10 років війни, яка триває три сторіччя: розмова з Віталієм Портніковим про історичні уроки
Росія століттями намагалася знищити українську державність. Нинішня відкрита її збройна агресія проти України показала недосконалість існуючої моделі світової безпеки, неспроможність ефективно запобігти геноциду, що здійснюється прямо посеред Європи. Поки відбуваються політичні дискусії щодо нової безпекової моделі для світу, Україна продовжує боротися за свою державність, втрачає людські життя та свої території.
Які уроки мають винести Україна та світ з цієї війни, щоб не допустити повторення агресії? І чи взагалі засвоює світ такі уроки бо історія завжди повторюється, наче грає та сама платівка? Якою може бути Україна після війни, чи зможе інтегруватися в модель світової безпеки і про що варто подумати вже зараз?
Про це в межах правозахисної програми Right Now 21-го міжнародного фестивалю DocudaysUA дискутували телеведуча та блогерка Яна Брензей і журналіст та публіцист Віталій Портніков.
Публікуємо найбільш важливі та цікаві моменти цієї розмови.
Чому, попри руйнівні наслідки останніх світових воєн в Європі, історія повторюється
Треба розуміти, що світ засвоює уроки на кілька генерацій. Тобто люди, які пережили Першу і Другу світові війни, засвоїли дуже простий урок, що війна – це трагедія. І різні режими у різних країнах це використовували по-своєму.
Для демократії це був очевидний висновок, що потрібно створювати єдину Європу, тому що народи Європи перетворили власний континент на руїни двічі, на початку ХХ століття і всередині. А в Радянському Союзі цей наратив використовувався для того, щоб забезпечити лояльність населення. Ми пам’ятаємо, як наші бабусі казали: тільки б не було війни. Це був мем. Хай роблять все, що завгодно, тільки, щоб не було війни.
Тому що люди були настільки перелякані та обезкровлені тим, що відбувалося. Перед Другою світовою був голод, після Другої світової був голод. Це був такий досвід, після якого здавалась слушною думка, що навіть хай буде авторитарний режим, тільки, щоб він забезпечив мир.
І от десь на початку 10-х років цього сторіччя в Росії вже з’явився мем, що ми можемо повторити. Це означало, за великим рахунком, що померла генерація людей, які пам’ятали Другу світову війну. Навіть та генерація, яка керувала Радянським Союзом, це були люди, які пройшли через фронт. Останніми такими людьми були Леонід Брєжнев, Юрій Андропов і Костянтин Черненко. У кожного з них був той чи інший досвід Другої світової війни. З Михайла Горбачова почалася нова генерація людей. І продовженням її є Володимир Путін, який був дитиною в післявоєнні роки. От вам і відповідь на питання: коли згасають воєнні покоління, люди знову починають думати про війну як про продовження політики.
Ще один приклад того, як зміна генерацій впливає на ставлення до історичних уроків, – це те, що зараз в Європі ми бачимо такий несподіваний для багатьох спалах антисемітизму. Багато хто питає, чому його не було під час попередніх воєн на Близькому Сході. Невже всім раніше подобалося, як Ізраїль проводить війни, а зараз раптом стало не подобатися? Ні. Просто померла генерація людей, які відчували себе відповідальними за Голокост. Тому що вони жили в містах, поруч з якими були табори смерті. Тому що їхні родичі самі брали участь у масовому знищенні людей. Вони не хотіли, щоб хтось вважав, що вони це акцептують.
А ті, хто є правнуками цих людей, можуть не відчувати ніякого зв’язку і ніякої відповідальності. Тож те, що здавалося давно забутим, знову стає реальністю. Ніби всі тіні минулого знову ожили.
До Другої світової війни кордони в Європі змінювалися як завгодно
Ще один урок – це кордони. Ми звично говоримо про те, що ми маємо відновити міжнародне право, відновити кордони європейських держав. Так не може бути. Це теж досвід Другої світової війни. До Другої світової війни кордони в Європі змінювалися як завгодно. Їх змінювали у ХІХ столітті під час війн, на різних конгресах, потім на конференціях. Жодна країна Європи не могла вважати, що в неї є усталені кордони. Навіть після Другої світової війни ці кордони, які були розділені між країнами-переможцями, не вважалися усталеними. Німеччина погодилася на те, що у Польщі такі кордони, які є, фактично тільки через кілька десятків років, після того, як ці кордони були міжнародно визнаними.
