Не лише пресреліз: як Україна може реально допомогти білорусам
Мені завжди хотілося пишатися своєю країною.
У 2011 році в Криму я стала працювати для чеської неурядової організації “Людина в біді”, мене захоплював спочатку їхній сайт, де вони розповідали про свою роботу на Кубі, в Бірмі, Україні й Білорусі. Потім захопила самовіддана команда, принципове керівництво і їхні цінності. Мене вражало все, а особливо те, що 10-мільйонна країна, яка позбулася соціалізму в 1989 році, не лише вигребла сама, а й допомагає іншим.
Наш проєкт із безкоштовних правових приймалень у Криму фінансували з програми “Transition” Міністерства закордонних справ Чеської Республіки.
Одного дня влітку 2013 року в сімферопольському кафе Іржі Новотни, член команди Вацлава Гавела в 1989–1993 роках, сказав мені, що я – “нова дисидентка”. Що колись у Чехії часів соціалізму до них – молодих дисидентів – приїздили ділитися досвідом німці й французи, британці й австрійці і що зараз я слухаю його, а через якийсь час уже сама зможу допомагати росіянам, білорусам чи казахам боротися за демократію.
Тоді, у 2013-му, мені здавалося це нереальним. Космосом. Я не могла й уявити того, що станеться за пів року з українським суспільством, тої солідарності під час і після Євромайдану. Не могла тоді знати, наскільки важкою буде наша боротьба за суверенітет і незалежність. Що ми зможемо воювати з таким сильним зброєю і водночас слабким духом ворогом, як Росія.
Учора я стояла на акції солідарності з білоруським суспільством під Українським домом у Києві й мені дуже хотілося підтримати своїх друзів і зовсім незнайомих мені білорусів у їхньому прагненні до змін, поділитися своїм досвідом і, що важливо, залучити до цього свою державу. Ту, яка нарешті повинна бути по один бік барикад зі мною.
У мене з’явився шанс реалізувати свою мрію – пишатися країною.
Я хочу, щоб для України підтримка громадянського суспільства в країнах, які борються за демократію і права людини, стала нормою.
Я хочу бачити програму підтримки білоруських і українських громадських організацій для Білорусі від Міністерства закордонних справ України та Українського інституту.
Я хочу бачити стипендіальні програми від Міністерства освіти і науки України для студентів і абітурієнтів з Білорусі, які були виключені з навчальних закладів через участь у протестах (такі, наприклад, як запровадила польська програма Каліновського). Я хочу бачити відкриту позицію МОН про приймання до шкіл дітей протестувальників, які наразі вимушені перебувати в Україні через загрозу політичних переслідувань.
Я хочу знати, що Державна міграційна служба України та Державна прикордонна служба України зроблять усе, щоб білоруси могли легально і швидко перетнути україно-білоруський кордон у разі загрози їхньому життю та здоров’ю, перебувати в Україні в безпеці й не відчувати потреби платити хабарі чи збирати тонни паперів і стояти годинами в чергах, щоб, не порушуючи законодавства, перебувати в Україні понад 90 днів.
Я хочу, щоб Прокуратура Автономної Республіки Крим та Генеральна прокуратура України, а з ними й українські правозахисники поділилися досвідом збору інформації про масові порушення прав людини, включно з випадками катувань, убивств, насильницьких зникнень, вчинених правоохоронцями.
Я хочу, щоб солідарність стала нормою для Офісу президента України. Щоб заяви президента про потребу підтримати білорусів реалізовувалися на практиці, а не лише в пресрелізах.
Я хочу, щоб український парламент передбачив фінансування на солідарні дії в бюджеті-2021. І я готова з цим працювати й сама, якщо з’явиться така потреба.
І це все не про гроші. Це про те, наскільки ми можемо подорослішати й почати помічати потребу допомогти найближчим. Бо Україна як ніхто знає, як важливо не опинитися сам на сам з ворогом, чи то Янукович, чи то Путін.
