ще не була собою і не була спроможна любити когось. Якби моя мама 20 років тому перервала вагітність, це не позбавило б її тих якостей, за які я найбільше поважаю її. Вона все одно була б уважною до інших, усе одно знала б, як підтримати того, хто цього направду потребує, і все одно була б собою.
Аборт – це боляче. Варто припинити засуджувати тих, хто вже зробив свій вибір і, якщо це дійсно нас хвилює, стати на захист тих, хто почувається в небезпеці наодинці з питанням “Що далі?”. Необхідно усвідомити, що “я б ніколи…” насправді не подіє і нікому не допоможе. Як і “ти не маєш права”. Маєш. Насправді маєш.
Марія Смик, Східноєвропейський національний університет імені Лесі Українки, – фіналістка конкурсу студентських журналістських робіт на тему “Права людини в медіа: від розуміння до змін” у жанрі есе.
Конкурс є спільною ініціативою Інституту журналістики КНУ імені Тараса Шевченка, Центру прав людини ZMINA та проєкту ПРООН “Права людини для України”, який впроваджується за фінансової підтримки Міністерства закордонних справ Данії.