Німецька Демократична Республіка погоджувалася з польськими кордонами, Федеративна Республіка Німеччини не поспішала. Тим часом польська діаспора і еміграція в практично всіх країнах світу ніколи не уявляли собі Польщу без Львова, Вільнюса чи Гродно. Знадобилася подвижницька робота Єжи Ґедройця, щоб поляки і в самій Польщі, і за її кордонами погодилися з думкою, що, напевно, Польща в майбутньому буде існувати так, як це відбулося після Другої світової війни. Тобто частина – на німецьких історичних землях, а не на власних, які водночас є українськими історичними землями. І таких прикладів я можу навести чимало.
І подивимось, що відбувається зараз, – знову немає усталених кордонів. Знову є анексія Криму, знову є Молдова з Грузією, які не контролюють своїх кордонів.
Ядерна зброя як зброя стримування
Так само після Другої світової війни ядерна зброя сприймалася як зброя стримування. Допоки були живі ті, хто пам’ятали або Херосіму, або принаймні випробування Атол Бікіні тощо.
Навіть радянське керівництво вважало, що це зброя стримування. Після смерті Йосипа Сталіна, здається, це був останній політик, який розглядав ядерну зброю як інструмент реального впливу, практично всюди, від Сполучених Штатів до Радянського Союзу і Китаю, вважали, що ядерна зброя не може бути застосована. Принаймні першою.
Зараз ми бачимо абсолютно інший підхід. Тобто ми почали жити не в новому світі, а в старому світі. Чи потрапимо ми в новий світ? Звичайно, після війни потрапимо. Питання просто ціни жертв, яка кількість країн залишиться на політичній мапі, яке в них буде населення.
Міжнародні організації завжди були обмежені, просто ми цим не цікавилися
Зараз в Україні багато говорять про те, що створені після Другої світової війни організації та інституції, покликані запобігати війнам та порушенням прав людини, показали свою неефективність та обмеженість під час вторгнення Росії в Україну.
Але насправді це не так. Вони були обмеженими завжди. Просто тепер, коли наша країна стала частиною міжнародної політики і цього театру бойових дій, ми це відчули на собі.
Так, Організація Об’єднаних Націй завжди мала обмежені можливості, тому що вона створена насамперед для того, щоб запобігти можливості нової війни і нової ядерної війни. І саме так створена Рада безпеки ООН. Вона завжди могла діяти тільки за умови консенсусу постійних членів Ради безпеки ООН. І достатньо згадати всі конфлікти, в яких брала участь ООН, щоб ми побачили, що там, де є консенсус, є результат. Там, де немає консенсусу, – немає результату. А в нашому випадку немає консенсусу.
Згадаймо цю відому історію із загибеллю Генерального секретаря ООН Дага Хаммершельда в Конго, коли він намагався, враховуючи свої уявлення про дипломатичні повноваження, врегулювати конфлікт в цій країні. Це закінчилося авіаційною катастрофою, тому що дуже багато було гравців. Ми не знаємо, це конспірологія чи випадок, але ця історія з Хаммершельдом є ілюстрацією ефективності міжнародних організацій.
Теж саме можна сказати про Червоний Хрест. Під час всіх війн, в яких він брав участь, з часів ще Флоріс Найтінґель, було так: коли їх допускали, вони йшли, коли їх не допускали, вони не йшли. Коли були країни, які поважали Червоний Хрест, то Червоний Хрест міг діяти. Коли були країни, які не поважали Червоний Хрест, так як це відбувається у сучасній Росії, то Червоний Хрест не міг діяти. Просто ми були завжди осторонь цього процесу, тому що ми не були державоутворюючою силою. Навіть якщо там в ООН знаходилося місце Української РСР, то це була абсолютно фіктивна історія. І тепер ми стикаємося з тим, з чим багато країн світу стикалися в період з 1945-го по 2022 рік.
Тобто ці організації не можуть працювати інакше, бо працюють в умовах консенсусу. Просто ніхто не може країну, яка має ядерну зброю чи яка має ефективний контроль на своїй чи чужій території, примусити щось робити. Можна, звичайно, керівника цієї країни оголосити в розшук Міжнародним кримінальним судом, але це теж діє лише на певній частині світу. Я, на відміну від багатьох наших співвітчизників, вважаю ООН ефективною структурою до того моменту, як почнеться ядерна війна. Коли перші ядерні бомби, стратегічні, впадуть на Москву і Вашингтон, це буде означати крах Організації Об’єднаних Націй.
На майбутній конференції по безпеці в Європі вже точно буде Китай
Що потрібно для того, щоб в існуючих умовах збудувати новий світ з новою архітектурою безпеки?
Принаймні я можу сказати одну річ – європейського будинку вже не буде. Якщо раптом буде ситуація, коли вдасться зібратися на нову конференцію з безпеки і стабільності в Європі, то, скоріше за все, одним з учасників цієї конференції буде голова Китайської Народної Республіки. Принаймні практично всі європейські країни будуть намагатися його туди затягнути, посадити, щоб він щось підписав. Це треба чітко усвідомити. А в 1975 році ніхто не бажав там тодішнього керівника Китаю Мао Цзедуна бачити. Просто про це навіть і не думали, що йому там робити. А зараз Китай – це абсолютно очевидна сила. Так як раніше президент США ставив такий підпис в Гельсінкі. Тому що вважалось, США – гарант безпеки в Європі. Тепер стає очевидним, що без Китаю її також не побудуєш. Це перший момент.
Другий момент. Я, чесно кажучи, не дуже думаю про нову архітектуру. З однієї простої причини. Нова архітектура абсолютно точно відбудеться. Історія людства має такий вигляд, що після силового зіткнення того чи іншого завжди приходить час побудови нової архітектури безпеки. Питання для нас зовсім інше. Це буде будуватися з нами чи без нас?
Головне питання — зберегти державність, бо росіяни не повторюватимуть помилок 1920 року
Питання в тому, чи буде у нас взагалі українська державність. Ми зараз це питання вирішуємо, і воно абсолютно не вирішено. Тобто люди, які вважають, що питання сталої української держави є вирішеним, дуже помиляються. Українська держава може в наступні роки зникнути, так, ніби її ніколи не було, як це вже було у 1920 році. І наше завдання якраз цього не допустити. Тому що ми весь час обговорюємо якісь абсолютно для мене дитячі питання. Яку кількість територій ми можемо звільнити, яку не звільнити, який коридор перервати, який не перервати, як ми будемо вирішувати питання деокупації територій, що робити з російськими громадянами, які там живуть, що робити з майновими їхніми правами, які гроші потрібні на відновлення України. Це все прекрасно. Збираються міжнародні конференції. Вже кілька фешенебельних швейцарських курортів бачать дипломатів, які цим займаються.
Але я вважаю, що ми маємо обговорювати абсолютно іншу проблему. Проблему збереження української держави на політичній мапі і проблему збереження українського народу. І ми ще маємо розуміти одну річ. Росіяни більше не повторять помилок 1920 року. У 1920 році вони були настільки налякані українським і не тільки українським національним рухом, що були готові дозволити собі симулякри. Симулякри національних державностей скрізь. І в Україні, і в Грузії, і в Білорусі, і в Азербайджані, і в Вірменії, і навіть в Татарстані, і на Кавказі, там, де створювали чеченці Інгушетію чи Кабардіно-Балкарію, всюди були симулякри національних держав. І ті люди, які прийшли до влади в Росії після 90-х років, і особливо вже в путінський час, коли була встановлена диктатура ФСБ, вони точно зрозуміли, що з такими симулякрами усталену державу не побудувати.
Тому більше ніякої української держави, якщо росіяни захоплять нашу територію, не буде ані поруч з Росією, ані в Росії. Буде просто Росія. І буде повна, тотальна русифікація населення. Як це буває, можете подивитися по Російській Федерації. Велика кількість народів Росії втрачає свою рідну мову протягом останніх 20–30 років із космічною швидкістю.
За комуністів такого не було. Тому що вони вважали, що вітрина інтернаціоналізму сприяє їхній владі. Ці люди так не вважають. Це влада шовіністів. Це, якщо хочете, та історія, коли холоп забрався в барський будинок і намагається там керувати так, як керували за 100 років до нього. І якщо там, умовно кажучи, з російською аристократією, можна було про щось говорити, балотуватися в якусь державну думу і вимагати прав для української мови, як це робили більшовики в одній з тих державних дум, які були обрані ще за імператора. То з цими людьми так не буде. Це абсолютно інша держава, і ми просто чітко маємо усвідомлювати, з чим ми маємо справу. І тому цей вибір дуже простий. Або Україна, або не Україна. От і вся історія моменту.
Якщо війна затягується, треба чекати на новий конфлікт. Наразі маємо Ізраїль
Урок, який вже можна винести з російсько-української війни в контексті глобального протистояння демократії та диктатур, це те, що довгі війни перетворюються на справжню ракову пухлину. Тобто, якщо війна є довгою, чекайте на новий конфлікт. У вразливому місці. Бо якщо автаркія не перемагає швидко, вона намагається розпорошити сили ворога і створює нові конфлікти там, де це можна зробити.
Ось тому Близький Схід був приречений. Це ж не відбулося само собою. Це наради в Москві, в Тегерані, може навіть в Пекіні. Це поїздки лідерів ХАМАСу, це поїздки лідерів Хезболи, це питання, що ви можете зробити. Може, також не розраховували на такий довгий конфлікт. Але принаймні на удар, який розбалансує цивілізований світ набагато більше, ніж українська війна. Тому що поки була просто війна в Україні, було в принципі абсолютно все очевидно. Захід допомагав Україні, Глобальний Південь здебільшого дотримувався нейтральної позиції. А коли почався конфлікт на Близькому Сході, почався ще й гострий конфлікт між Заходом і Глобальним Півднем.
Крім того, почалися конфлікти на самому Заході. Тому що одні західні країни, як США, кажуть, що треба дати Ізраїлю можливість захищатися і знищити терористів. А інші західні країни, які разом із цим підтримують Україну, кажуть, ні, ми будемо визнавати незалежність Палестинської держави. Президент Володимир Зеленський приїздить до Мадрида, і Прем’єр-міністр Педро Санчос з одного боку говорить, що ми будемо допомагати Україні зброєю, і його за це критикують ліві, його політичні партнери, а з іншого, говорить, що ми будемо визнавати Палестинську державу, і його критикують за це праві опоненти, які набувають все більшого авторитету. І таким чином виявляється, що і сама Іспанія як суспільство абсолютно розколота, тому що ультраправі політичні сили проводять проізраїльські мітинги.
Ці сили, які ще недавно вважалися авангардом антисемітських настроїв в Європі, йдуть з ізраїльськими прапорами, і частина з них, до речі, ще й підтримує Україну у війні. А ультраліві сили, які завжди здавалися антиімперіалістичними, підтримують, по суті, Росію і Путіна, і готові підтримати ХАМАС. Тобто все починає змінюватися на свою антитезу на наших очах.
Чому диктатури завжди проактивні, а демократії – ні
Може здатися, що саме зараз диктатури більш проактивні, йдуть на крок попереду, розпалюють конфлікти, а умовний західний світ на це реагує.
Але насправді так було завжди. Наприклад, коли почалася Друга світова війна, США не хотіли брати в ній участь.
Коли був наступ, атака японців на Перл-Харбор, це Японія оголосила війну США, а не навпаки. Ба більше. В Овальному кабінеті тодішнього президента Франкліна Рузвельта обговорювалось питання, чи потрібно оголосити війну Німеччині. Вирішили, що ні, тому що США не мають брати участь в європейській війні. Це Німеччина оголосила війну США.
А тепер завжди виникає питання: що було б, якби Адольф Гітлер виявився мудрішим, і не оголосив би?
Тоді США не були б на європейському театрі бойових дій. Вони, швидше за все, утримались би від участі. І довелося б знищувати Німеччину руками Великої Британії, Радянського Союзу. Я думаю, що Німеччина все одно б загинула, враховуючи її демографічний потенціал на той час і демографічний потенціал Радянського Союзу. Але так могло б статися, що в цьому залі було б не так багато людей, як зараз.
Тому що просто довелося б закидати ще 10–15 мільйонами трупів німецьких солдатів на Східному фронті і далі. Тобто треба розуміти, що, може, ми з вами знаходимося тут, саме завдяки тому, що Адольф Гітлер оголосив війну США і таким чином змінив хід війни.
А демократії не можуть реагувати проактивно з однієї простої причини. Це електоральні режими. Політик в демократичній країні ніколи не може сказати своїм громадянам: “Йдемо на війну”. Він завжди говорить, що ми захищаємо свої цінності, свою державу. Захищаємо, а не нападаємо. А політик в диктатурі, він же теж зараз захищається. Просто він говорить своїм співвітчизникам, що це захист. Вони або хочуть вірити, або змушені вірити. У них немає іншого виходу, тому що вони нікого не обирають. Путін може бути президентом Росії стільки, скільки йому заманеться.
В Китайській Народній Республіці взагалі ніколи не було ніяких виборів. Що керівництво Комуністичної партії Китаю вирішить, те і буде. Тому вони мають набагато більшу свободу дії.
Тобто, якщо диктатор хоче розпочати велику війну, як про це свідчить досвід і путінської Росії, і гітлерівської Німеччини, і фашистської Італії, він має спочатку поховати демократію, щоб діяти із вільними руками. І для мене завжди було цікаво в 90-ті роки, після розпаду Радянського Союзу, як Росія, яка не погоджуватиметься існувати в тих кордонах, буде готувати своє суспільство до війни. В умовах коли воно взагалі не хоче воювати і вже погодилося з новою політичною реальністю. Як росіянам пояснити, що треба всі зусилля вкладати на відновлення кордонів Радянського Союзу? Просто. Перша чеченська війна. Тероризм. Вибухи будинків. Друга чеченська війна.
І ми вже маємо абсолютно інше суспільство. Знищення незалежних медіа, знищення незалежних політиків, Єдина Росія. Це підготовка не просто до моноправління, це підготовка до війни.
І, до речі, в Німеччині в 30-ті роки було так же. Підпали Рейхстагу, Кришталева ніч, провокації політичні. І потім німецьке суспільство було готове до війни. Суспільство, яке дуже боялося війни, тому що вони пережили Першу світову війну.
Як українцям після війни не забути про те, що Росія може напасти знову
Чи винесемо ми уроки і чи будемо ми через 100 років після сьогоднішньої війни готові до того, що Росія може напасти знову, залежить, по-перше, від того, як сприйматиме себе населення, яке залишиться на території України, яким воно буде. Бо приклад Грузії якраз говорить про те, що у людей може бути один запит – запит на мир. І таким чином головна ідея буде про те, що треба домовитися з Росією про співіснування. Якщо Захід нас не зміг захистити, війна почалася, а тепер нам нормальних гарантій безпеки не дадуть, то нам потрібно прислухатися до Росії.
І це може створити досить непросту ситуацію, коли ми державність формально збережемо, а Україну фактично ні. Чи може так бути? Може бути. Я просто вважаю, що в будь-якому разі нам потрібно зараз подумати якраз про збереження державності, а потім вже вирішувати інші проблеми.
Також все буде залежати від того, який вигляд ми матимемо після війни. Будемо в НАТО, в Європейському Союзі, а Росія буде все більше і більше підпадати під вплив Китаю, це одна історія. Не будемо в НАТО, в Європейському Союзі, залишимося між Росією і Заходом. І Росія буде позиціонувати себе як самостійна сила на пострадянському просторі вже тому, що ми нікуди не потрапимо, і інші колишні радянські республіки будуть її боятися, навіть якщо в них будуть особливі стосунки з Китаєм.
Тобто є багато варіантів. Якогось єдиного варіанту немає. Я не знаю, наскільки зараз змінилася свідомість людей, тому що ми знаходимося у час війни, і це сильний шок. Після війни ми щось зрозуміємо. Тому, коли я весь час чую ці цифри соціології, я не вірю жодній. Тому що я весь час кажу, що українське післявоєнне суспільство буде відрізнятися від воєнного, так як воєнне відрізняється від довоєнного. Це три різні суспільства. І ми не знаємо, яким буде післявоєнне. Ми навіть не знаємо, кому буде місце в тому суспільстві, а кому не буде. Ми не знаємо, який вибір це суспільство зробить. Тому що воно буде травмоване і розчароване.
Ми багато сприймаємо через міфи минулого. Знову таки, тому що ми не жили в воєнні часи реальні. Для нас є абсолютно очевидним фактом, що умовно 8 травня 1945 року, коли закінчилася війна, всі були неймовірно щасливими, плакали, сміялися, обнімалися.
А ви уявляєте собі, що з людьми було наступного дня? Що почалося після війни? І в Європі, і в Радянському Союзі? Як люди жили в залізничних вагончиках на станціях німецьких міст, чи просто в землянках в Радянському Союзі? Як це було все серед руїн? Наскільки люди себе відчували щасливими, я не знаю. Це ж велике питання. І знову таки, як себе почували люди, які були на території, якої реально не торкнулась війна? Це ж теж величезна територія, принаймні в Радянському Союзі. І люди, які жили на території, через які пройшла війна. Ось тут місто в руїнах, в яке не пускають населення. І ось десь, умовно кажучи, Ташкент чи Тбілісі. Там теж втрати, горе, але це міста, які не були розбомблені, не були знищені. Це абсолютно інша історія. Кожен із вас знає свою сімейну історію післявоєнну. Вона не є щасливою. Щастя починається приблизно через 15 років. Чому для радянських людей такою щасливою була брежнєвська епоха, що вони її досі згадують? Тому що це практично 20 років після війни. Ось коли можна було просто пожити без страху.
Тому ми говоримо зараз про те, що ми не будемо після війни знаходитись в країні щасливих людей. І нам потрібно думати, як цим людям пояснити важливість того, що вони мають відбудовувати країну для майбутнього. Самі, за власною волею. Тому що Радянський Союз міг їм просто наказати: “Будуйте і все! Їдьте на цілину”. А у нас так не вийде, ми живемо в демократичному світі.
Але на цьому етапі, після 10 років війни, ми маємо принаймні усвідомити просту річ, що взагалі ця країна має сенс, якщо вона українська. Тому що виникає весь час питання, за що гинуть люди, за що вони страждають, чому вони не можуть сподіватися на якусь перспективу, за що? Просто за конкретну територію? За кордон, який був накреслений на географічній мапі олівцем Йосифа Віссаріоновича Сталіна?
Ні. Мені здається, що люди воюють саме за Україну, за те, щоб українці залишилися українцями. І могли, як українці, брати участь у побудові того європейського проєкту, який, я сподіваюся, виживе на всіх цих вітрах. І це важлива річ. Це усвідомлення з суспільством цього завдання. Це державна політика. Це позитивна програма ідентичності.
Але для цього потрібна знову така державна політика, щоб держава могла пояснити громадянину, що це не сільська культура, не сільська нація, що бути українцем не принижує. Адже що робила імперія? Вона завжди пояснювала: якщо тобі потрібно бути кимось, а не місити якесь там багно, – в Московський університет, в Большой театр.
От у нас Київська опера зі співаками, які були золотим фондом світової опери у 60–70 роках ХХ століття. Про це майже ніхто ніколи не згадує. Завжди вважали, що Україна може презентувати тільки народні пісні, народну культуру, фольклор. А якщо йдеш далі від фольклору, ну тоді співай в Москві чи в Петербурзі, не повертаючись сюди. Були також певні співаки на різних оперних сценах світу, але ж ідея все одно була така: якщо ти звідси вирвався, ти сюди вже не маєш повертатися, це нижчий рівень.
І тільки зараз ми починаємо розуміти, що в принципі Україна така сама європейська країна, як всі інші. Що у нас є класична музика, є опери і балети, є живопис, є архітектура, що у нас є довга історія літератури. А весь час нам намагалися пояснити, що цього у нас немає. І що взагалі те, що українською мовою робиться, воно для того, щоб описати село і жнива.
Отже головне завдання на сьогодні – це зберегти українську державність. А потім в цій українській державності зберегти українськість.
Що таке українськість у сучасній незалежній Україні
Ви питаєте, що таке українськість – це етнічне поняття, чи політичне?
Я думаю, що це навіть питання не політичне, а громадянське. Це питання самоідентифікації. І так, очевидно, що українці протягом століть зберігалися саме як етнічний проєкт. Тому що ніякої іншої можливості зберігатися інакше й не було. Тому що, якщо була б спроба перейти на якусь ознаку політичної нації, то ти просто розчинявся в імперії. І практично всі народи Російської імперії виступали в ролі етнічних проєктів. Я свого часу писав статтю в часописі “Сучасність”, здається, це було в 90-му чи 91-му році, під назвою “Українські євреї як рідкісний птах”.
Це було таке есе, і там була така проста ідея, чим український єврей відрізняється, скажімо, від польського єврея. Польський єврей, як правило, знає єврейські національні традиції, може бути релігійним чи нерелігійним, може знати ідиш, чи не знати ідиш. Але він добре знається і на польській культурі, розмовляє польською мовою. Оце такий типовий польський єврей, як це сприймають поляки.
А тепер подивимося на українського єврея. Український єврей теж може знати єврейські традиції, бути частиною громади, чи бути вже світською людиною просто з пам’яттю про своє національне походження. Але, як правило, він розмовляє російською мовою і знає про російські культурні традиції. І сам українець, з яким він зустрічається, теж розмовляє з ним російською мовою. І вони разом обговорюють роман Булгакова. І це є те, що їх зближує. Тому що сам українець знаходиться у власній герметичності і не хоче туди нікого пускати. І єврей знаходиться у герметичності. І це, до речі, не жарт.
Я нещодавно бачив фільм за участі відомого українського актора Миколи Яковченка. Його зняв, здається, Леонід Осика. Цей фільм довго лежав на полиці. Там було закінчення фільму, де сидить сім’я в звичайній київській квартирі. Вони співають українською мовою романс. І це такі відомі радянські актори. Я взагалі здивувався, що вони там сидять і співають українською мовою, тому що я взагалі ніколи їх не бачив в таких ролях.
Для мене ця сцена була, як якась блискавка. Я можу пояснити, чому. Тому що я вперше таке бачив, що збирається просто київська сім’я, розмовляють українською мовою і співають українських пісень. Тому що я згадав свої сімейні свята, коли збиралися люди, велика сім’я – по 20–25 осіб єврейського походження. Вони співали єврейські пісні, говорили на якісь єврейські теми. І я сидів там маленькою дитиною і думав: от в квартирі за стінкою, напевно, сидять радянські люди і співають Дєнь Побєди. І не дай Боже, щоб вони взагалі дізналися, що ми ось так живемо. Не треба їм навіть розповідати, тому що вони вирішать, що ми якісь не такі люди. Нехай. І тут я раптом зрозумів, що там. за стінкою, могла сидіти українська сім’я. І так, швидше за все, й було. З українським хлопчиком, який думав: а там вони, напевно, співають Дєнь Побєди. Боже, який жах. Не треба навіть з ними особливо спілкуватися. Ми з ними зустрінемося і питаємо: “Ви чітали послєдній номер “Нового міра”?
Це, кажуть тепер, була стратегія самозбереження. А в незалежній Україні це може бути інакше. Я вважаю, що ми є політичною нацією саме тому, що українство як цінність розділяється людьми різного походження, етнічного. Це політичний і громадянський проєкт. Я це побачив на власні очі на Майдані 2013 року. Там був концерт Вакарчука, і в останній момент Славко почав співати гімн. І я стою поруч зі своїми колегами, які молодші за мене на років 10, 15, 20, кожен по-різному.
І вони співають гімн і плачуть. І я, як людина, яка все ж таки виросла в Радянському Союзі, раптом думаю, що серед них немає жодного етнічного українця. І я не етнічний українець. В цій групі людей, там з 5 чи 6 осіб, етнічних українців немає. І вони співають гімн України.
Це означає, думаю я, що я врешті-решт переміг. От я бачу наочно свою власну перемогу. Тому що врешті-решт є політична Україна. Не треба людині бути українцем. Етнічно. Ходити в вишиванці, яку вишила його бабуся, хоча це прекрасно, але просто ви маєте розуміти, що у єврея чи поляка такої вишиванки немає. Не про це мова.
І ця людина відчуває до цієї країни таке ж ставлення, як у етнічного українця. Тобто українці вийшли за кордони етнічного проєкту. І це з багатьма людьми, до речі, відбулося, я маю на увазі, і з самими українцями, і не українцями, тому що було чимало українців, які не були частиною цього проєкту.
Ось що важливо. Особливо в південних і східних регіонах нашої країни, треба правду говорити, що вдалося це зробити ось так. А тепер нам дуже важливо, щоб ця приналежність була не приналежністю з ненавистю, а приналежністю самоусвідомленістю, з любов’ю. Щоб людина хотіла бути українцем, політичним українцем, громадянським українцем, тому що їй просто хочеться ним бути. А не тому, що його образили росіяни своїм нападом. Тобто не від реакції. Тому що це весь час була реактивна цивілізація. Українська Народна Республіка була проголошена після лютого 1917 року. Незалежність УНР була проголошена після жовтневого перевороту 1917 року. Незалежність України в 1991 році була проголошена після серпня 1991 року, після путчу.
Всі ці зміни в українській свідомості відбувалися завжди тоді, коли росіяни щось таке робили, що українцям загрожувало. Це ефект їжака.
